Одесский форум.Форум Одесса.

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Одесский форум.Форум Одесса. » Форум поэзия. » Іван Семенович Нечуй-Левицький.


Іван Семенович Нечуй-Левицький.

Сообщений 1 страница 9 из 9

1

Життя і творчість Івана Семеновича Нечуя-Левицького — видатного українського прозаїка, літературного критика постійно вивчались і вивчаються на гуманітарних факультетах вузів, у середній школі, займають помітне місце в тематиці практичних занять, у роботі учасників вузівського спеціального семінару, спрямованого не тільки на поглиблене засвоєння програми, а й прищеплення, вироблення умінь і навиків науково-дослідної роботи.

Виходячи з цього, автор намагався систематизувати майже весь нині відомий історико-критичний матеріал (рецензії, висловлювання, історико-літературні аналітичні спостереження дожовтневої критики, радянських літературознавців, найхарактерніші їхні думки, теоретичні узагальнення і висновки) та викласти й науково оцінити творчість І. С. Нечуя-Левицького з позицій марксистсько-ленінської методології і естетики.

Семінарій складається з чотирьох розділів. Перший («Історія вивчення життя і творчості І. С. Нечуя-Левицького») містить огляд критичної і літературознавчої думки про життя і творчість Нечуя-Левицького від появи перших рецензій на його твори до наших днів. Оскільки більшість критичної літератури (передусім дожовтневих критиків і літературознавців 20—30-х років) стала бібліографічною рідкістю, то доводилося їхні рецензії, статті і книжки розглядати докладніше, цитувати з них уривки.

У другому розділі («Життя і творчість І. С. Нечуя-Левицького. (В основних датах і документах)») висвітлюються найважливіші факти життя і творчої біографії письменника.

Третій розділ («Короткий бібліографічний покажчик творів І. С, Нечуя-Левицького та науково-критичної літератури про нього») містить список прижиттєвих видань творів письменника (першодруків у журналах, газетах, альманахах і окремих книг), а також найголовніших посмертних видань, зокрема кількатомних зібрань творів. У другій частині розділу дано коротку бібліографію критичної літератури про життя і творчість Нечуя-Левицького з 1872 по 1984 р. В кінці розділу додається список авторефератів дисертацій про творчість Нечуя-Левицького.

У четвертому розділі («Теми для самостійних робіт з основною бібліографією») наголошується на важливих теоретичних питаннях, вирішальних аспектах світогляду й літературно-естетичних поглядів Нечуя-Левицького та на ідейно-художньому аналізі окремих творів.

Названі в розділі теми, зрозуміло, не охоплюють всієї багатогранності проблем щодо життя і творчості І. С. Нечуя-Левицького, однак мета їх — наштовхнути на вибір інших напрямів для самостійних досліджень. У темі «Контактні і творчі взаємини І. С. Нечуя-Левицького з українськими письменниками і культурними діячами» допитливого студента, науковця може привабити така окрема і цікава проблема, як «І. Котляревський і І. Нечуй-Левицький», а в темі «Критика І. С. Нечуєм-Левицьким декадентства» — пародійний твір письменника «Без пуття», про який написано дуже мало. До кожної теми дана основна література.

ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ І. С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

Нечуй належить до тих щасливих талантів, що швидко здобувають собі видне місце в літературі і довго на нім остаються.

Іван Франко

Іван Семенович Нечуй-Левиїїький — один з найвидатніших українських прозаїків реалістичного напряму по-шевченківської доби ,його літературна діяльність в основному арипадає на другий етап визвольного руху в Росії — різночинський, або революційно-демократичний.

Коли йдеться про економічні й політичні обставини, в яких жив і творив І. С. Нечуй-Левицький, то слід брати до уваги особливості суспільного, культурного та літературного руху на Україні в 60—70-х роках XIX ст. Адже в ті роки виробилися його суспільно-політичні й літературно-естетичні погляди. Передова українська література розвивалася в боротьбі за соціальне і національне визволення народу. Російське самодержавство придушувало національно-визвольну боротьбу українського народу, переслідувало його мову, літературу й культуру. Відомі реакційні закони (Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський указ 1876 р.) гальмували самовіддану працю письменників на користь свого народу. Українська мова і література, перемагаючи такі винятково тяжкі політичні обставини, розвивалися і здобували визнання з боку прогресивних сил Росії.

Кращі сини російського народу разом з передовими діячами українського народу боролися проти ганебної царської реакційної політики національно-колоніального гноблення. Революційні діячі Росії завжди визнавали право українського народу на вільний національний розвиток, пов’язували його з поваленням царизму і визволенням як російського, так і інших народів нашої країни. Спільність долі українського і російського народів, «таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» ', виявлялась у всіх сферах їхнього життя і діяльності, в тому числі й літературної. Передові українські письменники пореформеної епохи не стояли і не могли стояти осторонь загальноросійського визвольного руху, вони в більшості ставили й розв’язували в своїх творах ті ж злободенні питання, що хвилювали і кращих представників російської реалістичної літератури.

Доля І. С. Нечуя-Левицького багато в чому відмінна від талану його названих попередників, йому, зокрема, не довелося особисто спілкуватися з кращими представниками російської літератури й культури. І все ж його творчість, передусім повісті, романи, оповідання, нариси, своїми глибоко демократичними тенденціями не лише продовжувала традиції Т. Г. Шевченка і Марка Вовчка, а й розвивала далі українську культуру по шляху критичного реалізму в нових умовах.
(Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 32, с. 334.
2 3 виступу М. Рильського на відкритті літературно-меморіального музею І. С. Нечуя-Левицького у Стеблеві 27 листопада 1960 р. Цитуємо за статтею; X а в р у с ь С. Квітка Стеблева,— Культура і життя, І968, 14 квіт,)

Не випадково перед М. Рильським імена Адама Міцкевича, Марка Вовчка і Івана Нечуя-Левицького поставали, «як світлі зорі, зорі людяності, любові до рідного народу і любові до всіх трудящих»2. Могутній 'епічний талант, автор соціальних повістей і романів, що своєю появою засвідчили цілий етап у розвитку української прози минулого століття, І. С. Нечуй-Левицький належав до числа тих діячів, які щиро вболівали за долю і мужньо обстоювали інтереси скривджених селян, робітників, наймитів, бурлак-заробітчан. Олесь Гончар, виступаючи на відкритті пам’ятника І. С. Нечуєві-Левицькому в Стеблеві (1968 р.), сказав: «Мабуть, після Тараса Шевченка [...] черкаська земля не давала таланту більшого, ніж талант Нечуя-Левицького. Він заслужив звання народного письменника. Вищої похвали бути не може» '.

Український літературний процес другої половини XIX ст. характеризується дальшим розвитком критичного реалізму — перетворенням його на основний метод відображення дійсності. Відома теза М. Г. Чернишевського, що прекрасне — це життя, або точніше, «прекрасне — це повнота життя»,— стала основою основ теорії і практики най-видатніших письменників дожовтневого періоду: І. Франка, Панаса Мирного, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Тобілевича, П. Грабовського, М. Коцюбинського та ін. Услід за М. Г. Чернишевським І. Франко писав, що реалістична література і дійсність мають перебувати в тісному, нерозривному зв’язку: «Головне діло — життя. Значить, література і життя мусять стояти в якійсь тісній зв’язі»2.

Не стояв осторонь цього і І. С. Нечуй-Левицький, добре розуміючи необхідність зв’язку літератури з життям. У листі до Н. Кобринської від 26 листопада 1898 р. він писав: «Тепер в літературі цілого світу напрямок реалістичний [...]. Бо тільки реальне життя має право диктувати і призначати зміст і сюжети авторам. А чого нема в житті, того не може бути і в повісті [...]»3.
1 Пепа В., Попов І. Сіяч правди і добра,—Радянська Україна, 1968, 23 листоп.
2 Франко І. Зібр. творів: У 50-ти т. К.: Наук, думка, 1980. Т. 26, с. 11. Далі на це видання посилатимемось у тексті, вказуючи том і сторінку.
3 Нечуй-Левицький І. С. Зібр. творів: У 10-ти т. К.: Наук, думка, 1968. Т. 10, с. 352. Далі посилатимемось на це видання, вказуючи том і сторінку.

Вершин критичного реалізму в українській літературі другої половини XIX ст. І. С. Нечуй-Левицький досяг не тільки завдяки тісному зв'язку з життям і продовженню традицій попередників, передусім І. Котляревського, Т. Шевченка, Г.Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, а й тому, що творчість його визрівала у променях таких гігантів російської літератури, як О. Пушкін, М. Лєрмонтов, М. Гоголь, І. Тургенєв, М. Салтиков-Щедрін і багато інших, тому що теоретичне озброєння він черпав із праць російських революційно-демократичних критиків. У статті «Сьогочасне літературне прямування» письменник зазначав: «... В писаннях цих трьох критиків (В. Бєлінського, М. Добролюбова, Д. Писарєва.— М. Т.), окрім розбору художніх типів, є багато загальних вселюдських думок та гадок, розписаних між критичними оглядами. Ці думки й гадки мали розвиваючий вплив і на українське громадянство, а найбільше на молодіж» До тієї молоді належав і автор «Миколи Джері».

Творчо засвоюючи досвід названих уже митців, І. С. Нечуй-Левицький водночас наполегливо і невтомно торував нові шляхи, освоював цілинні ділянки великого життєвого поля, сягав у ще незвідані сфери життя українського суспільства. Його новаторство в історії української дожовтневої літератури, зокрема прози, є цілком очевидним. Разом з іншими українськими письменниками, передусім такими видатними сучасниками, як І. Франко і Панас Мирний, І. С. Нечуй-Левицький значно збагатив українську прозу тематично і жанрово, утвердив нову форму розповіді, розширив межі й можливості реалістичного методу, незмірно піднявши вітчизняну прозу, а відтак авторитет всієї літератури нашого народу.

Творчість І. С. Нечуя-Левицького завжди привертала увагу письменників, критиків, літературознавців. Судження про неї маємо в рецензіях, окремих статтях, у листах, історіях літератури, підручниках, передмовах до зібраних або окремих творів, енциклопедіях, монографіях, спеціальний книгах, а останнім часом і в дисертаціях. Рівень і наукова вартість тих суджень, зрозуміло, не однакові, бо вони висловлювались у певних історичних обставинах критиками і літературознавцями різних напрямів, тенденцій, а нерідко мали й аматорський характер. Чимало з них не витримало іспиту часом. В освоєнні великої спадщини письмен-пнка можна виділити принаймні три етапи: дожовтневий; радянський, що обіймає період 20-х — середини 50-х років, кінець 50-х — 80-ті роки.

І. С. НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ В ОЦІНЦІ ДОЖОВТНЕВОЇ КРИТИКИ

У дожовтневий період критика й літературознавство обмежувалися в основному рецензіями й відгуками на появу окремих творів, збірок або томів Нечуя-Левицького. Виняток становлять «Нариси історії української літератури XIX століття» (1884) М. Петрова та «Історія літератури руської» (1891) О. Огоновського, а також ювілейні статті, в яких робилися перші спроби оглянути всю творчість письменника.

Тривалий час відділяє перші творчі імпульси і задуми І. Левицького від їх здійснення і особливо публікації. Нелегко стелився йому шлях до літератури. Зате, набравшись протягом кількох років енергії й сили, на літературні вершини Нечуй прямував досить швидко і впевнено. Після «Двох московок» і оповідання «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть» журнал «Правда» у тому ж 1868 р. друкує рецензію І. Нечуя на драму Марка Онука «Мотря Кочубеївна» (Полтава, 1864) і оперу Д. Старицького «По-слідній кошовий запорозький» (Полтава, 1865), а також велику статтю «Світогляд українського народа в прикладі до сьогочасності» (публікація її була продовжена в «Правді» 1874 р., а завершена у 1876 р.). Протягом 1869 р. з’явився у тій же «Правді» роман І. Нечуя «Причепа». Небагатьом молодим авторам (та й не тільки молодим) вдавалося побачити свої твори майже в кожному номері журналу. У 1870 р. І. Нечуй виступив на сторінках «Правди» як перекладач з російської мови твору М. Салтикова-Щедріна «Повість про те, як мужик харчував двох генералів» та історичної розвідки М. Костомарова «Останні часи Речі Посполитої».

Незабаром твори І. Нечуя стали з’являтися окремими виданнями. Так, у 1869 р. вийшла «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть» (Львів). Але справжньою подією не тільки в житті письменника, айв історії української літератури слід вважати появу у Львові його першої книги під назвою «Повісті Івана Нечуя» (грудень, 1872), куди ввійшли «Дві московки», «Рибалка Панас Круть» і «Причепа». Одночасно автор продовжував активно виступати в інших жанрах: 1871 р. у львівському часописі «Основа» надрукована стаття обсягом понад два друкованих аркуші «Органи російських партій» під криптонімом «І. Н.»',
(1 Див.: Бернштейн М. Д. До характеристики світогляду раннього І. Нечуя-Левицького — Рад. літературознавство, 1966, № 9, е, 34-35,)

1872 р. у «Правді» з’явився нарис «Мандрівка на українське Підлясся», а готові вже були «Запорожці», опубліковані «Правдою» 1873 р. (з’явилися й окремим відбитком), і окремі частини майбутнього роману «Хмари».

Літературний дебют Нечуя-Левицького, як і найближчої його славетної попередниці — Марка Вовчка, слід вважати блискучим. Новизна тематики і проблематики, образної системи згаданих творів, неабиякий їх мистецький рівень забезпечили їм сильний резонанс. Справжній критичний розбір творів письменника бере початок з відомої статті М. П. Драгоманова «Українське письменство 1866—

1873 років», яка була написана в кінці 1873 або на початку 1874 р., а вперше надрукована в «Літературно-науковому віснику» 1902 р. У багатьох своїх працях М. П. Драго манов, як відомо, зосереджував увагу на аналізі тогочасного стану української літератури в світлі проблем і завдань, які висувалися самою дійсністю. Він вважав, що українська література мала розвиватися під тим же прапором, що й творчість видатних письменників світу,— «реалізм і соціальний аналіз» 1. З цих принципів критик виходив і при оцінці перших творів Нечуя-Левицького. Драго-манов побачив у них відповідь на домагання, які стали «аксіомою в російській белетристиці, а то, аби образи скусних творів були взяті з дійсності, а не з вільної фантазії автора» 2; він звернув увагу на живість та повноту малювання життя, а головне — запримітив у повістях Нечуя «особи й образи, взяті з такого життя, до якого ще не до-торкали й інші руські белетристи [...]» [1, 275].

Драгоманова найбільше цікавили твори і захоплювали в них образи, від яких віяло пізнавально-творчою свіжістю, неповторюваністю, незвичайністю. Конкретно це виявилося в судженнях про повість «Дві московки».
(1 Див.: Історія української літератури: У 8-ми т. Кн. 1. К.: Наук, думка, 1969. Т. 4, с. 139—140.

Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-хт. К.: Наук, думка, 1970. Т. 1, с. 275,)
Він зазначав, що образ Ганни і її становище намальовані Нечуєм «ані з великою докладністю, ані особливо оригінально». Його більше захопив образ Марини, яка «нарисована дуже живо, і вибрана автором зовсім оригінально» [1, 276]. Подібні типи, але при щасливіших обставинах, злегка малювались Т. Шевченком, Марком Вовчком, М. Гоголем, Ф. Заревичем. Але, на думку Драгоманова, «ніхто досі не показав з такою повнотою, хоч усе ще далеко невдоволяюче, трагізну життя дівчини сього типу, як І. Нечуй в особі Марини в «Двох московках» [1, 277].

Розглянувши під кутом зору типологічних зв’язків оповідання «Рибалка Панас Круть», Драгоманов прийшов до висновку, що центральний його образ Панас Круть є своє- ' рідною «зайвою людиною».

Широко аналізує М. Драгоманов роман «Причепа», вважаючи його найкращим твором Нечуя, повним живих подробиць і сцен, у якому зачеплено досить важливі питання суспільно-політичного життя [див. 1, 279]. Критик слушно вказував на новаторський характер «Причепи» і доречність перекладу її на російську мову. Критик зазначав, що відображені в творі «Причепа» події — «се щира правда» [1, 284]. Та при розгляді складних питань освіти, народності Драгоманов робив не завжди правильні зауваження, виявляв непослідовність, а то й суперечливість. Не правий був Драгоманов, коли твердив, що в «молодіжі» українських університетів автор «бачить лише запорозьке бурлацтво та гульню [...]» [1, 289], або коли докоряв письменникові за різко критичне змалювання ним становища українського народу перед Кримською війною, а також за «апріорну несправедливість д. Нечуя до нових порядків на Україні» [1, 289]. Саме це місце, до речі, й вилучалося в «Причепі» царською цензурою, хоча йшлося там про до-реформений соціальний гніт.

Доказово звинувачує Драгоманов письменника в тому, що він ідеалізував побут Лемішок — побут заможного міщанства, але важко погодитись із таким його твердженням: «Ще менше зрозуміла ідеалізація побуту духовенства, яку теж завважуємо у д. Нечуя» [1, 293]. На думку Драго-манова, Нечуй виходив з «найліпших демократичних по-нук», але зійшовся з «письменниками, що мають дуже мало спільного з дійсним народолюбством, як, напр., добродійка Кохановська, граф Л. Толстой в його останній фазі і т. ін.— се один із найневдатніших засобів відродин народності» [1, 294]. Хисткість останнього аргументу очевидна.

