Одесский форум.Форум Одесса.

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Одесский форум.Форум Одесса. » Форум медицина » Злоякісні пухлини.Рак.


Злоякісні пухлини.Рак.

Сообщений 1 страница 2 из 2

1

Медичні терміни. Профiлактика раку. Лікування раку. Діагностика раку захворювання на рак Злоякісні пухлини.Рак. Рак:причины возникновения и профилактика. Лимфома. Рак и причины возникновения рака. Опасные лучи .
ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ЗЛОЯКІСНИХ ПУХЛИН

Кого сьогодні не хвилює проблема раку, від вирішення якого певною мірою залежить життя майбутніх поколінь? Хто байдужий до таких питань: чи заразний рак? чи збільшується кількість онкологічних хворих на земній кулі? Адже ця підступна хвороба не щадить ні дітей, ні дорослих, ні старих. Прирікає людину на страшні, нестерпні муки.

В світі щороку виявляється понад 6 млн онкологічних хворих, а від злоякісних пухлин гинуть близько 5 млн людей.

Епідеміологічними дослідженнями встановлено, що приблизно 70—90 % онкологічних хвороб спричинюється негативним впливом зовнішнього середовища і неправильним способом життя. До шкідливих чинників належить передусім забруднення зовнішнього середовища промисловими відходами, транспортом, радіоактивними нуклідами, хімічними сполуками, які застосовуються в сільському господарстві.

Крім зовнішніх, розрізняються ще й внутрішні причини виникнення раку. Несприятлива спадковість, вади розвитку, гормональні порушення та неправильний обмін речовин, недостатність імунної системи, передчасне старіння теж збільшують риск щодо виникнення злоякісних пухлин. Отже, по суті, онкологічні хвороби мають поліетіологічну природу.

Проблемою боротьби зі злоякісними пухлинами займається окрема наука — онкологія. Координацію досліджень у цій галузі в міжнародному масштабі здійснює Міжнародне агентство з вивчення проблем раку та Міжнародна протиракова спілка Всесвітньої організації охорони здоров’я.

В нашій країні дослідження проблем раку зосереджені у Всесоюзному онкологічному центрі та провідних онкологічних Інститутах міністерств охорони здоров’я.

Незважаючи на великі зусилля вчених різних галузей, багато які питання лишаються нез’ясованими. Наприклад, чому клітини стають злоякісними, на якій стадії свого розвитку вони найбільш чутливі до дії різних чинників, чому онкоген перетворює нормальну клітину в злоякісну і яким чином ракова клітина виходить з-під контролю регулюючих систем організму?

Глибоке розуміння суті молекулярно-генетичних та регуляторних змін у організмі, які зумовлюють порушення процесу розвитку клітин, призводячи до їх злоякісного перетворення, може сприяти розробці способів нормалізації згаданих процесів.

Слід відзначити, що хоча багато ще не з’ясованого в цій проблемі, а одержані наслідки подекуди протиречиві, вже зараз вироблено чіткі принципи профілактики раку й лікування хворих онкологічного профілю. Своєчасне лікування з приводу патологічних процесів, які за певних умов спричинюють злоякісні пухлини, масові медичні огляди населення з метою профілактики різних хвороб, боротьба з шкідливими звичками, а також із забрудненням навколишнього середовища безперечно сприятимуть зниженню захворюваності на рак.

У пропонованій темі автор розповідає про причини виникнення раку і його суть. Особливу увагу звертає на роль чинників навколишнього середовища в процесі розвитку цього патологічного процесу, розглядає біологічні особливості ракових клітин, їхню взаємодію з організмом. Коротко описує ранні ознаки пухлинного процесу, способи діагностики та лікування.

Створення ефективних методів профілактики та лікування злоякісних процесів, на жаль, все ще залишається заповітною мрією людства. Не даремно, коли при опитуванні населення багатьох країн було поставлено питання: «Яке б відкриття стало найбільшим благом для людства?» — 80— 90 % людей відповіли однозначно: «Вирішення проблеми раку».

Нерідко доводиться чути про те, що причини раку невідомі, що йому не можна запобігти, що хвороба не піддається ніяким лікувальним засобам. Останнім часом побутує думка про те, що людство стоїть на межі загибелі від злоякісних новоутворень і що рак — хвороба XX століття. Все це не зовсім так. Звернемось до історії.

З єгипетських папірусів відомо, що люди хворіли на рак ще в сиву давнину. Уже тоді ця хвороба збирала чималий страшний урожай. Проте тоді вона не вважалась злим фатумом, оскільки епідемії віспи, чуми, холери, тифу, малярії та інших дуже поширених у той час недуг завдавали людству набагато більше шкоди. Як незгасимі пожежі, котились вони хвилями з континенту на континент, спопеляючи все живе на своєму шляху, інколи знищуючи цілі народи. Лише якихось сто років тому від інфекційних хвороб помирало значно більше людей, ніж від безперервних воєн.

Ужэ в минулому столітті було виділено безпосередніх збудників більшості інфекційних хвороб і винайдено способи запобігання епідеміям. Завдяки досягненням у галузі мікробіології, імунології, створенню антибіотиків та інших лікарських засобів деякі тяжкі хвороби вдалось перемогти.

Проте й зараз у економічно слаборозвинених країнах, де ще не достатньо використовуються засоби боротьби з інфекційними хворобами, багато людей не доживають до віку, в якому найчастіше розвиваються пухлини. Через це там і проблема раку не стоїть так гостро, як у високорозвинених країнах.

Внаслідок зростання тривалості життя все більше стає людей похилого віку. Середня тривалість життя в нашій країні зараз становить 63 роки для чоловіків і 74 роки для жінок. Цим пояснюється той факт, що серед причин смерті перше місце посідають серцево-судинні та онкологічні хвороби. Близько 50 % хворих на рак — люди похилого віку (понад 65 років). Тобто за підвищення тривалості життя, яке досягається за рахунок зниження смертності в дитячому і юнацькому віці, людство «розплачується» збільшенням імовірності розвитку злоякісних пухлин та інших хвороб, котрі уражують загалом людей похилого віку. До так званих хвороб цивілізації належать атеросклероз, цукровий діабет та ін.

Зростання захворюваності на рак певною мірою пояснюється удосконаленням методів діагностики, поліпшенням обліку всіх хворих. Адже неможливо порівнювати колишню статистику з сучасною, для якої показники вираховуються за допомогою надточної обчислювальної техніки. І все-таки за останні 85 років кількість померлих від раку на земній кулі різко зросліа як у економічно розвинених країнах, так і в країнах з низьким рівнем життя. Це дозволяє вважати рак хворобою цивілізації.

Згідно з даними ВООЗ (Всесвітньої організації охорони здоров’я), захворюваність на рак у світі становить 150 на 100 тис. населення, на смертність від онкологічних хвороб за цей час перемістилась із VIII місця на II і становить понад 20%. Щороку в країнах Європи виявляють 250 тис. хворих на рак, Азії — 2 млн 400 тис., Близького Сходу — 250 тис., Латинської Америки — 500 тис., Північної Америки— понад 900 тис., Африки — 250 тис. За прогнозом ВООЗ, до 2000-го року цей показник може зрости до 400 на 100 тис. населення земної кулі.

В країнах Африки захворюваність на рак складає 76 на 100 тис. населення, Азії — 143—240, Європи — 164—240, Америки — 187—318. І показник цей неухильно зростає. Так, у США число померлих від раку в 1930 р. становило 118 тис., в 1970 р.— 331 тис., а в 1985 р. воно досягло майже 600 тис. У віці до 15 років найчастіше спостерігається лейкоз, у 15—34 роки — лейкоз і пухлини молочної залози, в 35—54 роки — пухлини легень і молочної залози, в 55—74 — пухлини легень і товстої кишки, в 75 років і пізніше — пухлини легень, товстої і прямої кишок.

У Японії з 1981 р. ведучою причиною смерті є рак. У структурі причин смертності він становить 23,8 %, в той час як на долю серцево-судинних хвороб припадає 17,9—18,7 %. У Західній Європі від раку помирає 20—22 % населення, а рано чи пізно захворюють на цю недугу 30— 40 % людей.

