Одесский форум.Форум Одесса.

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Одесский форум.Форум Одесса. » Форум поэзия. » Григорій Федорович Квітка-Осиов’яненко.


Григорій Федорович Квітка-Осиов’яненко.

Сообщений 1 страница 6 из 6

1

ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ Г. Ф. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

Григорій Федорович Квітка-Осиов’яненко —корифей української літератури передшевченківської доби, відомий у часи Пушкіна, Гоголя, Бєлінського російський драматург та прозаїк. Його творча діяльність наснажувалася зростаючою в суспільстві ідеею служіння своєму народові, глибинним гулом громадського незадоволення миколаївською реакцією після придушення руху декабристів, протестом проти дикого беззаконня властей і можновладців, проти необмеженого кріпосницького гноблення і свавілля. Нами-суспільними факторами зумовлювалися демократичні тенденції його прози й драматургії, сатирично-викривальна спрямованість багатьох його творів.

Визначною є роль Квітки як письменника-новатора, лершопрохідця. Він заклав основи нової української прози, одним з перших у європейському письменстві широко відкрив двері в літературу позитивному образові селяиипа-трудівника, що в умовах феодально-кріпосни-цької дійсності було своєрідним творчим подвигом. В атмосфері невіри в широкі перспективи українського письменства, спричиненої гнобительською політикою царату, Квітка-теоретично й практично довів великі творчі мож-ливості української мови, рішуче вирвався за межі бурлескно-травестійної традиції в літературі. З творчістю цього оригінального й талановитого письменника українська література набула нових рис народності, збагатилася новими жанрами, значно розширились її ідейно-тема-тичні обрії, зросло соціальне коло характерів. Виховуючись на кращих традиціях російської культури, Квітка, в свою чергу, зробив певний внесок у розвиток російської літератури, готуючи грунт спочатку (своїми комедіями 1827—1830 років) для критичного реалізму Гоголя, а пізніше — загалом для натуральної школи.

У світогляді та діяльності Квітки-Осиов’яненка переплелися гуманізм, захист скривджених і пригноблених, увага й любов до простого народу, до його культури, усної поезії, осуд і викриття зловживань чиновницько-поміщицького класу з благонаміреністю, консервативно-релігійними, ідеалістичними поглядами, вірнопідданськими, сервілістськими ідеями. В його визначальних поглядах 30-х років помітна еволюція від дворянського лібералізму й просвітительства в бік демократизму. Суперечливість, еклектизм світогляду письменника спричинилися до суперечностей і в його художньому методі, в усій творчості, в якій спостерігаємо боротьбу двох тенденцій — прогресивної й консервативної.

Домінуючими в прозі й драматургії Квітки є, однак, демократичні, реалістичні тенденції. К. Маркс і Ф. Енгельс найважливішим завданням прогресивного мистецтва свого часу вважали розхитування ідеологічних і моральних засад буржуазного ладу. Квітка-Основ’яненко, показуючи безправне й злиденне становище кріпаків, різко засуджуючи незліченні суспільні злочини експлуататорів, пробуджував у народі ненависть до феодально-кріпосни-цьких порядків. Його кращі твори своїм об’єктивніш спрямуванням підривали основи того соціального устрою, хоча сам письменник цього й не усвідомлював, в цілому до системи ставився він схвально.

Написані рукою видатного майстра, позначені сильними тенденціями реалізму й народності, кращі прозові та драматичні твори Квітки-Основ’яненка користувалися й користуються великим успіхом у народу.

Г. Ф. КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО В ОЦІНЦІ ДОЖОВТНЕВОЇ КРИТИКИ
Ранні вірші та фейлетони Г. Ф. Квітки-Основ’янеика свого часу лишилися не поміченими критикою, хоч деякі з них, за висловом біографа письменника Г. 11. Даншгев-ського, викликали фурор у Харкові1.

Квітчині художні обробки українських народних анекдотів, що публікувалися 1822 року в двох номерах московського журналу «Вестпик Европы», супроводжувалися редакторськими зауваженнями оцінкового плану. Ось перше з них: «Наріччя малоросіян з’являється вже не тільки в книжках друкованих, а й на сцені в обох столицях (очевидно, йдеться про п’єсу О. Шаховського на українську тему «Казак-стихотворец», що в ній вживалася українська мова в спотвореному вигляді. — О. Г.). Бажано, щоб малоросіяни говорили там справді своєю мовою, наприклад, як у цих анекдотах»2.Су другій добірці анекдотів зображувався український селянин-простак, і, іцоб зміст цих творів но сприймався українцями з образою, редактор «Вестника Европы» знайшов за потрібне дати таке пояснення: «Подібні анекдоти розповідаються самими малоросіянами [...]. Що говориться про окремих осіб, то ніяк по можна віднести до цілого народу чи звання»11..
(1 Див.: Д а и и л е в с к и й Г. И. Украинская старина. Харьков. Изд. : Зеленского и Любарского, 1866, с. 201.
2 «Вестпик Европы», 1822, № 21, с. 61.

8 «Вестпик Европы», 1822, № 22, с. 157.)
Починаючи ж з комедій Квітки 20-х років, його творчість набуває популярності п Росії й на Україні, користується псе зростаючою увагою преси, породжує численні відгуки критиків та літературознавців. Причому прозовий, драматургічний, публіцистичний доробок Г. Квітки як вагомо суспільно ипищо цдкликав на критико-літературознавчу розмову в пресі таких видатних діячів культури, як В. Г. Бєлінський, Т. Г. Шевченко, М. О. Некрасов, М.Т. Чернишевський, М. О. Добролюбов, І. Я. Франко та ін. Вже за життя письменника, в 20—40-і роки XIX ст., у двох десятках тодішніх журналів, газет, альманахів з’явилося понад сто рецензій на твори Квітки-Оенов’я-ненка. Всі ці критичні відгуки публікувалися в російських виданнях — переважно це були московські та петербурзькі журнали й газети. Української періодики тоді не існувало. З рецензіями на Квітчині як російські, так і українські твори виступали і українські, і — ще частіше—російські літератори.

У велику літературу Г. Квітка увійшов — несподівано для себе — з сенсацією, яку викликав вихід з друку його російської комедії «Дворянские выборы» (1829). У впливовому тоді журналі «Московский телеграф», який першим відгукнувся на появу цього Квітчиного твору, передовий на той час критик В. А. Ушаков писав: «У 8-й книжці «Телеграфа» повідомляли ми наших читачів про очікувану виставу на користь актриси Н. Рєпіної прекрасної комедії «Дворянские выборы» 1829.Комедії майстерним і сміливим пензлем змальовано одне з мерзенних зловживань, спричинених тим, що освіта в нас не дуже ще глибоко пустила своє коріння. Освічена публіка зраділа з цього нового явища, і понад тисячу примірників комедії розпродано було за два місяці. З цього видно, що наші співвітчизники люблять справжнє й хороше...»1 Передова критика з радістю привітала п’єсу як нове, оригінальне явище в тогочасній вітчизняній літературі, зокрема в драматургії. В умовах посилення реакції після розправи царизму над декабристами, в час засилля на театральних підмостках далеких від життя мелодрам і розважальних водевілів комедія Квітки при-влблювала сміливістю, гостротою викриття суспільних і людських вад, громадянським звучанням, новизною теми й суворою відповідністю зображуваного життєвій правді. «Автор, — зазначає прогресивний на той час критик і журналіст М. О. Полевой, — узяв предмет зовсім новий, оригінальний. Він піддає висміюванню одне з жахливих зол сучасного суспільства нашого; він виводить на комічну сцену людей, яких ми знаємо, примушує їх говорити й діяти, як вони говорять і діють насправді [...]; комік кидає виклик пороку—згубному, небезпечному,— і зграя комічних лиходіїв на сцені кипить життям»1. Критик ще й ще раз підкреслює вірність автора дійсності, бачить у п’єсі натовп «свіжих характерів, узятих з оригіналу»*.

Злякавшись бурхливого громадського розголосу, якого набули «Дворянские выборы» в прогресивних колах, реакція заборонила п’єсу до постановки, що готувалася в імператорському театрі. В. Ушаков писав.» «... мракобісся цього разу не залишилось у спокої і диким своїм голосом заволало, що комедія «Дворянские выборы» зневажає не тільки весь стан дворян, а навіть заміряється на благотворно занроваднсешія мудрої государині»3 (йдеться про встановлення Катериною II дворянських зібрань і дворянських виборів). Критик пояснює, що авто]) комедії но виступає проти самої установи «великої монархині», — «стріли сатири звернені тільки на зловживання»4.

М. Полевой у своїй рецензії відзначав, що п’єса недосконала щодо художньої форми: в ній слабка зав’язка, не питримані основні характери, за стилем її слід віднести до епохи 1764 р. Однак «не можна не сказати,— зауважує критик,— що автор «Дворянских выборов» аслуговує на істинну вдячність тих, хто банти добра нашій словесності, і що йому треба вибачити всі недоліки»1.

З виходом у світ комедії «Дворянские выборы» у критиці з’являються висловлювання про талановитість її автора. Так, С. 6. Раїч, публікуючи уривок з «Дворянских выборов, части второй» у своєму журналі «Галатея», зазначає в примітці; «Прекрасний талант його (Квітки.— О. Г.) давно вжо відомий публіці з 1 ч. комедії «Дворянские выборы», удостоєної найприхильиішого прийому»2.

Видана того ж року комедія «Турецкая шаль или Так водится» успіху не мала. Негативно оцінив її на сторінках «Московского телеграфа» (1829, ч. 39, с 367 —368) і М. Полевой.

Значний суспільно-літературний резонанс викликала комедія «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника» (видана в Москві 1830 року). І знову на сторінках «Московского телеграфа» М. Полевой насамперед захоплюється авторовою вірністю дійсності (слід зазначити, що комедії «Дворянские выборы», «Турецкая шаль», «Дворянские выборы, часть вторая», «Шельменко— волостной писарь» вийшли без зазначення імені автора і прізвище Квітки в рецензіях на них не фігурувало). « ...Охоче віддамо п’ятдесят альманахів і сто російських романтичних поем за одну комедію, подібну до «Дворянских выборов» або до «Выбора исправника», — писав М. Полевой. — Тут дорогоцінні для нас природа, місцевість. Автор з живого товариства бере карикатурні особи свої; характери, звичаї, слова їх списує з дивовижною вірністю. Вади, слабкості {...3 не вигадані, а списані з живих істот! !...].

Говорить дехто, що автор «Дворянских выборов» і «Выбора исправника» зображує неіснуючі вади. На нещастя, не можемо підтвердити цього і рішуче відкидаємо [...1. Ні Фонвізіи, ні автор «Дворянских выборов», ні Грибоедов не писали неправди [...].

Усі сцени в «Выборе исправпика», де немає власне драми, природні дивовижно. Пиятика і буйство повітових дворян на селі, підлота і чванство старости й писаря, Справи й розмови в трактирі Бутилочкіпа [...І прекрасні, як істина»1.

Попередник В. Г. Бєлінського, передовий, російський критик, видавець прогресивного журналу «Телескоп» М. І. Надєждін відгукнувся на вихід комедії розгорнутою рецензією («Телескоп», 1831, № 1, с. 129—133). На думку рецензента, вже перша частина «Дворянских выборов», тепер усім відома, засвідчила, що автор цих комедій «пішов шляхом, який мало не заріс після Фонвізіна». Друга ж частина «Дворянских выборов», вважає М. Надєждін, «гідна таланту [...], від якого російська народна сцена може багато сподіватися». Рецензента привабило те, що побут провінційного дворянства, характери дійових осіб узято «прямо з патури». «Це зображення відзначається суворою вірністю». Щоправда, як об’єктивний ідеаліст, як шеллінгіанець за філософськими поглядами, Надєждін вважав, ніби в комедії зображені «переважно найбрудніші плями», і це, мовляв, «образливо і для народної нашої честі і для людської нашої гідності». Не слід «спускатися, так би мовити, на саме дно осоромлення...» — виявляв невдоволення критик і додавав, що комедія не повинна так різко оголювати «наші слабкості», тобто, що сатирик має бути поміркованішим і м’якшим.

У вимозі мистецького показу дійсності в дещо облагородженому вигляді виявилися об’єктивно ідеалістичні погляди М. Надєждіна па явища суспільного життя.

Однак художні якості комедії «Дворянские выборы, часть вторая», як і частини першої, зазнали критики з боку майже всіх рецензентів, і критика ця була переважно небезпідставною. М. Полевой, наприклад, вважав, що «зав’язка в обох п’єсах пуста, а особи скроєні за ветхою міркою старих французьких комедій», і додавав із жалем: «Будь у нього (Квітки.— О. Г.) талант драматизувати [...] — і до «Горя з розуму» додалися б у нас ще два творіння чудові»1.

Дуже суперечливими були погляди критиків на мову «Дворянских выборов, части второй». У п’єсі один персонаж — ПІельменко — говорить українською мовою. Художньо невиправданим було те, що драматург вдавався до підкреслено натуралістичного копіювання діалектних особливостей мови російських селян. У примітці до публікованого в «Московском вестнике» уривку з комедії прихильник етнографічної вірності відтворення мовних особливостей персонажів М. П. Погодін зазначав: «Для людей великого світу, можливо, видасться чудною мова провінційних піддячих, курської селянки, малоросійського писаря, але вона вірна, і картина списана з натури...»2. З позицій натуральності зображення оцінює мовну практику Квітки й М. Полевой. «Дехто з критиків наших,— пише він, — горює, що в «Выборе исправника» кілька осіб говорять чудною мовою і що комічне в ній грубе. Істинно не розуміємо, що за делікатний слух у багатьох наших критиків [...3 Нічого, що ПІельменко говорить як малоросіянин-грамотій, а Трохимович і Акулина розмовляють обласним, чудним наріччям. У Мольєра, у французьких водевілістів, у німецьких коміків особи говорять провансальським, пікардійським, швабським наріччям: тим краще, тим природніше»8.

Надєждін не підтримує вживання української мови в цій комедії. Він пише: «ПІельменко — прекурйозна фігура, але шкода, що він говорить мовою, яка майже зовсім не зрозуміла росіянам...»1

Особливо гостро засуджувалась тодішня художньо-мовна практика Квітки рецензентами реакційно-офіціозної газети «Северная пчела». Якийсь Н. М. у рецензії на «Дворянские выборы» звинувачує автора у «зловживанні просторіччям і базарними виразами». Навівши уривок з комедії, він коментує: «Так говорять чухни (фініш.— О. Г.), а не російські селяни». Цей критик взагалі виступає проти вживання у творах мови, якою говорять у «... місцях, де збирається чернь»2.

Хвилею відгуків зустріла преса вихід у світ комедії «Шельменко — волостной писарь» (1831). Причому тепер вже критики намагаються поставити творчість Квітки в ряд європейських мистецьких явищ, визначаючи його приналежність до певної художньої школи. М. Полевой, користуючись матеріалом комедії, вдається до теоретичних узагальнень естетичного характеру. Відзначивши уміння автора п’єси «списувати з природи», рецензент викладає свої спостереження: «Це жива картина у фламандському стилі, з грубими фігурами; але ці фігури до вищого ступеня природні, і істина цих зображень становить високе мистецьке достоїнство творіння. Дехто з читачів і навіть критиків, усе ще не розуміючи того, що буває основою всякої естетичної ідеї, продовжують скаржитися на автора «Дворянских выборов» за його теньєрство. Очевидно, їм потрібні «Нечаї» і «Гребепські козаки», де в вилощених віршах відбивається несвідомий ідеал так, як сонце відбивається в налощенім паркеті»3. Як бачимо, Квітчина творча манера порівнюється з індивідуальним етилом видатного фламандського художника XVII ст. Давіда Тенірса Молодшого, для творчості якого особливо характерні сцени з селянського побуту (свята, посілля, сільські шинки), сильний колорит, характеристична виразність постатей. Протиставляються п’єси Квітки романтичним творам, зокрема таким, як поеми «Нечай» невідомого автора та «Гребенський козак» Л. В. Шидловського.

Після появи комедії «Шельменко — волостной писарь» деякі критики відзначили певну одноманітність комедій Квітки щодо змісту і форми та висловили у зв’язку а цим ряд побажань авторові.

М. Надєждін, повідомивши, що в кінці п’єси головпому персонажеві забрили лоб, не радить авторові «воскрешати знову поверженого героя [...1. Одне й те саме може надокучити І...]»1.

З подібними порадами звертається до автора комедій і М. Полевой у своїй рецензії на п’єсу: «Хай тепер умочить він пензель свій у фарби нові. Про піддячих і бешкетників досить. Чи не можна йому торкнутися оригіна-л ів іншого роду? Чи не можна в таких само різких портретах подати нам інші сторони провінційного побуту, наприклад, господарство, виховання, поняття про різні предмети суспільного й приватного життя, любов, дружбу, словом, життя провінціалів наших у різних відношеннях — яке багате поле для його гогартівського2 пера! Ми чекаємо на здійснення наших бажань, сподіваючись бачити наступні праці шановного автора»3.
(1 «Телескоп»,, 1831, ч. III, № 10, с. 242.
2 Гогарт Вільям (1695—1764) — знаменитий англійський худож-ішк-мораліст, який у своїх надзвичайно популярних уїдливо-сатиричних малюпках і картинах висміював та викривав вади англійського суспільства XVIII ст., зокрема, показував зіпсованість і аморальність вищих шарів.
3 «Московский телеграф», 1831, ч. 5, № 19, с. 388.)
Отже, передова критика в цілому прихильно зустріла кращі сатирично-викривальні комедії Г. Квітки 20-х рр. — «Дворянские выборы», «Дворянские выборы, часть вторая» і «Шельменко — волостной писарь», високо оцінила їх оригінальність, новизну щодо ідейно-тематичного змісту, натуральність зображення в них суспільних вад, природність, яскравість, різкість вимальовування негативних образів, неабиякий талант їх автора. Вказувалося, проте, на деяку художню недосконалість п’єс, недостатню художню обробку мови й стилю, а також на наслідування манери старих французьких комедій, тобто на намагання автора втиснути свої твори в застарілі вже рамки класицистичної драматургії.