У Києві 1874 р. з’являються окремими виданнями твори Нечуя-Левицького «Рибалка Панас Круть», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» та «Запорожці». Останні два з них і роман «Хмари» в тому ж році виходять збіркою «Повісті І. Левицького» (Київ). По-різному поставилася до них (особливо роману «Хмари») російська періодика в залежності від її напряму. .

Па сьогодні першим відгуком про ті твори слід вважати рецензію «Київські малоруські брошурки» у газеті «С.-Петербургские ведомости», що користувалась тоді популярністю, ведучи полеміку з реакційною пресою щодо реформ 60-х років. За виступи проти реакційної діяльності тодішнього міністра освіти графа Д. А. Толстого, зокрема його гімназійних реформ, В. Ф. Корш був увільнений від редакторства, коли газета переходила до рук Міністерства народної освіти (1875). Під кінець редакторської діяльності Корша і з’явилася у газеті згадана рецензія під криптонімом «М». Найкращими з українських белетристичних творів останнього часу названо в ній дві книжки І. Левицького — «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» і «Запорожці». Перша — «далека від тієї ідеалізації і сентиментальності, якими відзначаються часто такі етюди, із цілком зрозумілих причин, під пером не лише Григоровича, М. Вовчка, але навіть і Щедріна»
(1 С.-Петербургские ведомости, 1874, № 179 (14 лип.), с. 1. І. Нечуй-Левицький вважав, що рецензія належала М. Драгоманову [10, 330]. Це підтверджує і «Словник українських псевдонімів та криптонімів» О. І. Дея (1969).)
Підкреслення рис, що виділяють твори Нечуя споміж творів інших письменників, увага до типології свідчать, що Драгоманов у своїх оцінках виходив тут з відомих уже критеріїв. Однак вони були першим і позитивним, підтримуючим, і критичним словом, оскільки його стаття «Українське письменство 1866—1873 років» стала літературним фактом значно пізніше. Драгоманову належить пальма першості у справі розгляду художнього доробку молодого талановитого письменника на тлі тодішніх української і російської літератур та визначення його місця в літературному процесі. Оповідання «Рибалка Панас Круть» автор порівнював Із «Записками мисливця» .1. Тургенева; він писав, що повість «Дві московки» буде високо цінувати не одна тільки Малоросія». «Не поступаючись талантом,— зазначалося там,— ні перед жодним з молодих російських белетристів, які вивчають народне життя, д. Левицький чи не перевершує їх силою уявлення і теплотою почуття». Своєрідними і в дечому спірними є міркування про «Запорожців». Критик вважав, що ця казка не може задовольнити російського читача після М. Гоголя. Порівнявши її з «Призраками» І. Тургенева, він побачив і відмінність між цими творами.

Відомо, що в книзі «Повісті Івана Левицького» (Київ, 1874) роман «Хмари», в якому автор викривав церкву, духовенство, шовіністичну політику російського самодержавства, з’явився в урізаному цензурою вигляді. Але і в такому варіанті охоронники «самодержавія, православія і народності» зустріли його вкрай вороже. Клерикальному журналу «Киевские епархиальные ведомости» зміст і критичне спрямування роману «Хмари» (рецензія надрукована без підпису) явно не до смаку, і він силкується переконати читачів, що твір не має ніякого пізнавального значення, що марно шукати в ньому історичний матеріал: «Дійсність настільки видозмінена в суб’єктивному уявленні д. Левицького, що справжня академія не впізнає свого минулого життя в тому, що видається д. Левицьким за життя нібито Київської академії. Виняток складають деякі побутові картини, дещо схожі на дійсність, хоча все-таки надто утрирувані» '.
(1 Киевские епархиальные ведомости, 1875, № 2 (16 січ.). Від. 2, с. 77.)
З одверто шовіністичних позицій на роман «Хмари» напала газета «Друг народа» (Київ). Вона (рецензент невідомий) обурювалась, цинічно глузувала над письменником за змальовані ним образи, передусім Воздвиженського, вважала все написане «такою розумовою розбещеністю,якої не можна ні виправдати, ні пробачити [...]»Редакція була настільки безпардонною в своїх «аргументах», що цілком серйозно говорила про «дивовижність самої мови, якою написані «Хмари», її штучність, бо тією мовою, бачите, в житті «ніхто і ніколи не говорив», а таких курйозних слів, як «очі», «діяч», «вулиця», «будуччина» та ін., «ми, об’їхавши весь наш край вздовж і впоперек, ніколи і ніде не чули»2. Коментарі, як кажуть, зайві.

Така відверто тенденційна, роздратована реакція клерикальної і шовіністичної преси на вихід роману ’«Хмари» свідчить лише про одне — різко критичне вістря його автора дошкульно вразило в ціль, і реакціонери вирішили, що найефективнішим засобом боротьби проти свого ворога є компрометація його в очах літературної громадськості.

З листа М. Лисенка Нечуєві-Левицькому відомо, що десь у червні 1874 р. з’явилася критична рецензія на твори Левицького (а, може, малася на увазі стаття М. Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька»), Лисенко хоче, щоб у автора з тієї причини «не виявилось ремство, рівнодушність», і закінчує листа заспокійливими словами, називаючи свого земляка великим талантом. У наступному листі від 22 липня 1874 р. Лисенко знову підтримує Нечуя-Левицького, зокрема складає подяку за виведення ним у романі «Хмари» образу Воздвиженського.

Протилежну реакційній пресі позицію зайняла громадсько-політична і літературна газета буржуазно-лібераль-ного напряму «Киевский телеграф», у якій з 1874 р. співробітничали М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський та ін. Мабуть, у відповідь на постулати «Киевских епархиальных ведомостей» і «Друга народа» М. Драгоманов (під псевдонімом Г. Анбер) виступив 1875 р. в газеті «Киевский телеграф» з рецензією «Малоруська література в 1874 р.» на книжки, що «особливо швидко» почали розходитись серед читачів — «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Запорожці», «Рибалка Панас Круть» і «Хмари». На початку автор писав: «Нечуй-Левицький — найталановитіший із малоруських белетристів, які з’явилися після М. Вовчка, Куліша і Стороженка»

М. Драгоманов зосереджував увагу лише на романі «Хмари». По суті, полемізуючи з названими офіційними органами, критик відзначав, що в «Хмарах» трапляються прекрасні картини, які дихають непідробним почуттям любові до Києва, є кілька ліричних місць, вірно зображено побут хутірських українських панів, києво-подільського купецтва, студентів і професорів Київської духовної академії («Особливо коли не надавати великого значення розподілу світла і тіні між представниками Тульської і Київської губерній»), деякі риси життя напівсхоластичних учених 40-х і 50-х років, що «робить повість д. Левицького в кожному разі цінним літературним твором». Що ж до зображених консерваторів, реакціонерів, місцевих Фамусових і Загорецьких, які «після вечора у професора Дашковича створили Радюкові репутацію неблагонадійної людини», то вони, справедливо зазначав Драгоманов, цілком відповідали київській дійсності: «Такі панове не перевелись і до цього часу, і скреготять зубами [...]». Основну ж ідею роману «Хмари» Драгоманов кваліфікував як «досить спірну і умовну». Твір взагалі вважав невдалим щодо композиції і змалювання центрального образу — Радюка, бо кращі люди того часу займалися, мовляв, далеко серйознішими справами, ніж пустий Радюк. Тут автор впадав у суперечність: навряд чи слова, ідеї пустого Радюка могли створити йому репутацію неблагонадійної людини. До недоліків твору критик відносив і те, що в ньому «мало картин із народного життя». Останній докір не випадковий: він випливав із хибної думки, що «найбільш природною галуззю малоруської белетристики» є зображення народного побуту

Отже, незважаючи на критику слабких місць роману «Хмари» (з чим якоюсь мірою погоджуються і сучасні літературознавці), Драгоманов став на захист письменника від бридких нападок охоронників самодержавства, поміщиків,' церкви і висловився про «Хмари» як твір загалом реалістичний і цінний. На фоні згаданої уже клерикальної і шовіністичної різко негативної та вкрай ворожої, зарозумілої критики таку оцінку є підстави вважати позитивною. Зовсім не випадково у наступному році Драгоманов поставить Нечуя-Левицького на чільне місце серед талантів слов’янського світу поруч із Г. Квіткою-Основ’я-ненком, І. Котляревським, Марком Вовчком, Ю. Федько-вичем 2.
(1 Киевский телеграф, 1875, № ЗО (9 бер.).

8 Див.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці:
У 2-х т. К Наук, думка, 1970. Т. 1, с. 384.

"Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до ІЖЮ р. Львів, 1910, с. 229.)
З-поміж тогочасних відгуків на роман І. Левицького «Хмари» не можна обійти простору статтю О. Кошового [Кониського] «Коли ж виясниться?», яку І. Франко вважав «слабим наслідуванням «Темного царства» Добролюбова» 3 і яка, по суті, підтримала гострокритичне ставлення до роману Левицького «Хмари». Було б, однак, невірним уявлення, що в ній відсутня позитивна оцінка твору. Критик свідомий того, що «чорні хмари», як символ усіх реакційних сил тогочасного суспільства, закривають «світ науки, світ моральності, світ громадського добра», не дають інтелігенції глянути на «безконечно тяжку долю, страшенне убожество наших селян», породжують деморалізацію, егоїзм, бюрократизм, байдужість, дволичність, прагнення до наживи тощо. Все це знайшло викриття у романі «Хмари». Та Кониського цікавило інше: чи спромігся автор намалювати героїв, які б «вивели нас з хмар» або хоча б сказали нам, «коли ж воно виясниться?» Зосереджена критиком навколо постатей Дашковича і Радюка розмова свідчить, що авторові роману не вдалося того зробити. Але в цьому зв’язку виникає ще одне питання: чи заперечував Кониський реальність, типовість образів названих інтелігентів? Вдумливе читання статті дає підстави на відповідь: ні, не заперечував. Інша справа, що вони не в усьому задовольняли критика, не були, на його думку, тією суспільною силою, що здатна розігнати хмари.
(1 Кошовий О. Коли ж виясниться? (За проводом повісті Н. Ле-вицького «Хмари»).— Правда, 1875, № 19. Критика, с. 769.
2 Правда, 1875, № 19, с. 773—774.
3 Див.: Киевский телеграф, 1875, № ЗО, с. 2.)

З усіх рецензентів один лише О. Кониський спеціально звернув увагу на образ Дашковича. Він піддав його нищівній критиці за відірваність від українського життя й народу, від сучасної йому філософії: «Хіба-таки Дашкович не читав сучасних йому філософів Європи? Хіба він не чув про Білинського, Герцена, Грановського?.. Чудно!»1. І це звучить як докір письменникові. Але Дашковичеві не можна відмовити в одному — чесності й порядності, йому чужими були кар’єристські прагнення і продажність. Справедливо зазначав Кониський, що у Дашковича не було «однієї тієї сторони, котра оддає од себе вонючим міазмом між професурою нашого часу. Дашкович не ліз в лакеї, не гнався за мундирами, хрестами і лентами, не гнувся в три погибелі перед начальниками, щоб виканючити подарунок хутора або «аренду», як се роблять філософи нашого часу [...]. Між Воздвиженськими нашого часу старий Дашкович був би сонцем; одначе таке сонце не розжене хмар [...]»2. Такої думки й Нечуй-Левицький. До речі, він небезпідставно вважав, що стаття Кониського була спрямована проти М. Драгоманова [10, 277], який ставив значний вододіл між поняттям народного і національного3. Наперекір Драгоманову Кониський писав: «Хіба де єсть народ космополіт? Нема чоловіка без лиця, нема народу без національності!.. Працювати корисно для народу можна тільки працюючи на національнім грунті» *.

У висловленому Кониським здивуванні, що Радюк («нова людина» уже 60-х років) з наступом урядової реакції «якось задержався, не попав у заслання», є вже оціночний елемент. Позитивно загалом судячи про Радюка, Ко-ниський пояснює молодістю, недосвідченістю те, що інтелігенти такого типу в 60-х роках більше «говорили, кричали, гукали», ніж діяли. Цей докір перейшов і в праці радянських літературознавців. Кониський вважав, що справжнього життя народу Радюк не знав, що він був людиною теорії і що з його «ідеальної любові до народу, як з козла, ні молока, ні вовни». Проте він не заперечував корисності перебування Радюків (чесних, відданих народові людей) на чиновницьких постах, починаючи з сільських писарів і кінчаючи міністрами, а також на університетських кафедрах, де рідко можна знайти порядну людину.

І. С. Нечуй-Левицький безперечно мав на увазі слова Т. Шевченка із поезії «Доля», коли вклав в уста Радюка думку про чесність обраного ним шляху. «За нами нема зерна неправди»,— говорив той Ользі у відповіде на її слова про знущання реакціонерів (київських Фамусових і Загорецьких) над ідеями й пориваннями молоді [2, 262]. Це ж саме міг би повторити герой і через кілька років, тобто в заключних частинах роману «Хмари» (XIII— XVII розділи), що дописані автором у 90-х роках [2, 381].

Можливо, тими частинами автор відгукнувся на критичні судження Кониського, що колись було, мовляв, багато Радюків, а тепер їх немає. Де ж вони поділись? Частина Радюків одвідала заслання, друга — вдалась «на службу», третя — на села, і не всі Радюки залишились Радюками: «Радюки, котрі вдались до служби, почали обростать мохом бюрократизму» *. Мусимо тут звернути увагу на довільне трактування цього місця рецензії Кониського у статті В. Ф. Осмоловського «Стиль соціально-політичної сатири Панаса Мирного» та безпідставність ставити знак рівності між Проценком («Повія» Панаса Мирного) і Ра-дюком 2. Герой Нечуя-Левицького не став і не мріяв стати поважним чиновником. Це суперечило його сумлінню. Гіркі роздуми Кониського над моральним обличчям і діяльністю значної частини буржуазної інтелігенції того часу немає підстав переносити на образ Радюка з «Хмар» Нечуя-Левицького.

Після виходу в світ повістей «Микола Джеря» (1878 р. у журналі «Правда», 1883 р. в альманасі М. Старицького «Рада»). «Кайдашева__ сім’я». -(--УШІ). «Бурлачка» (1880), роману «Старосвітські батюшки та матушки» (1884), історичних і літературно-критичних праць, п’єс та ряду інших оповідань, нарисів, повістей і романів, а згодом появи зібрання творів І. С. Нечуя-Левицького (кінець XIX — поч. XX ст.), мовознавчих досліджень помітно зросла активність критики. Причому не лише у відгуках на конкретні твори, айв рецензіях і статтях оглядового характеру центр ваги переносився на твори письменника з селянського життя, зокрема такі, як «Микола Джеря», «Баба Параска та баба Палажка», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка» тощо.

Основу правильного розуміння цих творів, як і всієї спадщини письменника, місця і ролі її в історії української літератури заклала українська революційно-демократична критика, передусім І. Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський. Не залишилась байдужою і російська періодика, зокрема такі газети, як «Голос» і «Неделя», журнали «Русская мысль» и «Русское богатство». 3 боку російських прогресивних діячів маемо не лише свідчення прихильного ставлення до одного з кращих українських письменників-реалістів, а й прагнення визначити його місце в загальноросійському літературному процесі.

Якщо радянські літературознавці принагідно зверталися до «послуг» української критичної думки (принаймні деяких її представників), то російська періодика і критика залишалися поза їхньою увагою ’. Йдеться не про статті й рецензії локального характеру — в газетах «Киевский телеграф», «Пчелка» (Одеса), «Заря» (Київ), «Волынь», «Одесский вестник», «Киевские отклики», в журналі «Киевская старина». Маються на увазі передусім забуті відгуки петербурзької і московської преси. Відгукнувся на твори письменника також і московський збірник «Учебно-воспитательная библиотека», де вміщено позитивну рецензію С. Васильковського (учитель історії, м. Москва) на історичні праці І. Левицького — «Унія і Петро Могила» (1875), «Перші київські князі [...]» (1876), «Татари і Литва на Україні» (1876), які вийшли у Києві. За винятком окремих неточностей, писав він, історичні події в них висвітлюються правильно. Найкращою з трьох Васильковський вважав книжку про унію і Петра Могилу, де жваво зображаються «введення унії в південно-західній Русі, підступи католиків, слабкість вищого південно-руського стану (українських панів.— М. Т.) і діяльність Петра Могили»2.
(1 Першу спробу узагальнити відгуки російської критики маємо у статті О. О. Білявської «Деякі критичні відгуки про І. С. Нечуя-Левицького» (Рад. літературознавство, 1979, № 12).
* Учебно-воспитательная библиотека. М., 1878, т. 2, с. 42,)
На особливу увагу заслуговують судження російської періодики про творчість Нечуя-Левицького в зв’язку з появою його повісті «Бурлачка» (К-, 1880). Газета «Голос» виступила з рецензією «Малоруська белетристика з великоруським правописом — «Бурлачка», повість І. Левицького» в період посилення опозиційності газети А. О. Краєвського до урядових кіл, розгортання полеміки з консервативною пресою. Газета «Голос» захоплено вітала автора «Бурлачки» — «цього, в кожному разі, надзвичайно обдарованого письменника», який зробив «нелегку спробу роману з народного життя». У рецензії висловлювалася думка, що талановито написана й цікава повість варта перекладу на російську мову.