У СРСР щорічно виявляють понад 500 тис. хворих на рак, від цієї недуги помирають близько 400 тис. людей. З 1960 по 1980 р. захворюваність на рак зросла з 115 до 225,3 на 100 тис. населення. В чоловіків частіше спостерігаються злоякісні пухлини легень, шлунка, шкіри губ, стравоходе, у жінок — молочної залози, шкіри, шийки матки, легень, товстої кишки.

У віці 60 років чоловіки хворіють на рак у 20 разів частіше, ніж у ЗО років, жінки — відповідно в 10 разів. Характерно, що захворюваність на онкологічні хвороби та смертність від них починають збільшуватись після 30 років, хоча пухлини головного мозку, нервової системи, лімфома, лейкоз, рак печінки часто уражають і дітей молодшого віку.

Збільшення захворюваності на рак у людей старшого віку пояснюють тривалим впливом канцерогенів та накопиченням їх у організмі, зміною процесів обміну речовин, порушенням гормонального статусу, ослабленням імунологічного захисту, внаслідок яких організм стає більш чутливим до дії шкідливих чинників. Якщо керуватись цією концепцією, то можна зробити висновок: риск виникнення злоякісних пухлин буде тим більший, чим довша тривалість життя. Проте практика свідчить, що прямої кореляції між тривалістю життя та здатністю канцерогенів взаємодіяти з клітииами не існує.

Останнім часом дехто доводить, що якби люди не помирали від інших хвороб, то кожен мешканець нашої планети в похилому віці помер би від раку. З цим аж ніяк не можна погодитись.Адже як тоді пояснити той факт, що онкологічні хвороби уражають дітей і підлітків. Та й взагалі важко припустити, що раковий процес є завершальним етапом розвитку організму. Ретельне обстеження довгожителів, вік яких досяг 90—100 років, засвідчило, що риск виникнення злоякісних пухлин у людей віком після 85 років надзвичайно низький.

За останні десятиліття в деяких країнах,відзначаються сповільнення щорічного темпу росту захворюваності на рак, зниження чи стабілізація одних його форм (рак шлунка, шийки матки, стравохода, губи та ін.) і збільшення інших (рак легенів, молочної залози, товстої кишки, підшлункової залози, крові тощо). Причому чоловіки хворіють частіше, ніж жінки.

Що ж це за недуга? Чому вона так називається — рак? Коли виникає і що її зумовлює?

Рак — порушення проліферації (розмноження) та диференціації будь-яких клітин організму, які характеризуються нерегульованим і не організованим ростом, незрілістю, втратою специфічної функції, інвазивністю (іптазіо у перекладі з латині означає вторгнення) та метастазуванням (теіазіазіз— переміщення, перенос з однієї частини тіла в іншу). Утворившись із нормальних, ракові клітини стають надзвичайно небезпечними для організму, швидко ростуть, інтенсивно засвоюють поживні речовини, отруюючи організм продуктами обміну, і зрештою призводять до його загибелі.

Дати вичерпну відповідь на запитання, що таке злоякісний ріст, непросто. Спроби це зробити здійснювались давно і неодноразово. Так, В. Fischer-Wasels (1877—1941) називав пухлини «ексцесами росту, які виходять за межі нормального плану будови організму», відомий радянський онколог М. М. Петров (1876—1964)—«нерегульованою надмірністю місцевого клітинного розмноження». Б. Перільє (1773) дуже влучно сформулював суть цієї хвороби: «Рак — це така недуга, яку так же важко визначити, як і вилікувати». Німецький вчений Р. Вірхов (1827—1902) запевняв, і не без підстав, що «ніхто ні під якими тортурами не зміг би сказати, що таке ракова клітина». На думку Р. Зюсса і співавторів (1977), «злоякісною клітиною вважається та, яка ділиться частіше, ніж сусідні».

Вперше рак згадується в знаменитому «Папірусі Едвіна Сміта», створеному в 2500 р. до н. е. Єгипетський жрець-лікар Імготеп не лише описує перебіг онкологічного процесу, зокрема молочної залози, а й попереджав про невтішні наслідки:

«...Якщо ти оглядаєш жінку і побачиш у неї щільну, здуту пухлину в груді; якщо ти кладеш руку на її грудь і помічаєш, що вона прохолодна або гаряча на дотик; якщо в груді немає зернистості, а лише пухлина, і із соска тече рідина, а при натискуванні вона не міняє свого розміру і жінка не зойкає від болю, то хвороба, з якою покликали тебе боротись,— не лікується, проти неї ліків нема...».

У слов’ян також існувало уявлення про рак. Про де свідчать «Житія Кузьми і Даміана». Святі Кузьма і Да-міан вважались засновниками лікарської справи на Русі. В той час були переконані, що хвороби посилаються людині вищими силами і вилікувати їх можна лише за їхньою згодою.

Звідки ж з’явився термін «рак»? Сапсег у перекладі з французької мови означає «виразка», «рана». Цей термін має кілька значень і використовується фахівцями різних галузей — зоологами (сапсег — краб), астрономами (сузір’я Рака), ботаніками та ін. Вважають, що першим почав ним користуватись Гіпократ у IV ст. до н. е., а в медичну практику він уведений римським лікарем Галеном (130—200). Задавнена пухлина молочної залози за виглядом нагадує кінцівки рака чи краба. Можливо, саме ця ознака й лягла в основу назви хвороби. В подальшому з легкої руки французького хірурга XVI ст. Амбруаза Паре (1510—1590) цей термін міцно ввійшов у медичну практику.

Злоякісні пухлини, які утворилися із епітеліальної тканини, й зараз називаються раком, а ті, що ростуть із сполучної тканини,— саркомою, і хоча у організмі людини сполучної тканини в 5 разів більше, ніж епітеліальної, рак спостерігається в 11 разів частіше, ніж саркома. Цікаво, що на відміну від оаркоми на захворюваність на рак впливає вік — з віком ця хвороба уражує людину частіше.

О.О. Богомолець (1881—1946) справедливо вважав, що ракові клітини не виникають у здоровому організмі. Хвороба зумовлюється найрізноманітнішими чинниками, ймовірність її виникнення зростає в умовах, коли шкідливі впливи значно перевищують гранично допустимі а також при тривалій і систематичній дії певних речовин. Важливе значення мають природа канцерогенів, їхня комбінована дія, стан організму, чутливість клітин різних органів і тканин до тих чи тих впливів тощо.

Канцерогенні чинники ділять на хімічні (ті, що забруднюють продукти харчування, воду, атмосферу), фізичні (рентгенівські та ультрафіолетові промені, радіоактивні нукліди, термічна дія, травми) і біологічні (віруси, паразити та ін.).

Починаючи з Гіпократа, вчені всіх епох і країн посилено вивчали причини раку. До нас дійшло багато гіпотез І теорій виникнення злоякісних пухлин. Вони багато в чому протиречиві, але сходяться на одній думці — єдиної причини розвитку раку не існує.

Гіпократ пояснював появу пухлин порушенням рівноваги між чотирма рідинами організму (кров’ю, слизом, жовтою та чорною жовчю). Надмірна кількість чорної жовчі -призводила до розвитку злоякісної пухлини. Подібних поглядів дотримувались Парацельс (1493—1541) та Гален.

На початку минулого століття Р. Вірхов довів, що злоякісні пухлини є наслідком клітинної патології. Пізніше вже виникали суперечки лише про те, з яких саме клітин розвиваються пухлини, які їхні біологічні властивості.

В 1863 р. Р. Вірхов висунув так звану теорію подразнення, згідно з якою для того, щоб виник рак, необхідне повторне механічне чи хімічне подразнення тканин. Дослідник звернув увагу на те, що в шлунку пухлина частіше розвивається в тому відділі, де затримуються харчові маси, які систематично травмують слизову оболонку. Часті випадки захворювання на рак серед сажотрусів Р. Вірхов пояснював тим, що вони в процесі роботи перебувають у постійному контакті з сажею.