Квітка був невдоволепий категоричністю присудів деяких критиків, а особливо, як він вважав, перебільшеною увагою їх до формальних вад, зокрема прискіпливістю до дрібних огріхів мовно-стилістичного характеру і недостатнім висвітленням ідейного спрямування його творів, їх просвітительсько-виховної мети.

У Г. Квітки, якого надихнув успіх його російських комедій у критики й читача, підбадьорила передова критика, зароджується багато творчих планів, накопичуються свіжі теми, нові матеріали. У 1831—1834 роках він надсилає російському письменнику, журналісту і вченому М. II. Погодіну близько десятка прозових творів, написаних наспіх російською мовою. Серед них —повість романтично-сентиментального пригодницького характеру «Ганнуся» (надіслана 1831 і надрукована в «Телескопе» 1832 року під назвою «Харьковская Ганнуся» без зазначення імені автора). Під впливом нових історико-суспільних чинників, літературно-естетичних віянь письменник шукає нового творчого шляху, нового героя. В умовах піднесення національного культурного руху (а для тієї доби, тобто для початкового періоду розвитку капіталізму, за словами В. І. Леніна, було характерним «... пробудження національного життя і національних рухів, боротьба проти всякого національного гніту»1),в часи розгортання боротьби за народність і реалізм мистецтва він звертається до зображення життя українського народу у творах, писаних живою, розмовною українською мовою.

Як визначну подію в українському літературному процесі зустріла прогресивна критика вихід книжки «Мало-российские повести, рассказываемые Грыцьком Основья-ненком» (1834), куди ввійшли оповідання «Салдацький патрот», «Мертвецький Великдень», повість «Маруся».

Новаторський характер цього літературного явища критика відзначила одразу. Російський і український фі-лолог-славіст О. М. Бодянський у широкій рецензії на збірку писав: «Хвала панові Грицьку, який перший так сміливо і так мальовниче ввірвався на баскому українському коні в галузь нині всіма улюбленого розповідного роду ...»1

Стаття-рецензія О. Бодянського — це, по суті, перша історико-літературна узагальнююча праця про нову українську літературу. Рецензент ставить збірку Квітки у зв’язок з іншими явищами українського літературного процесу, визначає історико-літературну роль автора збірки як зачинателя української прози. «Дотепер,— говориться в статті, — малоросіяни не мали жодного майже твору чисто літературного, писаного прозою своєю рідною мовою»2. Називаючи окремі друковані спроби вживання української мови в «прозовому» вигляді, Бодянський згадує й ранні комедії Г. Квітки (ім’я їх автора рецензентові було невідоме, але, зіставляючи їх з «малоросійськими повістями», Бодянський дійшов висновку про належність цих комедій і повістей перу одного й того ж письменника): «Автор комедій «Дворянские выборы» й «Шельменко» показав велику вправність у мові малоросійській: у них цілі яви писані цією мовою»1. Активізована загальним спрямуванням і прагненням до народності фольклористична й літературна діяльність М. Максимовича, І. Срезпевського та інших, за словами Бодян-ського, «пробуджує приємну надію, що Україна [...] з часом поступово зробиться відомішою вченому світові; її мова й багата народна поезія посядуть належне місце в системі слов’янських народів»2. Не слід вважати, зазначає рецензент, що українська мова не годилася для прози; «бракувало тільки вдалої, щасливої спроби для збудження загальної уваги до себе своїх співвітчизників і захоплення інших за собою. Недостача ця тепер поповнюється. Поява нинішньої осені давно обіцяних і так нетерпляче очікуваних малоросійських повістей, розказуваних Гриць-ком Основ’яненком, показує нам, що малоросіяни [...1 можуть створити свою прозу»3.

Розглядаючи кожен твір збірки, рецензент детально викладає його вміст, дає загальну характеристику художніх особливостей. На думку Бодянського, твори гумо-ристичиого характеру в ідойио-естотичному відношенні стоять вище від повісті «Маруся». В «Салдацькому патреті» Волинського привабили «прекрасний, вірний, майстерний нарис сільського ярмарку», «простота, природність оповіді, повнота в цілому, правильне співвідношення між частинами, живі яскраві, свіжі картини, веселий гумористичний топ, влучні, дотепні натяки, начебто ненароком, мимохідь зроблені, швидкість переходів, майстернівід-ступи І...І, правильна, чиста, в переважній частині, мова й численні вдало схоплені в народу звороти й вирази»*.

Прбцитувавши уривки в «Мертвецького великодня», рецензент відзначає, що «всі ці сцени написані сміливою, вправною рукою»1. І в цьому оповіданні, вважає Бодян-ський,—«та сама стрімкість і жвавість в оповіді, та сама справді народна мова».

Вказуючи на розтягненість повісті «Маруся», її перевантаженість описами, Бодянський, однак, знаходить у ній «місця справді прекрасні, накидані мистецьким пензлем»2, і помічає дуже характерну особливість Квітчиного індивідуального стилю: «найпростіші щоденні, так би мовити, випадки в нашому побуті під пером умілого письменника стають щонайцікавішими»3.

Автор знаходить у творах Квітки національні риси, ставить ці твори у зв’язок з народною поезією, характеризує особливості письменницького таланту. Мистецький рівень гумористичних оповідань «Салдацький пат-рет» і «Мертвецький Великдень», а також сатиричних комедій Квітки дає Бодянському підстави заявити, «що пан Грицько має справжній талант для повістей у дусі веселому, насмішкуватому, комічному»4.

У зв’язку з виходом збірки українських повістей у пресі пожвавлюється полеміка про можливість і доцільність створення серйозної літератури українською мовою. Цього питання торкалися майже всі критики, які виступали в ЗО—40-х роках з рецензіями на українські твори Квітки.

Рецензент реакційної «Северной пчелы», який підписався криптонімом М. (вірогідно, В. С. Межевич), не сумнівався в безперспективності існування української літератури. Це своє твердження він намагається обгрунтувати тим, що український народ нібито втратив свою
особливість, «свою окрему фізіономію», оскільки національні традиції й мова збереглися лише в нижчих шарах українського суспільства, а інші його шари русифікувалися. Він писав, що зусилля воскресити малоросійську мову і створити малоросійську літературу нездійсненні і майже даремні, що твори Квітки треба друкувати тільки в перекладі.

Видавець реакційного журналу «Библиотека для чте-ния», безпринципний публіцист, ворог Гоголя й Бєлінського О. Сенковський (псевдонім Барон Брамбеус), процитувавши уривок із «Салдацького патрета», намагається поглузувати з української мови.

Для тих, хто доброзичливо ставився до ідеї розвитку української демократичної культури, творчий успіх Квіт-ки-Основ’яненка був свідченням великих художніх можливостей української розмовної мови. І. І. Срезневський писав у статті «Погляд на пам’ятники української народної словесності», що українська мова «є мова, а не наріччя» і багато хто впевнений, що вона «є однією з най-багатших мов слов’янських»; ця мова «не зникне і, якщо б навіть вона не мала надії на славу літературну, вона залишить свої пісні й думи [...]; але вона має й цю надію, хоча й слабку, хоча ще й у зародку, але має». Запорукою тому можуть бути «завпеди грайливий, завжди захоплюючий Основ’яненко і що декілька інших, хто подав обіцянки й надію дочекатися від них чого-небудь гідного У країни»1.

Російський письменник і видатний лексикограф 1!. І. Даль (псевд. Козак Луганський) у своїй рецензії на «Малороссийские повести» зауважує: «Не смію також радити нікому братися за переклад повістей Основ’яненка російською мовою, це вийшла б перекладня, а не переклад, їх треба читати в оригіналі [...1. Чи варто перекладати й спотворювати книжку, яку так легко розуміти в оригіналі і тішитися та радуватись незрівнянною простотою зворотів і виразів»1.

В. І. Даль відгукнувся також рецензією на вихід в друку комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гон-чарівці» (1836). Він детально розглядає п’єсу і вважає головною її позитивною якістю те, що автор з незрівнянною природністю зображує українського простолюдина. «Письмові твори Основ’яненка,—узагальнює свої спостереження В. Даль, — належать безперечно до найбільш вірних, яскравих і барвистих картин побуту простолюдинів тієї частини нашої величезної вітчизни, де живе й нише автор»2. В. Даль високо підносить своєрідність і майстерність українських прозових творів Основ’яненка.

Матеріал Квітчиної комедії дає рецензентові привід торкнутися обговорюваного в тодішній критиці питання про народність і простонародність. В. Даль розуміє поняття народності в етнографічному плані. Народна словесність, вважає він, «...може відноситися до духу, звичаїв, життя всіх звань і станів одного й того ж народу»; простонародна словесність — «власне до житейського побуту, життя духовного й тілесного простолюдина». «...Хто зрозумів душею, що таке народність, — пише Даль,— тому й простонародне, як корінна, основна й більша частина цілого, буде і любе, й миле, й дороге»3.

З тих же етнографічних позицій розуміння потреб відображення простонародності В. Даль у рецензії на ДРУГУ книжку «Малороссийских повестей» підтримує ідею вживання в літературі української народнорозмовної мови: «Не забаганка Основ’яненка примусила його розмовляти з нами по-своєму, а необхідність; не можна по-російськи висловити все це із збереженням цілком кольорів і фарб нашого оригіналу, неперекладаного на жодну мову, як усе самородне, первинне, справжнє»1.

Друга книжка «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Осповьяненком» (1837) викликала нову хвилю відгуків. Як правило, критики у зв’язку з виходом цієї збірки та повістей «Козир-дівка» (1838), «Щира любов» (1839; автопереклад російською мовою),«Сердешна Оксана» (1841) ведуть ширшу розмову про творчість письменника, торкаються загальних проблем розвитку української літератури, питань реалізму й народності літератури.

Є. П. Гребінка, який виступив з рецензією на другу збірку «Малороссийских повестей», вбачає велике літературно-суспільне значення української творчості Квітки насамперед у тому, що останній своєю художньою практикою показав придатність української мови для створення серйозної літератури, категорично й переконливо заперечивши побутуючу хибну думку, ніби українською мовою «можна писати тільки одне комічне». «В його «Марусі»,— пише Гребінка, — лагідні почуття виражені так вдало, що навіть прихильники цієї думки, які збирались реготатися до упаду при самому імені Марусі, плакали під кінець повісті»2. Автор рецейзії висловлює жаль, що ті, хто по знає української мови, не можуть дістати повної естетичної насолоди від читання повістей Квітки-Основ'яненка в оригіналі.

Після виходу повісті «Козир-дівка» С. Гребінка в листі до Квітки від 14 вересня 1838 року писав про своє захоплення його творами і додавав: «Ще подавно оце я вам казав, та й не я один, а всі наші, — превелике спасибі за «Ко-вир-дівку»; з біса десь була гарна дівчина! Я читав ваше таке ж рукописне, у цензурі [...]. Та й подумав: господи мій милостивий! як то народ пише гарно по-нашому! . .»*.

Доброзичливо зустріла журнальна й газетна критика Квітчині твори в перекладах російською мовою. Високо оцінює їх у 30-і роки М. Полевой, пишучи: «Грицька Основ’яненка після його «Марусі» ми ставимо в число наших визначних сучасних письменників»2. У відгуку «Литературных прибавлений к «Русскому инвалиду» на перекладену російською мовою повість «Щира любов» («Вот любовь!») відзначалося, що ім’я Основ’яненка «вже всіма критиками поставлене в розряд оригінальних першокласних російських талантів»3. Рецензент «Журнала Министерства народного просвещения», аналізуючи російський переклад «Конотопської відьми», вважає, що «волосний писар Пістряк гідний пера Мольєра і Діккенса»4.
(1 Данилевский Г. П. Украинская старина. Харьков, 1866, с. 273.
2 «Син отечества», 1838, т. V, кн. IX—X, с. 58.
3 «Литературные прибавления к «Русскому инвалиду», 1839, т. II, № 15, с. 296.
4 «Журнал Министерства народного просвещения», 1839, ч. XXIV, с. 186.
5 «Литературные прибавления к «Русскому инвалиду», 1837, № 52.
6 Т а м ж е.)
У більшості рецензій на обидві книжки «Малороссийских повестей» ідеться про те, що автор цих збірок писав з натури, що його зображення вірне дійсності. Як уже відзначалося, це підкреслював у своїх рецензіях В. Даль, хоча в даному випадку підходив він до цього питання з етнографічних позицій. Наприклад, у творах другої книжки він знаходить «істину й вірність кожної схопленої з життя українця риси»5. На його думку, в «Конотопській відьмі» «всі подробиці захоплююче вірні», в оповіданні «От тобі і скарб» «кращі місця [...1 ті, де автор вдається до дрібних деталей побуту українського простолюдина»6. М. Полевой пише про повість «Маруся»:«Це жива картина Малоросії. Які чудові характери героїв повісті [...}; як усе це вірно з природи»1. Пізніше він відзначить: «Маруся» Основ’яненка вражала принадністю простоти і самою новизною картин побуту малоросійського!..»2 У відзиві «Литературных прибавлений к «Русскому инвалиду» на повість «Козир-дівка» відзначається, що «особи в Основ’яненка писані з натури і з дивовижною вірністю...»3 Рецензент «Журнала Министерства народного просвещения» звертає увагу на змалювання образів у «Конотопській відьмі»: «Характери [...] зображені й розвинені так живо, вірно й повно, що, зустрівшись 3 цими людьми, неможливо б, здасться, було не впізнати їх»4.

Українські твори Квітки-Основ’яненка за їх змістом, стилем діляться рецензентами на дві групи. Його повісті, відзначає 6. Гребінка в рецензії на збірку 1837 року, «...сповнені почуття і малоросійського непідробного гумору»5. Вони, за словами О. Афанасьєва-Чужбинського, «то збуджують чистосердечний сміх, то видобувають щирі сльози»8. Ці два крила Квітчиного таланту так характеризуються в рецензії «Литературной газеты» на повість «Сердешна Оксана», опубліковану в альманасі «Ластівка»: «Таку вже бог дав натуру шановному Грицькові'Основ’яненку: він не може не розсмішити до неможливості, коли захоче розсмішити, не може не розчулити до глибини душі, коли захоче зворушити»7.
(1 «Сын отечества#, 1838, т. V, кн. IX — X, с. 58.
2 «Русский вестник», 1841, т. III, с. 714.
л «Литературные прибавления к «Русскому инвалиду», 1838, № 35.
4 «Журнал Министерства народного просвещения», 1839, ч. XXIV, с. 186—187.
5 «Северная пчела», 1837, № 260.
6 «Литературные прибавления к «Русскому инвалиду», 1839, № 1.
7 «Литературная газета», 1841, № 56.)
Відзначили критики й той факт, що Квітка-Оспов’яненко своєю художньою практикою порушив пануючу в українському літературному процесі бурлескно-травестійну традицію. В. Даль, наприклад, писав, що Основ’яненко перший почав «обробляти предмети свої малоросійською мовою не навиворіт, а на лице»1.

Майже в усіх рецензіях відзначалися Квітчиие знання людського серця й талановите відтворення письменником людських почуттів та переживань, його зворушлива манера письма. О. Афанасьев-Чужбинський описує характер впливу повісті «Маруся» на читачів: «Хто з нас, малоросіян, не плакав, читаючи цю чудову повість, цю просту, непримхливу драму, але драму, яка розворушить найзачер-ствілішу душу...»2

Серед особливостей художньої форми творів Квітки-Основ’яненка в око критики впала майстерність оповіді. Як відомо, свої українські прозові твори Квітка будував у формі розповіді людини з народу — мудрого харківського чи прихарківського старожила Основ’яненка і володів високим мистецтвом перевтілення в свого оповідача. Автор «Литературных прибавлений к «Русскому инвалиду» зазначає в рецензії на «Козир-дівку», що Квітка — «великий майстер розповідати дотепною малоросійською мовою»3.

У Квітки, вважає рецензент «Журнала Министерства народного просвещения», «абсолютно особлива манера розповіді», і ця розповідь завжди «простосердечна й невимушена»4.

(1 «Северная пчела», 1835, № 17. В. Даль не бере тут до уваги твори інших письменників, написані не в гумористичному стилі,— оскільки ці твори були поодинокими явищами.
2 «Москвнтяшш», 1841, ч. V, № 10, с. 33.
3 «Литературные прибавления к «Русскому инвалиду», 1838, № 35.
4 «Журнал Министерства народного просвещения», 1839, ч. XXIII, с. 90.)

0

2

У ряді рецензій висловлюються критичні зауваження щодо побудови деяких Квітчиних творів. Ще в статті О. Бодянського зверталася увага на те, що повість «Маруся» «надзвичайно розтягнута й захаращена описами»1. Відзначила критика й Квітчину неекономність щодо мови й стилю, його багатослів’я.

Критики одностайно вважають Квітку-Основ’яненка добрим знавцем української розмовної мови.

В оглянутих критичних відгуках на українську прозу й драматургію Квітки-Основ’яненка (авторами цих рецензій були переважно літератори з поміркованими поглядами) йшлося в основному про Квітку як побутописця, про його художній принцип вірності дійсності, про його творчу манеру як гумориста, а також, як глибокого знавця людського серця, про деякі достоїнства й вади художньої форми його творів. Ідейно-тематичний зміст творчості письменника у цій критичній літературі розкривався, як правило, в загальних рисах і неглибоко. Такі питання, як громадське звучання творів, а тим більше їх соціальне спрямування, їх народність, не знаходили безстороннього, більш-менш глибокого висвітлення. Щоправда, відверто консервативні критики зі схваленням виділили в повістях Квітки-Основ’яненка «Добре роби — добре й буде» та «Божі діти» їх сервілізм та релігійний пієтет. Такі критики не побачили у творчості Квітки осуду суспільних вад, — їх привабила письменникова позит'ивна програма консервативного, а то й реакційного змісту. Автор «Северной пчелы» вихваляє Основ'яненка за те, що він, мовляв, дуже добре, живо і поетично зображує «нашу Російську Італію» (тобто Україну. — О. Г.), з її чарівним небом, благодатною землею, «простодушними мешканцями».

У кінці 30—на початку 40-х років, працюючи над українськими творами, Квітка-Основ’яненко водночас активізується як російський письменник. Він пише роман «Пан Халявский», закінчує роман «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова», створює повісті «Украинские дипломаты», «Ярмарка» тощо, цілу низку оповідань, художні нариси «Головатый», «Знахарь». Схвально оцінила кращі російські твори письменника прогресивна та ліберальна критика. (Огляд висловлювань В. Г. Бєлінського і П. О. Плетньова виносимо окремо).