Коли зважити на те, що протягом тривалого часу (20— 50-ті роки) «Бурлачка» була об’єктом вульгарно-соціологічних вправ, то сучасному літературознавству корисно звернутися до перших об’єктивних оцінок названого твору російською журналістикою. Це стосується і характеристики героїв, зокрема робітника-поляка Михалчевського. Появу «Бурлачки» газета «Голос» вважала подією досить помітною, наголошуючи на вмінні автора малювати характери і природу: «Крім чудового аналізу характеру героїні, яка ні на хвилину не сходить зі сцени, у д. Левицького блискуче вийшла особа чесного чиншовика Михалчевського і його матері [...]. Взагалі д. Левицький влучно і стисло обмальовує особи і стан, а в описах природи у нього відчувається непідробна поезія»

У 1881 р. на сторінках літературного, наукового і політичного журналу «Русское богатство», що мав тоді ліберально-народницький напрям та цікавився ідейними шуканнями інтелігенції, зав’язалася гостра полеміка навколо питання про українофільство. Редакція надрукувала в лютому і липні статтю Л. Алексєєва, а в листопаді — статтю М. Петрика (М. Драгоманова) «Що таке українофільство?». У грудні (№ 12) знову виступив Л. Алексєєв: «Казка про білого бичка. (Відповідь на статтю д. Петрика)» — велика, глумлива, але бездоказова стаття. В процесі дискусії більше істини виявилося на боці Петрика, хоч не зі всіма і його твердженнями, зокрема розглядом українофільського руху як однорідного явища, можна погодитись. Що ж до творів Нечуя-Левицького (в статтях зачіпається багато імен, починаючи з Шевченка), то він мав цілковиту рацію.

Драгоманова, зокрема, обурило те, що Алексеев переплутав назву творів Нечуя, глузливо передав сюжет і ідею роману «Причепа». Критик наголошує на класовому підході Нечуя до зображуваних явищ. «Ми не належимо до числа її («Причепи».— М. Т.) безумовних прихильників,— зазначає Драгоманов,— і навіть мали нагоду в свій час друковано поставитись до неї досить суворо»

Цікавим є й аргумент, що заперечує викривлене уявлення опонента про ставлення українофілів до росіян, зокрема російської літератури (українофіли, мовляв, захоплюються своїм Квіткою, Нечуєм і знати більше нічого не бажають): «Між тим досить взяти галицькі українофільські збірники з кінця 60-х років, щоб побачити,— писав Драгоманов,— що, напр., той же висміюваний д. Алексєєвим Нечуй познайомив закордонну українську публіку, яка з трудом може читати по-великоруськи,— саме з Щедріним, а інша «голова турка», на яку обрушує свої удари д. Алексеев, д. Ста-рицький зробив те ж саме з Некрасовим,— і обидва в таких прекрасних перекладах, що твори цих талановитих письменників може тепер читати кожний грамотний український селянин в Росії і в Австро-Угорщині» 2.

Увагу до творів українського прозаїка виявила і газета «Неделя», що видавалася тоді діячем демократичного напряму П. О. Гайдебуровим, який непогано був обізнаний з українською літературою. З критичними і філософськими статтями в «Неделе» виступали М. Михайловський, С. Венгеров, О. Веселовський (останні два, як відомо, цікавилися українською літературою). Сам П. О. Гайдебуров (уродженець м. Миколаєва) співробітничав у «Современнике», надрукувавши там переклад поеми Т. Шевченка «Гайдамаки» і вірш пам’яті Шевченка. Прихильні статті про Шевченка вміщував і в тижневику «Неделя». Отож виявлений редакцією інтерес до Нечуя-Левицького не був випадковістю.

У статті «Недели» «Україна в творах її найновіших письменників» зазначається, що українська література висуває «все більше і більше талановитих представників», як про те свідчить поява альманаху «Рада» М. Старицького. В альманасі «Рада», повідомлялося в статті, вміщена повість (мова про «Миколу Джерю») «одного з найвидат-ніших українських письменників нашого часу д. Левицько-го». Назвавши його романістом, газета звертала увагу на реалізм письменника, який не фантазує, а виводить «перед нами дійсно бачених ним людей»; газета наголошувала на народності Нечуя-Левицького і глибокій національній їх своєрідності, нахилові до тонкого психологічного аналізу.

Автор статті (під криптонімом С. Р.) позитивно оцінює повісті «Дві московки», «Микола Джеря», оповідання «Рибалка Панас Круть», «Запорожці», роман «Хмари», висловлюючи і критичні зауваження щодо ідилічного характеру відтворення побуту риболовецьких артілей («Микола Джеря»), а також далеко не практичного Радюка («Хмари»), який не може принести користі своєму народові, бо тільки «витає в поезії, розпливається в ліричних захопленнях від краси і поетичності України, мріє про якесь майбутнє її благоденство, але поки що виражає своє народництво лише носінням народного одягу»

Окремо йдеться про повість «Бурлачка». Тут розкриваються соціальні мотиви, що змусили героїню йти в покоївки, де вона стає жертвою розбещеного пана. Нестерпними були умови життя й на заводі, куди потрапила знеславлена Василина. Критик зосереджує увагу на причинах морального падіння бурлаків і бурлачок, як їх подає Нечуй-Левицький. Байдужість заводського начальства до долі людей, жорстока експлуатація, вкрай погане харчування, жахливі побутові умови, грубі жарти — все це штовхає на «святкову п’яну гульню», внаслідок чого «пропиваються всі мізерні заробітки і [...] заливається гірка бурлацька доля». Одним словом, «безодня розпусти губить там кращі сили народу», зазначає критик

Російська газетна і журнальна критика відводила творчості І. С. Нечуя-Левицького почесне місце в українській літературі, а відтак і в загальноросійському літературному процесі. Те саме робили й представники так званого академічного літературознавства і фольклористики — вчені О. Пипін і М. Костомаров, які доброзичливо поставились до творчості письменника.
(1 Див.: Неделя, 1883, № 44 (30 жовт.), с. 1448.
2 П ы п и н А. Н., С п а с о в и ч В. Д. История славянских литератур. СПб., 1879, т. 1, с. 382—383.
»Там же, с. 481—482,)

У 1879 р. вийшло друге видання «Історії слов’янських літератур» О. М. Пипіна і В. Д. Спасовича, де сказано: «Із нового покоління письменників (українських.— М. Т.) повинен бути помічений Ів. Левицький». Назвавши ряд його творів (повістевих, драматичних, історичних), автори зазначали: «[...] Він зробив спробу малювати не один народний побут, але і звичаї того освіченого класу, якого до цього часу не торкались українські оповідачі; у своїй головній повісті «Хмари» він зображав саме виявлення українського народного почуття в нових освічених поколіннях і зіткнення його з ворожими елементами суспільності» 2. В іншому вже місці Пипін відзначив як позитивний факт, що слава Шевченка перейшла і в Галичину, де «його ім’я стало для молодих поколінь галицьких предметом великого почитання», а згодом у галицьких журналах почали з’являтися «твори українських белетристів, як Ів. Нечуй-Левицький, Марко Вовчок, Стороженко»3. Повз увагу Пипіна як фольклориста не пройшла опублікована Нечуєм велика фольклористична праця, що її високо оцінив М. Драгоманов. «Іван Левицький,— читаємо далі,— видав у «Правді», 1874—1876, і окремо досить просторий нарис південноруської міфології: «Світогляд українського народа»

Відгукнувшись на появу альманаху «Луна» (1881), де опубліковані були оповідання «Приятелі» і нарис «Шев-ченкова могила» Нечуя, М. Костомаров зупинився на характеристиці майже всіх творів Левицького як «безперечно найталановитішого з сучасних малоруських письменників», уникаючи, правда, спеціальної розмови про повісті «Дві московки», «Хмари», «Бурлачка» і «Микола Джеря» з їх гострими соціально-політичними проблемами. До кращих творів Нечуя-Левицького Костомаров відносить оповідання з народного побуту «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» та «Благословіть бабі Парасці скоропостижно вмерти», поставивши їх поруч з твором М. В. Гоголя «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»2. Значним комічним достоїнством, вважав критик, відзначається комедія «На Кожум’яках», і бажано, щоб вона була поставлена на сцені.

З 1892 р. помітно зростає роль «Русского богатства» в літературному і громадському житті. Журнал при новій народницькій редакції (ідейно її очолювали М. К. Михай-ловський і В. Г. Короленко) в центрі уваги тримав такі питання, як становище російського села, внутрішня політика самодержавства, залишки кріпацтва, безпринципність і шовінізм реакційної преси. Закономірним був його інтерес до української літератури. 1893 р., наприклад, з’являється на сторінках журналу стаття Л. В. Василевського (батька Ванди Василевської) «Нові течії серед галицьких русинів», у якій дається огляд літературного руху в Галичині, починаючи з «Руської трійці» (М. Шашкевич) і кінчаючи І. Франком і Н. Кобринською. Автор статті, подібно до відомих Франкових міркувань, вважає, що література Наддніпрянської України має переваги над літературою Галичини, бо висунула більше відомих талановитих письменників. Л. Василевський, зокрема, писав, що «Україна виставила цілий ряд досить крупних талантів, починаючи з Шевченка і кінчаючи Левицьким або Мирним»

Цікавою є одна теза у статті «Щоденник журналіста» відомого російського публіциста і економіста С. М. Южакова, який тоді був членом редакції «Русского богатства» і знав українську літературу, прихильно ставився до неї. У названій статті обговорюються питання, що не стосуються нашої теми, але мимохідь аналізується збірка Б. Грін-ченка «Пісні та думи». А в кінці, посилаючись на О. Потебню, С. Южаков називає українських письменників, які вийшли за межі обласних, стали «письменниками світової літератури». До таких крім Шевченка відносить він Котляревського, Квітку, Марка Вовчка, Левицького (Івана Нечуя) та інших2. Пізніше С. Южаков помістить статтю про Нечуя у «Великій Енциклопедії...» (1909, т. 12, с. 65), що виходила за його редакцією.

Значний інтерес до творчості українського класика виявили передові російські письменники. У час свого перебування в с. Мануйлівці на Полтавщині О. М. Горький, як відомо, захоплювався українською мовою і літературою, зокрема творчістю Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, виявляв бажання глибше познайомитися також з творчістю Нечуя-Левицького. Він просив: «Заради всього святого благаю: допоможіть розшукати щось із Нечуя-Левицького. Я тепер читаю селянам «Кобзаря», а з передбаченого надалі у мене на першому місці Нечуй. Хай підкреслює, підхльоскує їх дух!» Остання фраза дає зрозуміти, що демократичне спрямування, пізнавально-виховне значення творчості Нечуя Горькому було відоме. Необхідно сказати, що про оповідання «Баба Параска і баба Палажка» В. Г. Короленко відзивався як про «шедевр у своєму роді, який увійде в прислів’я»2. Дійсно, назва цього твору стала крилатою фразою в українській літературній мові3.
(1 Липницький С. Вдячність народу.— Рад. Україна, 1968, 14 квіт.
2Сонгайло К. Літописець життя народного.— Рад. Україна, 1963, 24 листоп.
3 Див.: Коваль А. П., К о п т і л о в В. В. Крилаті вислови в українській літературній мові. К.: Вища школа, Вид-во при Київ, ун-ті, 1975, с. 19.
4 Русское богатство, 1900, № 8, с, 71.)

У кінці XIX ст. Нечуй-Левицький розпочав багатотомне видання своїх творів. Перший том під назвою «Повісті й оповідання» вийшов у Петербурзі (1899), а другий — у Києві (1900). Рецензії на них з’явилися в «Киевской ста-рине», «Літературно-науковому віснику» тощо. Не обійшли цієї безумовно відрадної події й згадані вже російські органи. «Русское богатство» в рубриці «Нові книги» відгукнулося на обидва томи, позитивно оцінивши діяльність «добре відомого письменника». В рецензії, однак, трапляються суперечливі твердження або й такі, що з ними важко погодитись: «Д. Левицький не належить, правда, до числа письменників, які володіють крупним і оригінальним талантом,— зазначається на початку.— Однак серед діячів сучасної малоросійської літератури, що не виблискує чудовими талантами, він займає одне з визначних і почесних місць. У своїй літературній діяльності він ішов по шляху, прокладеному вже іншими, але цей шлях був обраний ним не з наслідування і, йдучи по ньому, він виявив незвичайний хист, що забезпечив йому міцні симпатії читачів»4.

Це, мабуть, єдина рецензія, де звертається увага на те, що серед творів Нечуя-Левицького різної тематики є й «кілька ліричних і навіть фантастичних нарисів, своєрідних віршів у прозі». Незважаючи на критичне продовження (ліризм автора, мовляв, «страждає деякою солодкуватістю і ніколи не розростається до розмірів могутнього почуття, здатного заразити і захопити читача»), думка про наявність у письменника «своєрідних віршів у прозі» заслуговує на увагу. Доречно у цьому зв’язку нагадати слова М. Рильського про «Кайдашеву сім’ю», де все «веде свою мистецьку партію, як інструмент або голос у хорошому оркестрі чи хорі» , або думку О. Білецького, що побудову повісті «Микола Джеря» можна було б назвати «музикальною, і дивно, що повість не привернула й досі уваги наших композиторів»2.
(1 Див.: Засенко Олекса. Три акорди. До 75-річчя Максима Рильського.— Рад. літературознавство, 1970, № 3, с. 57—58.
2Білецький О. І. Від давнини до сучасності. К.: Держлітви-дав УРСР, 1960. Т. 1, с. 312.
3 Русское богатство, 1900, № 8, с. 71.
4 Див.: там же, с. 72.)

У рецензії «Русского богатства» зазначається, що зовсім інший характер мають твори на сільську тематику — численніша спадщина письменника. Підкреслюється, що ці повісті й оповідання, хоч і нескладні за задумом, убогі дією, нерідко перейняті м’яким гумором і «завжди зігріті почуттям сердечної симпатії до непомітних героїв сільського життя», що в них автор «виводить селян, які томились під тягарем кріпацького ярма і втікали від нього», з «однаковою увагою зображає [...] і трагічні 'моменти сільського життя, і дрібні, буденні його явища [...]»3 Говориться і про критику автором «Миколи Джері» порефор-меної дійсності, але досить абстрактно і обтічно4. Дещо знижує соціальну гостроту белетристики Нечуя висновок: вказані недоліки «значною мірою викуповуються численністю побутових подробиць, що є в його оповіданнях, і тим бадьорим і гуманним настроєм, яким проникнуті ці оповідання»

На другий том Нечуя-Левицького прихильно відгукнувся журнал «Русская мысль» у той час, коли в ньому співробітничали М. Горький, Д. Мамін-Сибіряк, М. Гарін-Ми-хайловський, а в літературній критиці виступали С. Венгеров, М. Михайловський, М. Протопопов, М. Стороженко. Викликають інтерес відзначені в рецензії риси стилю письменника, що забезпечили йому виняткову популярність: «Іван Левицький — один із найталановитіших українських белетристів найновішого часу. Його витончена, проста мова, чужа всілякій афектації й гонитві за своєрідністю (в період мовного декадентського штукарства це неабияка риса.— М. Т.), некваплива, змістовна розповідь, пройнята глибоким гумором, із сильною домішкою елегійного почуття, тонка спостережливість і прекрасне знання життя малоруського простолюду, духовенства і «напівпанків» — усе це давно вже склало йому почесну славу серед малоруських читачів»2.

Роман «Старосвітські батюшки та матушки» названо тут «Іліадою» й «Одіссеєю» українських старосвітських попів і попівен. Підкреслено правдивість відображення у ньому дійсності, жвавість і яскравість багатьох картин, епізодів, зокрема боротьби громади з архієреєм, гомеричних пиятик, хабарництва, боротьби дрібного особистого самолюбства, нахабних грабежів консисторських чиновників, жорстоких духовних ревізій та ін. Вартим серйозної уваги видається нам і такий висновок: «З безсторонністю літописця автор відтворює добро і зло старого життя напередодні зламу, бажаючи лише висвітлити і зробити зрозумілим, але не виправдувати й захищати» 3.

Творчість великого реаліста-демократа І. С. Нечуя-Левицького розглядалася і розцінювалась на сторінках російської преси (за винятком реакційної) як надто помітне явище в українській літературі. В окремих виступах висловлювались думки й про неабияке місце українського прозаїка в російській і світовій літературах. Прихильне ставлення прогресивної російської літературної громадськості до Нечуя-Левицького — ще одна цікава і повчальна сторінка у великому літописі російсько-українських літературних взаємин.
(1 Широко про ставлення Франка до творчості Нечуя-Левицького йдеться у праці В. М. Поважної «Українська література 80—90-х років XIX ст. в оцінці Івана Франка» (К.., 1957). Цьому питанню присвячені статті П. М. Лісового «І. Франко про І. Нечуя-Левицького» (Рад. літературознавство, 1988, № 2, с. 26—ЗО) і Ф. Д. Пустової «Творчість Нечуя-Левицького в оцінці І. Франка» (Укр. літературознавство, Львів : Вид-во Львів, ун-ту, 1978. Вип. 30, с. 25—35).
2 Франко І. Зібр. творів, т. 26, с. 63.)