Англійський хірург Персивелл Потт (1714—1788) першим встановив, що майже всі хворі на рак мошонки в дитинстві працювали сажотрусами. Виконуючи цю важку і небезпечну роботу, хлопчики віком від 7 до 12 років щодня зазнавали впливу такого канцерогену, як сажа, і уже через 10—15 років у них виникали перші ознаки хвороби — з’являлись злоякісні пухлини. Дослідження вченого викликало в країні такий резонанс, що парламент змушений був заборонити брати на цю роботу дітей віком до 16 років Так вперше в історії за допомогою науково обгрунтованих заходів удалось знизити кількість захворювань на професійний рак.

Одна з теорій виникнення раку була запропонована в XIX столітті німецьким ученим Ю. Конгеймом (1839—1884). Він гадав, що при розвитку організму в різних ділянках зародка може виникнути більше клітин, ніж це потрібно для будови даної частини тіла. «Зайві» клітини можуть тривалий час (протягом років чи десятиліть) перебувати в спокійному стані, потенційно зберігаючи здатність до розмноження і росту. Потім раптом починають бурхливо розвиватись, утворюючи зачаток пухлини. Які ж причини змушують ці зародкові клітини швидко рости і розмножуватись і що ж виводить їх із стану спокою? На ці питання теорія ембріональних зачатків не давала відповіді.

Глибоке вивчення причин виникнення раку стало можливим лише в XX столітті.

У 1915 р. японським дослідникам К. Ямагіві та К. Iшікаві вдалось викликати рак шкіри на вухах кроликів. їм двічі на тиждень протягом року втирали в шкіру вух смолу кам’яного вугілля. Спочатку спостерігалось гостре запалення шкіри (набрякання, почервоніння), яке поступово прогресув-ало, потім почало випадати волосся, а згодом з’явились дрібні сосочкоподібні розростання — папіломи. Через якийсь час утворювались виразки, які й ставали основою для розвитку злоякісних пухлин. Пізніше в інших експериментах було переконливо доведено канцерогенний вплив кам’яновугільної смоли.

З часом встановили, що канцерогенну дію мають деякі види поліциклічних вуглеводнів, які входять до складу смолила саме: 3, 4-бензпірен, дибензантрацен, метилхолантрен, диметилбензантрацен та інші.

Канцерогенні сполуки утворюються і при курінні. Тютюновий дим містить різні канцерогенні речовини. Всього до його складу входить приблизно 1000 різних сполук, що справляють канцерогенний вплив: поліциклічні вуглеводні, нітрозосполуки, хіноліни, формальдегід та ін. Цим пояснюють той факт, що у людей, які курять, рак легенів спостерігається в 5—20 разів частіше, ніж у тих, хто не має цієї шкідливої звички.

Значну роль у виникненні раку відіграють хімічні канцерогени, які містяться в навколишньому середовищі. Із 4,7 млн зареєстрованих хімічних сполук людство стикається майже з 4 млн речовин. З них лише близько 100 тис, природні сполуки, а всі інші — продукти синтезу. Щороку синтезується понад тисяча нових сполук, які потрапляють у навколишнє середовище.

В народному господарстві застосовується понад 60 тис, сполук, з них близько 1 тис. є потенційними канцерогенами.

Для багатьох отруйних речовин розроблено допустимі рівні, проте це лише мізерна частка канцерогенів. До цих пір немає методології їх нормування. В основі прийнятих методик гігієнічного нормування токсичних речовин лежить встановлення мінімальних і максимальних діючих доз, між якими лежить межа токсичної дії. Всі дози, які перебувають нижче визначеної межі, вважаються нешкідливими. Проте для речовин, котрі справляють канцерогенний і мутагенний вплив, як вважають багато вчених, немає повністю нешкідливих доз. Не зафіксовано такої дози речовин, при дії якої риск розвитку пухлини зводиться до нуля, Немає дози канцерогена, при якій латентний період настільки великий, що цілком виключає можливість виникнення раку протягом життя цілої популяції. Для таких хімічних сполук при зміні дози змінюється лише ймовірність прояву ефекту, а не його ступінь. Цей тип впливу називають стохастичним, або ймовірним.

Наявність багатьох видів канцерогенів у навколишньому середовищі і тенденція до збільшення їхньої кількості не дозволяє цілком усунути контакти з ними людей. Все це надає особливої гостроти розробці основ гігієнічного регламентування дії канцерогенів на живі організми.

Міжнародне агентство з вивчення проблем раку в 1979 р. на основі епідеміологічних та експериментальних даних встановило, що 142 хімічні речовини справляють канцерогенний вплив на тварин, а понад ЗО сполук зумовлюють злоякісні пухлини в людини. Проте в 1987 р. цим агентством було одержано відомості (на рснові експериментальних і епідеміологічних досліджень) про те, що на організм людини справляють канцерогенний вплив 64 хімічні сполуки. Серед них — азатіоприн, кадмій, хром та його сполуки, бензол, азбест, вінілхлорид, миш’як та його похідні, 2-наф-тиламін, сажі, смоли, мінеральні олії, гормони, імунодепре-санти та інші речовини.

За даними американських учених, щоб виявити ступінь канцерогенності однієї сполуки, необхідні чималі матеріальні затрати— 150—200 тис. доларів. Крім того, для цієї роботи потрібно близько 1000 піддослідних тварин.

Щороку в лабораторіях США проходять випробування на канцерогенні властивості близько 500 хімічних сполук.

Основними джерелами канцерогенних речовин є опалювальні системи, відходи промислових підприємств, деякі гербіциди, пестициди, мінеральні добрива тощо. Близько 50 % речовин, які забруднюють повітря, виділяють транспортні засоби, особливо у великих містах. Численні стовпи диму із заводських димарів, які колись були символом промислового процвітання, тепер стали джерелом багатьох нещасть.

Найбільше забруднюють повітря промислові підприємства і автомобілі. Так, у Англії на кожному квадратному кілометрі площі з повітря осідає за рік близько 200 т димових часточок, котрі містять в собі 13 т кам’яновугільної смоли. На Париж щороку «падає з неба» 10 000 м3 сірчистої та 10 т сірчаної кислоти. Парижанин, який вдихає 12 000 л повітря за добу, поглинає за рік 6 кг пилу. Багато міст постійно вкриті хмарами пилу та диму. Мехіко, Лос-Анжелес і Токіо мають сумну славу міст з найбільш забрудненим повітрям у світі.

Ця проблема стосується і багатьох наших промислових міст. Так, у 1987 р. кількість викинутих у повітря шкідливих речовин у межах Києва становила 326 тис. тонн, що набагато більше, ніж у інших містах нашої країни.

Поширення твердих та газоподібних промислових відходів, у тому числі й канцерогенів, не знає меж і небезпечне серйозними наслідками. Поглиблює цю небезпеку і бездумне знищення легенів планети — лісових масивів та морського планктону. Щороку зникає з лиця землі 11 млн гектарів тропічних лісів. Крім того, внаслідок кислотних дощів та забруднення атмосфери уражено 31 млн гектарів лісу.

Бурхливий розвиток хімічної промисловості, виробництво пестицидів, фосфорорганічних сполук, харчових барвників, консервантів теж сприяли зростанню захворюваності на рак.

Нітрозосполуки розглядаються як найбільш імовірні канцерогени для людини. Досліджували дію понад 300 нітрозосполук на організм різних тварин. Понад 90 % цих сполук виявились канцерогенними. Вони можуть спричинити злоякісну пухлину будь-якого органа. Нітрозосполуки синтезуються в організмі з нітратів та вторинних амінів.

Канцерогенні властивості мають деякі барвники, зокрема аміноазосполуки та акридинові речовини. Дослідження канцерогенного впливу барвників мало велике практичне значення, оскільки давно відомо, що рак сечового міхура є професійною хворобою працівників анілінової промисловості. Анілін, пару якого працівники постійно вдихали, виділявся з сечею, шкідливо впливаючи На слизову оболонку сечового міхура.

Деякі вуглецеві сполуки, з яких одержують більшість синтетичних барвників, зокрема і для харчової та фармацевтичної промисловості, також мають канцерогенні властивості. Так, жовта анілінова фарба при введенні в харчовий раціон пацюків зумовлювала пухлини печінки, сечового міхура, органів травлення. Канцерогенний вплив можуть справляти і певні медичні препарати, тому їх треба приймати при крайній потребі за рекомендацією лікаря.