Відомий російський драматург і прогресивний журналіст Ф. О. Коні вважає, що між російськими новелістами «Основ’яненку завжди належало одне з перших місць», і зараховує його до «невеликого числа оригінальних і талановитих наших письменників»1. Високу оцінку давав він комедії «Шельменко-денщик». Навіть реакціонер Ф. Булгарін у відзиві на уривок з роману «Жизнь и похождения Столбикова», вміщений в альманасі «Новогодник», змушений визнати письменницький талант Квітки .

Н.Кукольник, публікуючи уривок «Скупой» у своєму альманасі «Новогодник», пише в приміткових заувагах, що роман «Жизнь и похождения Столбикова» «обіймає всі шляхи, якими можна, неначе галереєю, ходити у 18 столітті й помічати найцікавіше», що гумор у романі «сягає до ідеальної досконалості. Протягом 6 частини уста читачів не звільняються від усмішки постійної, від частого реготу»2.

Рецензент «Северной пчелы» знаходить у Квітки «чудове достоїнство Вальтера Скотта, майстерність у зображенні дрібних деталей». «Уява його така жива, розум такий спостережливий, що жоден найменший відтінок від них не сховається». Так само захоплено висловлюється той же автор про «неперевершений гумор» цих романівї «...тут Грицько Основ’яненко не має в російській літературі суперників; він невиснажний у своїй веселості...3

Уміння Квітки малювати з натури, а також його талант гумориста відзначаються в більшості відгуків, що з’явилися в тодішній російській пресі. М. Полевой, який наприкінці 30-х — у 40-х роках переходить до табору Греча й Булгаріна і загалом неприхильно ставиться до Квітки-Основ’яненка,— в позитивному плані, однак, говорить про ті місця в «ГІапе Халявском», де письменник «малює просто з натури, де він не думає авторствувати», вказує також на Квітчине «вміння схопити й описати дрібні дивності»1.

Деякі критики засуджували Квітчин дидактизм, висловлювали претензії до стилю його творів.

Оцінки комедії «Шельменко-донщик» були дуже розбіжними. «Опять я Ї...1 попал на язык не только Сев\ер-ной\ пчелы, но [...] даже фельетониста ее»8, — пише Квітка в листі до П. Плетньова від 7 червня 1841 p., маючи на увазі негативну рецензію В. Межевича, який па той час теж уже підтримував Греча й Булгаріна, па «Шельменко-денщика», де автор рецензії писав про розтягненість комедії, про перевантаження її епізодичними, переважно карикатурними, персонажами.

В. Г. Бєлінський у рецензії, надрукованій в «Отечественных записках» (1841, № 6), оцінивши позитивні якості цієї комедії досить стримано, висловлюЄ' ряд критичних зауважень щодо її ідейно-естетичних особливостей3.
(1 «Русский вестник», 1841, т. Ill, с. 712.
2 Квітка-Основ’яненко Г. Твори. У 8-ми томах, т. 8. К., «Дніпро», 1970, с. 247. Далі посилання на це видання подається в тексті.
3 Див.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. Т. 13.
М., Изд-во АН СССР, 1959, с. 93—94. Далі посилаємося на це видання.)
М. О. Некрасов у статті «Огляд нових п’єс, поставлених на Александринському театрі» (1841), виступаючи з реалістичних позицій, дає загальну високу оцінку таланту Квітки і комедії, зокрема центральному її образу: «Вона, як і всі його твори, має на собі печать таланту і відзначається живим, оригінальним гумором, лише йому властивим. Головна особа окреслена з надзвичайною майстерністю: це тип усіх можливих Шельменків [...]. ГГєса мала великий і цілком заслужений успіх...»1

Більшість передових критиків відводили комедії «Шель-менко-денщик» помітне місце в тогочасній вітчизняній літературі. «Побачивши цю п’єсу на сцені і потім прочитавши її в «Пантеоне», —писав Ф. Коні,—ми вже по-думки поздоровляли російську драматичну літературу з новим прекрасним надбанням, російську публіку з новим запасом насолоди, яку можна було сміливо передбачити їй з майбутніх творів Грицька Основ’яненка». Ф. Коні дивується, чому Квітка, після такого успіху «ІІІельменко-денщика», не пише більше для сцени8.
(1 Некрасов Н. А. Полное собрание сочинений и писсм. Т. 9. М., Гослитиздат, 1950, с. 492.
2 Див.: «Репертуар русских и Пантеон всех европейских театров»,1842, кн. 1, с. 45.)
Окремого розгляду заслуговує питання про оцінку творчості Квітки-Основ’яненка журналом «Современник», заснованим О. Пушкіним. З 1838 року, після смерті поета, «Современник» видається другом Пушкіна й Гоголя П. О. Плетньовим — проникливим критиком, який, однак, дотримувався ліберальних поглядів, намагався по можливості не втручатися в гостру ідейну боротьбу, що точилася тоді між різними друкованими органами — виразниками певних ідейних напрямів, прагнув бути поміркованим, хоча й не стояв осторонь злободенних проблем літературного процесу. В 1837 році «Современник» опублікував перший переклад українського твору Основ’яненка російською мовою —«Салдацький натрет» у перекладі В. Даля (Луганського). Відтоді починається активне співробітництво Квітки в «Современнике». П. Плетньов писав пізніше, в листі до Я. Грота від 1 липня 1844 р.: «За життя Квітки його повісті [...] забезпечували існування «Современника»1. Загалом цей журнал став другом демократичної української літератури, друкуючи позитивні відгуки на деякі її найпомітніші явища.

П. Плетньова привабили насамперед риси народності в українських творах Основ’яненка, неперевершений, тонкий і оригінальний талант Квітки в зображенні простого народу — нового для того часу об’єкту художнього відтворення. «Між сучасними творцями повістей,— зазначалося в рецензії «Современника» на «Козир-дівку»,— автор, що взяв собі ім’я Грицька Основ’яненка, — без сумніву один з перших талантів, навіть і не в Росії тільки. Природа наділила його такою топкою спостережливістю характерів, дивностей і всіх сторін життя, що прекрасне народжується під його пером без найменшого зусилля Зображуючи простонародний побут —

цей камінь спотикання для найщасливіших письменників, він риси не внесе зайвої і жодним словом не зашкодить, звабленню [...]». Його «Маруся» в своєму роді така ж найвища довершеність, як і будь-яке з безсмертних творінь прекрасної давнини [...]. Ми бажали б поділитися таким скарбом не тільки з усією Росією, а й з Європою»2.

П. О. Плетньов відзначав реалістичні тенденції в змалюванні Квіткою позитивних героїв — представників простого народу (хоча вважав правомірною тут певну ідеалізацію) і тому так високо підносив повість «Щира любов», зокрема образ Галочки, позначений рисами сентименталізму. В статті про «Щиру любов», вміщеній у «Современнике», зазначається: «Предмети мистецтв, виконувані художниками з належною досконалістю, ніколи не виходять з-під законів природності. Головна особа, виведена в цій повісті (Галочка), поєднує в своєму характері і всій індивідуальності гідні подиву риси грації, простосердечності й високих почувань. Природа й мистецтво повинні тут обнятися в захваті від свого творіння. З цього боку розглядаючи Галочку, хто не відчує, що її поява прикрасила чи, в крайньому разі, збільшила коло тих чудових ідеалів, які увіковічені художниками для естетичного споглядання»1.

II. Плетньов у рецензії на «Козир-дівку» висловлює свою прихильність до української мови повісті, усвідомлює «природний зв’язок» Квітчипого «таланту з наріччям провінціальним», хоча додає: «Не можемо не пожалкувати, що він (Квітка — О. Г.) ухиляється від мови загальної для нашої літератури. Вплив розуму його і смаку був би ширшим...»2 А трохи пізніше Плетньов приходить до ще глибшого розуміння таланту Квітки саме як українського письменника. «В таланті Основ’яненка,— пише він, —усі визнали самобутність, багатогранність, наявність істини, мистецьку повноту і гідне подиву чуття краси — від комізму до найбільш зворушливого. Немає сумніву, що в повістях його ще більше досконалості, коли він викладає їх малоросійською мовою; тому що особи, характери, суспільство, побут і натура — все прямо вимагає тієї мови, якою ще до викладу обробляє свої предмети розум і уява автора»3.

Журнал «Совремепник» дав високу оцінку російським романам Квітки. В «Пане Халявском» Плетньов бачив «незрівнянну вірність натурі в кожній рисі характерів, у кожному слові дійових осіб»4; в «Жизни и похождениях Столбикова» критик відзначав вірність відтворення нравів5.

Спокійний за тоном своїх суджень про літературні явища, «Современник» не втримувався, однак, від найвищого ступеня оцінок, коли йшлося про твори Квітки-Основ’я-ненка, якого Плетньов вважав за «найулюбленішого в наш час автора»1, а його повісті називав «витворами такого рідкісного таланту» і бачив у них «незвичайні достоїнства»2. Причому така думка в літературних колах і серед читацької публіки на той час переважала, про що говорять, зокрема, й свідчення В. Бєлінського та багатьох інших відомих сучасників Квітки. У вміщеному в «Современнике» оголошенні видавця Є. Ф. Фішера про плановане ним кількатомиє видання творів Основ’яненка зазначалося, що «їх поява становитиме епоху в нашій літературі»3.

Плетньовський «Современник» високо підносив у творчості Квітки природність зображення дійсності, риси народності. Слід зауважити, що його оцінки творів Основ’яненка були іноді надто захопленими.

Творчість Г. Квітки-Основ’яненка досить часто ставала об’єктом уваги реакційної та консервативної критики, яку репрезентували, з одного боку, офіціозно-охоронний «журнальний тріумвірат» Ф. Булгарін,-М. Греч, О. Сенковський, з кінця 30-х років до них приєднався М. Полевой, а з 40-х років —і В. Межевич; з другого боку, — слов’янофіли С. Бурачок, П. Корсаков, М. Погодін, С. Шевирьов, М. Тихорський та ін.

Запеклі монархісти й реакціонери Ф. Булгарін та М. Греч під протекцією Третього відділу (займався політичним розшуком) видавали політичну й літературну петербурзьку газету «Северная пчела», яка вела боротьбу проти представників передової літератури, нападали на Пушкіна, Гоголя, Бєлінського, а також на Квітку-Основ’яненка. М. Греч, Ф. Булгарін, а пізніше М. Полевой та О. Сенковський беруть участь у виданні петербурзького журналу «Сын отечества», який з 1825 року стає провідником настанов миколаївської реакції.

О. Сенковський видавав у Петербурзі журнал «Библиотека для чтения» (до 1836 року — разом з М. Гречем), де публікував свої пустодзвінні, сповнені охоронних, реакційних ідей статті та фейлетони переважно під псевдонімом «Барон Брамбеус». Починаючи з 1836 року журнал різко виступає проти «Современника» О. Пушкіна, проти В. Бєлінського, М. Гоголя, а також проти Г. Квітки-Основ’яненка.

Для протидії зростаючому впливу прогресивного журналу «Отечественные записки» 1841 року в Петербурзі був організований М. Гречем (з допомогою М. Полевого) журнал «Русский вестник», який виступав проти М. Гоголя, В. Бєлінського, натуральної школи, проти Г. Квітки-Основ’яненка.

Реакційне слов’янофільство гуртувалося навколо журналів «Маяк» (виходив у Петербурзі з 1840 року, видавці П. Корсаков та С. Бурачок, з 1841 р. — С. Бурачок) та «Москвитянин» (виходив у Москві з 1841 року, видавці М. Погодін та С. Шевирьов).

Офіціозна «Северная пчела» невідступно «супроводжувала» Квітку на його творчому шляху, особливо починаючи з часу виходу першої книжки «Малороссийских повестей». Поява цієї книжки, загальна активізація нової української літератури в 30-х роках XIX ст. стали приводом для тривалої дискусії в пресі про потребу й можливість формування та розвитку української літератури, про перспективи існування української літературної мови в умовах масової денаціоналізації українського панства, тобто «читацької публіки». Один з рецензентів «Северной пчелы», вважаючи повісті Квітки творами високого достоїнства, шкодував, що написані вони українською мовою, і намагався підвести читача до узагальнення,' що українська література не потрібна. Ці погляди ще запекліше пропагує пізніше рецензент «Северной пчелы», що підписався криптонімом Л. Л. (В. С. Межевич). Творити українською мовою, вважас він, — справа безперспективна, оскільки цією мовою користуються лише неписьменний «плебс» і, мовляв, не для нього твориться література.

Таким чипом, ведучи полеміку нібито про національну особливість української літератури, «Северная пчела» проводила, по суті, свою характерну соціально-політичну — антидемократичну, реакційну лінію.

Щоправда, в середині 30-х років газета надавала свої сторінки й для цілком схвальних відгуків про окремі твори Квітки-Основ’яненка; зокрема в ній з’явилася позитивна рецензія В. Даля (Луганського) на ту ж книжку «Малороссийских повестей»1, схвальна рецензія Є. Гребінки на другу книжку «Малороссийских повестей»2. Газета привітала появу роману Квітки «Пан Халявский», уривка із «Жизни и похождений Столбикова»3. Однак, оцінюючи останній роман, надрукований повністю, а також повість «Герой очаковских времеп» та деякі інші російські твори Квітки останніх років, рецензент газети робить висновок, що Основ’яненко «виписався», повторює себе.

Реакційний журнал «Сын отечества» у своєму ставленні до творчості Квітки-Основ’яненка повторював лінію «Северной пчелы». Характерною в цьому відношенні є опублікована журналом рецензія М. Полевого на повість «Козир-дівка». Після загальної позитивної оцінки повісті йде широкий виклад поглядів видавців журналу на проблеми розвитку української літератури. Цей виклад містить якнайреакційпіші сентенції.

Таку саму лінію па заперечення української літератури й літературної мови проводив «Русский вестник». Про альманах Є. Гребінки «Ластівка», де була надрукована й повість Квітки «Сердешна Оксана», М. Полевой відгукнувся у своєму журналі як про «збірник віршів і прози хохла-цьким діалектом».

Переважно до питання національної форми, зокрема мови, зводиться розмова у відгуках про українську літературу, вміщуваних у «Библиотеке для чтения» О. Сеиковського, який писав, наприклад, що малоросійські музи і в віршах, і в прозі говорять «чудернацькою мовою, мовою, не схожою на жодну людську...»

Такі грубі великодержавно-шовіністичні випади були розраховані на те, щоб посіяти розбрат між українськими та російськими передовими діячами. Іноді вони провокували факти зворотної нездорової реакції з боку деяких українських діячів. Царистське минуле, за словами В. І. Леніна, «...все зробило для взаємовідчуження народів, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією»1.

Злозичливі цинічні пасажі «журнального тріумвірату» щодо особи і творчості Квітки-Основ’яненка й особливо щодо молодої української літератури взагалі тяжко травмували вразливого письменника, який усім серцем уболівав за справу розвитку демократичної української й російської культури.

1840 року Квітка-Основ’яненко виступив у «Современнике» з гострим, дотепним фейлетоном «Званые гости», спрямованим на викриття продажної, реакційної журналістики й на підтримку передових друкованих органів. У цій полемічній статті, високо оціненій В. Бєлінським, з пошаною говориться про «Литературную газету», «Отечественные записки», «Современник» і дотепно висміюються реакційні «Северная пчела», «Сын отечества» та «Библиотека для чтения». Дух, «фізіономії» цих видань схарактеризовані Основ’яненком оригінально і в основйому вірно. П. Плетньов, зокрема, писав, що Квітка в «Звапнх гостях» вивів О. Сенковського «вірно й до зарізу гостро»1.

Проти реакційної критики Квітка-Основ’янепко іноді виступає і в своїх художніх творах, зокрема в «Пане Халявском» (висміює журналістську практику О. Сенков-ського), в «Знахаре», «Ботфорте» тощо.

О.Сенковський у своїх різко необ’єктивних рецензіях на Квітчині романи «Пан Халявский» та «Жизнь и по-хождения Столбикова» переходить межі публічної етики, пристойності і, не вдаючись, по суті, до аналізу романів, спрямовує проти їх автора плоскі дотепи, вправля-ється в лайливих висловах.

Іншу позицію щодо Г. Квітки-Основ’яненка (і щодо української літератури взагалі) займали прибічники ідей «офіційної народності» «Маяк» і слов’янофільський «Москвитянин». «Маяк» був органом царського мракобісся, яке намагалося відгородити Росію від впливу революційних ідей Західної Європи, виразником поміщицько-кріпосницьких поглядів на трудовий народ, пропагандистом покірності темного селянина цареві й поміщикові. Цей журнал видавав себе за покровителя простого народу, ідеолога народності літератури.

Внаслідок «покровительства» редакції «Маяка» українській літературі па сторінках журналу час від часу з’являлися твори українських письмеппиків, яким ніде було друкуватися, оскільки українських періодичних друкованих органів тоді не існувало. Там, зокрема, було опубліковано кілька творів Квітки-Основ’яненка, Гребінки, Шевченка. «Там наше приймається»2,— писав Квітка.

Виявляючи тенденційний інтерес до української літератури, яка перебувала на піднесенні і своїм сильним демократичним струменем завойовувала авторитет та симпатії із тогочасному російському суспільстві, «Маяк» намагався спрямувати її в річище офіційної ідеології. Зокрема в творчості Квітки журнал підносив патріархаль-но-релігійні, монархістські, найвідсталіші її тенденції, які особливо виявлялися в публіцистичних «Листах до любез-них земляків», у повістях «Добре роби —добре й буде»,«Божі діти». Про такі «уболівання» за долю української літератури Т. Шевченко пізніше писав: «Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та хвалять те, що найпоганше. А наші патріоти-хуторяии й собі за ними»1.

Особливе захоплення у видавців «Маяка» викликали реакційні «Листи до любезних земляків» Квітки. «Справа вирішена,— писав С. Бурачок у рецензії на «Листи», ніхто не пише повісті так прегарно по-російськи, як Основ’яненко пише їх по-малоросійськи». Таке протиставлення вже саме собою могло ставити Квітку під удар передової критики, а до того ж, коли вихвалявся твір, наскрізь пройнятий монархічно-поміщицькою ідеєю.