Всебічний аналіз творчості Нечуя-Левицького дала українська дожовтнева революційно-демократична критика, і основна заслуга тут належить велетневі літературно-критичної думки Іванові Франку1. 1878 р. він у журналі «Громадський друг» надрукував першу частину статті-ре-цензії «Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції» під назвою «Микола Джеря», повість Івана Не-чуя». В оцінці названої повісті Франко виходив із тих критеріїв, що незабаром оформилися в поняття «наукового реалізму»: література про життя селян пішла в XIX ст. за наукою, шукаючи глибших причин «здеморалізування та упадку личності... дорогою фізіологічного та патологічного аналізу». Франко вважав, що це «стало великим, глибоко научним і високогуманним завданням новішої школи літературної, т. зв. реалістичної» 2. До письменників, які змальовували «мужиче життя без фальшивих, сентиментальних прикрас, а природно, просто, та тим самим і велично» [26, 62], критик відносив Е. Золя, Б. Ауербаха, Ф. Решетникова, О. Левітова, Марка Вовчка («Народні оповідання»), Ю. Федьковича («Повісті»), Поміж новішими українськими письменниками, які належать до тієї реалістичної школи, на думку Франка, «найвидніше місце займає безперечно д. Нечуй (Левицький)». Включивши його в такий контекст, критик сказав тим самим про загальноросій-ське і світове значення творів Нечуя-Левицького.

І. Франко, з одного боку, ставить Нечуя на рівень І. Тургенева і М. Помяловського «як по красоті і плавності складу, так і по силі та живості картин, вірності рисунка та [...] хватаючій за серце теплоті чуття», підкреслює, що в повісті «Микола Джеря» показана «історія всього українського селянства в тоту важку епоху, написана в однім широкім образі» [26, 63], а з другого, вважає, що автор не спромігся подати широких картин «нужди народної в часи кріпаччини», «пояснити психологічно всякі прояви, що ціхували тоті часи (викручування від рекрутчини, утіка-цтво, убивства та другі проступки)», натякаючи лише «на них мимоходом» [26, 65]. Франка зацікавив лише центральний герой — Микола Джеря. Всі останні постаті він вважав слабкими, а думку, що Нечуй хотів показати у повісті «вірну любов українця і вірну любов українки» — хибною. Дійсно, головна ідея криється не в вірному коханні. А проте не можна погодитись з перебільшенням критика, який писав: «Уступи, де описується любов, хоч не лишені наївної простоти і теплоти чуття, все-таки найслабші в книжці» [26, 68].

Першим, хто звернув увагу на зображення І. С. Нечу-єм-Левицьким процесів первісного капіталістичного нагромадження, пролетаризації селянства, був І. Франко. Він акцентував, крім іншого, на пречудових і заразом правильно з природи схоплених картинах життя бурлаків на са-харнях та акерманських риболовлях [26, 64], на тому, що фабриканти користувалися безвихідним становищем бурлак (адже то були втікачі від панів) у своїх експлуататорських інтересах і, приймаючи їх на роботу навіть без паш-портів, платили їм менше, а годували їх гірше [26, 66]. Зі статті Франка образ Микбли Джері постає у всій своїй величі, привабливості, як людина палкої крові й виняткової сміливості щодо захисту правди.

Відомо, що М. О. Добролюбов, скориставшись появою оповідань Марка Вовчка, прийшов до революційно-демократичних узагальнень і висновків про характерні риси російського покріпаченого селянства («Риси для характеристики руського простолюду»). Стаття Франка була близькою за ідейним звучанням (стосовно українського народу) до статті Добролюбова. Франко прагнув ударити по тонких і гучних струнах людської гідності й самоповаги пригноблених, щоб здійняти в їх душах революційну бурю. Для всіх запряжених у ярмо рабства людей, для тих, у кого, хоч і затиснений обставинами, але не знищений, не задушений остаточно смак до волі, у кого під попелищем неволі жевріла іскра, Микола Джеря міг бути (й був) еталоном. По суті, між рядками Франкової характеристики звучить заклик до боротьби за волю: «Микола Джеря, хоть кріпаком родився, був, однако, з тих людей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скорше вломляться, а зігнути не дадуться. Прехороше описано у д. Нечуя, як та вольна, хоть нелюдськими путами зв’язана, душа раз у раз рветься на світ, старається голосно себе заявити» [26, 64\.

У тому ж 1878 p. І. Франко друкує в журналі '«Молот» гострополемічну статтю «Література, її завдання і найважливіші ціхи», .спрямовану проти редакційної статті народовської «Правди» «Свогочасне літературне прямування», автором якої був І. С. Нечуй-Левицький. Немає потреби розглядати статтю Франка, яка по праву названа маніфестом української революційно-демократичної критики, програмою української літератури дожовтневого періоду в боротьбі за реалізм і народність. Однак є необхідність звернути увагу на те, що в трактуванні полеміки Франка з Нечуєм навколо питань про реалізм і народність української літератури у роботах окремих літературознавців свого часу виявлялися втрата почуття міри, однобічність підходу до розв’язання складної проблеми, довільне тлумачення окремих положень статті критика. У них бракувало глибокого, справді наукового розгляду позитивних сторін і прикрих недоліків виступу Нечуя. Досить послатися на М. П. Комишанченка, який вважав, нібито Франко «підкреслював, що він (Нечуй-Левицький.— М. Т.) свідомо ототожнив російську літературу та російський народ з самодержавним ладом, з царським державним бюрократичним апаратом і вину уряду та його жандармів поклав на плечі російської літератури [...]» *. Інші писали, посилаючись на авторитет Франка, що Нечуй ставив знак рівності між державою і передовою російською літературою, суцільно, всюди змішував російських чиновників і жандармів з прогресивними письменниками.
(1 Комишанченко М. П. Ідейно-естетична боротьба в 70-х роках XIX ст. на Україні.— В кн.: Матеріали до вивчення історії української літератури: В 5-ти т. К. : Рад. школа, 1960. Т. З, с. 262.
2 Див.: Бернштейн М. Д. З історії боротьби Франка за реалізм і народність літератури.— В кн.: Творчість Івана Франка. К.: Вид-во АН УРСР, 1956, с. 45-53.)
Слід враховувати, що І. Франко не читав статті І. Нечуя-Левицького «Органи російських партій» (1871), у якій автор ділив російську журналістику на два протилежні напрями, симпатизував передовим діячам російської літератури і суспільної думки, усвідомлював існування, з одного боку, прогресивної, а з другого,— реакційної Росії, всіляко підтримуючи першу і картаючи другу. Невідомо, мабуть, було Франкові й те, що Нечуй переклав на українську мову казки М. Салтикова-Щедріна, прихильно відгукнувся про роботу І. Г. Прижова і переклав її на українську мову — «Малоросія (Південна Русь) в історії її літератури з XI по XVIII ст.», яку позитивно оцінили і Франко, і Драгоманов. Не знав І. Франко й того, що редакція «Правди» підправила в окремих місцях статтю Нечуя і загострила її національну упередженість2. Та, навіть не знаючи всього того, І. Франко був стриманим у звинуваченнях авторові «Миколи Джері».

І. Франко відзначав, що стаття «Сьогочасне літературне прямування» написана «дуже гарно» і «читається дуже любо». Разом з тим Франка збентежило «надмірне відхре-щування» Нечуя від російської літератури. Та все ж він уникає, (і не випадково) категоричної термінології, коли писав про ставлення його до російської літератури. «Чесний автор, очевидно, в своїй статті декуди змішав,— читаємо у Франка,— літературу з державою, т. є. урядом та жандармами». Або: «У ч. автора бачимо (не виразно, а немов з-за сита) таке понімання [...] (підкреслення наше.— М. Т.) [26, в].

Стаття Нечуя-Левицького була реакцією на Емський указ 1876 р. і жахливі цензурні утиски (це розумів і Франко), внаслідок якої обурений письменник інколи втрачав почуття правди і виявляв подекуди суб’єктивний підхід і національну обмеженість. На відміну від статті «Органи російських партій» тут подекуди бракувало чіткого розмежування між прогресивною і реакційною культурою, навіть відчувалось протиставлення української культури російській. Інтернаціоналіст Франко не міг не виступити проти «дуже плохо» обдуманої статті Нечуя у «Правді» з її тенденцією «відрубної» української літератури, нечітко окресленими поняттями реалізму й народності, хоч у самого критика не обійшлося без суперечливих, необгрунтованих тверджень.

Літературознавці не помічали, наприклад, висловленого у полемічному запалі твердження Франка, що народність і національність — ще «зовсім не жодні провідні принципи» [26, 14] розвитку літератури. Перед тим, зазначимо, Франко переконував читачів (і небезпідставно; про це писали потім і О. Дорошкевич та О. Білецький), що у Нечуя-Левицького поняття народності й національності — «однакові дефініції двох (по його думці) різних принципів» [26, 11]. Тезу Франка про народність ЯК другорядний принцип розвитку літератури легко заперечити, як і те, що Нечуй нібито «заїхав назад, до старого ідеалізму і старої фантастики...» [26, 10].

І. Франко завжди й незмінно підносив талант Нечуя-епіка, високо оцінював реалістичну творчість письменника. Зустрічі Франка з Нечуєм у Львові й Києві (1884, 1885, 1886) привели їх до особистого зближення, глибшого ознайомлення з творчістю один одного, взаєморозуміння з основних питань теорії і практики критичного реалізму.

На той час припадає відгук Франка про оповідання Нечуя-Левицького «Чортяча спокуса» (1885). На перше його видання в альманасі «Нива» з’явилося два відгуки, один з них — І. Франка. Він ділить оповідання на дві частини, різні за змістом і «дуже нерівні щодо стійності артистичної». Франкові більше сподобалася друга частина твору, в якій змальовано любовні пригоди Насті з циганом Гре-горем. Вона «поражає читача пластикою рисунка, пишнотою красок та міткостею психологічної обсервації. Згодом та часть повісті робить велике враження; а є в ній картини, котрі треба почислити до найкращих перед творчості Ле-вицького» [26, 375].

Наступного року Франко у статті «Анатоль Свидни-цькнй» скаже добре слово про роман «Причепа», назве його старшою сестрою сімейної хроніки «Люборацькі» [27, 7]. У 1887 р., коли стали вже відомими найкращі твори Панаса Мирного, Франко, свій захоплюючий відгук на казку Нечуя «Два брати» (надрукована в літературно-науковому збірнику «Ватра», присвяченому пам’яті Т. Шевченка і 24-річчю літературної діяльності Ю. Федьковича) закінчить твердженням, що «Нечуй-Левицький слушно вважається найкращим представником сучасної української повісті» [27, 103]. Через три роки (1890) у рецензії на твори Г. Успенського Франко напише про Нечуя-Левицького як про великого епіка і поставить його поруч з Л, Толстим,І. Тургенєвим, Ф. Достоєвським і Панасом Мирним [28, 42].

0

2

І. Франко вперше розкрив грандіозність виконаної Не-чуєм праці, вказав на воістину панорамний характер тематики й проблематики його творів, на їх життєву основу і високу художність. У статті «Южнорусская литература» («Енциклопедичний словник» Брокгауза і Єфрона, 1904) І. Франко писав, що Нечуй-Левицький «дав ряд великих романів («Причепа», «Хмари», «Кайдашева сім’я», «Микола Джеря», «Бурлачка»), в яких накреслив майстерні картини побуту Правобережної України, селян, заводських робітників, духовенства, шляхтичів-орендаторів і поміщиків, студентів і професорів, міщан. Левицький — добрий оповідач, з невеликою дозою гумору; намальовані ним типи пластичні і вихоплені з живої дійсності; він прагне всюди до повного їх етнографічного змалювання, тимчасом як психологічний аналіз відходить на задній план. Поетичність описів природи, чудова мова зробили І. С. Левицько-го улюбленцем читаючої публіки на Україні і в Галичині [81, 318]. Далі автор називає Нечуя-Левицького незвичайним талантом, який уміє «глибоко і пильно заглядати в життя і художньо відтворювати його», а роман «Старосвітські батюшки та матушки» відносить до числа цікавих, «капітальних речей» [81, 319—320].

У грудні 1904 р. відзначалося 35-річчя літературної діяльності Нечуя-Левицького. Культурна громадськість України готувалася до нього заздалегідь. Найбільше ініціативи й активності при тому виявив М. Лисенко, як і в підготовці до 25-річного ювілею Він звертався за підтримкою не тільки до наддніпрянців, а й до багатьох галичан — І. Франка, В. Шухевича, К. Студинського й ін. «Кияне наважилися святкувати 35-літній ювілей шановного нашого письменника Івана Нечуя-Левицького,— писав Лисенко І. Франку в жовтні 1904 р.— Звичайна річ, що й братів-галичан вельми бажано і приятно було б бачити між усіма українцями, шануючими свого поважного літератора» Як свідчить телеграма у департамент поліції від 14 грудня 1904 р., київська жандармерія була поінформована про приїзд на ювілей делегації з Галичини: «Чекається приїзд Галичини тому числі письменника Франка. Збори будуть проводитись у музичній школі Лисенка»2. І Франко не приїхав до Києва. Однак він відгукнувся на цю подію статтею «Ювілей Івана Левицького (Не-чуя)».

О.І. Білецький, висловивши пошану до автора «цієї ювілейної сильветки», не погодився з Франковою характеристикою Нечуя в тій частині, де говориться, що він був «артистом і більше нічим» і не був «прихильником такої чи іншої політичної доктрини чи програми». О. І. Білецький писав: «Нечуй-Левицький, що, бувши артистом, жив усе ж таки серед людей, в класовому суспільстві, і не міг не бути прихильником тієї чи іншої політичної доктрини чи програми свого часу і свого суспільства»3. У статті І. Франка «Ювілей Івана Левицького (Нечуя)» мають місце спірні положення, хибною є й наскрізна теза критика, за якою він, по суті, відокремив Нечуя-художника від Не-чуя-мислителя і громадського діяча4. Та, надміру захопившись підкріпленням тези: «Левицький був артистом, творцем живих типів і більше нічим», Франко все-таки зумів у цікавій художній формі, досить переконливо наголосити на таких особливостях оригінального таланту, натхненної творчості Нечуя-Левипького, яких не помітили інші критики і які відразу ж піднесли письменника до рівня найвидатніших майстрів художнього слова. Творчість ювілянта «стоїть перед нами велична, чиста, ясна, осяяна блискучим сонцем України, огріта теплом щирого, чутливого серця»', а галерея його типів вихоплена «живцем із життя», намальована такими, якими їх бачив, знав і зрозумів письменник.
(1 Літературно-науковий вісник, 1905, т. 29, с. 39,

2 Там же, с. 41.

8 Т а м же, с. 42.

4 Див.: там же, с. 36.

* Т« х же, 42,)
«Ів. Левицький,— писав Франко,— се великий артист зору, се колосальне, всеобіймаюче око [...] України. Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате об-хапує їх із незрівнянною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їх характерні риси і передати. їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій бачить їх. само [...]»2. У тісному зв’язку з характером творчості Нечуя, говорить критик, стоїть його мова. Тут автор має переваги перед іншими письменниками, зокрема П. Кулішем. Це «не штучна, силувана, академічно иеповертлива мова Ку-ліша,— се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом»3. Стаття І. Франка розпочинається з твердження, що Нечуй — один з найбільших синів України4, а завершується непохитним переконанням, що Україна з великою любов’ю ставиться до свого духовного велетня: «Нехай той духовний велет,ень [...] довго ще любується своєю рідною Україною і чарує перед нами своїм словом її красу та горе й радощі її дітей. І нехай отсей ювілей буде для нього доказом, як щиро любить його вся Україна. Бо хто сіє любов, той і жатиме любов» 5.

У статті «Ювілей Івана Левицького (Нечуя)» І. Франко своєрідно став на захист письменника від критики, яка докоряла йому за «Причепу» і «Хмари» (очевидно, він мав на увазі судження М. Драгоманова і О. Кониського). Доречно в цьому зв’язку ще раз повернутися до питання Драгоманова — Нечуй-Левицький. У оцінці М. Драгомано-вим творів Нечуя помітна еволюція, що дечим нагадує зміну ставлення у свій час П. Куліша до Марка Вовчка. Перше захоплення творами письменника швидко перейшло у різко критичні та не в усьому переконливі оцінки «Причепи», «Хмар», «Над Чорним морем» тощо. Інколи М. Драгоманов звинувачував І. Нечуя у «вузьколобій тенденціоз-ності» з сумнівних позицій. Ось що він писав М. Бучинському: «Чи то може на час Куліш так заклепав йому голову,— та тільки поет, що сходить з об’єктивізму і міша ідею з тенденціозністю, стоїть на краю могили...» ’. Мабуть, це відбилося на відгуках про романи Нечуя й інших літераторів, зокрема Лесі Українки2. Адже авторитет М. Драгоманова у літературних колах був досить значним.
(1 Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським / Зладив М. Павлик. Львів, 1910, с. 263.
2 Українка Леся. Про літературу. К.: Держлітвидав, 1955, с. 42—43, 187.
3 Драгоманов М. П. Літературно-критичні праці. К,.: Наук, думка, 1970. Т- 2, с. 336)
Щоб мати більш-менш повне уявлення про ставлення М. Драгоманова до Нечуя-Левицького, звернімось ще до одного цікавого судження, що було чи не останнім його словом. Критики й літературознавці справедливо вважали Нечуя автором соціальних романів. М. Драгоманов у 1891 р. висловився з цього приводу ще категоричніше, незважаючи на те, що тоді ж рішуче критикував Нечуя за окремі його твори, передусім роман «Над Чорним морем». Він з прикрістю відзначив, що українське повістярське й поетичне письменство «впало» проти того, що «воно стояло було років з 15 назад, коли хоч два талановиті наші писателі (Мирний і Нечуй) рішуче пристали були до всеєвропейського соціально-психологічного роману та ще й з демократичним напрямком ...»3. Схоже на те, що малися на увазі романи «Причепа» і «Хмари». Двома роками пізніше Драгоманов назве найкращими творами Нечуя «Дві московки», «Кайдашеву сім’ю», «Бурлачку», «Миколу Дже-рю» та віднесе їх до соціальних романів з народного життя '.