Л. М. Шабад — один із фундаторів у СРСР вчення про хімічний канцерогенез, вважав, що злоякісні пухлини спричинюються тільки канцерогенними сполуками і обгрунтував свою концепцію експериментальними й епідеміологічними дослідженнями.

Механізм дії канцерогенів до цього часу ще не з’ясований. Він залежить від шляхів попадання цих речовин у організм і розподілу в ньому, особливостей обміну, взаємодії метаболітів з рецепторами мембрани та ДНК клітини,ступеню впливу на стан репарації (відновлення, відтворення) ДНК тощо.

Залежно від здатності пошкоджувати ДНК розрізняють два типи канцерогенів. Канцерогени, які зв’язуються з ДНК ковалентно (тобто електронними зв’язками), називають генотоксичними, інші — епігеномними, тобто такими, які діють на механізм регулювання генома. Разом із тим, за даними різних авторів, приблизно 59—75 % неканцероген-них хімічних сполук мають генотоксичні властивості.

Одні вчені припускають, що канцерогени вступають у зв’язок з білками, нуклеїновими кислотами і пригнічують синтез ДНК та РНК, можуть накопичуватись у мембранах, порушуючи функції клітинних органел, і шляхом зміни їх обміну призводять до виникнення злоякісної пухлини. Інші дослідники вважають, що, порушуючи структуру ДНК, канцероген спотворює спадковість здорових клітин. Ще інші доводять, що канцерогени створюють сприятливий грунт для розвитку вірусів, онковірусів чи стимулюють чинники росту.

Багато дослідників переконані, що під дією ендогенних (внутрішніх) та екзогенних (зовнішніх) агентів посилюється процес відновлення кисню з утворенням великої кількості іонів супероксидів, гідроксидів та перекису водню, які пошкоджують клітини ДНК, зумовлюють розрив її ланцюгів, пригнічують ферментні системи та ін. Причому критичним моментом канцерогенезу є ковалентний зв’язок з ДНК.

Розвиток пухлин під впливом хімічних канцерогенів розглядають як багатоетапний процес. Найбільше прихильників має гіпотеза двофазного канцерогенезу, запропонована І. Беренблюмом (1941). Згідно з нею, перша фаза — ініціація— грунтується на здатності клітин до проліферації. Вона відбувається дуже швидко (протягом кількох годин чи діб після дії канцерогенів). Потім під впливом додаткових чинників (промоторів) настає друга фаза — промоції,— внаслідок якої ініційовані клітини перетворюються в ракові.

В процесі ініціації нормальні клітини перетворюються в латентно пухлинні, які починають інтенсивно ділитись у фазу промоції. Однією з характерних рис ініційованої клітини є її нездатність до термінального диференціювання. Хоча механізм ініціації нез’ясований, відомо, що всі хімічні канцерогени взаємодіють з ДНК, внаслідок чого можуть відбуватись різні ефекти як мутаційного, так і немутаційного характеру. Всі ці порушення сприяють активізації протоонкогенів.

Взаємодія Ініціатор—промотор ефективна лише у вказаній послідовності. Ініційований стан клітини зберігається практично протягом усього життя. Ініціація необоротна, а промоція до певного моменту — оборотний процес. Ініціатор може подіяти однократно, а промотор — обов’язково багаторазово, протягом тривалого часу. Промотори, або модифікуючі чинники, є синергістами канцерогенів (тобто діють з ними в одному напрямку) і дуже поширені в навколишньому середовищі. З багатьма такими речовинами людина постійно контактує в побуті чи на виробництві. Наприклад, дії ДДТ протягом багатьох років зазнавали мешканці всієї земної кулі.

Закономірність двостадійного канцерогенезу спочатку було встановлено для 3,4-бензпірену, але вона характерна й для інших груп хімічних канцерогенних сполук. Ініцію-ючу активність мають і фізичні канцерогенні чинники.

Відома й друга теорія канцерогенезу. В ній враховано морфологічні зміни в тканинах. Згідно з цією теорією, процес розвитку пухлини складається з 4 стадій: пошкодження тканини, осередкові атипові проліферації, передрак та рак. Тривалому зберіганню і проліферації ініційованих клітин сприяє те, що вони «не розпізнаються» і не знищуються системою імунологічного нагляду. Канцерогенний процес розвивається повільно, з тривалим латентним (прихованим) періодом — від кількох місяців до 10—ЗО років. Його тривалість збільшується в міру зниження інтенсивності канцерогенних впливів. У деяких випадках злоякісна пухлина не встигає проявитись протягом життя.

Існує рівень спонтанного канцерогенезу, який грунтується на спонтанних мутаціях клітин. Якщо уявити собі, що в організмі людини є 1014 клітин, то їхня мутація — не настільки рідкісна подія в масштабах певного органа чи тканини. Щодоби в організмі людини відбуваються сотні тисяч мутацій (1012) і лише одна із змінених клітин стає злоякісною. Чому це відбувається? Чи не через захисні реакції організму? Певно, знешкодження мутованих клітин — наслідок системних реакцій.

Кожна дія канцерогену є лише додатковим чинником риску, який збільшує рівень спонтанних мутацій та ймовірність розвитку раку. В будь-якій дозі він таїть у собі небезпеку, хоча в мізерній кількості і не спричинює спонтанної мутації клітин у певної людини. Індивідуальна чутливість до дії канцерогенів відрізняється більше ніж у 100 разів. При будь-якому збільшенні інтенсивності канцерогенного впливу відбувається нашарування на спонтанний рівень клітинного мутагенезу і створюється додатковий риск злоякісного переродження клітин.

Мутація може відбуватись на рівні генів при порушенні генно-молекулярних, клітинних, системних чи організмових рівнів, коли клітина або гине, або змінює свій генетичний код, стаючи мутантом, і набуває інших якостей. Ділиться лише та клітина, яка різко дестабілізована. Рак можна зарахувати до хвороб компенсації.

Таким чином, цілий комплекс причин і чинників, як обов’язкових, так і випадкових, постійно діють на організм, внаслідок чого може відбутись злоякісне переродження клітини. Цей процес триває протягом усього життя. Змінена клітина може загинути, нормалізуватись або започаткувати раковий процес.

Питання канцерогенезу — найскладніші в сучасній біології. І доки не буде встановлено чинників нормального диференціювання тканини в процесі філо- та онтогенезу, не буде повністю розкрито процес перетворення нормальної клітини в злоякісну. Знання особливостей обміну різних хімічних канцерогенів, ферментів, які беруть участь у цьому процесі, та інших механізмів дозволить у майбутньому вживати заходів щодо профілактики раку.

До цього йшлось про канцерогенні сполуки, які зустрічаються в зовнішньому середовищі. А чи є подібні речовини в самому організмі?

В 1935 р. із жовчі було виділено метилхолантрен. За своїм складом він нагадує хімічну сполуку, яка міститься в організмі (вітамін Д, холестерин, ряд гормонів). Оскільки ці сполуки в організмі певним чином змінюються, можна гадати, що при порушенні обміну вони можуть перетворюватись в ендогенні канцерогени. В печінці й легенях людей, які померли від раку шлунка, було виявлено канцерогенні сполуки, утворені в самому організмі.

Потім було доведено, що рак може виникати під впливом і інших чинників. Опіки, травми, хронічні запальні процеси можуть зумовити розвиток пухлин. Так, у мешканців району Кашміру (Індія) часто спостерігаються пухлини шкіри живота. Виявилось, що їх спричинюють горщики, наповнені гарячим вугіллям. Щоб зігрітись на холодних перевалах Гімалаїв, люди притискають розпечені горщики до живота, внаслідок чого у них спостерігаються хронічні опіки шкіри. Пізніше на місці ураження виникають виразки, які з часом перероджуються в ракові пухлини.

Звичка їсти занадто гарячі страви також часто призводить до розвитку злоякісних пухлин. Так, висока частота раку стравоходу спостерігається в китайців, які харчуються гарячим рисом. Цікаво, що пухлини стравоходу зустрічаються винятково в чоловіків, оскільки жінки приступають до їди лише після того, як закінчують їсти їхні чоловіки.