У розгорнутій рецензії на повість «Божі діти», де Квітка у вірнопідданськи-консервативному ідилічному плані тлумачить взаємини між поміщиками й селянами, ідею винагородженої доброчинності, С. Бурачок говорить про цей твір як про велику коштовність, «усипану стількома діамантами, яхонтами, ізумрудами».

Квітка-Основ’яненко поступово відходив від «Маяка», а 1843 року виступив проти антинародних настанов цього журналу, адресованих українським письменникам у статті М. Тихорського.

З усіх тогочасних російських та українських критиків найпильнішу публічну увагу до творчості Квітки-Основ’яненка виявляв В. Г. Бєлінський. Великий критик, активний борець за реалізм, народність та ідейність літератури залишив нам близько двох десятків відгуків, рецензій і згадок про драматичні та прозові твори видатного письменника.

Розглядати ці відгуки необхідно у зв’язку з багатьма складними обставинами тогочасної суспільно-політичної та літературної боротьби, часто враховуючи їх полемічну загостреність, а також те, з якими ідейними противниками веде боротьбу критик. Крім того, слід мати на увазі, що з цими відгуками Бєлінський виступав у різні періоди розвитку свого світогляду. Н діяльності критика визначаються два періоди: 1) демократично-просвітительський (до 1840 року), який характеризується шуканнями шляхів до революційного світогляду, тимчасовим «примиренням з дійсністю» (1837—1840), викликаним умовами задушливої реакції, слабкістю масового революційного руху па той час та іншими причинами; 2) революційно-демократичний, який починається з 1840 року.

Складне питання «Бєлінський і Квітка» дослідя«увалося багатьма критиками й літературознавцями. Дожовтневе буржуазне літературознавство неспроможне було дати пауково-об’єктивне, повне висвітлення цього цитання. Скажімо, представники російського буржуазно-ліберального літературознавства О. М. Пипін та С. П. Венгеров, виходячи лише и окремо взятих фактів, вважали, що Пєлінський нібито зовсім неприхильно ставився до української літератури взагалі і до Квітки-Осиов’яиенка як українського письменника зокрема. Українські буржуазно-націоналістичні критики І. Кревецький, С. Єфремов, ЯКІ «обминумачували неликого критика і в національній нетерпимості, і в аристократизмі та погорді до мас, і в відсутності елементарних знань про Україну і український народ»1, — роздували вигадане твердження про нагальне вороже ставлення Бєлінського до української, літератури, в тому числі й до Квітки-Основ’яненка.

Радянська літературознавча наука відмітає шкідливу буржуазно-націоналістичну писанину і будує свої висновки щодо оцінок Бєлінським творчості Квітки не на окремо висмикнутих фактах, а виходячи з цілого комплексу явищ та передумов об’єктивного й суб’єктивного плану. В наш час радянські дослідники, які займаються питанням «Бєлінський і Квіткар зокрема П. К. Волинський1,І.І. Басс2 та інші, розглядають відзиви Бєлінського про Квітку у зв’язку з суспільно-політичними та літературно-естетичними поглядами критика, з його ставленням до українського народу взагалі, до України та її спільної з Росією історичної долі, з його розумінням питань народності й реалізму літератури (самого терміну «реалізм» Бєлінський ще не вживав), взаємодії літератури з фольклором.
(1 Див.: Волинський П. К. Теоретична боротьба в українській літературі. К., Дєржлітвидав України, 1959, с. 217—246.
2 Див.: Басс І. І. В. Г. Бєлінський і українська література 30- 40-х років XIX ст. К., Дєржлітвидав України, 1963, с. 11—160,
3 Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 1, с. 39.)
Уперше В. Бєлінський відгукнувся про творчість Квітки-Основ’яненка в статті «Літературні мріяння» (1834), де високо оцінив комедію «Дворянские выборы», назвавши її серед кращих тогочасних російських творів, які він радив читати для пізнання дворянського класу? «Я не хочу вам багато говорити про нього: прочитайте «Недоростка», «Лихо з розуму», «Євгенія Онєгіна», «Дворянські вибори» [...1, прочитайте, і ви взнаєте його самі краще від мене»3.

На сторінках «Молвы» (1835, № 8) молодий критик захоплено привітав вихід першої книжки «Малороссийских повестей», яка, за його словами, відзначається «високим літературним достоїнством, що йде від оригінальності предмета й оригінальності таланту»1. Про кожну з трьох повістей збірки Бєлінський висловився пізніше у зв’язку з появою в друку їх перекладів російською мовою. В огляді «Современника» за 1837 рік він виділив оповідання «Салдацький патрет»: «З прозових непушкінських статей особливо видатна; «Салдацький патрет» Грицька Основ’яненка, прекрасно перекладена з малоросійської п. Луганським»2.

Досить детально й глибоко проаналізував В. Бєлінський «Марусю», російський автопереклад якої було надруковано в «Современнике» 1838 року. Зі слів критика видно, який суспільний резонанс мала повість. «Ми не спроможні висловити тієї насолоди, з якою прочитали її,— пише Бєлінський.— Загальне захоплення публіки, одностайні похвали всіх журналів цілком виправдують враження, яке справила на нас ця чудова повість»3. Користуючись матеріалом «Марусі», критик розробляє, поглиблює такий важливий момент теорії реалізму, як типізуючий спосіб зображення, зокрема проводить теоретичне обгрунтування типового як діалектичної єдності узагальнення й індивідуалізації. «Типізм є один з основних законів творчості, і без нього немає творчості», — зазначає Бєлінський. Типовими є ті образи, які характеризують «цілйй стан [...] а його напрямом думок та його способом висловлювання»*. Однак літературний образ є типовим лише за тієї умови, якщо пін наділений конкретними різішми індивідуальними особливостями. І само таких особливостей, на думну критика, бракує персонажам Квітчиної повісті. «Наум Дрот, Маруся, Василь — що таке всі ці особи?- І (о тими малоросіян зразкових, цвіт національного життя народу...— нипіе Бєлінський,— але їм бракує рис індивідуальності; перед вами малюються силуети, обриси, а не портрети; бюсти, а не живі особи.Тим-то повість здається вам розтягнутою, хоча коли б сам автор дав вам право виключати з його повісті все, що здається вам зайвим,—ви не знайшли б рядка, який би можна було виключити»1.

Критик підкреслює національну своєрідність образів повісті. Найбільше привабила його «Маруся» як поетичний опис України; «Крім Наума, Марусі, Василя і Насті в повісті «Маруся» є ще герой — і герой перший, який важливіший і від Наума, й Василя, й Насті, й самої Марусі: це Малоросія, з її поетичною природою, з її поетичним життям простого народу, з її поетичними звичаями. Саме цей герой і становить усю привабливість, усю поетичну чарівність повісті і...].

Побут сільських жителів, їхні нрави, звичаї, поезія їхнього життя, їхня любов — усе це зображено так, що варте б детальнішого розгляду»2.

Про «Мертвецький великдень» Бєлінський висловився як про одне «з милих гумористичних оповідань талановитого Грицька Основ’яненка»3.

Критик помітив появу в альманасі Н. Кукольника «Новогодник» (1839) уривка з роману «Жизнь и похождения Столбикова». Він писав: «Скупец» — досить цікавий уривок з нравоописового роману, який незабаром повинен з’явитися в світ, п. Основ’яненка»4.

0

3

З 1839 року в Петербурзі починають виходити «Отечественные записки» (під такою ж назвою в 1820—1830 роках виходив журнал, що мав інше спрямування), які стануть бойовим органом революційної демократії. Видавав їх А. О. Краєвський, керівником відділу критики й бібліографії в них з осені 1839 до весни 1846 року був В. Бєлінський. Редакція запросила до участі в журналі Іївітку-Основ’яненка, який умістив там першу частину роману «Пан Халявский» (1839, т. IV), історичний нарис «Головатый» (1839, т. VI) та повість «1812 год в провинции» (1843, т. XXVII, март). «Ваші «Пан Халявский» і «Головатий», — писав Краєвський до Квітки 6 жовтня 1839 р.,—залишаться назавжди пам’ятними російській літературі [...]. Істина, правда всіх цих осіб, положень, подій, зав’язок і розв’язок виявляють їх високу, мистецьку породу [...]. Мені втішно було бачити, що ви визнали призначення «Отечественных] записок» гідними своєї участі...»1.

«Отечественные записки» тепло відгукнулися про російську повість Квітки «Ганнуся» (надрукована окремою книжкою 1839 року), висловивши кілька загальних, але дуже слушних і суттєвих міркувань про його твори з народного життя та про його художній метод: «Дві — три особи з простого побуту українців, — постаті зовсім не визначні ні за своїм становищем у суспільстві, ні за складною інтригою, в яку замішані, ні за претензіями на вищі погляди,— під пером талановитого Основ’яненка сильно захоплюють вашу увагу, примушують співчувати собі [...]. Тут взаємини забуваються: з’являється людина, і ми співчуваємо її суму і радощам». Автор відгуку щиро дякує Основ’яненку за його твори, його художню манеру — наслідування природи, — за те, що він «зрозумів природу» і відтворює її «як відмінний живописець». І всюди Основ’яненко, па думку рецензента,— «тонкий гуморист і сповнений непідробного почуття»2.

В іншому відгуку «Отечественных записок» ідеться про риси народності у творах Квітки, розуміння письменником національного духу, про його добру обізнаність із селянським побутом, його вміння створити непідробні картини життя сільського трудівника: «Були і в нас спроби простонародних повістей, але вони були писані людьми, які не знають російського духу, навіть селянського побуту І...З, якщо в них де-небудь з’являлася соха чи борона, так тільки для того, щоб дати кращий ефект, щоб надати картині більше місцевого колориту. В Основ’яненка соха й борона тісно пов’язані з життям-буттям селянина, він на них спирається, на них будує свої докази...»1

В останньому номері «Отечественных записок» за 1840 рік опублікована захоплена рецензія В. Бєлінського на російський роман Квітки-Основ’яненка «Пан Халяв-ский». Критик представляє читачам роман як яскраве, видатне явище на фоні, як він вважає, сірого потоку російської літератури кінця 1840 року... «Честь і вдячність п. Основ’яненку! Йому грудень 1840 р. зобов’язаний врятуванням від гіркої долі бути фатальним, останнім місяцем сухотної літератури: він оживляє й воскрешає її»2. Так високо оцінювалася Бєлінським, як і багатьма іншими сучасниками, роль Квітки в російському літературному процесі. Висловлюючи побажання читацької публіки, критик пише в кінці своєї розгорнутої рецензії; «Дай же боже, щоб швидше з’явилися й інші частини творів улюбленця публіки, дотепного й талановитого Основ’яненка! От вже буде роздолля для численних шанувальників його оригінального таланту, до числа яких ми передусім зараховуємо себе самих»8.

Бєлінський вказує на типовість образу Халявського, який нагадує критикові знаменитого фонвізінського героя: «Ця людина (Трушко Халявський.— О. Г.) — рід малоросійського Митрофанушки...»4 Підкреслюється вірність відтворення в романі поміщицького життя минулого століття, висока майстерність Квітки-гумориста. «...Ніби на долоні бачите ви шановну старовину, сповнену невігластва, лінощів, ненажерливості й передсудів; бачите, як дурний чоловік б’є свою дурну жінку і лупцює дітей; як дурна мати до смерті загодовує свої милих діток, а дітки б’ються один з одним за кожний шматок, обдурюють батька й матір і, вирісши, заводять один з одним процеси і чинять один одному найрізноманітніші образи. Фарби Основ’яненка живі, картини надзвичайно смішні, і, незважаючи на те, що місцями його розповідь занадто докладна, цікавість ніде не послаблюється. Про оригінальність нічого й говорити: талант Основ’япепка відомий усім і кожному, а особливо читачам «Отечественных записок» І...]. Хто смішливий від природи, радимо не читати «Пана Халявского», якщо боїться захворіти від реготу? кумеднішого нічого неможливо вигадати»1.

В. Бєлінський з 1840 року розпочинав боротьбу проти слов’янофілів, які закликали повернути «допетрівську епоху», ідеалізували «старі добрі часи». Роман «Пан Ха-лявский» своїм розкриттям темної старовини був спрямований проти реакційного слов’янофільства,-г що також імпонувало видатному критикові.

У статті «Російська література 1840 року» Бєлінський зазначає, що «Пан Халявский» — це «пречудова сатира, написана рукою відмінного майстра»2. В цьому ж огляді міститься позитивний відгук про інші твори Квітки. «Талановитий Основ’яненко надрукував у «Современнике» декілька цікавих повістей і живу, дотепну журнальну статтю «Званые гости»3. В «Современнике» за 1840 рік були опубліковані, крім «Званых гостей», твори Квітки «Козир-дівка» та уривок з повісті «Щира любов» (у російському перекладі), а також «Украинские дипломаты», «Панна сотникова», «Ложные понятия», «Ярмарка».

1841 року в «Отечественных записках» з’явилася рецензія Бєлінського на альманах 6. Гребінки «Ластівка» та комедію Квітки «Сватання па Гончарівці»1. Це був один з тих виступів критика, які пізніше буржуазно-націоналістичні діячі тенденційно використовуватимуть для звинувачення Бєлінського у ворожому ставленні до української літератури взагалі, у великодержавному шовінізмі.

Ця рецензія, як і раніший відзив Бєлінського про «Марусю», пройнята любов’ю до України, її простого народу, її героїчної, тривожної історії. «Малоросія, — пише критик, — країна поетична й оригінальна вищою мірою. Малоросіяни обдаровані незвичайним гумором; у житті їх простого народу так багато людяного, благородного. Тут мають місце всі почуття, якими висока природа людська. Любов становить основну стихію життя. Додайте до цього азіатське рицарство, відоме під іменем відважного козацтва; згадайте тривожне життя Малоросії, її боротьбу з католицькою Польщею й басурманським Кримом та Туреччиною, — і ви погодитеся, що важко знайти багатше джерело поезії, ніж малоросійське життя».

Однак у викладених далі поглядах Бєлінського на перспективи розвитку української літератури й мови мали місце деякі помилки. Оскільки, вважав критик, українське дворянство «прийняло російську мову», а українською мовою користується тільки простий народ, то з повним правом можна «сказати, що тепер вже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя».

З подальших міркувань критика випливає: українська мова не підходить для писання творів про вищі класи і для них, тому що вище суспільство на Україні «виражає свої почуття й поняття не малоросійською, а російсї>кою і навіть французькою мовами»; літературні ж твори звичайно пишуться для читацької публіки, яка «складається з вищих, найосвіченіших шарів суспільства»; писати українською мовою можна лише для селянства. В одному з пізніших своїх висловлювань критик писав, що українську літературну мову доцільно використовувати в популярних книжках для мас, де можна «розповідати народові простою, зрозумілою йому мовою про різні корисні предмети громадського й сімейного побуту», як це робить Основ’яненко1.

Основні причини помилкових міркувань Бєлінського щрдо тогочасного стану й перспектив української літератури та мови пояснені в радянському літературознавстві. Так, П. К. Волинський вважає, що визнання української мови наріччям спричинене неточним поглядом Бєлінського на історичну долю українського народу. Одна з причин цього помилкового погляду Бєлінського полягала в тому, що «питання про місце української мови серед слов’янських мов, про взаємовідносини її з мовами російською й білоруською ще не було розроблене в філологічній науці. В різних працях воно висвітлювалось по-різному»2.

Рецензія Бєлінського на «Ластівку» й «Сватання на Гончарівці» писалася в період, коли великий критик розгортав боротьбу проти реакційного слов’янофільства з його пропагандою «квасного патріотизму», псевдонародності під виглядом «простонародності», проти мракобісся «Маяка» й «Москвитянина». «Маяк» з першого ж року свого існування намагається втягнути в річище «офіційної народності» українську літературу, в тому числі й Квітку Основ’яненка, надаючи йому свої сторінки і вихваляючи найвідсталіше в його творчості. «...Поява такого письменника, як Основ’яненко,— писалося в «Маяку»,— волика милість божа до російської мови [...], малоросійське наріччя в тисячу крат ближче до рідної мови, ніжте спотворене наріччя, яким тепер усі ми пишемо. На щастя, в малоросійську мову не проникла ще умовна всесвітня освіченість». Реакційний слов’янофіл С. Шевирьов намагався виставляти художньомовну практику Квітки за зразок того, як треба російським письменникам спрощувати свою мову, протиставляв українську мову російській.

В дусі псевдонародності, культивованої «Маяком», була написана частина матеріалів альманаху «Ластівка», особливо Гребінчина вступна стаття-нарис «Так собі до земляків», де у формі розповіді простака-селянина оспівується сите життя українського поміщика.

Псевдонародність, консервативність частини матеріалів «Ластівки» викликали негативну оцінку Бєлінським усього альманаху, в тому числі й уміщеної там повісті «Сердешна Оксана».

Квітку-Основ’яненка Бєлінський з деякого часу, очевидно, причислив до тих літераторів, які пропагували «народність» «Маяка» і купчилися навколо цього реакційного органу. Передумовою для цього могла бути участь Основ’яненка в «Маяку».

Квітка-Основ’яненко в листі до видавця «Отечественных записок» А. Краєвського від 25 жовтня 1841 року пише про хибність окремих міркувань щодо українського письменства, висловлених журналом у рецензії на «Ластівку». Українська література, запевняє Квітка, «рухається й буде жити І...І. Ви можете сприяти їй. Дайте їй законний притулок у Вашому журналі між оглядами інших літератур» (VIII, 259). В листі висловлюється також думка про потребу писати й для простого народу.

Незважаючи на не цілком справедливі критичні зауваження на адресу «Сердешної Оксани», Квітка залишився високої загальної думки про «Отечественные записки» і в останні роки життя ще тісніше зближається з ними, відходячи далі від «Маяка».

Схвалював Квітка теоретичну боротьбу Бєлінського за реалізм. Зокрема він позитивно відізвався про статтю видатного критика «Російська література 1840 року»: «Читав в «Отечественных] зіаписках]» статтю про літературу. Правда, що стаття чудова. Усе гарно, але міркування про істину все красить» (VIII, 231). У творчості й теоретичних висловлюваннях Квітки останніх років його життя відчувається вплив передової естетики Бєлінського.