Отже, Драгоманов у різні періоди висловлював про романи «Причепа» і «Хмари» протилежні думки. Та у свідомості Франка (і не тільки) залишалися передусім різко негативні судження Драгоманова, з якими письменник повністю погодитись не міг. Своє остаточне слово про романи «Причепа» і «Хмари» І. Франко сказав у наступній статті «Новини нашої літератури» (1907). Різко критикуючи в ній Нечуя-Левицького за мовознавчі принципи у відомих його статтях того часу, Франко водночас шанував письменника за те, що «подарував нашій літературі такі перлини белетристики, як «Кайдашеву сім’ю», «Хмари», «Причепу» і т. п.»2.

У 1910 р. виходить «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.». Тут Франко називає історичні праці Нечуя, як популяризації історичних поглядів М. Костомарова, роботу «Світогляд українського народа», яка, зазначає він, написана на основі великої праці російського фольклориста О. Афанасьева «Поетичні погляди'слов’ян на природу», згадує статтю «Сьогочасне літературне прямування». До речі, про останню історик літератури не висловив жодного критичного зауваження. З багатьох художніх творів, що з’явилися у «Правді», Франко виділив «Екзамен», що мав бути частиною твору «Чорні хмари», та повісті «Микола Джеря» і «Кайдашева сім’я». Остання повість, зазначав автор нарису, «з погляду на високоарти-стичне змалювання селянського життя і добру композицію належить до иайкращих оздоб українського письменства»’. Інакше, ніж Драгоманов, відгукнувся Франко про роман «Над Чорним морем», коли сказав, що цим твором Ле-вицький «розпочав цикл оповідань із життя сучасної інтелігенції, навіяних сильно дидактичною або полемічною тенденцією» 2.

Таким чином, І» Франко принципово ставився до літературно-критичних, фольклористичних, мовознавчих та історичних праць Нечуя-Левицького, хоч інколи бездоказово звинувачував їх автора в ідеалізмі, перебільшував залежність іс-торичних і фольклористичних праць від аналогічних публікацій М. Костомарова і О. Афанасьева-. В оцінках Франка останніх років життя попередні гострокритичні твердження або знімалися, або ж мали стриманіший характер, в усякому разі твердження про теоретичну неспроможність і наукову наївність Нечуя-Левицького не трапляються. Франко послідовно й високо оцінював талант Нечуя-прозаїка, хоч і тут не обходилося без критичних суджень. Вони, правда, не набирали такого нищівного характеру, як не раз бувало у М. Драгоманова. Франко палко обстоював і пропагував реалізм і народність літератури, високо підносив її суспільну роль. Виходячи з принципів наукового реалізму, він захоплювався художньою творчістю Нечуя-Левицького і ставив його в один ряд з видатними прозаїками — Е. Золя, Л. Толстим, І. Тургенєвим, Ф. Достоєвським, Марком Вовчком, Панасом Мирним та ін.

Цілком позитивно оцінювали творчість Нечуя-Левицького й інші революційні демократи. Цікавим є вітальний лист (у'зв’язку з уже згадуваним 35-літнім ювілеєм) Панаса Мирного, в якому він назвав Нечуя-Левицького своїм учителем і високо підніс його роль в історії української літератури: «Учителю мій дорогий! [...]. Подозвіль же ще мені, дуже жалкуючому за тим, що не маю вільного часу добутися до Києва, щоб скласти перед тобою низький, аж до самої землі, поклон, подозвіль мені хоч оцим німим листом виявити перед тобою свою несказанну подяку за все те, що ти зробив потайно за-для мене, а явно — за-для широкої України. Слава нашому найпершому повістяреві, що своїми талановитими працями вивів на світ життя людей свого краю — від простої селянської хати і до високих хоромів [...]»*.

Від чернігівської інтелігенції і гімназичної молоді тоді ж вітання зачитав М. Коцюбинський. У цьому вітанні, складеному не без участі Коцюбинського і підписаному багатьма чернігівцями (всього 134 автографи), яка є виявом любові до письменника за його велику душу, вболівання «над людським болем» читаємо: «Ми знаємо, Ви ішли тернистим шляхом, єдиним досі для українського письменника, й не раз терпіли біль. Та у цей день, коли Вкраїна кладе на Ваше чоло лаври, хай іде в непам’ять той біль. Будьте щасливі, як і ми щасливі, що перед світом цілим можемо кликнути гордо: в нас був, є й буде Іван Левиць-кий!»2.

Глибоку повагу до великого митця виявляв М'. Коцюбинський у своїх листах. Так, у листі Нечуєві-Левицькому за березень 1905 р. М. Коцюбинський писав про нього як про «відомого, заслуженого перед Україною і любимого письменника», а в листі за травень 1909 р. звертався до Нечуя як до високоповажного й дорогого письменника, дякував за надіслані твори — «дорогий подарунок» і висловлював своє захоплення ними: «Яка прекрасна мова! Читав — неначе погожу воду у спеку пив. Яке знання народних звичаїв, народного життя! Спасибі Вам ще раз сердечне» *.

Крім «Нарису історії українсько-руської літератури...» І. Франка у дожовтневий період виходили історико-літера-турні праці й авторів іншого напряму, де вміщувалися просторі літературні портрети Нечуя. Це передусім «Нариси історії української літератури XIX століття» (К., 1884) М. І. Петрова, який відніс до видатних письменників найновішої української літератури Марка Вовчка, І. Левицько-го, Панаса Мирного, М. Кропивницького, Я. ІДоголєва, Л. Глібова, С. Руданського і М. Старицького. Автор підкреслював плодовитість письменника, зазначав, що «деякі твори д. Левицького звернули на себе увагу закордонної критики. Але ще більшою увагою користуються його твори у російських читачів і рецензентів і особливо в земляків» 2.
(1 Коцюбинський М. Твори: В 3-х т. К.: Деряштвидав, 1956, Т. 3, с. 291, 317.
2Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. К., 1884, с. 394.
3 Там же, с. 396,)

М. Петров писав, що в справі художнього зображення українського народу «д. Левицький розпочав з того, з чого і Марко Вовчок, тобто з зображення долі підневільної кріпосної людини, але не зупинився на цьому, так само, як не захопився ілюзіями про щасливе і блаженне життя вільного селянина, а, навпаки, вказав на ряд інших несприятливих умов, що пригнічували свободу людини і після звільнення її від кріпосної залежності»3. Що стосується аналізу творів, то він зводився переважно до переказу сюжетів. Історія Петрова відзначається старанністю зібраної бібліографії, багатством фактичного матеріалу, надмірною цитацією відомих уже нам висловлювань Драго-манова, Костомарова й ін. Беззастережно подаються навіть уривки з «Киевских епархиальных ведомостей». М. П. Дашкевич у своїй великій рецензії на книгу М. Петрова не зупиняється спеціально на новій українській літе ратурі, в тому числі й Левицькому. В одному місці (та й то побіжно) автор солідаризується з Петровим, називаючи Левицького творцем соціального роману й повісті.

«Історію літератури руської» О. Огоновського І. Фран-ко назвав «магазином дат і фактів», де годі шукати «відбиття суспільних ідеалів», де просторі матеріали про життя й творчість письменників нерідко висвітлені з націоналістичних позицій. В українській літературі Огоновський бачив два напрями — національно-реальний і соціально-реальний. Найяскравішими представниками першого (який ще називається «національно-соціальне прямування») він вважав О. Кониського, Олену Пчілку, частково Нечуя-Левицького. Більше всього цікавився Огоновський тими творами Нечуя, у яких порушувалися національні проблеми («Причепа», «Хмари» тощо). Іншим творам, на його думку, шкодив нахил до «напряму реального». Сюди відносилися «Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря». У першому з них «забагато лайливої сварні» 1 та різних соціально-критичних і сатиричних малюнків. У другому Огоновського більше вабила «ідилія побуту рибалок над Дністровим лиманом», аніж бунтарство Джері; він захоплений «вельми милою ідилією після невзгоди тяжкого побуту Джерового» 2.

Творчість І. С. Нечуя-Левицького ставала об’єктом уваги багатьох критиків, літераторів і культурних діячів. Наприклад, найбільш консервативний буржуазно-націоналістичний критик С. Єфремов, не втримавшись від позитивної загалом оцінки діяльності письменника, всупереч фактам доводив, що експлуататорами у творах І. С. Нечуя-Левицького виступають лише представники інших національностей. Так само вигаданим є твердження, що Нечуй-Левицький стояв «позавсілякими партійними сперечаннями» (тобто на об’єктивістських позиціях), що в його творах виявився «глибоко песимістичний» погляд на представників української інтелігенції, хоча добре відомо, що І. С. Нечуй-Левицький одним з перших серед українських письменників зробив спробу показати «нову Ліодину» саме із середовища інтелігенції.

Як визначну подію в українському літературному процесі зустрічала окремі твори письменника і його творчість загалом демократична і ліберально-буржуазна критика. М. Лисенко не залишив жодної статті, але (як свідчать спогади його сина О. Лисенка, а також опубліковані у 1964 р. листи) перебував у дружніх стосунках з Іваном Семеновичем, шанобливо ставився до його творчості та зробив (як уже зазначалося) дуже багато для популяризації його імені. В одному з листів Нечуєві (1878) М. Лисенко висловлював задоволення з нових його успіхів, повідомляв про те, що надіслав йому свій присвячений письменникові твір, «яко ознаку щирої любові до Вас, і глибокої, незмінної поваги до Вашої чесної та високої праці у лиху-злу годину...»1. У рядках цього листа і велика повага до таланту Нечуя-Левицького та чесної його праці, і гіркий біль з-за несприяючих для розвитку творчості обставин, і радість від того, що, переборюючи їх, письменник дає світові все нові й нові твори. Чимало цікавих і важливих думок про твори Нечуя-Левицького знаходимо у статтях і рецензіях В. Горленка, Василя Лукича (Левицького), Б. Грінченка, В. Черепина (Вячеслава Прокоповича), С. Томашівського, у спогадах Н. Кобринської, П. Клебановського й ін. Звернемо увагу лише на деякі з них.

Якщо М. Драгоманову сподобався у повісті «Дві московки» лише образ Марини, то В. Горленко захоплювався обома героїнями — Ганною і Мариною. Він наголошував на злободенності теми і для 80-х років XIX ст.: «[...] Доля цих двох московок не вигадана штучно, а написана автором з натури [...]. За ніжністю струн, які звучать у повісті, за типовістю характерів, змальованих у ній, повість «Дві московки» прочитається з задоволенням у бідному сільському колі не тільки як згадка про недавнє минуле, але й я.к варіація тих випробувань долі, які й тепер так нерідко трапляються в сільському житті» *. Цілком позитивно оцінює критик і оповідання про бабів Параску і Палажку. До художніх недоліків, які повторюються в багатьох творах, автор відносить солодкуватість в описах природи і краси обличчя персонажів. Щодо «Чортячої спокуси», то В. Горленко виявився солідарним з І. Франком. Йому теж більше припало до серця друга частина твору; захопила його постать Грегора, якого «не можна забути, і він залишиться одним із найпомітніших серед осіб, створених автором «Двох московок»2.(1 Г-ко В. Малорусские издания 1882 года.— Киевская старина,1883, т. 6 (июнь), с. 365.
2 Киев, старина, 1885, т. 12 (груд.), с. 701.)

Викликає інтерес оглядова стаття Василя Лукича (В. Левицького) — відомого видавця і діяча ліберально-буржуазного напряму. В. Лукич одним з перших відгукнувся на вихід «Бурлачки» у статті «Закордонська Україна в 1881 році». Він справедливо зазначав, що світла, енергійна, весела і працьовита Василина викликає «глибоку симпатію у читателя і тоді, коли падає морально, а навіть коли сповнює убійство дитини, або коли оддається п’янству в супроводі цинічних бурлаків. У читателя і тут не підійметься рука, щоб кинути на неї каменем». В. Лукич вважав, що авторові цілком удалися описи способів експлуатації робітників на панському полі й на фабриках де «по тяженькій праці [...] забувається лихе горе серед дикої гульні в свята», що він «потрафив схопити найбільше характеристичні ціхи тих справдешніх болячок народу |...]» '. В кінці критик висловлював думку, що «Бурлачка», якщо обминути незначні недоліки, залишиться «цінним здобутком нашої і так доконечно багатої белетристики, а д. Левицький-Нечуй, хоч би і нічого більше не написав, займе в нашій літературі одно з найкращих місць»2.

У наступній частині статті (надрукована вже у другому номері журналу) В. Лукич відгукнувся на альманах «Луна», де з’явилися твори Нечуя-Левицького «Приятелі» і «Шевченкова могила». Перший із них він піддав критиці, вважаючи характер Кузьми Коваля неприродним. «І не може,— говорить критик,— іншого враження викликати те оповідання у кожного, хто запізнався з «Причепою», «Хмарами», «Кайдашевою сім’єю», «Бурлачкою» та іншими справдешніми перлами музи д. Левицького»3. В. Лукич виявив незадоволення альманахом, а серед вміщених у ньому творів найвище оцінив нарис Нечуя «Шевченкова могила», хоча і в ньому відзначив недолік4.

3 багатьох інших слід виділити рецензію невідомого автора (К-вич) на повість «Бурлачка» в одеській газеті «Пчелка», де сказано, що письменник «подарував нам прекрасну повість, яка носить у собі всі найкращі риси творів цього роду» (Пчелка, 1881, № 2), рецензію на альманах «Рада», у якій автор (під криптонімом «В») високо оцінює повість «Микола Джеря», а автора відносить «до числа кращих знавців народного життя на Україні».

З метою передачі «душевного стану героїв» письменник, зазначається там, «часто вдається до сновидінь, у яких герої переживають минулі моменти життя або сподівання майбутнього» (Зоря, 1888, № 104) —це чи не єдина з дожовтневих рецензій, що звертає увагу на ідейну роль снів.

Слід згадати першу розгорнуту рецензію на «Кайдашеву сім’ю», яка належить Гнатові Житецькому. Він писав,що повість крім чисто художніх достоїнств «має і велике історико-літературне значення», що письменник у ній торкається того самого питання («глибокого індивідуалізму і прагнення до відособлення»), яке ставить і російський автор повісті «Дві пари» О. І. Ертель; завдяки мистецькому зображенню індивідуалізму українця повість Левицького «набирає значення соціологічного нарису про сучасне становище родинних відносин у малоросів [...]» *. Цілком позитивно відгукнувся на вихід третього тому повістей і оповідань (Київ, 1901) І. Левицького, тобто на «Причепу» і «Навіжену», В. Черепин (Вячеслав Прокопович) у «Киевской старине» (лютий, 1902). Цікавою є праця С. Тома-шівського «Маруся Богуславка в українській літературі», у якій аналізується і п’єса І. Левицького (ЛНВ, 1901, кн. 4).

Високо підніс творчість свого «літературного батька» Б. Грінченко, залишивши про неї кілька статей. В них виявився неабиякий нахил до синтетичного мислення, узагальнень, до пильних спостережень і оригінальних висновків як щодо окремих творів, так і спадщини загалом. У творах Нечуя-Левицького раз у раз натрапляємо на ті ж, що і в революційно-демократичних письменників, проблеми, ідеї, висновки, щоправда поставлені й висловлені далеко обережніше, стриманіше. Це тонко підмітив ще'Б. Грінченко (у журналі «Буковина» він виступив під псевдонімом Б. Вільхівський): «Правда, він зрідка балакає палко, і ви не знайдете в його Шевченкового пафосу, але він становить перед нами факти і їми протестує» 2. Автор повісті «Під тихими вербами» був близьким до І. Франка в трактуванні образу Миколи Джері, до того ж вважав Нечуя майстром зображення реалістичних потрясаючих картин,ситуацій'. Такі сцени, як Миколине прощання з жінкою, смерть Нимидори, Микола на морі з Мокриною та інші, настільки добре змальовані, що «забуваєш, що се книга і починаєш уявляти себе там серед усіх цих людей. Поетичні й пластичні до ілюзії описи природи переплітаються скрізь повість. Краще описати пожежу, мабуть, не можна; можна описати інакше, але краще, мабуть, ні»2.