Опіки шкіри в ранньому дитинстві через багато років теж можуть зумовити рак: у окремих випадках пухлини утворюються на місці старих рубців. Постійне механічне подразнення, невеликі травми також можуть спричинити злоякісні пухлини. Наприклад, у тяглових тварин новоутворення часто розвивається в ділянці тертя збруї чи вуздечки. Рак шкіри спостерігається в мусульман, які традиційно голять голови тупими лезами. В Індії поширений рак слизової оболонки ротової порожнини. Його причина — звичка жувати тютюн, вапно та бетель.

Сильне забиття, удар теж можуть зумовити пухлину. Цей механізм характерний для саркоми кісток і пухлин яєчок. Можливо, сильний удар лише пришвидшує ріст пухлини, яка до цього мала безсимптомний перебіг. Тому деякі дослідники вважають, що травма лише створює умови для розвитку ракових новоутворень.

Спричинити рак можуть і хронічні запальні процеси. Так, пухлина шлунка часто розвивається на місці задавнених виразок чи на фоні хронічного гастродуоденіту, рак печінки — після цирозу, рак шийки матки — на фоні ерозії, пухлини кишечника — після хронічного коліту. Тому ці хвороби слід своєчасно лікувати. Проте це не значйть, що всі ерозії і коліти слід трактувати як передпухлинний стан. Адже в злоякісній трансформації клітин величезну роль грає організм. І все ж таки своєчасне лікування цих хвороб сприятиме запобіганню виникненню злоякісних пухлин.

Канцерогенну дію мають деякі види електромагнітного випромінювання, сонячні промені: в 96 % випадків пухлини шкіри локалізуються на відкритих ділянках тіла — обличчі, руках, ногах. Злоякісні пухлини можуть виникнути під впливом ультрафіолетових променів.

Помічено, що в періоди максимальної сонячної активності, для яких характерне збільшення спектру випромінювання ультрафіолетових променів, підвищується захворюваність на рак шкіри, особливо в людей зі світлою шкірою.

Все живе на Землі постійно перебуває під дією іонізуючої радіації — як природної, так і від штучних джерел. Чутливість тканин до канцерогенного впливу іонізуючого випромінювання різна. Це дало підстави висловити припущення, що залежність між дозою випромінювання та ефектом при радіаційному канцерогенезі є лінійною, хоча численні дослідження свідчать про значні відхилення від такої залежності. Визначити мінімальні ефективні дози опромінення чи встановити безпечну межу в дії іонізуючого випромінювання емпірично неможливо і тому поки що прийнято концепцію безпороговості.

Дані про канцерогенний вплив зовнішніх джерел радіації і тих речовин (радіонуклідів), які потрапили в організм, стали основою для нормування допустимих доз. Будь-яка доза як природної, так і штучної радіації може посилити генетичні порушення, збільшити риск виникнення злоякісних пухлин і лейкозів. Радіація може зумовити розвиток пухлини практично в будь-якому органі.

Як свідчать численні віддалені патологічні наслідки ра-і діоактивного опромінення, його канцерогенна дія є однією з найнебезпечніших для живих істот, зокрема людини.

Організм людини на 70—80 % складається з води. При його опроміненні відбувається її розпад до активних радикалів (ОН, НО2, Н202, та ін.), які мають такий енергетичний потенціал, котрий дозволяє розірвати багато хімічних зв’язків в середині молекул. Особливо значних пошкоджень вільні радикали завдають білкам: унаслідок окислення вони втрачають активність або набувають схильності до аномальних хімічних взаємодій.

Характерною ознакою білків та нуклеїнових кислот є наявність відновленої форми азоту. Його окислення, зумовлене високою швидкістю поглинання кисню в умовах опромінення, повинне призводити до патологічних змін. У процесі еволюції мають вижити лише ті організми, які знайшли ефективний спосіб захисту від цих пошкоджень.

Таким чином, радикали НОз, Н202 та ОН утворюються внаслідок нормальної реакції організму на зовнішні подразнення і за певних умов можуть набути канцерогенних властивостей.

При опроміненні можуть утворитись тісні зв’язки між ДНК і протеїном або ж розірватись ланцюги ДНК. Це призведе до загибелі частини клітин або ж до спотворення складних біохімічних процесів, які зрештою можуть призвести до злоякісної трансформації нормальних клітин, коли захисні сили організму не нейтралізують новоутворені активні радикали. Радіочутливість клітин залежить не лише від їхнього стану, а й від середовища, яке оточує клітину, гомеостазу організму та дози опромінення. Можливим механізмом перетворення нормальної клітини в злоякісну під впливом радіації може бути також включення в геном уражених клітин фрагменту ДНК (з трансформованими генами), який звільнився внаслідок загибелі опромінених клітин. Змінені клітини зберігають життєздатність і виходять з-під контролю організму. Вони можуть перетворюватись і внаслідок виникнення певного типу хромосомних змін.

Ще в XVII столітті в Чехії та Саксонії на схилах Рудних гір була відома хвороба рудокопів. Але лише через 300 років вдалось довести, що це було не що інше, як рак легенів. Причина його виникнення — рудний пил, який містить нукліди радію та радону.

Зараз встановлено, що первісним джерелом радону є грунт, будівельні матеріали, тому його рівень у повітрі житла загалом залежить від складу будівельного матеріалу, ступеню вентиляції приміщень та конструкції будинків. Доведено, що радон — продукт урану, є канцерогеном і міститься в значних концентраціях у приміщеннях. Допустимий його рівень— 150 Бк/м3. Тому треба стежити, щоб він не був підвищеним. При постійному перебуванні в таких приміщеннях людей риск виникнення раку легенів збільшується.

Радіація сприяє виникненню всіх гістологічних форм раку легенів. Канцерогенність радіонуклідів, які вдихає людина, визначається їхнім розподілом у органах дихання та тривалістю періоду напіврозпаду.

Відкриття радіоактивного та рентгенівського випромінювання зробило справжню революцію в науці, техніці та практичній медицині. Лікарі одержали можливість діагностувати хвороби кісток, легенів, шлунка та інших невидимих людським оком органів. Проте мало кому в той час спало на думку, що рентгенівські промені приховують у собі грізну небезпеку. її помітив французький фізик Анрі Беккерель (1852—1908) у 1901 р.

Вчений тривалий час страждав від виразки, яка виникла внаслідок носіння в кишені ампули з радієм.

Згодом після відкриття рентгенівських променів стали надходити відомості про випадки захворювання на рак, зумовлені дією радіації. Пухлини шкіри обличчя виникали в робітників фабрик, на яких виготовляли рентгенівські трубки, а також у лікарів-рентгенологів. Багато ентузіастів заплатили життям за відкриття рентгенівського випромінювання. В 1936 р. у Гамбурзі їм було встановлено пам’ятник.

Сучасні рентгенівські й лікувальні апарати практично безпечні як для хворого, так і для лікаря. По-іншому склалось із застосуванням радіонуклідів. Запобігти забрудненню ними зовнішнього середовища значно складніше, особливо зараз, коли над людством нависла загроза ядерної війни, тривають інтенсивні випробування ядерної зброї, широко розвивається ядерна енергетика, а радіонукліди стали застосовувати практично у всіх галузях науки й техніки.

Розрізняють зовнішнє (рентгенівське, гамма-, природне та ін.) і внутрішнє (попадання в організм з їжею, водою, повітрям радіоактивних речовин) опромінення. Потрапляючи в організм людини, нукліди, зокрема стронцій-90, цезій-137, фосфор-32, цинк-65, тривалий час опромінюють тканини р-частками та у-променями, які мають дуже високу біологічну активність. Знешкодити їх неможливо, оскільки ніякі хімічні та фізичні реакції неспроможні пришвидшити чи сповільнити процес радіоактивного розпаду, а періоди напіврозпаду та напіввиведення з організму багатьох радіонуклідів дуже великі. Наприклад, період напіврозпаду стронцію-90 становить 28 років, напіввиведення — 4,5 року; цезію-137 — відповідно 30 років і 3,5 міс. В організмі нукліди накопичуються вибірково, в так званих тканинах-мішенях. Стронцій-90 відкладається в кістках, цезій-137 — у легенях, м’яких тканинах, зумовлюючи цим посилене їх ураження.