Відзиви В. Бєлінського про драматичні твори Квітки 30-х років були досить стриманими. «Сватання на Гоп чарівці», па думку критика,—«це водевіль із селянського побуту, водевіль, між іншим, досить розтягнений, але місцями не без цікавості»1.

Про комедію «ІІІельменко-денщик» критик писав у зв’язку з її постановкою на сцені Александринського театру. П’єса, на його думку, має непогані сценічні якостіз в ній є смішні персонажі, комічні сцени. «У п’єсі є зміст, хоча й досить стертий; немає характерів, а є карикатури, більш чи менш вдало накреслені. Роль Шельменка написана навіть досить природно й збивається н^ характер. Після Шельменка краща особа — жінка Шпака, Фенна Степанівна. Всі інші — карикатури, досить смішні на сцені, за винятком капітана й Прісіньки, які дуже карикатурні й ніскільки не забавні. Взагалі, п’єса не без комічних сцен у частковостях і не без цікавості в цілому. Тому вона й прийнята публікою Александринського театру з захопленням»2.

Стримано-негативпу загальну оцінку дав Бєлінський роману Квітки «Жизнь и похождения Столбикова»3. Без негативного відтінку відзначене лише те, що постаті чинов-ників-негідників зображені автором роману «в такій оголеності й так різко». Головні критичні зауваження зводяться до того, що Квітка у виборі об’єктів сатирично-гумористичного змалювання повторюється, що центральний герой роману «не завжди буває вірний власному характеру». Причинами провінційної відсталості автора роману, впливом провінційних смаків на нього пояснює критик те, що у творі порушуються питання, які нібито давно вже втратили актуальність, що зображення дійсності в романі надто карикатурне. «Воля шановного автора,— радить критик у кінці рецензії, — а справді він добре зробив би, якби, замість того, щоб повторювати свої повісті, взявся за такі нариси історичних осіб, як його «Головатий» — ця істинно прекрасна стаття, яка виявляє в авторі велике обдарування. Декілька таких статей — і за автором було б закріплене почесне місце в нашій літературі...»

Наступні відгуки Бєлінського на вихід нових творів Квітки знаходимо в оглядах альманахів.

Фізіологічний нарис «Знахарь» оцінений критиком як «істинний скарб для любителів легкого читання», він розказаний «жваво й цікаво»1. У рецензії на альманах Н. Кукольника «Сказка за сказкой»(1842), де було вміщено автопереклад оповідання «Салдацький патрет», критик пише: «Салдацький патрет» п. Основ’яненка [...1 — вже не новина в нашій літературі} у всякому разі ми читали його і по-малоросійськи і в перекладі п. Даля, надрукованому в «Современнике» 1837 року. Між іншим, ця повість — рішуче кращий твір п. Основ’яненка, і ми знову прочитали його з колишнім задоволенням»2.

Рецензуючи альманах І. Бецького «Молодик», ч. 1 (Харків, 1843), де було опубліковано Квітчин твір «Основание Харькова (Старинное предание)», Бєлінський відзначає, наводячи велику цитату з нарису: «п. Основ’яненко, як відомо, володіє незвичайним талантом розповідати різні стародавні перекази мовою легкою і зрозумілою навіть простолюдину І...]. Обіцяємо море задоволення тому, хто прочитає до кінця «стародавній переказ» Основ’яненка. Не можна не пожалкувати, що в «Молодику» тільки й є, що одна ця українська стаття, а всі інші або московські, або німецькі»1.

Схвально відгукнувся Бєлінський про російські твори Квітки-Основ’янеігка «Рассказ»2 і «Татарские набери»3.

»¡Пізніше вимоги видатного критика до літератури стають вищими й суворішими. Вже після смерті Квітки, оглянувшись на його творчість останніх років з позицій літературно-естетичної теорії революційної демократії, Бєлінський писав у статті «Російська література 1843 року»: «У числі молодих з 1838 року з’явився один старий: це покійний Основ’яненко, серед численних повістей якого, написаних упродовж якихось чотирьох років, особливо знаменний «Пан Халявский» — сатирична картина старовинних нравів Малоросії; у всіх інших повістях і романах своїх він повторював або сентиментальність своєї «Марусі», або гумор «Пана Халявского» і в останній час значно виписався»4.

Під благотворним впливом критичних виступів Бєлінського формувалися риси реалізму і народності у творчості Квітки-Основ’яненка.

З відзивів революційно-демократичної критики про Квітку слід згадати ще висловлювання М. О. Некрасова його рецензії на альманах І. Бецького «Молодик на 1843 рік», який відкривається твором Квітки «Основание Харькова». «Перша стаття — «Основание Харькова»,— пише Некрасов, — належить перу покійного Основ’яненка. Це найкраща стаття в усьому альманасі. В ній досить цікаво розказано про заснування цього міста і початок фамілії Квітка, до якої належав сам автор і...]. Повість ця читається з інтересом і приємністю до кінця...»1

На початку 40-х років XIX ст. петербурзький видавець Є. Ф. Фішер оголосив у пресі про свій намір видати повне зібрання творів Квітки-Основ’яненка2. Однак вийшло лише два твори: 1) Собрание сочинений. Пан Халявский. Чч. І, II. СПб, тип. Е. Фишера, 1840; 2) Собрание сочинений. Жизнь и похождения Петра Степанова сына Стол-бикова... Чч. I—III. СПб, тип. Е. Фишера, 1841.

Після-смерті Г. Квітки-Основ’яненка в пресі з’явилися некрологи, серед них статті одного з найвизначніших у той час на Україні критиків ученого-філолога І. І. Срез-невського3 та фольклориста й етнографа К. М. Сементов-ського4, які близько знали письменника і його творчий доробок.

Це були перші нариси життя і творчості Квітки, спроби літературного портрета. І. Срезневський дає характеристику його громадської діяльності, засвідчує любов широких народних мас до письменника, намагається визначити роль і місце Квітки-письменника в суспільстві,, в літературному процесі. Відзначається, що видатний прозаїк і драматург глибоко знав «вище» суспільство і «сильно діяв на нього» своїм художнім словом. Але незмірно вищою заслугою Квітки критик вважає те, що він писав про народ і для народу. «Глибоко розумів він, як необхідно говорити народові його живою мовою, щирою й простодушною, без різних пишномовностей вимоги моди, щоб пробудити в ньому охоту читати і вчитися і любов’ю до книги — духовну свідомість. Усе, що написане Квіткою-Осиов’янеиком наріччям нашого краю, свідчить про це благородне прагнення його — навчати тих, на кого діяти може мова людська тільки в тій формі, до якої звикли вони з дитинства у своєму простому сільському побуті». Срезневський, таким чином, ставить питання про народність творчості Квітки, щоправда, розуміючи це поняття обмежено — лише як зображення простого народу і призначення творів для простих мас. «Ми,— продовжував критик,—читали ці твори як витвори мистецтва, тому що митець писав їх; але захоплював він нас думаючи не про нас, а про ті маси, для яких у нас ще так мало написано...» Це — важливе свідчення літератора, який провів у бесідах про літературні проблеми з Квіткою не один день. «Квітка-Основ’яненко,— вважає Срезневський,— був і надовго залишиться першим народним письменником на Україні».

К. Сементовський повідомляє чимало біографічних фактів, які широко використовуватимуться пізнішими біографами письменника. Зокрема читацькі маси дізналися із статті Сементовського, який бував у Квітки, що «дім Григорія Федоровича був завжди тихим притулком науки й мистецтва; тут не було місця для світського базікання, зате розмова найчастіше зверталася до предметів і новин учено-літературних; тут знаходили ласкавий прийом і [...З увагу молоді таланти, які він завжди любив заохочувати». Як фольклорист і етнограф, Сементовський свідчить, що Основ’яненко досконало володів «знанням побуту українців до найменших подробиць». Причину успіху творів Квітки в читачів критик вбачає у «вірності поетичного зображення природи й життя України, куди, найчастіше любить він вести свого читача; в глибокому ннашіі суспільства Е—1; в природності й істині характерів цих осіб; в уміло створеній зав’язці та майстерній роз-, становці сцен; у теплому сердечному почутті, розлитому и його творіннях [...3, і, нарешті, в високому непідробному комізмі і мистецтві виставляти на вид смішні якості, що їх спостережливий погляд його вмів відкривати в предметах і речах, які нас оточують». Ці достоїнства, пише, критик, рідко поєднуються в одному й тому ж письменнику.

Значне місце приділив розгляду творчості Квітки-Ос-нов’яненка вчений буржуазно-ліберального напряму Д письменник-романтик М. І. Костомаров у відомій синтетичній історико-літературній праці «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке»1. Творча постать Квітки тут розглядається у зв’язку з питанням про шляхи розвитку українського письменства. З науковою переконливістю автор стверджує, що розвиток української літератури —не чиясь примха, а історична необхідність, що українська мова є правильною, багатою, гармонійною і здатною «до розвитку літературної освіченості». З усіх тогочасних українських письменників Костомаров найвище ставить Квітку-Основ’яненка: «Без усякого сумніву, честь піднесення рідного слова на вищий ступінь розвитку, насмілюсь сказати, честь створення малоросійської літератури належить письменникові, який приховався під вигаданим ім’ям Основ’яненка». І в загальній характеристиці особливостей творчості Квітки поряд 8 науково-об’єктивними судженнями відчувається певна однобічність оцінок, деяка ідеалізація письменника, зокрема беззастережне схвалення дидактизму Квітки, на-магаппя заперечити наявність сентименталізму в його вагальній художній манері. «Моралістична мета, багатство почуття без сентиментальності, невимушений комізм Йез претензій на вміння смішити і захопливість розповіді поставили його в очах освіченої публіки серед визначних письменників, а правдиве зображення народного побуту, живість і Природність характерів придбали йому Любов земляків, які побачили вперше своє власне в літературі, зображене по-своему, своїм тоном. Краща похвала Основ’яненкові з цього боку полягає в трму, що навіть ті, хто нічого не читає, залюбки взялися за його повісті». Критик недооцінює викривальні тенденції в творчій манері Квітки, звертаючи основну увагу на правдивість етнографічно-побутового елементу в його творчості. З романтичних позицій розглядає Костомаров питання про вплив народної поезії на Квітку-Основ’яненка. Важливим джерелом того глибокого почуття, яким сповнені твори письменника, є, за словами критика, «чудові витвори української музи» — народнопоетичні скарби. «Письменник сприймає передане йому народом і повертає йому від нього взяте повним і свідомим; неправильним, уривчастим часткам надає цілості, збирає розсипані перлини і творить з них художні намиста».

Стаття Костомарова є одним із свідчень того, як високо оцінювалася сучасниками роль Квітки у створенні нового українського письменства.Погляди Т. Шевченка на творчість Г. Квітки-Основ’я-ненка зазнавали еволюції відповідно до формування революційно-демократичного світогляду великого поета. Між Шевченком і Квіткою існували приятельські листовні взаємини. В ранній період Шевченко сприймає творчість свого старшого друга по перу з позицій революційного романтизму. Це яскраво відбилося в його

Вказує Костомаров і на слабкості деяких творів Квітки. Зокрема він зазначає, що в «Марусі» є чимало штучного, «характер Василя не ясний і навіть не природний; віп сентиментальний [...]. Характери Наума, батька Марусі,і матері її теж не відзначаються різкими рисами».
(посланні «До Основ’яненка», де поет проголошує хвалу Квітці за зображення козацького ватажка кінця XVIII ст.А.А. Головатого (нарис «Головатьш»)1.

У листі до Квітки від 19 лютого 1841 року Шевченко позитивно відгукнувся про «Марусю», про глибоке відображення в повісті чуття людського серця: «Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі.— Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт 8наю»2.

Пізніше, підходячи до питань літератури, її реалізму й народності вже з позицій революційно-демократичної естетики, Шевченко вважав, що Квітка, як і ряд інших його сучасників та попередників, хоч і писав про народ, але не зміг глибоко зрозуміти й показати його життя через свою класову обмеженість, вплив на нього панського середовища. У передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 року Шевченко писав, що «Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо може не чув у колисці од матері»3.

В цілому ж Шевченко й надалі зберіг своє позитивне ставлення до творчості Основ’яненка.
(1 Вірш «До Основ’яненка» в перших двох виданнях мав такі рядки:

Наш завзятий Головатий Не вмре, не загине.

Пізніше Шевченко змінив їх на рядки:

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине.
2 Шевченко Тарас. Повне зібрання творів. У 6-ти томах, т. 6, с. 13.
8 Т а м же, с, 314.)
Проникнення творів Г. Квітки в Галичину викликало появу там окремих загальних відгуків про письменника. Я. Головацький вважає Квітку разом з Котляревським найвизначнішими постатями в українському літературному процесі того часу: «Як Котляревський в гумористиці народній незрівнянний, так Квітка недосягнутий в ніжних образах, малюючих серце правдиво руське»,— пише Голо-вацький, відрізняючи їх від тих українських письменників того часу, які впадали в «крайність простонародного невмістиого висловління»1. І. Вагилевич у статті «Замітки о руській літературі» (надруковано в газеті «Дневник руський», 1848, № 5, 6, 8) захоплено говорить про майстерне змалювання Квіткою життя «серця людського в розмаїтім положенню», про «совершонство в окремішних характерах і свіжость барв»2 у творах письменника.

Першою окремо виданою працею про Г. Квітку була книжка Г. П. Данилевського «Основ’яненко» (СПб., 1850). Перша частина її публікувалася роком раніше під назвою «Основ’яненко. Матеріали для історії української літератури» в «Отечественных записках» (1855, т. СІІІ, №11, отд. II; № 12, отд. II).

Ця праця з неістотними змінами (скорочено матеріал про В. Н. Каразіна тощо) ввійде пізніше в збірку робіт Г. Дани-левського «Украинская старина» (Харків, 1866). Автор намагався визначити місце Квітки в українському літературному процесі, подав значну суму зібраних ним фактів про життя і творчість письменника,— у зв’язку з останнім ця праця й до нашого часу е одним з основних джерел фактичного матеріалу про Квітку. Однак у систематизації та науковій оцінці матеріалу Данилевський виявився безпорадним, що було відзначено як буржуазно-ліберальною (О. О. Котляревський), так і революційно-демократичною (М. Г. Черншпевський) критикою.

Стаття майбутнього вченого-славіста О. О. Котляревського «З приводу твору п. Данилевського про Основ’яненко n ¡um»1 цінна постановкою ряду важливих історико-лі-иратурпих питань, пов’язаних з творчістю Квітки. Від-іімачасться в ній вплив на українського письменника рос і ііс ької літератури, зокрема повістей і оповідань Гоголя ма українські теми. Квітку-Основ’яненка О. Котляревський вважає одним з найголовніших репрезентантів нового напряму — реалізму й народності — в українській літературі, його твори цілком присвячені зображенню життя народу. Книжка Г. Даиилевського критикується ;мі розгляд постаті Квітки без достатнього зв’язку з загал мнім українським літературним процесом, без належної характеристики його творів. О. Котляревський застерігав від перебільшення ролі Квітки в українській літературі.

Проти апологетики Квітки-Основ’яненка ліберальними та слов’янофільськими критиками ЗО—40-х років пнстунив М. Г. Чернишевський у рецензії на книжку Г. Да-ііилоисі.кого, надрукованій 1857 року в «Современнике». «...Чи можна покладатися на судження їх? — писав критик.— Адже це або такі люди, які нічого кращого на «Халявского» і «Оксану» не читали, або люди, готові прощати всі можливі хиби книжці, написаній на милім для них наріччі». Чернишевський зазначав, що не Основ’яненкові «належить перше місце» 2в українській літературі, и якій критик, революційний демократ найбільше цінував Шевченка. Чернишевський ставить вивчення творчості Квітки-Основ’яненка на науковий грунт, пробує оцінити її в історичному плані,— цим його рецензія була корисною для вироблення принципів вивчення української літератури і зокрема творчої спадщини Квітки. Лло оцінки Основ’яненка Чернишевським були не в усьому слушними. Молодий критик, наприклад, вважає, що твори Квітки, в тому числі й «Пан Халявский» та «Сердешна Оксана» позбавлені літературної вартості, що Основ’яненко «людина добра і поважна за своєю благонаміреністю», але «досить обмежена і зовсім не талановита»1. Пізніше, в статті «Нові періодичні видання», Чернишев-ський причислить себе до тих російських критиків, які не завжди справедливо оцінювали явища української літератури, зокрема творчість Квітки-Основ’яненка2.

На початку другої половили XIX ст. широко розглядається творчість Квітки-Основ’яненка в літературно-критичних та історико-літературних працях П. О. Куліша — активного виразника ліберально-буржуазної та націоналістичної ідеології. Погляди Куліша на творчість Квітки викладаються в статтях «Про відношення малоросійської словесності до загальноросійської» (епілог до російського видання «Чорної ради», 1857), «Григорій Квітка (Основ’яненко) і його повісті» (1858), «Переднє слово до громади» (1860), «Огляд української словесності». (1860) тощо.

У висловлюваннях про творчість Квітки-Основ’яненка Куліш, за словами радянського дослідникам. Д. Бернштейна, найповніше формулював свої «уявлення про те, якою має бути українська література [...]».

Для Куліша Квітка — це той ідеал українського письменника, яким він був у минулому і яким його уявляв критик у сучасному і, нарешті, яким він міг би бути в майбутньому I...J. У тлумаченні Куліша Квітка підноситься над цілою українською літературою, являючись її «заспівувачем»1. Квітку за його історико-літературним значенням Куліш ставить поруч з Шевченком, а в деяких моментах (наприклад, у зв’язку з тим, що в Квітки наявні такі симпатичні для Куліша моралізаторсько-дидактичні сентенції) підносить навіть вище від Шевченка. Його приваблювали релігійні, сентиментально-ідилічні елементи, наявні в сентиментально-реалістичних творах письменника, моменти ідеалізації Квіткою життя селянства. Квітчині твори сатирично-гумористичного характеру, викривальні тенденції в них Куліша цікавлять менше. Особливої похвали в Куліша заслужила Квітчина проповідь християнського смирення, ідеї християнської любові до ближнього. На його думку, в повісті «Добре роби — добре й буде», яка, мовляв, е невигаданою, Квітка показав землякам своїм, як досягати кращої долі на світі і що самі вони своєю недбалістю про мирське благо топлять себе глибше в болоті.