У судженнях про оповідання «Баба Параска та баба Палажка» Б. Грінченко вдавався до тієї ж, що й Костомаров, паралелі з Гоголем, але йшов далі. Він зазначав: «[...] Оповідання д. Левицького має перед гоголівським перевагу більшої реальності»3, і з цим не можна не погодитись. Грінченко користувався при тому свідченнями самих селян, які «завсігди доводили повну життєву правду сього твору тим, що своїх бабів рівняли до бабів у д. Левицького» 4. Цікавою є записана Б. Грінченком думка сільської молодиці про повість «Бурлачка»: «Ся книжка гарна, а найбільше дівчатам вона дуже підходить — дівчатам через те, що вона їх може дечому навчити» 5, а саме — недовірливому ставленню їх до панської улесливості. Твори Нечуя-Левицького, як переконливо написав про це Б. Грінченко, швидко здобували відгук у серцях народу, користувалися великою популярністю серед сільських читачів і слухачів. Вони з винятковою цікавістю сприймали, добре розуміли і жваво обговорювали «Дві московки», «Миколу Джерю», «Бурлачку», «Кайдашеву сім’ю», «Бабів Параску та Палажку», «На Кожум’яках» тощо. Одні твори викликали у сільських читачів різного віку сльози, почуття радості, обурення, ненависть до панів, а інші — сміх

Значний інтерес викликають міркування Б. Грінченка про прозу Нечуя-Левицького — її патріотизм, ідейну спрямованість, майстерність переходів від одного до іншого настрою, зображення типів, широке використання народної творчості тощо. Переконливо писав критик, що Нечуй-Ле-вицький— «вкраїнський патріот і демократ: він любить свій рідний край та свій народ, боліє його болем, радіє його радощами і завсігди протестує проти всякого' утиску над цим народом. Потім це взагалі ворог усякому насильству та приятель волі, і більшість його творів є протестом проти утисків [...]. У «Двох московках», у «Миколі Дже-рі», у «Бурлачці», в оповіданні «Рибалка Панас Круть» він повстає проти гніту державного, панського та капіталістичного над народом; у «Над Чорним морем» уступається за жіночу волю [...]. Яко талан великий, д. Левиць-кий легко вміє переходити від трагічного до комічного і, примусивши читача плакати над Нимидорою або над Ганниною долею, він кидає його у безмірний сміх, оповідаючи 'про бабів Палажку та Параску [...]. Такі твори, як-от «Запорожці», «Микола Джеря», «Дві московки», «Бурлачка» дишуть духом глибокої в почуваннях журливої народної поезії вкраїнської. Але цих двох властивостей Ще мало, щоб бути великим талантом письменницьким. Треба ще вміти малювати, промовляти до читача образами, і д. Ле-вицький уміє це робити [...]. Щодо типів [...], то він тут майстер»2. Б. Грінченко в усіх статтях називав Нечуя-Левицького великим реалістом «навіть частково на шкоду психологічному аналізу», наголошував на своєрідностях творів письменника, їх широкому демократизмові, що могло б забезпечити їм відповідне місце і в європейській літературі. Тому він висловлював думку про необхідність перекладати їх європейськими мовами.

Творчості Нечуя-Левицького дожовтнева критика, як бачимо, приділяла немало уваги. В ній помітно простежуються дві протилежні тенденції щодо оцінки великої спадщини письменника і окремих його творів — прогресивна і реакційна, буржуазно-націоналістична. Представники першої з них ставили за мету підтримувати і пропагувати глибоко демократичні, гуманістичні ідеї реалістичних творів І. С. Нечуя-Левицького, а виразники другої — прагнули або перекреслити їх, або ж розглядати однобічно, під кутом зору своїх антинаукових теорій і завдань. Це було одним із виявів ідейної, класової боротьби в суспільно-політичному і літературному житті пореформеної доби. Привід для схвалень, захоплень і високих оцінок, з одного боку (революційно-демократична і демократична критика), та гніву і цинічних випадів, з другого (запеклі клерикали і реакціонери), давали самі твори Нечуя-Левицького з постановкою в них актуальних, животрепетних питань, обійти які журналістика не могла.

Виходячи з основоположних принципів матеріалістичної естетики про тісний зв’язок літератури з життям, про літературу як книгу життя, революційно-демократична критика в особі І. Франка найточніше визначила місце І.С. Нечуя-Левицького в літературному процесі, наголосивши на глибокому реалізмі, широті, новизні тематики й оригінальності його творів, стилю письменника. Основи вірного розуміння пізнавальної і естетичної цінності творів Нечуя-Левицького заклала також передова російська критика. Разом з українською вона має виняткове значення для наукового вивчення спадщини письменника.

Отредактировано gosha (2016-04-17 11:15:01)

0

3

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ І. С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ РАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції разом з бурхливим поступом соціалістичної економіки створюються широкі можливості для розвитку культури, зокрема радянського літературознавства, піднесення його на вищий рівень. Однак шлях до марксистсько-ленінського розуміння літературної спадщини прокладався у нелегких обставинах боротьби то з пролеткультівськими настроями, то з вульгарним соціологізмом та іншими напрямами. Складні умови шукань правильних критеріїв позначались і на вивченні спадщини І. С. Нечуя-Левицького.

Якщо не брати до уваги некрологів у квітні 1918 р. (М. Сумцова, В. Чаговця й багатьох інших), у яких постать Нечуя подавалася, зрозуміло, лише в позитивному світлі, то є підстави сказати, що у перші роки після революції міцно трималися тенденції буржуазно-націоналістич-ного літературознавства в справі дослідження творчості письменника. Наприклад, доводилося, що після перших успіхів у літературі талант І. С. Нечуя-Левицького почав занепадати, що він зовсім не брав участі у громадському житті. Між тим цьому рішуче суперечить спроба письменника видавати журнал «Промінь». А видання багатотомного зібрання творів? Все це було загальновідомо. У ряді статей повторювалися інсинуації про якийсь «дивовижний» нахил Нечуя до тихого, спокійного життя, що, мовляв, І. С. Нечуй-Левицький був зовсім байдужим до справжніх новин, що Іван Семенович, мовляв, зіпсував свій ювілей, вставши після дев’ятої години з-за столу під час патетичного слова одного з промовців, і пішов спати.

Якщо зважити на більш вірогідні й документальні факти про поведінку Нечуя-Левицького на ювілеї, то наклепницький характер такого твердження є безсумнівним, хоч це й не означає, що рис пунктуальності, суворої регламентації свого робочого дня і відпочинку у письменника не було. Постійна боротьба Нечуя за допомогою суворого режиму дня проти наступу важкої хвороби, нездатність літньої вже людини завжди і в усьому йти з молодими давали привід деяким його сучасникам початку XX ст., особливо літературним противникам, говорити й писати про нього як про анахорета, дивака і консерватора в житті й побуті. Все це у перебільшеному вигляді, нерідко просто зі смакуванням потрапляло до багатьох вульгарно-соціологічних робіт 20—30-х років.

Були спроби й позитивної оцінки творчості І. С. Нечуя-Левицького. Так, М. Марковський у статті «Літературні паралелі. І. С. Левицький і І. С. Тургенєв» (Україна, 1925, кн. 3) висловив ряд слушних думок типологічного характеру.

Життя і творчість Нечуя-Левицького нерідко висвітлювались до початку 30-х років як у статтях Є. Кирилюка, Ю. Меженка, М. Возняка, О. Полторацького, В. Бойка,А.Крушельницького й інших, брошурах Л. Смілянського, М. Мироненка, так і в синтетичних курсах історії літератури О. Дорошкевича («Українська література» — 1922; «Підручник історії української літератури» — 1924, 1926, 1927, 1929), В. Коряка («Нарис історії української літератури»— 1925, 1929), А. Шамрая («Українська література»— 1927, 1928). Загалом же радянський етап в освоєнні спадщини Нечуя до середини 50-х років характеризується то пожвавленням (20-ті і початок 30-х років), то помітним спадом активності дослідників.

Найпереконливішим для таких висновків аргументом е видання творів письменника: якщо з 1926 по 1932 р. завдяки зусиллям Ю. О. Меженка тричі здійснювалось кілька-томне видання творів Нечуя-Левицького, то протягом наступної чверті століття читачам пропонувалися лише його «Вибрані твори». Найуразливішим місцем усіх тодішніх видань, у тому числі й Меженка, слід вважати відсутність наукового підходу до питань текстології. Вони порушувались у деяких працях, передусім у рецензіях О. Дорошкевича 1 і Є. Кирилюка2. Можна навести лише єдиний відрадний факт — першу публікацію роману Нечуя «Князь Єремія Вишневецький» (1932) за рукописом автора, але в ній є відступи від тексту [10, 453].

Така ж еволюція характерна і для власне літературознавчої роботи тодішніх дослідників. І справа навіть не в зниженні кількості й обсягові праць 30-х — початку 50-х років. Прикрішим є те, що тільки деякі з них заслуговують на увагу. Це передусім статті Є. П. Кирилюка. В кінці 20-х років він слушно писав, що Нечуй «не тільки свіжа сила, але й новатор»3. На тодішньому літературознавчому фоні чи не поодинокими були думки як про слабкі, так і сильні сторони «Сьогочасного літературного прямування». Праці Є. Кирилюка, незважаючи на деякий вплив тогочасних віянь, помітніше від інших відзначалися вдумливістю і науковою сумлінністю в судженнях про літературно-естетичні засади Нечуя-Левицького та його кращі твори — «Дві московки», «Микола Джеря», «Кайдаше-ва сім’я», «Причепа», «Бурлачка», «Старосвітські батюшки та матушки», «Запорожці» і багато інших.
(1 Життя й революція, 1926, № 7, с. 110.
2 Життя й революція, 1930, № ЗО, с. 185—186.
* Кнрилюк Є. Творчий шлях І. Нечуя-Левицького. Вступна стаття до кн.: Нечуй-Левицький І. Вибрані твори. Книгоспілка,1929, с. 3.)
Вчений, зокрема, добре усвідомлював місце повістей «Микола Джеря» і «Бурлачка» як у творчості Нечуя, так і в історії української літератури. Винятковий інтЬрес викликають його роздуми над «Бурлачкою», в якій «повна драматизму історія селянської дівчини Василини Поляниківни розгортається на широкому суспільному тлі», де «саме «падіння» Василини є не її особистою, а соціальною трагедіею», де письменник створив надзвичайно емоціональний, хвилюючий образ «покритки» — «один з найвизначніших образів жінки в усій українській літературі» *. Письменник, як переконливо доводив Є. П. Кирилюк, виявив неабияку волю й сміливість, зробивши виклик буржуазному суспільству: він наважився переступити й обійти усталені в ньому норми і намалювати в цілком позитивному плані, з великим співчуттям образ Василини — «падшої» з погляду буржуазної, християнської моралі жінки, злочинниці, дітовбивці2. Хотілося б наголосити на ще одній істотній думці вченого. Майже всі, хто писав у 30— 40-х роках про Нечуя-Левицького, відмовляли йому в глибині психологічного аналізу. Є. Кирилюк, на відміну від інших, твердив, що саме в «Бурлачці» спостерігаємо нові в українській літературі засоби глибшого розкриття внутрішнього світу людини, хоч Панас Мирний і Коцюбинський пішли в цьому напрямі ще далі.
('Кирилюк Є. Майстер реалістичних полотен.— Літературна критика, 1938, кн. 2, с. 79.
2 Див.: там же, с. 80.
3 Кирилюк Є. Передмова до кн.: Нечуй-Левицький Іван. Чорні хмари. Повість. К.: Держлітвидав, 1941, с. 6.)

1940 р. у журналі «Молодий більшовик» (№ 4) з’явилася стаття Є. Кирилюка «Чорні хмари» І. С. Нечуя-Левицького. (В порядку обговорення.— Ред.)». Наступного року в дещо зміненому й доповненому вигляді вона, надрукована як «Передмова» до названого роману. То була єдина спроба докладно розглянути роман, у якому відбилися суперечності світогляду письменника, на тлі суспільно-політичного і літературного життя 40—60-х років XIX ст. і з точки зору найновіших думок російського письменника О. Фадєєва про культурну спадщину, зокрема так звані складні постаті. Літературознавець вважає «Хмари» першим в українській літературі твором з міського життя, про тогочасну інтелігенцію України. І хоча він виходить з того, що «ідеї, які натхнули письменникові загальну концепцію повісті, були, кінець-кінцем, буржуазними ідеями»3, але широко аналізує головні образи, передусім Дашковича, Воздвиженського, Радюка, Кованька. Сумлінно використавши критичні судження про них майже всіх своїх попередників, Є. Кирилюк не раз полемізує з ними і висловлює своє, ближче до істини розуміння названих персонажів. Переконливо розв’язує автор одне із складних і дразливих питань: «Чимало написано про націоналістичну тенденцію в образі Воздвиженського. Проте вульгарні соціологи не хотіли бачити того, що письменник не змальовує національної ворожнечі між українцями і росіянами. Візьмімо, наприклад, взаємини Дашковича і Воздвиженського. Вони не тільки живуть разом у гуртожитку духовної академії, а й товаришують, незважаючи на різні вдачі, різні переконання. Вони одружуються на двох рідних сестрах і підтримують найтісніші стосунки протягом усього життя» *.('Кирилюк Є. П. Передмова до кн.: Нечуй-Левицький Іван. Чорні хмари. Повість. К.: Держлітвидав, 1941, с. 8.
2 Т а м же, с. 14—15.)

Найбільше уваги приділив дослідник образові Радюка, вважаючи його типовим представником українофіла 60-х років, який, подібно Рудіну і Базарову, виявляє свої ліберально-радикальні погляди у двобої з консервативно-реакційним оточенням, розуміє соціальне зло, але безпорадний у боротьбі з ним. Учений не сумнівався в тому, що мрії Радюка були прогресивними, ідеали його мали виразно гуманний, просвітительський характер. В них є чимало і від французьких просвітителів, і від революційної музи Шевченка, і від найновішої західноєвропейської філософії: «Ідеї Радюка є європейськими тому, що вони були розвитком ідей буржуазного просвітительства XVIII століття. Але Радюк іде далі, поширюючи ідеї новітніх європейських філософів, серед яких ми бачимо і Фейєрбаха»,— зазначає дослідник2. Завершувалася стаття Є. Кирилюка підкресленням пізнавального, історико-літературного значення роману «Чорні хмари» (називав він його повістю): «Повість дає нам широку уяву про життя, побут, ідейну атмосферу життя на Україні в З0—60-х роках. Вона допомагає нам краще і глибше зрозуміти минуле життя. Вона е новим етапом в історії розвитку української літератури XIX ст.»

У 20—40-х роках більшість літературознавців відмовляла Нечуєві-Левицькому в здатності правильно, об’єктивно поглянути на взаємини України з Польщею і взагалі неупереджено розв’язувати питання відносин між окремими національностями, мотивуючи це в кращому випадку національною обмеженістю письменника. І. Ізотов, наприклад, беззастережно твердив, що «ненависть до польського поміщика Нечуй переносить на всю польську націю (...)»2.
(1 Кирилюк Є. П. Передмова до кн.: Нечуй-Левицький. Чорні хмари. Повість. К.: Держлітвидав, 1941, с. 26.
2 Ізотов І. Нова повість І. Нечуя-Левицького. Передмова до кн.: Нечуй-Левицький І. Князь Єремія Вишневецький. X., 1932, с. 9.
а Меженко Ю. І. С. Нечуй-Левицький. Літературний нарис. Передмова до кн.: Твори І. С. Нечуя-Левицького. ДВУ, 1926, т. 1, с. 10.
4 Т а м же, с. 16.)

Вигідно виділявся тоді Ю. О. Меженко, який, добре знаючи всю спадщину письменника, прийшов до тверезого висновку: «Характерно для Левицького, що він (...) ніколи і ніде не висловлює думки ворожої до іншої національності» 3, «він ніколи не переносив соціальної оцінки в площу національної ворожнечі»4. Ю. Меженко високо підносив творчість Нечуя за його велику любов до людини, відображення цілої низки «надзвичайної історичної ваги явищ», за те, що письменник звертався до «суто соціальних мотивів», що був першим в українській літературі ро-маністом-реалістом, за постійність його переконань. Одноразово він дорікав прозаїкові за творчий нібито регрес. Добре, що Меженко, користуючись загалом соціологічним методом, став на шлях очищення літературного портрета Нечуя від різних нашарувань, але не можна погодитися з тенденцією впадати в іншу крайність — вважати, що у романах «Хмари» і «Над Чорним морем» письменник «вивів революціонерів, борців за поступову ідею» *.