Американські лікарі ще в 1929 р. вперше встановили діагноз саркоми кісток щелеп у робітниць однієї з фабрик, на якій виготовляли годинники. При розмальовуванні циферблатів там використовували цинку сульфат з незначною домішкою радію. У багатьох робітниць була звичка загострювати щіточку для нанесення фарби губами. При цьому фарба, яка містила радій, потрапляла в рот. З часом ця речовина накопичувалась у кістках щелеп, і приблизно через 8—10 років розвивалась саркома.

В експерименті теж спостерігали виникнення саркоми кісток. Вона розвивалась у мавп через 8—10 років після введення в кістку радіоактивної руди.

У наш час стронцій-90 знаходять у організмі практично всіх людей. Щодня із організму людини виводиться 10 '5 загальної кількості радію.

У хворих, яких опромінювали великими дозами з приводу хвороб шийки матки, молочної залози, легенів, через 10 років після дії радіонуклідів риск виникнення пухлин збільшувався в 2 рази. Внаслідок високої радіочутливості тканин молочної залози риск щодо розвитку раку цього органа практично однаковий при опроміненні як високими, так і низькими дозами. Після опромінення в дитинстві риск захворювання на рак молочної залози збільшується в 5 разів. У дітей, матері яких опромінювались ще до настання вагітності, значно частіше розвивається лейкоз. Внутріш-ньоутробне опромінення, незалежно від його дози, теж збільшує риск щодо захворювання на рак. Так, при проведенні рентгенологічних досліджень протягом перших 3 міс вагітності риск захворювання дитини на рак становить 219 %, при такій же дозі опромінення організму майбутньої матері в останньому триместрі риск не перевищує 30 % . В той же час не зафіксовано збільшення захворюваності на рак серед нащадків тих, хто став жертвою атомного бомбардування, а також серед мешканців районів із підвищеним радіаційним фоном.

Помічено підвищення риску щодо розвитку раку щитовидної залози у людей, які в дитячому віці зазнали впливу рентгенівських променів. Латентний період коротший у тих, хто опромінювався до настання статевої зрілості. Для жінок цей риск в 3 рази вищий, ніж для чоловіків.

Деякі органи і тканини надзвичайно чутливі до дії радіації. Це передусім кістковий мозок. При його опроміненні може виникнути лейкемія. Лейкоз розвивається після опромінення всього тіла. Звичайно він проявляється через 2—4 роки після зовнішнього опромінення, максимально — через 5—7 років.

Надзвичайно чутливі ембріони. Час виникнення лейкозів залежить головним чином від дози опромінення. В Хі-росімі та Нагасакі через 15—20 років після атомного вибуху захворюваність на лейкемію була в 7 разів вищою, ніж у інших містах Японії. Причому частіше уражувались ті, хто був ближче до епіцентра вибуху.

Сучасна людина щороку одержує дозу радіації, близько 1 рад: 0,5 рад — з земних надр у вигляді у-опромін©ння; 0,25 рад — за рахунок космічних випромінювань; 0,25 рад — за рахунок нуклідів, що накопичились у організмі.

Імовірність виникнення пухлин залежить від дози опромінення. Тому зараз нормування цієї дози грунтується на припущенні про відсутність безпечних доз. Різні хімічні речовини, в тому числі й канцерогени, можуть посилювати канцерогенну дію опромінення, стимулюючи перетворення й поділ клітин і затримуючи їх відновлення.

Після ядерних вибухів чи аварій на атомних електростанціях випадають радіоактивні осади, які містять радіонукліди, зокрема цезій-137. Цей елемент становить близько 40 % ефективної дози опромінення населення земної кулі за період з 1945 по 2000 р. Людство вживає рішучих заходів, щоб позбутись забруднень атмосфери, грунту, води, але, враховуючи випробування ядерної зброї, ніякі заходи не можна вважати надійними. Адже при ядерному вибухові в атмосфері або аварії на атомній електростанції радіоактивні речовини забруднюють величезні території, переносяться повітряними потоками на далекі відстані, що неминуче призводить до збільшення кількості хворих на рак. Минуло чимало часу після того, як було скинуто атомні бомби на японські міста Хіросіма й Нагасакі, але страшна хвороба уражує й досі очевидців цієї трагічної події.

У недалекому минулому запаси радіоактивних речовин на земній кулі вимірювались у грамах. Тепер же їх кількість перевищує тонни! Інтенсивне виробництво цих речовин, безперечно, зумовлює підвищення природного рівня радіації, тобто небезпека опромінення зростає. Особливо це помітно на Україні, де під час аварії на ЧАЕС, за офіційними даними, було викинуто в атмосферу радіоактивні речовини активністю в 50 млн Кюрі. В перерахунку на цезій це становить 60 % викидів, які відбулися при всіх глобальних ядерних вибіухах на землі. Це означає, що в центрі Європи утворилася зона з підвищеним рівнем радіації, яка існуватиме не одне століття. І ми живемо поруч з нею. Крім того, 40 % атомної електроенергії СРСР виробляється на Україні, територія якої становить менше 3 % території країни.

Щоправда, проведений англійськими вченими аналіз статистичних даних за 1959—1980 р. щодо частоти розвитку пухлин і смертності від них у людей, які мешкають поблизу ядерних установок, дещо розвіює наш страх.

Проаналізовано близько 5000 показників, зокрема характер пухлини, вік хворих, відстань до ядерної установки тощо. Прямої кореляції між розвитком пухлин і відстанню до джерела радіації не відзначено. Не спостерігається також зростання захворюваності на рак і смертності від цієї недуги серед учасників ядерних випробувань у Великобританії в 1952—1967 р. Але дослідження, проведені в штаті Массачусетс (СІЛА), на території якого міститься ядерна установка, свідчать, що в цій місцевості кількість хворих на лейкоз в 1,5 разу більша від очікуваної. Тому без перебільшення можна сказати, що захист людства від опромінення стає однією з найактуальніших проблем сучасності.

Якщо буде розв’язана ядерна війна, вона нанесе непо-правимий удар по здоров’ю і генетичному фонду людей. Вона призведе як до локального, так і глобального підвищення рівня радіації, внаслідок чого 100 % запліднених яйцеклітин будуть пошкоджені. Люди, які виживуть у цій страшній війні, потраплять у радіоактивний світ і загинуть від хронічної променевої хвороби, ураження кровотворної системи та злоякісних пухлин. Генетичні порушення довершать загибель людства.

Виявлення багатьох чинників, під дією яких виникають злоякісні пухлини, стало основою для створення поліетіологічної (багатопричинної) теорії розвитку раку, основоположником якої був наш співвітчизник М. М. Петров яка знайшла широке визнання як у СРСР, так і за кордоном. Але й вона не змогла пояснити, чому відбувається злоякісне перетворення нормальної клітини. Тому увагу вчених привертає вірусна теорія, згідно з якою різноманітні канцерогенні агенти хімічного і фізичного походження не є причиною виникнення новоутворень, а лише сприяють їх розвитку.

Після відкриття вірусів розпочались пошуки ультрамікроскопічного збудника раку. Французький вчений А. Боррель у 1903 р. першим висловив припущення про роль вірусів у походженні злоякісних пухлин, його підтримали вітчизняні вчені І. І. Мечников (1845—1916) та М. Ф. Гамалея (1859—1949), які теж пояснювали виникнення деяких пухлин дією найдрібніших мікроорганізмів. Можливість зв’язку пухлин з вірусом експериментально довів у 1910 р. американський вчений, лауреат Нобелівської премії Ф. П. Раусс (1879—1970). Він встановив, що куряча саркома може переноситись не лише клітинною суспензією, і а й шляхом введення безклітинного фільтрату. Злоякісна перебудова клітини, зараженої вірусом, полягає у взаємодії між генами віруса і клітини.