Ідеалізуючи Квітку, Куліш важливим досягненням його вважав виведення в образі Наума Дрота узагальненого українського національного характеру, того позитивного типу «збірної особистості простолюдина», який, мовляв, повинен стати характерним для української літератури.

Є в статтях Куліша й слушні спостереження та міркування щодо творчості Квітки. Але їх забиває апологетика відсталого в ній.

Слід зазначити, що Куліш (як і деякі інші діячі, в чиїх поглядах виявлялися буржуазно-націоналістичні тенденції) ігнорував твори Квітки, написані російською мовою, незалежно від їхніх ідейно-художніх якостей.

У кінці 50-х років XIX ст. П. Куліш задумує здійснити кількатомне видання вибраних творів Квітки-Ос-нов’яненка. Видано було два томи української прози письменника. Куліш допускав повну редакторську сваволю в підготовці текстів, намагаючись «поліпшити» на свій розсуд твори письменника: викреслював слова й цілі абзаци (наприклад, окремі фрази, які, на думку Куліша, принижували український національний характер), заміняв цілі вирази, виправляв стиль.

Апологетичні статті П. Куліша про Г. Квітку та висловлювання в подібному дусі деяких інших критиків з того ж табору викликали появу полемічних виступів М. О. Максимовича, М. Г. Чернишевського.

М. Максимович у своїй незакіиченій статті «Полемічний огляд малоросійської словесності» один з розділів («Бамкання в дзвони про Квітчину «Марусю», написаний 1861 року, опублікований після смерті критика1) присвятив утвердженню науково об’єктивної оцінки творчості Квітки, розкриттю й засудженню тенденційних тверджень та фальсифікаторських підтасовок Куліша. Основний пафос статті Максимовича — заперечення створюваного Кулішем культу «Марусі» і намагань ідеалізувати письменника.

Головне значення літературної діяльності Квітки, на думку Максимовича, полягає у вираженні духу своєї доби, у свідомому зверненні «до своєнародності»; — а прагнення до своєнародності становило «знаменний характер того часу». Як зазначає П. К. Волинський, вимога Максимовича «розглядати повісті Квітки в зв’язку з боротьбою за народність літератури» поставила «питання на історико-літературний грунт, у противагу антиісторичній концепції Куліша»2.

0

4

Тенденційне перехвалювання Кулішем повісті «Маруся», особливо її слабкіших з ідейного погляду сторін, її сентиментальності, суб’єктивне піднесення її над усе, що було «друковано по столицях» (стаття «Переднє слово до громади») викликало полемічну настроєність ряду критиків і щодо літературної постаті Квітки-Основ’яненка загалом. У цьому можна переконатися й на прикладі з Максимовичем, який у своїй статті в захваті полеміки недооцінює «Салдацький натрет» і «Мертвецький Великдень», називаючи їх «сміхотворними оповіданнями», що в них ніби «деякі місця вільно могли для багатьох читачів видатися тривіальними».

У полеміці навколо постаті Квітки-Основ’яненка взяв участь М. Г. Чернишевський, приділивши частину своєї статті «Нові періодичні видання. «Основа», 1861, № 1» питанню про оцінку нової української літератури дошевченківського періоду, зокрема й творчості Квітки.

«...Ми, великороси, читаючи повісті Основ’яненка, перелицьовану «Енеїду» Котляревського і вірші Гулака-Артемовського, не знаходили в них нічого особливо хорошого і надто безцеремонно стали підсміюватися над малоросами за захоплення такими письменниками»1. Чернишевський називає «малоросійських корифеїв» передшев-ченківської доби людьми патріархальними, такими, що не вміли «відрізняти у своєму рідному побуті поганих сторін від хороших і підносили до ідеалу багато таких речей, від яких вже відвертався сам малоросійський народ»2. Тут критик вірно підмітив характерні особливості творчості розглядуваних ним письменників, але Чернишевський говорить лише про ідейні слабкості. Радянський літературознавець І. С. Скрипник резонно пояснює таку однобічність даної оцінки тим, що «Чернишевський не мав у своєму розпорядженні достатніх матеріалів, щоб визначити індивідуальні особливості творчості найвидатніших письменників дошевченківського етапу»3. Говорячи конкретно про Квітку, Чернишевський зупиняється лише на, «Листах до любезних земляків», на їх реакційній спрямованості. Але загалом ідейна обмеженість Квітки відзначалася великим революціопером-демократом правильно.

Значний інтерес до творчості Квітки-Основ’янепка виявляли представники так званого академічного літературознавства — вчені О. ІІипіп, М. Петров, М. Дашкевич, М. Драгоманов, М. Сумцов, І. Франко.

О.М. Пипін писав у «Современнике», в рецензії на альманах «Хата»: «Квітка, як перший оповідач, що чудово володів мовою, мас [...] надзвичайну принадність для малороса [...]. Для росіян ця сторона Квітки не так приваблива, і за змістом своїх творів він не втримується на тій висоті, на яку ставлять його малоросійські критики»1.

О.Пипін поділяє думку українських критиків про те, що з Квітки починається той «період малоросійської літератури, коли її письменники розуміють своє завдання певним свідомим чином і шукають у народі не самих предметів жарту і баляндрасешш, а й громадських і побутових ідеалів»2. Неодноразово наголошує вчений на визначній ролі Квітки в піднесенні народності української літератури: «...зображення малоросійського життя і малоросійської жінки особливо становило окрему галузь, яку він міг відтворювати з великою безпосередністю й поетичною правдою. Успіх Основ’яненка в цій галузі має безсумнівне історичне значення, тому що своїм співчутливим ставленням до народного життя і властивостей народного характеру він одкрив новий літературний шлях, яким потім і пішли малоросійські письменники»3.Порівняно широкий літературний портрет Квітки-Основ’яненка створює професор Київської духовної академії М. І. Петров у «Нарисах історії української літератури XIX століття» (1884). Тут старанно зібрано фактаж, сумлінно скомпільовано різні статті, спогади, замітки про Квітку, але слабо розкрита епоха. Літературний аналіз творів зводиться до переказу їх змісту. Письменник характеризується неточно — як представник сентименталізму.

У великій праці — розгорнутій рецензії на книгу М. Петрова — професор Київського університету М. П. Дашкевич зазначав, що основним у творчості Квітки є не сентименталізм, а народний гумор і реалізм. Дашкевич писав, що повісті й оповідання Основ’яненка є першими творами вітчизняної белетристики, які зображували «народний характер і побут співчутливо і в той же час талановито, різнобічно й вірно [...]. Та й у своїх творах російською мовою Квітка є одним з провісників натуральної школи [...]. І зовсім несправедливо називати Квітку сентименталістом у звичайному розумінні цього слова»1.

Відомий літературознавець, фольклорист і етнограф, представник історико-культурної школи М. Ф. Сумцов досліджує творчість Квітки переважно у зв’язку з проблемою взаємодії літератури з фольклором і етнографією. У дожовтневий час питання «Квітка і народна творчість» найширше висвітлене саме М. Сумцовим. Його розвідки «Слобідсько-українське дворянство у творах Г. Ф. Квітки» («Киевская старина», 1884, № 6), «Г. Ф. Квітка як етнограф» (К., 1893), «Розшуки в галузі анекдотичної літератури. Анекдоти про дурнів» («Сборник Харьковского историко-филологического общества», т. XI, 1899) тощо містять чимало вказівок на уснопоетичні та етнографічні джерела тем і образів Квітчиних творів. М. Сумцов, як і М. Дашкевич та Б. Грінченко, зазначав, що Основ’яненка не можна вважати класичним сентименталістом, тому що «Квітчин сентименталізм, за дуже небагатьма літературними домішками, б сентименталізм народний малоросійський, який виявляється і в українській народній поезії і, насправді, е реалізм, вірною передачею основної риси народного характеру»1.
(1 Сумцов Н. Ф. Г. Ф. Квитка как этнограф. K., 1893, с. 2.
2 Див. у кн.: Писання Г. Ф. Квітки (Основ’яненка). Львів, 1878, с. І - XXIV.
3 Див.: «Киевская старина», 1883, № 6, с. 193—211.
4 Дим.: А-p (Андрієвський О. О.). Григорий Федорович Квитка
(Основьянєнко). 1778—1843. Библиографический очерк. Инд. 2. K., 1885 3? с.
6 Див. у кн.: Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. Кн. II. К., 1888, с. 78-87.

6 Див.: «Зоря», 1893, № 16, с. 321—322.
г Див.: Ф р а н ч у к І. Огляд повістей Григорія Квітки-Основ’я-ненка. Львів, 1894, 33 с.
8 Див.: «Русский архив», 1895, кн. 1, вып. 4, с. 465—473.
9 Див.: «Записки науково-літературного відділу Товариства ім. Г. Квітки-Оспов’яненка у Харкові», 1916, т. 1, с. 33.
10 Див.: «Харьковский сборник», вып. З, 1889, с. 195—200.
11 Див.: «Киевская старина», 1893, № 8, с. 215—244.
13 Див.: там ж е, с. 245—268.
13 Див.: «Киевская старина», 1886, № 3, с. 94—98.)
Серед значніших праць про Квітку, що з’явилися в кінці XIX — на початку XX ст., заслуговують на увагу нариси його життя і творчості, зокрема праці І. Онишкеви-ча2, Н. Маркова3, О. Андрісвського (криптонім «А-р»)4,В. Науменка5, Г. Коваленка0, І. Франчука 7, В. Горленка8, М. Плевака8. Наукову цінність і до сьогодні мають розвідки з важливих питань біографії і творчої спадщини Основ’яненка — «До біографії Г. Ф. Квітки»

Н.Лащенкова10, «Історичні повісті і статті Г. Ф. Квітки» Д. Багалія11, «Г. Ф. Квітка як малоросійський письменник перед судом критики» В. Науменка12, «Г. Ф. Квітка як співробітник «Современника» О. Лазаревського13, «Батьки Г. Ф. Квітки-Оспов’яненка» М. Баженова1, «Про стиль і мову повісті Г. Ф. Квітки «Маруся» М. Плевака2.

Тут же треба назвати спроби дослідити питання про взаємовплив творчості Квітки-Основ’яненка і Гоголя — праці Н. Волкова «До історії російської комедії., Залежність «Ревізора» Гоголя від комедії Квітки «Приезжий из столицы» (СПб., 1899), А. Лященка «Ревізор» Гоголя і комедія Квітки «Приезжий из столицы» (в кн.у «Памяти Л. Н. Майкова». СПб., 1902,), М. Баженова «Г. Ф. Квітка як натхненник М. Гоголя» (Харків, 1916).

У дожовтневому літературознавстві найглибшими і найгрунтовнішими в науково-методологічному відношенні оцінками творчої діяльності Квітки були висловлювання І. Я. Франка, видатного революціонера-демократа, вченого, який використав найпередовіші досягнення української, російської, світової науки про літературу.

І.Франко залишив нам невеликі спеціальні розділи про Квітку в статті «Південноросійська література», написаній для «Енциклопедичного словника» Брокгауза і Ефрона, в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (Львів, 1910), а також низку висловлювань в інших своїх працях.

Із солідною науковою ерудицією І. франко, зіставляючи відповідні явища з найбільш розвинених європейських літератур, визначає місце Квітки в європейському літературному процесі: «Аж коло року 1840 починають майже у всіх літературах Європи появлятися твори, в котрих мужик являється героєм, життя його стається головним предметом, канвою талановитих творів літературних [...]. В літературі українській, дрібній, слабій, неначе в кут якийсь забитій, на котру мало хто й звертав увагу, появляються далеко швидше, ніж деінде [...1, оповідання Квітки-Основ’яйенка, черпані виключно з життя народного...»1

Оглядаючи спадщину Квітки-Оспов’янепка з позицій революційно-демократичної естетики, Франко приходить до такого висновку: письменник «стояв на тій основі, що нанщипа — стан зовсім оправданий, при якому можливе щасливе життя селянина, коли тілько він має доброго папа»2. Великий революціонер-демократ вказує на обмеженість ідейного змісту, реалізму творів Квітки-Основ’я-ненка, яка виявляється, зокрема в тому, що «в деяких його повістях [...] зовсім по видно панщизняних відносин». На думку вченого, «найглибшо до основи тодішнього селянського життя сягають повісті «Козир-дівка»і «Сердешна Оксана»3. Літературні заслуги Квітки Франко вбачає насамперед у тому, що він «творець людової повісти, один із перших того рода творців у європейських письменствах»4.

У передреволюційні роки, коли пішли з життя М. Коцюбинський, І. Франко, Лося Українка, в українському літературознавстві панівні позиції намагаються зай-пяти представники буржуазно-націоналістичного напряму, головними натхненниками якого були М.' Грушев-ський та С. Єфремов. Представники цього напряму слідом за П. Кулішем ідеалізували Квітку-Основ’яненка, намагалися «виправдати», прикрасити, обійти його реакційно-консервативні ідеї. Так, А. ГІіковський вбачав позитивне значення реакційних Квітчиних «Листів до любезних земляків» у тому, що письменник, мовляв знайомив у них селян з законами, з устроєм держави, з їх «правдивим становищем» і тим самим дбав про народний добробут, «щоб хоч таким побитом поліпшити і моральне становище селян». А. Ніковський «не бачить» ідейних суперечностей у поглядах та творчості письменника і категорично заявляє, ніби «ідей обскурантських у творах Квітки не було».

Літературну постать Квітки-Основ’яненка буржуазно-націоналістичні літературознавці намагалися спотворювати на догоду своїм антинауковим теоріям «безбур-жуазності української нації», «єдиного потоку» розвитку української культури — цим шкідливим ідеологічним потугам, спрямованим у кінцевому рахунку на відвернення трудящих України від класової боротьби.
Г. Квітка-Оспов’япенко — один з тих українських письменників, чиїй творчості дожовтневе літературознавство XIX — початку XX ст. приділяло велику увагу. Проведена була значна фактографічна робота, зроблені спроби монографічного дослідження, вивчення окремих питань біографії й творчості письменника. Глибоко схарактеризована творча постать Квітки, найточніше визначено його роль і місце в літературному процесі — в історико-літературних працях представника революційно-демократичної естетики І. Франка.

З ювілейного 1878 року О. О. Потебня розпочав підготовку багатотомного критично перевіреного видання творів Квітки. Перші чотири томи підготовленого ним зібрання творів вийшли за його редакцією в 1887 (тт. 1—2),1889 (т. 3), 1890 (т. 4) роках; два наступні томи видано після смерті Потебні, 1894 року, за редакцією М. Ф. Сумцова; на цьому видання припинилося. Цей шеститомник становить собою найповніше і пайстаранніїпе підготовлене в дореволюційний час видання спадщини Квітки-Основ’яненка.

0

5

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ Г. Ф. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ ТА КРИТИЦІ РАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ

Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила широкі можливості для розвитку українського літера-турозпавства, створила умови для піднесення його на вищий, якісно повий рівень. Однак становлення марксистсько-ленінської мотодології відбувалося в складних умовах шукань, боротьби між прихильниками різних методів.

У перші роки після революції традиції буржуазного літературознавства ще міцно тримали в своїх обіймах більшість дослідників спадщини Квітки-Основ’яненка. 1!М8 року в першому томі видання творів Квітки-Основ’я-іюмка надруковано нарис В. Бойка «Життя та літературнії творчість Квітки», написаний під значним впливом іпі'рджі'ш. про Квітку II. Куліша та С. бфремова. Автор Ііилиивея Ивсіїрпмпжііим :Г)ісумати, па якому суспільному грунті зросла творчість Квітки Основ’яненка; у визначенні її Ідейного спрямування він користується переважно абстрактними категоріями. Суспільне значення творчості Квітки, пише її. Боііко, иолягас в тому, що вона пройнята «проповіддю правди і добра», «шуканням істини», «обороною прав людських знедоленого народу українського». Па думку автора, який явно перебував під впливом витвореного буржуазним літературознавством культу Квітки, творчість цього письменника є беззастережно реалістичною і народною. Консервативно-релігійні ідеї, наявні, в ній,— це, мовляв, ліпне правдиво вираження тогочасних народних поглядів. «Правий був Костомаров,— вважає Бойко,— коли сказав, що ні штучної сентиментальності, «ні нічого такого, що б було накинуто народові, (у Квітки) немає... Снравді-бо, чи така вже далека від народу [...], вихованого лише на слові божому, та релігійна і моральна наука, яку проповідує Квітка? Чи розходяться з життєвою народною правдою ті форми родинного життя, які так милі Квітці? [<..]. Чим у своїх творах перевищив Квітка загальний рівень свідомості народної?

На поставлені питання може бути лише одна відповідь — негативна»1. Критик не говорить про те, що в своїх консервативно-ідеалістичних сентенціях Квітка відбиває свідомість не всього трудового народу, а лише найбільш відсталої, забитої, затурканої релігійним, патріархально-фзодальшш дурманом його частини, що найпередовіші соціально-визвольні прагнення народу Основ’яненко майже не відтворив. В. Бойко беззастережно твердить, що Квітка започаткував «народну повість, народну по мові, змісту й тенденції»2.

Апологетика слабких сторін Квітчиної творчості яскраво виявилась у «Передмові» В. Бойка, вміщеній у тому ж виданні. Визначаючи сучасне значення творів Квітки, автор передмови пише, що і вданий час вони припадають до душі простого народу, зокрема замилуванням старовиною і навіть релігійністю та всією Квітчи-ною «моральною наукою».

Методологічний підхід В. Бойка до питань життя і творчості Квітки, зокрема схвалення релігійного моралізаторства письменника в час великої боротьби революційних народних мас проти будь-яких форм гноблення і,зокрема проти гніту релігії й церкви (1918 рік!) свідчать про нерозуміння автором корінних проблем, ідо постали перед народом у ті буремні роки.

Наукове дослідження життєвого й творчого шляху Квітки-Основ’яненка активізується зі створенням кафедр української літератури на гуманітарних факультетах вузів та з заснуванням Всеукраїнської Академії наук і зокрема історико-філологічного відділу в її складі (1919).начна кількість праць, присвячених Квітці-Основ’я-иепку, з’явилася п 20-ті роки. У ряді статей І. Я. Айзен-штока досліджуються творчі зв’язки письменника: «До питання про літературні впливи (Г. Ф. Квітка і М. В. Гоголь)»1, «Г. Ф. Квітка і М. П. Погодін», «Г. Ф. Квітка і II. О. ІТлотньов».