До здобутків у галузі нечуєзнавства слід зарахувати багаті новими матеріалами про життя і творчість письменника праці М. Возняка: «З листування Івана Нечуя-Ле-вицького з галичанами» (1927), «Куліш як редактор «Причепи» Левицького» (1928), «Примітки Івана Нечуя-Ле-вицького до перекладу «Малоросії» Прижова» (1930). Зауважимо, що до редакторської роботи П. Куліша М. Возник поставився критично, вважаючи, що вона привела до погіршення тексту «Причепи» 2.
(1 Меженко Ю. О. І. С. Нечуй-Левицький. Літературний нарис. Передмова до кн. : Твори І. С. Нечуя-Левицького. ДВУ, 1926, т. 1, с. 10.
2 Див. : В о з н я к М. Куліш як редактор «Причепи» Левицького.— Записки наук, т-ва ім. Шевченка. Львів, 1928, т. 148, с. 54.
3 Крушельницький А. Іван Левицький (Нечуй). Передмова до кн.: Левицький (Нечуй) Іван. Микола Джеря. Львів, 1927, с. IX.
4 Плуг, 1928, № 4, с. 57.)

Автором «голосних на свій час соціальних романів» називав Нечуя А. Крушельницький у передмові до повісті «Микола Джеря». Він відзначав позитивну роль західноєвропейської і російської літератур (Данте, Сервантеса, Гоголя, Пушкіна, Салтикова-Щедріна) у виробленні творчих принципів Нечуя, високо підносив його спадщину, особливо творчість кишинівського періоду, але вважав, що третя доба в житті й творчості письменника (після виходу на пенсію в 1885 р.)—це «доба занепаду його письменської творчості й громадянської праці»3, посилаючись на твердження Єфремова. Незважаючи на наявність соціологізму, ряд слушних думок маємо в статті В. Бойка «Іван Нечуй-Левицький». Він розглядав Нечуя як представника різночинної інтелігенції, дужий художній талант, як письменника-громадянина, для якого «художній твір є один з засобів громадянської боротьби, принаймні громадського впливу»4. Так закінчує статтю В. Бойко, заперечуючи попереднє твердження про відхід Нечуя від громадського життя.

Позитивними оцінками, інколи оригінальними судженнями про творчість письменника та стриманістю в критиці його світогляду відзначаються статті М. Плевако «Іван Левицький-Нечуй та його літературна діяльність» (1928),О. Полторацького (передмова до твору «Рибалка Панас Круть», 1927), М. Самуся (передмова до повісті «Микола Джеря», 1929), С. Якимовича «До композиції романів Не-чуя-Левицького» (1925), Г. Давидова «І. С. Нечуй-Левиць-кий» (1938). Без жодного критичного зауваження на адресу письменника з’явилася стаття у газеті «Комуніст» (24 листопада 1938 р.) «І. С. Нечуй-Левицький. (До 100-річчя з дня народження)» під криптонімом «Л. М.» Викликають значний інтерес деякі факти з життя і педагогічної діяльності Нечуя-Левицького в спогадах М. Грінчен-кової (1924) і колишнього учня Левицького (потім лікаря, знайомого Панаса Мирного) І. А. Зубковського (1928).

Неоднаковими були критерії оцінок спадщини великого класика в авторів згадуваних синтетичних курсів історії української літератури: одні з них (О. Дорошкевич і А.Шамрай користувалися формально-соціологічним методом, а В. Коряк виходив з яскраво вираженої вульгарно-соціологічної методології. Названі уже підручники О. До-рошкевича перевидавалися кілька разів з деякими змінами і доповненнями, у яких відбилася певна еволюція літературознавця: якщо в «Українській літературі» 1922 р. Дорошкевич, продовжуючи традиції дожовтневої критики, вважаючи, що Нечуєві вдавалися лише селянські постаті, а інші виходили в нього нежиттєвими, непереконливими, все-таки ухилявся від звинувачень письменника у тенденційності, то далі він не втримувався від них. Уже в статті «Ідеологічні постаті в українській літературі після Шевченка» Дорошкевич, наприклад, характеризує Радюка словами Драгоманова з додатком соціологічного висновку: «Позиція героя «Хмар» типова класова позиція людини,що належить до пануючої верстви і цілком ігнорує соціальне становище народу, його економічні злидні»1. Не зовсім логічною є спроба тут же виправдати Радюка за допомогою зіставлення творів «Хмари» і «Що робити?» М. Чернишевського2. Погодився історик літератури з Драгомановим і в оцінці твору «Над Чорним морем», вважаючи його ще більш невдалою спробою письменника намалювати образи інтелігенції. «Повість,— читаємо в Дорошкеви-ча,— позбавлена жадного ідейного й художнього значення»3. У четвертому виданні свого підручника автор змінить формулювання останнього абзаца про роман «Причепа» (замість «неоправдана головна тенденція» на «художньо неоправдана націоналістична тенденція»), напише про нудну, прозову мову твору, висловить думку, що «Причепу» швидше можна б назвати публіцистичним, а не художнім твором»4.
(1 Червоний шлях, 1923, № 3, с. 223.
2 Див.: там же, с. 224.
3 Дорошкевич Ол. Підручник історії української літератури. Х.;К., 1924, с. 152.
4 Дорошкевич Ол. Підручник... 4-е вид. 1929, с. 137.)
Проте Ол. Дорошкевич залишив немало цікавих спостережень стосовно тематики й проблематики, ідейного звучання творів Нечуя-Левицького, їх композиції, зображення у них природи, які й на сьогодні не втратили свого значення. Заслуговують на увагу його міркування про літературно-теоретичні погляди письменника, зокрема статтю «Сьогочасне літературне прямування». Небезпідставно Дорошкевич писав, що три принципи, про які говорйть там Нечуй, можна легко звести лише до двох — реальності та народності, яких автор намагався дотримуватись у своїх художніх писаннях. Правильно зрозумів дослідник те місце статті Нечуя, що давало привід і його попередникам, і наступникам звинувачувати письменника в ідеалізмі. «Варто особливо підкреслити те,— писав Дорошкевич,— що, виставляючи тут принцип реальності, Левицький свідомо застерігає від рабського копіювання життя в художніх творах і вимагає, щоб життєві факти автор якось гуртував і впорядковував, освітлюючи певною ідеєю, тобто пропускаючи ці факти через (...) власний світогляд. Ця думка цілком правдива з погляду теорії літератури, та, на жаль, сам Левицький не додержувався її як слід, і тому деякі його твори скидалися на фотографію (...)»

На думку вченого, такі твори Нечуя, як «Микола Дже-ря», «Бурлачка», свідчать про «величезний вплив на молодого Левицького Шевченкової тематики: образи кріпа-ка-протестанта та зневаженої дівчини-покритки», хоча освітлює він їх не з погляду палкого революціонера2. Письменник у своїх творах, зазначав Дорошкевич, торкається кріпацького лиха, та разом з тим він зупиняє «увагу на новому лихові» пореформеного часу: «Тут і остання доба кріпацтва, і нова економічна неволя робітника, що її несли з собою перші прояви капіталізму» 3. Початки пауперизації селянства і хижацькі форми експлуатації промислового капіталу на Україні знайшли відображення у творах Левицького, Кониського, Рудченка-Мирного, Франка, яких учений називає «культурниками». Він тут же формулює надумане твердження, що тривалий час (особливо щодо Нечуя) буде з’являтися у багатьох писаннях: наступ капіталу, як неминуче зло, руйнує моральні основи селянина 4.
1 Дорошкевич Ол. Українська література. К., 1922, с. 228.
2 Див.: Дорошкевич Ол. Підручник.., с. 135.
3 Дорошкевич Ол. Українська література, с. 226.
4 Див.: Червоний шлях, 1923, № 3, с. 226.)
А. Шамрай в дечому перегукувався з Дорошкевичем. Він бачив більше позитивного у творчій практиці Нечуя. «У «Старосвітських батюшках та матушках», на думку вченого, письменник виявляє майстерність «гострого сатирика». А. Шамрай відносить Нечуя до «повістярів-народ-ників», належно оцінюючи «Кайдашеву сім’ю», оповідання про бабів Параску і Палажку. «Але ж за найвидатніший твір Нечуя-Левицького,— продовжував автор,— треба вважати його велику повість «Микола Джеря», що своїми ознаками носить виразний характер повісті соціальної»1. І це звучить переконливо. Дослідник схильний розглядати твори письменника на тодішньому російському й українському суспільно-політичному й літературному тлі.

У позитивному плані писав А. Шамрай про «Хмари», «Над Чорним морем», де письменник вивів тип інтелігента. Радюк, міркував дослідник, «заслуговує на страшну назву «потрясателя основ», але згоджувався з критикою, яка вважала цей образ невдалим. Однак це не знижувало його історико-літературного значення, бо він «прислужився до повстання цілої галереї інтелігентів у літературі в повістях пізніших». Такий поворот думки зустрічається чи не вперше: «Безпосередніми нащадками Радюка треба вважати Телепня з повісті Мирного «Товариші» і Гордія Раденка з повісті Грінченка «На розпутті»2. Дуже рідко зустрічалися у 20-х роках вірні міркування про характер пейзажів у творах Нечуя. Що ж до А. ЛІамрая, то він вважав їх трохи одноманітними, але звернув увагу на «деяку ефектність», що виявлялася «у постійному різкому контрастуванні світла до тіні, що, між іншим, є типовим для нього й при змалюванні зверхнього портрета героїв» 3.
(1 Шамрай А. Українська література. 2-е вид. X., 1928, с. 93. (Підкреслення автора).
2 Т а м же, с. 96.
3 Т а м же, с. 99.)
Перед Нечуєм-Левицьким, який виступив у літературі після реформи 1861 р., постало завдання всебічного охоплення нових життєвих явиш і подій, уважного «анатомування» (вираз В. Бєлінського) навколишньої дійсності. Всього цього неможливо було досягти ні в рамках поширених перед тим жанрів прози, ні через традиційну манеру розповіді від першої особи. Свого часу А. Шамрай визначив роль Нечуя у тій нелегкій і благородній місії. Він вважав, що перші спроби звільнитися від народного оповідача і виступити в стилі «об’єктивному», описовому належать Нечуєві. Це явище історично зумовлене: адже українські письменники переходили до широких полотен, намагались «стати в рівень із зразками російського реалістичного роману, а для цього безпосередньої народної новели було замало» *.

Найбільший прихильник вульгарного соціологізму В. Коряк опублікував 1928 р. статтю «І. С. Нечуй-Левиць-кий», яка лягла в основу літературного портрета письменника в його «Нарисі історії української літератури. Буржуазне письменство» (1929). Там зазначалося: «Був це останній могікан просвітительства, що перетворився поволі в народника»2. В. Коряк переконаний, що у Нечуя «були свої бурі і навіть новаторство й горіння», що своєю творчістю він «роздав рямці етнографічного оповідання [...], давши величезні полотнища з життя різних суспільних верств і то не тільки селянства», що письменник був «епохою для української буржуазної прози»3, «батьком романів», причому романів соціальних, які «дають широку картину суспільну», «панораму життя України на початку промислового розвою»4, які «мали велике громадське значення». Та всі ці добрі слова губляться серед рясноти соціологічних постулатів, претензійно новаторських оцінок, що одягалися у тріскучі фрази 5.
(1 Ш а м р а й А. «Бурлачка» І. Нечуя-Левицького (рец. на видання повісті).— Червоний шлях, 1927, № 2, с. 264.
“Коряк В. Нарис історії української літератури. ДВУ, 1929, с. 232.
3 Критика, 1928, № 3, с. 52.
'Там же, с. 57.
5 Див.: там же, с. 68.)
Подібними різко контрастовими оцінками сповнені також нарис «І. С. Нечуй-Левицький» М. Мироненка (1930) і праця Л. Смілянського «Робітництво в українській літературі. І. Нечуй-Левицький та І. Франко» (1930). Перша з названих брошура компіляцією всіх відомих уже тлумачень життя й творчості Нечуя з явним прагненням до підсилення й оголення окремих думок: «Все хороше на селі,— все погане, одворотне на фабриці та в місті. Це основна риса в світогляді письменника» Тому-то ніби Василина («Бурлачка») розглядається як жертва капіталістичного процесу, що руйнував село.

Дещо інакше виглядає книжка Л. Смілянського, в якій проблема робітничої тематики в українській літературі другої половини XIX ст. розглядалася спеціально. Робота грішить відомими досить від’ємними рисами тодішньої критики: автор її в судженнях про Нечуя і його твори на робітничу тематику виходив з того, що письменник виявив себе, мовляв, пропагандистом українського націоналізму, а селянство вважав єдиною верствою, яка «спроможна бути носієм національної української ідеї»2, і тому «орієнтувався на селянство». Звідси й реалізм у творах письменника «якось погоджувався з потужною романтикою села, хліборобства в авторовій інтуїції»3. Л. Смілянський забував при тому, що з «романтизованого» письменником села герої його творів утікали світ за очі, щоб знайти краще життя і розраду своєму наболілому від, кривди сбрцю.
(1 Мироненко Мих. І. С. Нечуй-Левицький. Нарис. X., 1930 с. 50.
2 Смілянський Л. Робітництво в українській літературі. І. Нечуй-Левицький та І. Франко. X.: ДВУ, 1930, с. 12.
3 Т а м же, с. 11.)
Проте в книзі Л. Смілянського є вдумливі оригінальні положення й висновки, які не втратили своєї принадності й зараз. Не закреслюючи заслуг Нечуя-Левицького, який в українській літературі дав «перші зарисовки фабричного процесу», намалював жахливі картини життя фабричних робітників, «був у нас основоположник соціального роману», Л. Смілянський інкримінував письменникові нездатність побачити в робітництві «велику соціальну силу», як це побачив «навіть у життю робітництва на початку промисловості певні зародки класової боротьби» І. Франко, бо орієнтувався на економістів матеріалістичного напряму, зокрема на К. Маркса ’. Ясна річ, перевага Франка досить відчутна: він першим змалював організовану боротьбу робітничого класу проти об’єднаного капіталу. Але при таких зіставленнях, до яких вдавався Л. Смілянський, необхідно враховувати не лише ступінь обізнаності письменників з найпередовішою літературою (фактор, безумовно, важливий, хоч і не вирішальний), а й конкретно-історичні умови, в яких жили і творили митці» 2.
(1 Див.: Смілянський Л. Робітництво в українській літературі. І. Нечуй-Левицький та І. Франко. X.: ДВУ, 1930, с. 9—10, 17, 20—21.
2 Не можемо не висловити згоди з В. О. Власенком, який піддав критиці твердження (воно близьке до твердження Л. ¿міланського) М. Походзіла у його книжці «Робітнича тематика в творчості Івана Франка». К-, 1956, с. 56. Див.: Власенко В. О. Український соціальний роман 70—80-х років XIX століття. Дніпропетровськ, 1977, с. 64—65.
3 Смілянський Л. Робітництво в українській літературі. X., 1930, с. ЗО.)
Влучно сказав Л. Смілянський, що Михалчевський («Бурлачка») в «українській літературі це перша постать справжнього робітника. На фабриці він не є випадкова людина»3. Сучасні літературознавці, кваліфікуючи Михал-чевського як міщанина (М. Походзіло та ін.), роблять крок назад порівняно зі Л. Смілянським, який далі слушно зауважив, що це зовсім не епізодична постать. Так, образ Михалчевського (він став для Василини світлим променем у царстві визиску, аморальності, приниження людської гідності) колоритний і привабливий, образ, що при всій своїй фрагментарності несе на собі досить істотне ідейне навантаження. «Вперше в українській і навіть у російській літературі появляються постаті робітниць»,— відзначає автор як відрадне явище, але тут же необгрунтовано пише, що в повісті «Бурлачка» письменник «доходить апогею антисемітської агітації» Ця теза (та й не тільки вона одна) суперечить іншій — в цілому письменник належав до реалістично-етнографічної школи, а в повістях «Микола Джеря» і «Бурлачка» він цілковитий реаліст. В одному місці Нечуєві приписується ідеалістичний світогляд (на противагу Франковому матеріалістичному), а в іншому — народницький і буржуазний. Одним словом, у зайвині, надмірності вульгарно-соціологічної полови інколи стає непомітним раціональне зерно.

А між тим у 1930 р. російський журнал «Земля совет-ская» устами свого рецензента Перекоти-Поле (Г. М. Каль-мансона) відгукнувся на перекладені російською мовою твори українських письменників, у тому числі й повість «Бурлачка» (1929). Автор оглядової рецензії «Творчество народов СССР», оцінюючи повість Нечуя, наголошував на класовому (а не національному, як вважав Л. Смілян-ський) підході письменника до зображуваних явищ дійсності: «В обох частинах подані найяскравіші картини експлуатації робітників заводчиками, підрядчиками, які заплутували робітників, даючи в борг за великі проценти»2. Однак оці тверезі оцінки, як і ті розсудливі міркування, що їх ми бачили у працях Є. Кирилюка, Ю. Меженка,О.Дорошкевича і А. Шамрая, чи ті умовиводи, що,з’явилися пізніше у книжечці С. Браславського «Іван Нечуй-Ле-вицький» (X.; К., 1944), швидко забувалися, залишалися в тіні або приглушувалися голосами діячів пролеткультів-ського і вульгарно-соціологічного напрямів.
(1 Смілянський Л. Робітництво в українській літературі. X.,1930, с. 23.
2 Земля советская. М.; Л., 1930, № 1, с. 235.)
Переважна більшість передмов до вибраних або окремих творів Нечуя-Левицького, статей в історіях і підручниках літератури, енциклопедіях, журналах, газетах і збірниках 20-х — початку 50-х років позначена антинауковим підходом до розв’язання питань світогляду і творчості С. Нечуя-Левицького.