Виявилось, що присутність віруса в клітині не обов’язково призводить до злоякісного її переродження. Віруси можуть тривалий час перебувати в латентному стані, доки будь-яка дія їх не активізує. Певно, віруси можуть передаватись як горизонтально (тоді заражаються люди одного покоління), так і вертикально (хвороба передається наступним поколінням). Величезна кількість вірусів постійно оточує нас, але вони не зумовлюють захворювань, оскільки організм людини набуває здатності нейтралізувати або руйнувати хвороботворні мікроби за рахунок клітинних і гуморальних імунологічних реакцій організму.

Зараз відомо понад 200 вірусів, які уражують представників рослинного і тваринного світу. Приблизно в 50 типах пухлин тварин, які виникають спонтанно, виявлено віруси.

Це лейкемія птахів, папілома і фіброма кроликів, рак молочних залоз і лейкоз мишей, поліома та ін. Специфічної видової та тканинної дії вірусів не виявлено. Залежно від стану організму один і той же вірус може зумовити як інфекційний, так і злоякісний процес. Отже, поки що не відомо, чому віруси, потрапляючи в клітину, в деяких випадках перетворюють її в злоякісну.

Проведено велику кількість експериментальних досліджень з метою виявлення віруса. Дані свідчать про те, що в більшості випадків лейкемія в тварин, у тому числі й у птахів, зумовлюється вірусами, які передаються в спадок або при контакті. Інфекдійність хронічного лейкозу доведено як у польових, так і в лабораторних умовах. Зараження відбувається за допомогою клітин крові, інфікованих вірусом, через молоко, сперму та при ветеринарних маніпуляціях. Збудником лейкозу великої рогатої худоби є ретровірус BLV. Він поширений у всьому світі.

У великої рогатої худоби лейкоз виникає в 0,5 % випадків. Кози й вівці не хворіють ні на лейкоз, ні на рак. Захворюваність людей на онкологічні хвороби складає понад 20 %. Причини цієї різниці поки що не відомі. Можна лише зробити припущення, що наявність віруса — чинник риску щодо онкологічного захворювання тварин. Не виключено, що певні форми раку зумовлені передачею онкогенного вірусу людині від тварин.

Протягом тривалого часу всі намагання вчених виявити вірус, який спричинює лейкоз у людини, були безуспішними. Лише в 1980 р. американському вченому Р. К. Галло вдалось виявити вірус Т-клітинного лейкозу (НТLV-І). Він може передаватись від людини людині при контакті і виявляється в південно-західній частині Японії. Проти нього в хворого може вироблятись імунітет.

Лімфома Беркітта, рак носової частини глотки й інфекційний мононуклеоз зумовлюються вірусом Епштейна—Барра і дуже поширені в Китаї та країнах Африки. Віруси папілом, герпесу, певно, теж грають якусь роль у виникненні злоякісних пухлин жіночих статевих органів. Помічено чіткий зв’язок між вірусом гепатиту В і гепатоцелюлярним раком, який частіше спостерігається в тропічних зонах Азії й Африки. В тропіках близько 80 % випадків первинного раку печінки зумовлені вірусом гепатиту В, від якого щороку гине понад 250 тис. населення. Близько 200 млн людей є носіями вірусу герпеса В. У Єгипті виявлений паразит, який уражує сечовий міхур, сприяючи розвитку в ньому пухлинного процесу.

Ще в 50-і роки деякі вчені вважали, що всі пухлини виникають під впливом так званих онкогенних вірусів. Самі ж канцерогени лише створюють умови для їхньої дії. Проблема вірусного канцерогенезу знову стала широко вивчатись після відкриття Т-клітинного лейкозу в людей і мавп. Виявлення інших феноменів і удосконалення методів дослідження теж сприяли відродженню інтересу до вірусно-генетичної теорії раку. Велика кількість питань постала перед ученими після появи нової хвороби — СНІДу (синдрому набутого імунного дефіциту), зумовленої ретровірусом НТLV -3.

Вказуючи на вірусне походження деяких пухлин, не можна обійти таке запитання: чи не заразний рак? Досвід свідчить, що люди, які в процесі роботи стикаються з онкологічними хворими, уражуються злоякісними пухлинами не частіше від інших. У світовій літературі не зафіксовано жодного випадку передачі раку від однієї людини іншій.

Важливо визначити роль вірусів у розвитку раку в людини. Більшість учених вважають, що різні за гістологічною структурою пухлини виникають під впливом багатьох канцерогенних чинників: у одних випадках — це хімічні канцерогени, в інших — онкогенні віруси, ще в інших — іонізуюче випромінювання тощо. Важливу роль у злоякісному переродженні клітини відіграють опірність організму, генетична схильність та ін. Тому необхідно дослідити, як різні за походженням канцерогени призводять до злоякісної трансформації нормальні клітини.

Вивчення механізмів вірусної трансформації клітини посіло центральне місце у дослідженні канцерогенезу на молекулярному рівні й сприяло відкриттю онкогенів. Це найвидатніше досягнення теоретичної онкології. Онкогени — змінені нормальні гени, які є в кожній клітині. їх ще називають протоонкогенами (попередниками).

Зараз доведено, що виникнення раку пов’язане з наявністю в клітинах онкогенів, які під впливом різних чинників можуть активізуватись і включатись у багатоетапний процес, котрий зумовлює злоякісне переродження клітин. Онкогени можуть виникнути в клітинах двома шляхами: клітинні протоонкогени активізуються під впливом хімічних, фізичних і біологічних чинників або активні онкогени вносяться в клітину в складі геномів онковірусів.

В середині 70-х років було виявлено, що при зараженні вірусом Раусса (SRC) у курей розвивається саркома. Так з’явилась концепція онкогенів. Але на вчених чекав сюрприз: у клітинах здорових курей вони знайшли ген, майже ідентичний 5КС. Його назвали протоонкогеном. Потім протоонкоген було виявлено в нормальних клітинах різних тварин і людини. Чи не значить це, що нормальні клітини містять онкоген, який може перетворити їх у ракові? А можливо, пригнічуються гени, які відповідальні за диференціювання клітин? Ці питання ще потребують відповіді.

Онкогени вже перестали вважати «зловмисними», чужорідними нуклеїновими кислотами, які вносять анархію в нормальні клітини. Для понад 20 вірусних онкогенів виявлено протоонкогени, які містяться в нормальних клітинах.

Існують різні види онкогенів — вірусні, клітинні протоонкогени. В більшості випадків нормальна функція клітинних протоонкогенів не відома. Частина з них відіграє важливу роль у ембріогенезі (процесі розвитку й формування зародка), гемопоезі (процесі кровотворення) та загоюванні ран, отже в регулюванні клітинного росту. Що ж відбувається з цими генами при злоякісній трансформації клітини?

Американські вчені Р. Хюбнер, Д. Тодаро в 1972 р. висловили припущення, що вірусні онкогени утворюються з генетичного матеріалу здорових клітин і що якимось чином віруси під час еволюції включають їх у свій власний генетичний матеріал. Цілком можливо, що утворення ДНК-клітини в процесі еволюції відбувалось внаслідок поступової інтеграції генів різних мікроорганізмів, у тому числі й вірусів, і що цей процес триває й нині. Перетворення звичайних генів клітини в онкогени відбувається, очевидно, завдяки активізації (експресії) генів, які в нормальній клітині перебувають у стані спокою (репресії) або функціонують слабо. Можна припустити, що численні чинники, які спричинюють злоякісні пухлини, зрештою призводять до одного й того ж ефекту на молекулярному рівні, активізуючи одні й ті ж гени клітини. Канцерогенез, по суті, є не що інше, як порушення регулювання генної активності.

Проте пухлини одного й того ж типу, взяті в різних хворих, містять різні експресовані онкогени. Не помічено специфічності експресії онкогенів й щодо метастазів.

Таким чином очевидно, що онкогени втягнуті в складний багатоступінчастий процес канцерогенезу, однак справжня їхня роль ще не встановлена. Певно, в перетворенні нормальної клітини в пухлинну беруть участь кілька онкогенів і, можливо, кожна пухлина має свою специфічну програму «вмикання» і «вимикання» онкогенів.