Питання творчих зв’язків письменника висвітлюються в багатій новими на той час фактами праці відомого вчоного-славіста В. І. Срсзнсвського «Г. Ф. Квітка і І. І. Срезневський»*, у статті А. М. Лободи «Гоголеві риси у Квітки»8.

З’явилася друком низка статей з окремих проблем К піт чи мої тпорчості (1. Айзеншток, «До соціології повістей Квітчиних»4 і статті до тт. 1—3,7 незавершеного багатотомного видання творів Квітки5) та ряд публікацій і повідомлені. (І. Айзоншток, «Невідома комедія Г. Ф. Квітки» і «До історії видань творів Г. Ф. Квітки»6; І. Єрофєєв, «Литограф К її І тки ()спон’ японка7».
(1 Діііі.: «Піїїісм'.іия ОРЯС», т. XXIV. ІІг., 1922, кн. І, с. 23—42.
а Дип. у кіі.: Ногішіі ЬіЬІіоІокісит в честь А. И. Малеина. Пг., Госиздат, 1922, с. 197—213.
3 Див.: «Зоря» (Дніпропетровськ), 1927, ч. 4-5, с. 29-30.
4 Див.: «Чорновий шлях», 1928, № 12, с. 133—149.
5 Див. у кн.: К в і і к п - О с и о в’ я и е н к о Г. Ф. Твори. Харків, ДВУ. Т. 1, 1929, с. 7-68; т. 2, 1929, с. 5-74; т. З, 1928, с. ІІІ-ХЬУІІ, т. 7, «Л1М», 1931, с. 635—655.
6 Див.: «Бібліологічні вісті», 1926, № 4, с. 35—47.
г Див.: «Червовий шлях», 1928, № 3, с. 139-140.)
Житти І тіюрчісті, Квітки Основ’яненка висвітлювалнеи н синтетичних курсах історії літератури, що вийшли и середині 20-х років: «Підручник історії української літератури» (1і)2'/і) О. Доронікевича, «Нарис іоторії української літератури» (1925) В. Коряка, «Українська література» (11)27) А Шимран. Своєю концепцією історії української літератури ці нариси були спрямовані проти буржуазно-націоналістичної теорії «единого потоку», а щодо оцінки творчості Квітки — проти кулішівсько-ефремовського буржуазно-націоналістичного підходу до пояснення місця і ролі Квітки в літературному процесі.

С.Єфремов намагався мотивувати Квітчине звернення до тематики з життя трудового народу і до творчості українською мовою лише якимись абстрактними національними причинами, ігноруючи соціально-економічні передумови демократизації українського письменства і творчості Квітки зокрема.

У нових нарисах української літератури, що з’явилися в 1924—1927 роках, критикується антинаукова буржуазно-націоналістична концепція історії літератури, робляться спроби іншого підходу до творчості Квітки.

Автори згадаиих синтетичних курсів української літератури та спеціальних праць про Квітку були прихильниками двох методів. О. Дорошкевич та А. Шамрай, наприклад, користувалися формально-соціологічним методом; В. Коряк був яскравим виразником вульгарного соціологізму.

О. Дорошкевич ще 1921 року написав дві розвідки про Квітку: «Літературна діяльність Квітки» та «Художні особливості повісті «Маруся» (ввійшли до книжки «20— 40-ві роки в українській літературі. II. Григорій Квітка-Основ’яненко». К., ДВУ, 1924); їх матеріал було використано і в його «Підручнику історії української літератури». Головний пафос його праць про Квітку—намагання занизити ідейно-художні достоїнства творів письменника, особливо — ідейні. «... Ніяк не можна сказати,— вважає Дорошкевич,— що Квітка відтворив у повісті («Маруся». — О. Г,) реальне життя селянина. Селянське життя освітлив він виключно із свого класового погляду поміщика»1. Письменника Дорошкевич оцінював з двох боків: з ідеологічного (тут Квітка, на думку автора, був свідомим ідеологом поміщицького класу) та поетичного (з цього погляду, «незважаючи на підсолоджений сентименталізм, ці твори чимале значення мають в українській літературі. Це перші твори в суцільпо-скомпоно-ваній прозовій формі, це основа української художньої прози. Вони поширили обсяг літератури новими темами з селянського життя, новим психологічним розробленням сюжету. Мова Квітчина виповнена народно-слобожанською говіркою. От це всо, вкупі взяте, зробило Квітку засиувателем цілої доби в українській повісті»1). Дослідник не володів іще марксистсько-ленінським принципом історичного підходу до явищ минулого. Його увага зосереджується в основному на виявленні «невправностей» письменника, внаслідок чого твори Квітки дістають переважно негативні оцінки. «...Внутрішня психологічна будова повістей...— пише Дорошкевич,— відбиває на собі тодішні літературні схеми, тільки вже творів народної пооиїї — опоііідйііь, казок, поволок. Перш за все Кініки елементарно розпинає спій сюжет...» Несправедливо підносячи «Сердешну Оксану» і «Козир-дівку» до «менш удалих поніс,той Квітчиних», О. Д,орошкевич ппажпє, що «попи є схеми-сюжети, до ще зовсім немає манери *ИОДити очники й слова дійових осіб з органічних психічних рис їхньої вдачі (...]. Натомість у Квітки панує випадок, як постійний композиційний засіб, засіб застарілий уже тоді й недосконалий і хіба відомий з народних казок і новел»*. Після такої характеристики творчості Квітки нелогічним у Дорошкевича видається висновок, що письменник був «засиувателем цілої доби в українській повісті»

У працях О. Дорошкевича 20-х років , а в деяких моментах і і! тогочасних дослідженнях А. Шамрая та ін. спостерігаються вияви вульгарного соціологізму.

В. Коряк, який був на той час найбільшим прихильником вульгарного соціологізму, не помічає народолюбних поглядів у світогляді письменника. Для нього Квітка-Основ’яненко, з його суперечливими світоглядними позиціями, з наявністю в його поглядах вірнопідданських сервілістських елементів,— лише «монархіст, руський патріот і прихильник кріпацтва».

Природно, що вульгарно-соціологічний підхід до літературної постаті Квітки, розгляд творів письменника без виявлення їх об’єктивної ідейно-художньої вартості, лише в світлі реакційно-консервативних рис його світогляду, призводить до їх знеоцінки. Наприклад, В. Коряк твердить, що «Маруся» — це «напівчернеча проповідь або поміщицька «агітка»1.
(1 Шамрай А. Шляхи Квітчиної творчості.— В кн.: Квітка-Ос н о в’ я н е н к о Г. Вибрапі твори. К.- X., «Книгосиілка», 1930, с. XI.
1 Матеріали до вивчення історії української літератури, т. 2, с. 25.)
Серед тогочасних праць про Квітку-Основ’яненка виділяються дослідження А. Шамрая — розділ у курсі «Українська література» та велика розвідка «Шляхи Квітчиної творчості» (1927), надрукована пізніше як вступна стаття до вибраних творів письменника. В цих працях виявляється широке мислення, наукова ерудиція їх автора, вільна орієнтація у світових естетичних цінностях, нахил до уважного аналізу мистецьких достоїнств творів. А. Шамрай визначає Квітку як основоположника прозового жанру в українській літературі, виступає проти ідеалізації письменника буржуазно-націоналістичним літературознавством, показує, що звернення Квітки до творчості українською мовою було зумовлене піднесенням духу народності в тогочасному суспільстві, відзначає благотворний вплив фольклору на письменника. Творчість Квітки розглядається в літературному процосі, в її зв’язках з вітчизняними та зарубіжними літературними й фольклорними традиціями, але недостатня увага приділяється з’ясуванню її зумовленості суспільно-економічними тенденціями, що існували в Росії й на Україні в першій половині XIX ст. Історичну роль Квітки, значення його творчості А. Шамрай визначає переважно в чисто мистецькому плані, без належного заглиблення в соціально-громадську суть питання. «Творча ініціатива Квітки,— пише він, — межа, з якої починається його роль піонера української прози, є, конкретно кажучи, оформлення інтернаціональних традицій у формах народно-української мови 1...]. Треба було зробити сміливий крок паиеред проти мовних можливостей, які виявилися в творчості Котляревського та його ближчих наступників, піднести її від каламбурно-жартівливого стилю 1...] до лірично-навчального,— і Квітка спромігся зробити це власними зусиллями. В цій творчій роботі піп міг виходити лише з єдиного джерела,— з народної творчості і почасти з того, що вже зроблено було школою Котляревського»1. .V Шамрая бачимо недостатнє розуміння того, що першопричиною виникнення такого важливого літературного явища, як українська проза Квітки, були характерні соціально-історичні' умови на тогочасній Україні, в І'ооії загалом. За ІІІамраєм, майже вся суті» справи »водиться до літературних впливів, значною мірою до впливів європейських сентименталістів на письменника. «Особиста вдача Квітки,— слушно, але однобічно висвітлює, це питання Шамрай,— вдача доброї людини, засвоєна а дитячих років релігійність, типове сентиментальне кохання на схилі літ, нарешті, щасливе подружнє життя в обставинах ідилічної Харківщини,— все це було дуже сприятливим грунтом для органічного васпошшя, привласнювання таких близьких думок та об-разіп, вичитаних з творів улюблених письменників. Це був процес, так би мовити, підсвідомої націоналізації європейських традицій»1. Основні заслуги Квітки А. Шам-рай вбачав у тому, що він переніс на український грунт образи інших літератур, одягши їх в українську «національну одіж»2. «Для того, щоб примусити Лізу чи яку-небудь Кларису стати Оксаною чи Марусею,— писав Шамрай,— треба було, кажучи фігурально, навчити^'їх розмовляти по-українському»3.

Не зміг дослідник дати задовільне наукове пояснення причин звернення Квітки до творчості українською мовою. В одному місці він зазначав, що «неясне і, власне, безперспективне становище Квітки як письменника російського владно спрямувало його симпатії до літератури української»4 і «тут Квітці ие доводилося робити важкої і невдячної операції — прибирання українського побуту в чужі форми російської мови»5. Звичайно, рідна мова найповніше може передати національну дійсність. Але твердження ПІамрая про «безперспективне становище Квітки як письменника російського» було помилковим і базувалось на недооцінці творчості Квітки російською мовою. У своєму намаганні обгрунтувати своє хибне твердження А. Шамрай навіть ігнорує очевидні факти. «Перехід до української мови,— пише він,— це заглиблення й завершення процесу зростання літературного. Узявшись за теми з побуту селянського, Квітка органічно не міг уже писати по-російськи, бо добре відчував значіння місцевого колориту в мові для художньої типовості твору»8. А. Шамрай тут не бере до уваги того, що Квітка іі після свого успіху в галузі української літератури продовжував успішно виступати й по-російськи («Головатий», «Кап Халявский» тощо), зокрема й на «теми з побуту селянського» (нарис «Зпахарь» та ін.).

Нарешті треба зазначити, що при розгляді творчості Квітки А. ІІІамрай недостатньо користується соціально-класовими поняттями.

У 20-х — на початку 30-х років найактивнішим дослідником життєвого й творчого шляху Квітки-Основ’яненка був І. Я. Айзеншток. Понад десять праць присвятив учений висвітленню творчих зв'язків письменника з російськими літераторами, дослідженню важливих загальних проблем, вивченню окремих творів Квітки, їх генезису, творчої та цензурної історії, розвінчанню ідеалізації письменника буржуазно-націоналістичними критиками й літературознавцями тощо.

Над окремими питаннями життя і творчості Квітки-Основ’яненка в 20-ті роки працювали Д. Багалій (Квітка і його доба), М. Бажепов (предки Квітки), О. Фінкель (Квітка — перокладач власних творів).

До 150-річчя з дня народження письменника було задумане Інститутом Тараса Шевченка і потім частково здійснене двападцятитомне критично перевірене видання його творів (наукова підготовка і написання вступних статей І. Айзенштока), у 1928—1933 роках вийшли 1, 2, З, 5, 7 і 9 томи. У зв’язку з тією ж датою були проведені наукові засідання, видано ряд літературознавчих матеріалів.

У 30-ті роки питання життя й творчості Квітки розробляються мало. 1937 року в однотомному виданні творів письменника вміщена була розгорнута вступна стаття М. Новицького, в якій постать Квітки, його спадщина багато в чому розглядається з вульгарно-соціологічних позицій. Так, творчість Квітки відноситься автором статті до української поміщицької літератури, на його думку, проза письменника «змістом і спрямованістю своєю відповідала кріпосницьким основам миколаївської політики»1. Для статті характерна однобічність оцінок творчості фундатора нової української прози, акцентування на відсталих, консервативних елементах її як начебто на домі нуючих. М. Новицький намагається довести, ніби головною спільною ознакою більшості повістей Квітки е «реакційна кріпосницька тенденція, яка проводиться в системі художніх образів і додатково підкреслюється в хаиЖеських релігійно-моралізаторських відступах та висновках»2. У той же час така важлива ознака творчості Квітки, як її демократична тенденція, яка є визначальною в об’єктивному ідейному змісті більшості його творів, залишилася невідзначеною.

1940 року з’явилася публікація В. Ігнатенка «Невідомий автограф роману Квітки-Основ’яненка»3, де автор показує, як під тиском миколаївської цензури вихолощувалися найгостріші думки з роману «Жизнь и похождения Столбикова».

Робота над вивченням творчості Квітки-Основ’яненка не припинялася в період Великої Вітчизняної війни. Так, 1943 року, у зв’язку із 100-річчям з дня смерті письменника, в «Правде» (№ 207) з’явилася стаття І. Сенченка «Грицько Квітка-Основ’яненко», де, між іншим, відзначалося активне служіння творчості українського класика радянському народові у той важкий для країни час (мова йшла, зокрема, про актуальність тогочасних вистав «Шель-менко-денщика»). Того ж року О. Дорошкевич надрукував ювілейну статтю «Г. Ф. Квітка-Основ’яненко»4. М. Возняк працює над книжкою про Квітку, яку закінчено іі видано після війни1. У цьому критико-біографічному нарисі зібрана чимала сума фактів про життя і творчу діяльність письменника. Широко цитуються висловлювання, відзиви про нього.

Значна увага приділена творчості Квітки російською мовою. Однак праця М. Возпяка написана переважно за методом фактографізму, без достатнього критичного добору й оцінки використовуваного матеріалу. Наприклад, не дістають потрібного критичного коментування й спростування хибні твердження про Квітку, що містяться в цитованих автором висловлюваннях М. Костомарова, П. Куліша, В. Бойка. Мало вдається автор до справді літературознавчого аналізу, до необхідних науково-тео-ретичних узагальнень і висновків. Не витримує критики науковий апарат книжки.

Серйозною науковою працею про Квітку, написаною з позицій марксистсько-ленінської методології, був відповідний розділ у двотомній «Історії української літератури», т. 1. Творчість письменника розглядається тут у зв’язку з тогочасним російським та українським літературним процесом, з творчими напрямами; щоправда, зв’язок її з соціально-економічними умовами розкрито неповно. Визначальним у художньому методі Квітки автор розділу вважає «тяжіння до реалістичного зображення дійсності»2, слушно вказуючи при цьому на риси сентименталізму в його творчості. На наш погляд, неточно, однобоко виражена в кінцевій формулі розділу роль Квітки в історії літератури: «Квітка-Основ’яненко — перший визначний прозаїк нової української літератури»3. Така неповнота охоплення суті літературних заслуг письменника походить, очевидно, від традиційної недооцінки ііого драматургії та російської творчості. Тиск деяких старих, зокрема вульгарно-соціологічних, поглядів на Квітку виявився в певній однобічності оцінок окремих ііого творів чи образів, у приписуванні письменникові того, чого в нього не було. Так, слушно зазначаючи, що в «Сватанні на Гончарівці» «помітні тенденції до ідеалізації панів та кріпацького життя», автор розділу не бачить, що в комедії висловлені і протилежні, народні погляди на кріпацьке життя як на важку, страшну неволю. Образ Шельменка з комедії «Шельменко-денщик» оцінюється як цілком негативний, не враховується співчутливе зображення важкої долі Шельменка як денщика, показ його негативного ставлення до панів, його дотепності, розумової переваги над панами,— тобто те, що приваблює в цьому образі. Не має підтвердження думка автора розділу про те, що сотник Забрьоха «поступово перетворює» козаків «на своїх кріпаків».

У двотомній «Історії української літератури» було узагальнено надбання багаторічної роботи радянських літературознавців над творчістю Квітки-Основ’яненка.

У 50—60-х роках науковий інтерес до Квітки-Основ’яненка посилюється.

Новим важливим кроком у дослідженні його творчої спадщини стали розділ у монографії Д. В. Чалого «Становлення реалізму в українській літературі. Перша половина XIX ст.» (К., Держлітвидав України, 1956) та ряд інших праць ученого про Квітку, що з’явилися в 50-х роках1. У монографії творчість письменника розглядається переважно в теоретико-літературному висвітленні.
(1 Чалий Д. Пан Халявский.— У кн.: Квитка-Оспсвьянєнко Г. Пан Халявский. К., Держлітвидав України, 1954; Чалий Д. В. Вплив реалізму Гоголя на творчість Квітки-Осноп’яненка.— В кн.: Гоголь і українська література XIX ст. Км Держлітвидав України, 1954; Чалий Д. Г. Ф. Квітка-Основ'яненко.— В кн.: Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Твори. В 6-ти томах, т. 1. К., Держлітвидав України, 1956.)

0

6

Вивчаючи соціально-історичні та історико-літературні явища в їх зв’язку, з позицій марксистсько-ленінської методології, Д. Чалий показує, що «написання українських повістей було підготовлене всією сумою громадського і культурного життя України і Росії, розвитком реалістичних елементів у творчості самого письменника»1. Спостереження вченого переконливо доводять, що творчий шлях Квітки був процесом визрівання і зміцнення реалістичних елементів. А це означало «тяжіння літератури до показу реальної дійсності, це були симптоми нового літературного напряму»2. Окремі моменти монографії Д. Чалого мають певне методологічне значення. Так, наприклад, по-новому підходить дослідник до оцінки деяких складних в ідейному відношенні творів Квітки. Шляхом глибокого, науково об’єктивного аналізу повісті «Добре роби — добре й буде» Д. Чалий приходить до переконливого висновку, що в цьому пройнятому охорон-ницькими ідеями творі правдиво показано ворожість «інтересів протилежних майнових груп села», що тут «дуже сильно проявилася викривальна лінія»3. У творчості Квітки українською мовою, як показує дослідник, дедалі ширше розвивається тенденція зображення соціальних коптрастів. Навіть у повість «Божі діти», основною темою якої є показ сентиментально-ідилічних стосунків між селянами і «добрими» поміщиками, «вриваються окремі сцени з реальної дійсності, які без прикрас показують жахливі сторони дійсного життя селян»4.

Д. Чалий заперечує спрощенський підхід до оцінки ідейного змісту «Сватання на Гончарівці» (додамо від себе, що в такому підході деяких літературознавців виявлився відголос вульгарного соціологізму): «Деякі з дослідників [...] схильні цю п’єсу розглядати як твір виключно охоронного характеру, в якому відбиті лише консервативні погляди письменника і зовсім не знайшли свого відображення істотні сторони життя народу». Вчений переконливо доводить, що в цій комедії «наявні і кріпосницькі і антикріпосницькі моменти»1, що в образі Одарки «об’єктивно відбите негативне ставлення народу до кріпосного права»2.

У літературознавстві й раніше зустрічалися висловлювання про істотну різницю між сентименталізмом Квітки й Карамзіна. Д. Чалий аргументовано доводить принципову відмінність трактування схожих тем у творах цих двох письменників, показує, як Квітка «переборює обмеженість Карамзіна»3 внаслідок опанування деяких елементів реалістичного методу.

У перше письменницька діяльність Квітки широко аналізується в єдності його російської й української творчості, розглядається як єдиний творчий процес. Щедро залучаються до аналізу російські твори письменника. Відкидаються антинаукові буржуазно-націоналістичні «теорії», за якими нібито в 30-х роках XIX ст. у свідомості й творчості Квітки відбувається різкий злам, зміст якого полягає в тому, що нібито свої симпатії і інтереси до російського народу і російської літератури письмениик замінює виключно на симпатії і інтерес до українського народу і його літератури. Почавши творити українською мовою, Квітка «в той же час продовжує писати і російською мовою»4.

Д. Чалий виявляє у творчості Квітки чимало елементів реалістичного методу, дає їм наукову характеристику.Вважаємо лише надто категоричним твердження автора про те, що Квітка ніде не зміг характерні властивості людей «втілити в суто індивідуальні образи». Очевидно, неправомірно вважати, що, скажімо, образи Одарки, ївги, Оксани, Шельменка з комедії «Шельменко-денщик», за висловом Д. Чалого, далекі «від художніх типів»1. Надмірну категоричність щодо цього твердження сам Д. Чалий зніме в пізніших своїх працях.

Слід указати на таку фактичну помилку автора (вона перейде і в монографію Д. Чалого «Г. Ф. Квітка-Основ’я-пенко. Творчість», і в восьмитомну «Історію української літератури»2. Як відомо, повість «'Щира любов» мала два варіанти закінчення. Той варіант, де Галочка пе вмирає від безнадійного кохання до офіцера, а виходить заміж за свого наймита, Д. Чалий чомусь називає другим. Але ця кінцівка і написана, як показує вивчення автографів, і опублікована була раніше. Зрештою про пізніше створення варіанту зі смертю героїні пише сам Квітка в листі до П. Плетньова від 17 вересня 1839 року.

Праця С. Г. Вербицької «Григорій Федорович Квітка-Основ’янеііко. Нарис життя і творчості» написана переважно в плані спостереження над світоглядом і творчим методом письменника. Вірно схоплена тут суть найхарактерніших особливостей його світогляду. Квітка «ще в період виконання обов’язків предводителя повітового дворянства намагався вирішувати соціальні конфлікти шляхом переконання поміщиків у потребі шанувати народ, не знущатися з нього, і в цій злагоді знаходити взаємний інтерес, бо селянин-кріпак, маючи доброго пана, на думку автора, з охотою працюватиме на нього, що підвищить продуктивність праці, зміцнить дворянство і сприятиме покращенню добробуту всієї батьківщини,від цього виграють і селяни»1. Письменник вірив, що «невідступним виконанням царських законів можна перебороти суспільне зло»2. Дослідниця висловлює, хоча й не розвиває та не обгрунтовує, слушну думку про «елементи передових етичних поглядів Квітки, які суперечили його реакційним політичним поглядам»3. Були в світогляді письменника й інші суперечності, інші передові риси, тому світогляд Квітки неправомірно називати просто «монархічним», як це робить Є. Вербицька4 (можливо, тут трапилася описка термінологічного плану). Дослідниця відзначає «передовий характер естетичних поглядів Квітки-Основ’яненка»5, «демократичні риси його етики»®.

Суперечливість громадсько-літературної постаті Квітки-Основ’яненка змушує 6. Вербицьку, як і багатьох інших дослідників, зупинитися на питанні: «Чи можливі прогресивні художні твори в письменника з реакційними політичними поглядами?» Загальнотеоретичні міркування дослідниці в цьому питанні є переконливими:! «Письменник-реаліст вибирає із життя найяскравіші факти, і вони можуть наштовхнути допитливого читача на висновки, непосильні для класово-обмеженого письменника. Тут реалізм може перевершити реакційний світогляд автора, але в свою чергу сильні реа'лістичні картини зумовлені наявністю в поглядах автора і певних прогресивних, гуманних рис, які дають силу художньої правди творам письменника»7. Дослідниця слушно підкресшоє «боротьбу прогресивних елементів з консервативними як у світогляді, так і в творчому методі Квітки»1.

Є. Вербицька зазначає, що Квітка прогресивними рисами своєї творчості «включається в найпередовіший в літературі гоголівський напрям»2, і ставить завдання простежити на його кращих художніх творах, як розвивалися принципи реалізму і народності української літератури. В нарисі показується визрівання цілого ряду ознак реалістичного методу в творчості письменника, слушно твердиться, що саме в його гумористично-сатиричних творах «найсильніше виявилися елементи критичного реалізму»3.

Відзначивши сильний реалістичний струмінь у деяких російських прозових творах Квітки, показавши, що, наприклад, у романі «Пан Халявский» «превалюють реалістичні елементи»4, дослідниця робить слушний висновок: письменник «досягнув лише початкового етапу становлення реалізму, яким були позначені так звані «фізіологічні нариси»5.

Fie обійшлося в книжці Є. Вербицької без несправедливих тверджень, без неточностей. Як відгомін старих необ’єктивних оцінок творчої постаті Квітки звучать висловлювання авторки про те, що письменник бажав «постійно тримати народ в залежності від панів» або що він при змалюванні навколишнього життя «виключав з нього основне — кріпосне право»7.

Впливом застарілих поглядів на письменника зумовлені твердження Є. Вербицької, ніби «світогляд Квітки-Основ’яненка не зазнавав значних змінна протязі всього, його творчого шляху»1, а також неувага авторки до тих, хоча б і «незначних», змін, які відбувалися в світогляді письменника.

Неточно витлумачуються дослідницею деякі висловлювання про Квітку. Так, авторка пише, що В. Бєлінський у своїй рецензії на повість «Маруся» зупиняється на відсутності поєднання типових та індивідуальних рис утворі; і сама вона, під впливом неточно сприйнятих висловлювань великого критика, вважає, що персонажі повісті позбавлені індивідуальної окресленості.

Це твердження є не цілком вірним, як і витлумачення згаданих висловлювань Бєлінського, який писав не про відсутність, а про недостатність індивідуальної окресленості образів Квітчиної повісті2.

Так само довільно розшифровується дослідницею зміст деяких інших оцінок, наприклад, відомого висловлювання Т. Шевченка про Квітку з передмови до планованого видання «Кобзаря» 1847 року. «Шевченко, — пише Є. Вербицька,— помітив і слабі сторони в творчості Квітки, зокрема його намагання поставити в один ряд високих людських якостей і розумність, дотепність, працьовитість, і покору цареві, панові, релігійність»3. Жодної з конкретно названих тут «слабких сторін» творчості Квітки Шевченко не відзначає.

У книжці в. Вербицької зроблено уточнення деяких фактів з біографії Квітки.

Чимало уточнень щодо характеристики життєвого й творчого шляху письменника, нових тверджень і по-новому висвітлених питань містить монографія Д. Чалого «Г. Ф. Квітка-Основ’япепко. Творчість». Автор, наприклад, вважає, що традиція, за якою Квітка «... представлений людиною надзвичайно релігійною, яка зреклася світу, вимагає перегляду»1. На користь цього твердження наводиться ряд фактів.

Д. Чалий проводить цікаві об’єктивні спостереження над творчістю Квітки, уважно вчитується в тексти письменника, що дає можливість відкинути ще ряд вульгарно-соціологічних та інших нашарувань на літературному портреті визначного прозаїка й драматурга. Дослідник показує, що в ранніх комедіях Квітки певною мірою відбите кріпосне право; «...в українських творах кріпацтво здебільшого лише згадується без будь-якої позитивпої чи негативної оцінки. Але в тому разі, коли оцінка подається, вона, як правило, негативна»2. В словах «пан», «панський» у Квітки втілюється поняття паразитичного, чужого народові. Д. Чалий полемізує з І. Айзенштоком3, який розглядав «Сватання на Гончарівці» як хвалу кріпацтву, і доводить: «... так категорично беззастережно, як це робить І. Я. Айзеншток, заявляти про те, що в «Сватанні на Гончарівці» ідеалізується, вихваляється кріпацтво, не маємо підстав»1.

Заперечуючи твердження вульгарно-соціологічної критики, яка «в зображенні Квіткою селянства вбачала прославлення заможної, куркульської частини села», Чалий доводить, що у творчості письменника характернішим, типовішим є показ багатої частини села в негативному «плані», що Квітка викриває жорстоку владу багатіїв у селі.

Учений відмовляється від своєї колишньої думки про те, що Квітці не вдалося втілити характерні риси людей «в суто індивідуальні образи»1. Тепер, скажімо, про образ Шельменка з комедії «Шельменко-дешцик» він пише: «...перед нами і широке узагальнення, і разом з тим персонаж, вдало індивідуалізований»2.

Д. Чалий зазначає, що в світогляді Квітки «... риси дворянського просвітительства співіснували з дворянсько-консервативними поглядами на життя»3.

Уперше піддаються широкому аналізу ранні вірші письменника, листи Фалалея Повинухіна, причому в останніх Д. Чалий виявляє «деякі риси критичного реалізму»4. Як на одну з найважливіших особливостей нового етапу творчості Квітки, що починається з першої половини 30-х років XIX ст., учений вказує на таке: «... в цей час сатирико-викривальні тенденції поглиблюються настільки, що дають підставу говорити про нову якість сатири російських творів Квітки»5. Письменник «переборює традиції так званої повчально-дидактичної літератури, що було значним кроком вперед по шляху до критичного реалізму»6. Д. Чалий аналізує матеріал незакін-чених творів Квітки, як-от: оповідання «Тятенька мой был умный человек», драма «Скупой» та інших, що дає змогу істотно доповнити характеристику сатирично-викривальної манери письменника.

Слушно відзначається в монографії вплив творчості Квітки на російський літературний процес, зокрема на представників натуральної школи, а також на розвиток української літератури. Новими в літературі про Квітку є думки про те, що письменник «... сприяв розвитку і розповсюдженню ідеї розкріпачення жінки»1, що фабула «Марусі» багато в чому нагадує житійну літературу тощо.

Спеціальне місце в монографії відводиться розгляду питання про використання письменником фольклору.

Діалектичний підхід до творчості Основ’яненка дає змогу вченому простежити еволюцію творчого методу письменника, становлення реалістичних принципів у нього.

Автор монографії загалом уникає суб’єктивізму при аналізі ідейного змісту творів Квітки. Однак у тлумаченні ідейного спрямування повісті «Щира любов» він одійшов від цього обов’язкового правила і пише: «... коли люди полюбили одне одного, то їм ніщо не може заважати — такий закон самої природи, і коли цьому закону перешкоджає соціальний устрій, то цей устрій потрібно знищити — такий з цього випливає висновок»2. Квітка-Основ’яненко і його твір дуже далекі від такого революційного висновку.

На наш погляд, не слід так категорично, як це робиться в монографії, заперечувати будь-який вплив Квітки па Гоголя. Це питання вимагає дальшого науково-об’ек-тивного вивчення, у всякому разі — переконливішої аргументації.
(1 Чалий Д. В. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. Творчість, с. 131.
! Там ж е, с. 170.
3 Т ам же, с. 109.
4 Див.: Волинський П. К. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко.— 15. кн.: Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Вибрані твори. К., Держлітвидав України, 1949, с. 3—15; Волинський П. К. Теоретична боротьба в українській літературі. К., Держлітвидав України, 1959; Історія української літератури. К., «Радянська школа», 1964, с. 149-193.)
Загальна ж оцінка творчої діяльності письменника цілком справедлива: «Незважаючи на наявність консервативних, а інколи й реакційних поглядів...», Квітка «головними тенденціями своєї творчості прилучався до прогресивного крила російської та української літератур»3.
(1 Див.: Крутікова Н. Є. Гоголь та українська література. К., Держлітвидав України, 1957, с. 65—121.

2 Див.: Б асс І. І. В. Г. Бєлінський і українська література ЗО— 40-х років XIX ст. К., Держлітвидав України, 1963, 175 с.

3 Див.: Зубков С. Д., Чалий Д. В. Текстологічні принципи видання творів Г. Ф. Квітки.— «Радянське літературознавство», 1959, № 1, с. 101—107; Зубков С. Г. Ф. Квітка-Основ’я-неико.— В кн.: Квітка-Основ’яненко Г. Вибрані твори. К., Держлітвидав України, 1964, с. З—16; Зубков С. Д. Невідоме про Квітку-Основ’яненка,—«Радянське літературознавство», 1967, № 1, с. 46—56; 3 у б к о в С. Перший класик української художньої прози.— В кн.: Квітка-Основ'янен-к о Г. Твори. У 8-ми томах. Т. 1. К., «Дніпро», 1968, с. 5-43; Зубков С. Д. Г. Ф. Квітка і С. Т. Аксаков.—«Радянське літературознавство», 1972, с. 58—78.

4 Див.: Попов П. М. Невідомі листи Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. К., «Наукова думка», 1966, 52 с.

1 Крутікова Н. 6. Гоголь та українська література, с. 94.

6 Див: Луцький Ю. «Дворянские выборы». До історії п’єси Г. Ф. Квітки-Основ’яненка.— «Вітчизна», 1964, № 4, с. 171— 175; Луцький Ю. Д. До питання про сценічність драматургії Г. ф. Квітки-Основ’яненка.— В кн.: Театральна культура. К., «Мистецтво», 1965, с. 99—110; Квітка-Основ’яненко. Харківські трупи.— У кн.: Український драматичний театр, т. 1. К., «Наукова думка», 1967, с. 90—108.)
Значний вклад у дослідження творчої спадщини Квітки-Осиов’яненка внесли відомі вчені П. К. Волинський4,И. G. Крутікова1, І. І. Басс2, С. Д. Зубков3, П. М. Попов1. П. Крутікова широко досліджує питання про вплив творчості Гоголя на Квітку, справедливо відзначає, що український письменник спирався «на блискучий художній досвід Гоголя, не рабськи наслідуючи його, а творчо засвоюючи деякі специфічні прийоми в змалюванні життя України»5. Глибоким висвітленням цілого ряду проблем, введенням у науковий обіг багатьох невідомих і маловідомих фактів відзначаються праці С. Зубкова.

Питанням Квітчиної драматургії, сценічного втілення його п’єс присвячено ряд дослідницьких праць Ю. Д. Луцького6.

Глибоко науковими є розділи про драматургію й прозу Квітки-Основ’яненка в «Історії української літератури»,т. 2 (автори розділів В. Є. ІІІубравський та Д. В. Чалий).

1968 року за ухвалою ЮНЕСКО у всесвітньому масштабі відзначалося 190-річчя з дня народження і 125-річчя з дня смерті Г. Квітки-Основ’яненка. У зв’язку з ювілеєм з’явилися друком дві книжки про письменника: Є. Г. Вер-бицької «Г. Ф. Квітка-Осиов’яненко. Життя і творчість» (Харків, Вид-во Харківського ун-ту, 1968), М. У, Поход-зіла «Г. Ф. Квітка-Основ’яиенко. Життя і творчість. Посібник для вчителів» (К., «Радянська школа», 1968). У праці Є. Вербицької показано еволюцію письменника від класицистичної та сентиментальної тенденції до реалізації принципів початкового етапу натуральної інколи, розкрито особливості втілення принципів народності у творах Квітки. Дослідниця ділить творчий шлях письменника на два періоди: перший (10—20-ті роки XIX ст.), умовно названий нею «фонвізінським»; другий (ЗО—40-ві роки), названий «гоголівським». Є. Вербицька вводить у літературознавчий обіг низку маловідомих фактів. Спеціальний розділ присвячено характеристиці Квітчи-ної публіцистики.

Серед статей ювілейного року слід виділитц статтю JI. Ф. Стеценка «Біля джерел української прози»1.

У післявоєнний час Держлітвидав України (нині видавництво «Дніпро») здійснив два багатотомних видання спадщини Квітки-Основ’яненка. Так, у 1957—1958 роках вийшло шеститомне систематизоване видання його творів (підготовка текстів і приміток С. Д. Зубкова та Д. В. Чалого), де вперше опубліковано за автографами ряд творів письменника («Ясновидящая», «Званый вечер», «Очки»). Найповнішим на сьогодні виданням спадщини Квітки-Основ’яненка є «Твори у восьми томах» (К., «Дніпро», 1969—1970). Поза цим виданням, однак, залишилася низка творів («Купянский самозванец», «Город Харьков».

0


Вы здесь » Одесский форум.Форум Одесса. » Форум поэзия. » Григорій Федорович Квітка-Осиов’яненко.


Рейтинг форумов | Создать форум бесплатно © 2007–2017 «QuadroSystems» LLC