Встановлено кілька механізмів активізації протоонкогенів. У деяких випадках вони активізуються внаслідок мутації. Інший спосіб активізації полягає в їхній ампліфікації, для якої характерне помноження числа генів. Онкоген може також активізуватись при включенні в геном нормальної клітини ретровіруса.

Гіпотеза про єдиний ген, який відповідає за перетворення здорової клітини в ракову, не підтвердилась. Нормальна клітина стає злоякісною при активізації кількох онкогенів. Певно, це пов’язано з багатоступінчастою регуляцією експресії клітинних генів.

Ще одним із механізмів вірусного канцерогенезу може бути інактивація гена чи генів, які контролюють експресію онкогенів або кодують синтез їхніх інгібіторів. Багатоетапність канцерогенезу пояснюється тим, що рак — хвороба переважно людей зрілого й похилого віку. Щоб у клітині змогли відбутись всі етапи злоякісного переродження, потрібен тривалий період і один етап може бути відділений від іншого десятиріччями. Багатоступінчастість канцерогенезу ускладнює вивчення його механізмів, але в той же час розширює можливості для лікування та профілактики онкологічних хвороб. Пухлинний процес не виникає доти, доки не будуть порушені всі механізми клітинної і тканинної рівноваги. Які зміни повинні відбутись у клітині, щоб вона із нормальної, смертної, перетворилась у ракову, безсмертну, поки що невідомо.

Однією з причин злоякісної трансформації клітин є порушення гормонального балансу, яке призводить до зміни ліпідного, білкового, кисневого та вуглеводного обміну, зниження імунітету, активізації ряду внутрішньоклітинних генів. Гормони можуть регулювати не лише процеси обміну, а й проліферацію клітин. Гормонам відводиться ведуча роль у розвитку всіх гормонозалежних пухлин, зокрема раку молочної, щитовидної та передміхурової залоз, гіпофіза й жіночих статевих органів.

Експериментально доведено, що великі дози естрогенів зумовлюють рак молочної залози. Стійкі порушення ендокринної регуляції статевих функцій теж є хорошим фоном для розвитку раку вказаної локалізації. Гормональний дисбаланс певним чином може впливати на функції інших органів і систем.

Існує таке поняття, як канкрофілія. Цим терміном позначається стан організму, для якого характерне зниження чутливості гіпоталамусу до гормонів, за рахунок чого відбувається компенсаторне посилення секреції гіпофізарних гормонів, інсуліну й глюкокортикоїдів. При цьому імовірність розвитку пухлин зростає, якщо відбуваються стійке зниження толерантності глюкози до інсуліну, збільшення його рівня в крові. Внаслідок цього підвищується використання жирних кислот як палива. В процесі природного старіння організму відбуваються саме такі зміни, які теж можуть зумовити різні захворювання.

Канкрофілія може сприяти розвитку пухлин незалежно від того, чим вони зумовлені,— генетичними порушеннями чи екзогенними чинниками. В процесі старіння в клітині відбуваються пошкодження, спричинені вільними радикалами, внаслідок яких виникають гормонально-метаболічні та енергетичні порушення, що призводять до зниження імунітету й інших несприятливих процесів. У організмі створюється одразу кілька умов, які сприяють розвитку пухлини. Ці ж порушення спричинюють так звані хвороби компенсації: ожиріння, цукровий діабет, атеросклероз, гіпертонічну хворобу, акселерацію тощо. Враховуючи це, Можна дійти висновку, що профілактика раку полягає в боротьбі з передчасним старінням, гормональними та метаболічними порушеннями.

В перетворенні нормальних клітин у ракові важливу роль відіграють порушення функції паракринних та ауто-кринних.систем, котрі продукують чинники росту (поліпептидні гормони та гормоноподібні речовини), що синтезуються головним чином клітинами органів травлення та дихальної системи. Чинники росту паракринної системи діють на різні клітини, а чинники аутокринної — лише на рецептори тих клітин, які їх виробляють. Вони пришвидшують проліферацію клітин, котрі мають на своїй поверхні рецептори до цих чинників.

Відомо понад 20 чинників росту, які беруть участь у регулюванні клітинної проліферації. Вплив одних з них вузько специфічний, інші мають дещо ширший спектр дії.

Чинники росту — новий клас специфічних регуляторів, який включає чинники росту нервів, епідермісу, фібробластів, крові та ін. Поліпептиднї регулятори, можливо, існують для кожного типу клітин. Особливо велику їх кількість синтезують злоякісні пухлини.

Без чинників росту та специфічних рецепторів клітини не здатні до поділу. Саме вони регулюють цей складний процес. Перероджені клітини виходять з-під їх контролю і починають виробляти свої специфічні речовини, які пришвидшують їхній незалежний ріст.

У процесі канцерогенезу певну роль відіграє й імунологічний стан організму. Імунна система регулює взаємовідношення організму й антигену, виконує як мінімум дві функції — «відторгнення чужого» й «захисту чужого в своєму». Особливо це проявляється під час вагітності (фізіологічний варіант) й злоякісного росту (патологічний варіант).

Теорія «імунного нагляду» вплинула на формування сучасних уявлень про механізм: захисних функцій організму й привернула до себе загальну увагу. Згідно з нею головними в «імунному нагляді» є Т-лімфоцити, природні кілери й макрофаги, які розпізнають специфічні антигени пухлини і цим самим посилюють протипухлинний захист організму.

В здоровому організмі при поділі мільйонів клітин постійно виникають тисячі мутацій, в тому числі й пухлинних. Зміна хоча б одного гена при мутації супроводжується антигенними порушеннями, які фіксуються імунологічними механізмами системи природного захисту. З віком кількість мутацій зростає, а імунний нагляд слабшає, тому риск появи злоякісних пухлин збільшується. Зачаток пухлинних клітин не відшаровується як чужорідний і помітної імунологічної реакції не викликає.

Проте в імунній системі можуть бути й порушення, які проявляються по-різному. Вона може посилено реагувати, не реагувати зовсім на ті чи ті зміни в організмі або ж справляти небажаний вплив на власний організм, який у нормі перебуває під її захистом. Відомо близько 80 вад імунної системи.

Пухлини виникають лише за умови зниження реактивності організму, особливо функціональних можливостей сполучної тканини. Про це свідчить висока частота розвитку новоутворень у хворих, які перенесли трансплантацію органів і тривалий час одержували препарати, що пригнічують імунореактивність організму. Риск захворіти при цьому збільшується в 4—29 разів.

Є велика кількість доказів існування опухолеспецифічних антигенів, проте досі не вдалося довести специфічність пухлинних клітин, яку можна було б використати для посилення імунологічних реакцій з метою лікування й- профілактики раку. В деяких злоякісних пухлинах було виявлено асоційовані з пухлинною тканиною антигени, яких у здорових тканинах не буває. Вони з’являются в цих тканинах на певних стадіях клітинного диференціювання та під час ембріонального розвитку.

Можливо, при пухлинах імунна система зовсім не пригнічена, а її функція підпорядкована іншому завданню — «охороні чужого в своєму». І тому треба вести пошуки в іншому напрямі, наприклад: як переключити систему імунітету з режиму «охорони чужого в своєму» на режим «відторгнення чужого»? Цілком можливо, що ракові клітини відрізняються від нормальних лише ступенем диференціювання. Щоб відповісти на всі численні запитання, пов’язані з розвитком онкологічних захворювань, потрібні нетрадиційні, нові методи дослідження.

Таким чином, неправильним є твердження, що рак — продукт нашої епохи. Хоча останнім часом значно збільшилась кількість чинників, здатних зумовити цю хворобу.

І все ж немає підстав думати про фатальну загибель людства від злоякісних новоутворень. Учені всіх країн напружено працюють над тим, щоб знайти дійові засоби в боротьбі з цим злом. Безперечно, ліки буде знайдено, як тільки стане відомим механізм перетворення нормальної клітини в злоякісну.

Теги: Рак.Лимфома.

Отредактировано gosha (2013-11-24 11:06:36)

0

2

это вообще самое страшное что есть

0


Вы здесь » Одесский форум.Форум Одесса. » Форум медицина » Злоякісні пухлини.Рак.


Рейтинг форумов | Создать форум бесплатно © 2007–2019 «QuadroSystems» LLC