Слушними були слова Є. С. Шабліовського у праці «Ленін і питання літературознавства» про вульгарно-соціологічні опуси: «Вузькопрагматичні писання, в яких штучно пристосовуються факти до «злоби дня», є по суті шкідливими, бо намагаються «служити» інтересам сучасності жалюгідними засобами» '.

У роки відсутності багатотомного видання творів Нечуя-Левицького, в період, коли вульгарні соціологи кривотлумаченнями життя, світогляду й творчості письменника нагнітали атмосферу ідеологічної ущербності багатьох його творів, ні про які наукові дослідження не могло бути й мови. Це й привело до того, що, як вірно зазначав у 1956 р.

О.І. Білецький, «жодної радянської монографії про нього поки що не створено», а «пліснява та пил, що осіли на творчому портреті Нечуя-Левицького, ще остаточно з нього не стерті»2,

0

4

У розвитку науки про літературу останніх трьох десятиріч неабияку роль відіграли гострі, принципові дискусії з літературознавчих проблем, що допомогло утвердженню її на марксистсько-ленінських засадах. Значно посилився інтерес до міжнаціональних, передусім міжслов’янських, типологічних і контактних взаємин, до сучасної літератури і класичної спадщини, до вивчення історії літератури, літературно-естетичної боротьби, журналістики, фольклористики, публіцистики, живопису, музики тощо. Цей плідний для радянського літературознавства процес не міг пройти і повз вивчення творчості Нечуя-Левицького.
(1 Радянське літературознавство, 1968, № 4, с. 17.
2 Білецький О. Іван Семенович Левицький (Нечуй). Вступна стаття до кн.: І. С. Нечуй-Левицький. Твори. В 4-х т. К. : Держлітви' дав, 1956. Т. 1, с. 6.)

Початок нового етапу в дослідженні творчості Нечуя-Левйцького поклало чотиритомне видання його творів 1956 р. (з передмовою О. І. Білецького), яке щодо якості текстологічної роботи не вільне від помилок, характерних для зібрання Ю. Меженка. Того ж року вийшли у Москві «Избранные произведения» Нечуя-Левицького в двох томах з післямовою російських літературознавців К. Трофимова і Н. Шевелева, які розглядали письменника як одного з «найвидатніших діячів українського прогресивного літературного руху» і підкреслювали, що світогляд його складався «під впливом творчості видатної української письменниці Марка Вовчка, Т. Шевченка і російських письменників — Гоголя, Тургенева, Салтикова-ІДедріна»Л Закінчувалася післямова твердженням, що в творах Нечуя «виражені глибока любов і симпатії письменника до свого народу. Він мріяв про світле майбутнє українського народу і виразив цю мрію словами одного з своїх персонажів» 2.
(1 Трофимов К., Шевелев Н. Иван Семенович Нечуй-Левиц-кий.— Вкн.. Нечуй-Левицкий И. С. Избранные произведения. М. і Гослитиздат, 1956. Т. 1, с. 426—427.
2 Т а м же, с. 429.)
О.Білецький не вперше звертався до життя і творчості Нечуя. Його статті про письменника 1939 і 1949 рр. не уникли вад соціологічної критики, однак саме йому належить перша спроба зняти «плісняву», темні плями і змести «пил» з творчого портрета письменника. Він мав мужність написати, що ті його статті є застарілими. Для найбільших реалістів світу характерним було всеохоплю-юче і правдиве відображення дійсності. За цією рисою творчого обличчя О. Білецький поставив Нечуя-Левицького поруч з І. Франком, О. Бальзаком, М. Гоголем і Емілем Золя. Не виправдуючи помилкових і наївних тверджень Нечуя у його статті «Сьогочасне літературне прямування», вчений грунтовно розкрив конкретно-історичні обставини, в яких вона з’явилася. Він вперше звернув увагу на інтерес жандармського управління до громадсько-політичної діяльності Левицького як учителя Кишинівської гімназії, глибоко з’ясував суспільно-політичну і літературно-критичну атмосферу, в якій визрівали літературно-ебтетичні погляди письменника і народжувалися основні його твори.

Як у названій статті, так і в післямові до повісті «Микола Джеря» (1955), О. Біленький вдумливо, з позицій марксистсько-ленінської методології аналізує більшість творів письменника про життя селянства, інтелігенції, духовенства тощо, робить цікаві типологічні зіставлення з творами інших літератур, письменників. Учений поставив образ Миколи Джері поряд з Шевченковими Яремою і Залізняком, з Кармелюком Марка Вовчка та богатирем святоруським Савелієм (з поеми М. Некрасова «Кому на Русі жити добре»). В активному протесті Миколи відбив Нечуй риси українського національного характеру, як їх розуміли Шевченко, Марко Вовчок, Писарєв та ін.1 У повісті неабияка роль відведена конфлікту між Миколою Джерею і українським промисловцем — отаманом риболовецької артілі. Сучасне літературознавство, за словами ученого, відмовилось від необгрунтованого трактування образу Ковбаненка як нібито нарочито протиставленого Бжозовському й Бродовському, надто, мовляв, ідеалізованого тільки тому, що він — українець2. >
(1 Див.: Білецький О. Микола Джеря. Післямова в кн.: Нечуй-Левицький І. Микола Джеря. К.: Держлітвидав, 1955, с. 138—139, 141.
2 Див.: там же, с. 133.)
Як і більшість попередників, починаючи з М. Драгоманова, О. Білецький поділяв ту думку, що романи «Хмари», «Над Чорним морем» та інші твори, у яких письменник вдається до зображення інтелігенції, поступаються перед творами на селянську тему. Однак і їм він приділяє чимало уваги та в основному об’єктивно характеризує образи Дашковича і Воздвиженського, Радюка і Кованька, Комашка і Фесенка, як антиподів у суспільно-політичному житті XIX ст. «Воздвиженський,— писав О. Білецький,— прямиц попередник тих чорносотенних київських професорів, які особливо розплодилися на кінець XIX і початок XX століття»*. Чимало місця відведено в статті перед тим виявленій 3. В. Кирилюк індуській легенді «Скривджені й нескривджені», де автор, як твердив учений, виразив затаєні думки, заповітні мрії: «Думки ці вели його до переконання про неминучість соціальної революції» 2.

Значення праці О. І. Білецького важко переоцінити. Олесь Гончар про неї говорив у одній з своїх доповідей: «Нам дорогі національні традиції класичної нашої прози [...]». Майбутня історія літератури про неї ще скаже «своє правдиве слово, як сказав, приміром, це слово незабутній О. Білецький про творчість Нечуя-Левицького» 3. Заслуга О. Білецького і в тому, що його стаття стала імпульсом до поглибленого вивчення спадщини письменника. Очевидно, після неї багато дослідницьких рук потяглося не лише до забутих творів, а й до рукописів Нечуя-Левицького, першодруків і прижиттєвих видань, його листування, до архівів, де, як виявилося, лежить багато щінного матеріалу; появився смак до серйозної текстологічної роботи, вивчення назрілих питань світогляду, літературно-естетичних поглядів, творчості письменника і його художньої майстерності.
(1 Білецький О. І. Від давнини до сучасності, с. 325.
2 Т а м же, с. 330.
* Літературна газета, 1962, 12 січ.)
Про це свідчать публікації статей 3. В. Кирилюк,H. Є. Крутікової, Л. Ф. Стеценка, Н. І. Падалки, П. Д. Мисника, поява спогадів Остапа Лисенка «М. В. Лисенко і I. С. Нечуй-Левицький» (Дніпро, 1959, № 4), Євгена Кротевича (Україна, 1961, № 15), вихід у світ книжок М. У. Походзіла «Іван Нечуй-Левицький. Літературний портрет» (1960), І. І. Шавловського «Вивчення творчості І. С. Нечуя-Левицького в школі» (1961), написання В. О. Власенком та Л. П. Федосовим кандидатських дисертацій, а в зв’язку з цим виступи їх з багатьма науковими статтями в журналах, збірниках, наукових записках. У 1960 р. з участю М. Рильського в Стеблеві (де,народився і жив майбутній письменник) відкрито літературно-меморіальний музей І. С. Нечуя-Левицького Широко зупинився на питаннях літературно-естетичних поглядів великого прозаїка М. Д. Бернштейн у книзі «Українська літературна критика 50—70-х років XIX ст.» (1959).

Велика праця Н. Є. Крутікової «Творчість І. С. Нечуя-Левицького» (1961) займає осібне місце серед згадуваних уже досліджень про письменника. Вона захоплює своєю новизною в постановці й розв’язанні найважливіших проблем його життя й творчості, примушує мислити. Тут авторка вперше заглянула у творчу майстерню Нечуя, зробивши вдалий текстологічний аналіз основних редакцій найбільш відомої його повісті «Микола Джеря». У розвідці показано новаторство Нечуя-Левицького не лише в тематиці й проблематиці, айв питаннях форми, розкрито, як цензура раз у раз підрізувала письменникові крила, не даючи йому піднестися до революційно-демократичних ідей.
(1 Див.: Хаврусь С. Стеблів. Історико-краєзнавчий нарис. Дніпропетровськ : Промінь, 1972, с. 64.)

Багато свіжих думок у розділі «Про гумор І. С. Нечуя-Левицького», де широко йдеться про одну з найхарактерніших рис творчої індивідуальності письменника. Н. Є. Кру-тікова наголошує, що у багатьох своїх творах письменник -виходив передусім з народного гумору й сатири. Разом з тим він продовжував і розвивав традиції попередньої української літератури (інтермедій, сатиричних віршів, творів І. Котляревського й Г. Квітки-Основ’яненка) та російської літератури, зокрема М. Гоголя. Доречно авторка полемізує з твердженнями літературознавців 30-х років, які приписували Нечуєві нахил до романтичної ідеалізації сільських попів у повісті «Старосвітські батюшки та матушки». На наш погляд, у дослідженні не зовсім чітко розв’язане питання світогляду і творчого методу письменника (с. 108— 110); одного разу говориться про суперечності світогляду, а іншого — про торжество художнього реалізму над хибними тенденціями світогляду і помилками естетичної думки.

Розділ книги «З нових матеріалів для біографії та оцінки творчості письменника» поглиблює і конкретизує деякі з тих думок, що висловлені авторкою в статті «До характеристики І. С. Нечуя-Левицького»л. ГІо-новому висвітлюється тут ряд питань біографії та творчості письменника. Вводячи в літературний обіг неопубліковані його твори, Н. Є. Крутікова викриває наклепницькі твердження Єфре-мова, нібито в кінці XIX ст. і особливо на початку XX ст. Нечуй відійшов від життя, бурхливих суспільних подій, перетворився на анахорета. Дослідниця стверджує, що Нечуй до кінця був невтомним трудівником на літературній ниві, борцем проти декадентства; вона заповнює чимало білих плям у його житті останніх 20 років, накреслює широкі перспективи для створення наукової біографії письменника, який раз у раз протестував проти «звірючості», деспотизму і нікчемності, прихилявся до жертв розгулу реакціонерів. Отже, книга «Творчість І. С. Нечуя-Левицького» цікава й корисна як за своїм змістом, так і за своїм поштовхом до поглибленого дослідження життя й творчості письменника.
(1 Рад. літературознавство, 1967, № 1, с. 70—102.)
У справі вивчення спадщини українського класика 60— 70-ті роки принесли нові досягнення. Активізація дослідників творчості Нечуя-Левицького пов’язана, крім уже сказаного, з відзначенням 125-річчя з дня його народження в 1963 р. (зокрема, проведення республіканської наукової конференції), підготовкою і виданням^ зібрання його творів у десяти томах, підготовкою і відзначенням 50-річ-чя з дня смерті і 130-річчя з дня народження Нечуя (проведення республіканської наукової конференції у Черкаському педінституті, велика кількість ювілейних статей, у яких з’явилося чимало нового, свіжого матеріалу тощо). Згідно з постановою ЮНЕСКО ці дати в 1968 р. відзначала уся прогресивна громадськість світу.
('Кирилюк Е. Классик украинской прозы — Нечуй-Левиц-кий.— В кн.: Нечуй-Левицкий И. Повести и рассказы. М. 1964. с. 7.

“Там же, с. 14—16.)
В останні десятиріччя поруч з уже названими науковцями відновив інтерес до Нечуя-Левицького Є. П. Кири-люк, надрукувавши дві змістовні статті: «Оборонець покривджених» (1963) і «Классик украинской прозьі — Не-чуй-Левицкий» (1964). Автор наголошував на тому, що Нечуй, відстоюючи в статті «Сьогочасне літературне прямування» хибну тезу, був усе-таки передовою людиною, в той же час закликав учитися у великих російських письменників, використовувати їх творчий досвід. Відомий учений писав, що кращі твори Нечуя-Левицького «служили і служать народу, пройняті любов’ю до нього. Він був завжди з народом, поділяв його радощі й горе, увічнив його в своїх безсмертних творах». У передмові до російського видання творів письменника Є. Кирилюк відзначав, що «різко негативно Нечуй-Левицький зображає попів-кар’єристів, користолюбців, хабарників», що вони подані ним, як «підлі, нікчемні людці, які всі свої знання і сили віддають на задоволення особистих егоїстичних потреб». І селяни в Нечуя «по-своєму релігійні, але все те більше данина традиції, вірі і звичаям батьків і дідів. Сам же письменник не раз виявляє до релігії свій скепсис, що йде далі звичайного вільнодумства» 2.

Виняткове значення для розуміння світогляду, літературно-естетичних поглядів Нечуя взагалі та ставлення його до передової і консервативної, реакційної російської літератури 60-х років зокрема мала розвідка М. Д. Берн-штейна «До характеристики світогляду раннього І. Нечуя-Левицького», у якій він піддав глибокому аналізу невідому до того, статтю письменника і літературного критика «Органи російських партій» (вперше опублікована в часописі «Основа» 1871 р. і забута). М. Д. Бернштейн переконливо доводив, що названа стаття Нечуя була визначним явищем української критики і публіцистики початку 70-х років, визначним документом тогочасної української суспільної думки: «Була це перша, ще до відповідних виступів М. Драгоманова, спроба ознайомити галицького читача з деякими тенденціями розвитку російської журналістики, літератури»У статті «Органи російських партій», підкреслює дослідник, автор засвідчив добру обізнаність з російською періодикою, виявив себе людиною прогресивних переконань, прихильником матеріалізму в філософії, передової російської літератури: «Цікаво розглядає автор явища російської літератури. В тій боротьбі, яка точилася в ній, він цілковито на стороні передової Росії. З повагою і любов’ю говорить він про роман Чернишевського «Що робити?» [.,.]»2. Дуже важливим є такий висновок М. Бернштейна: «У принципі ніде автор не змішує політику царського уряду і реакційних кіл з поглядами передової російської громадськості, а, навпаки,— протиставляє їх» 3. Вірним було його застереження про неспроможність думки, що суспільні й літературні погляди письменника, зокрема раннього періоду, складалися значною мірою в дусі ідей «народовців» та їхнього органу «Правда».(1 Рад. літературознавство, 1966, № 9, с. 46.
2 Т а м же, с. 40—41.
1 Там же, с. 47.)

Помітні зрушення маємо за останні десяток років у галузі текстології. Попереду відзначалося, що Н. Є. Крутікова довела, як Нечуй-Левицький неодноразово прагнув намалювати образ Миколи Джері далеко виразнішими бунтарськими рисами, ніж дозволяла цензура. Ті думки знайшли дальший розвиток у великій праці Н. О. Вишневської «Проблема канонічного тексту повістей І. С. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» і «Кайдашева сім’я», наслідком чого ми маємо тепер науково перевірені тексти названих повістей. Пильний аналіз творчої і цензурної історії «Миколи Джері» і «Кайдашевої сім’ї», крім того, дав можливість заглянути в творчу лабораторію письменника, краще зрозуміти його світогляд, суспільно-політичні завдання, які він ставив перед собою.

Є, правда, підстави сперечатися з авторкою щодо трактування двох варіантів кінця повісті «Кайдашева сім’я».

Н.О. Вишневська вважає, що письменник прагнув «завершити благополучним (хоча й менш переконливим) кінцем» *. На наш погляд, закінчення повісті примиренням родин (через те, що всохла груша) має символічний характер. Адже груша виступає як уособлення приватної власності. То ж її зникнення є прозорим натяком на єдино можливий шлях припинення ворожнечі. Зло перестане розвиватись, якщо усунути його корінь. Що ж до висновків, то письменник залишає це на розсуд читача, який міг піти далі від нього. «В свідомості читача,— зазначала Н. Є. Крутікова,— мимоволі виникає висновок про соціальну перебудову, як єдино можливий вихід з нескінченних конфліктів і нещасть персонажів» 2.
(1 Питання текстології. К.: Наук, думка, 1968. Вип. 1, с. 106.
2Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького. К., 1961, с. 113.)
Варта уваги текстологічна робота М. Л. Мандрики над романом Нечуя «Хмари». Історія видання роману «Хмари» (складна і заплутана) подана у примітках до десятитомного зібрання [2, 379—385], а також в окремій праці Ман-дрики «До творчої історії повісті «Хмари» І. С. Нечуя-Ле-вицького». Сумлінне текстологічне дослідження привело автора до висновку, що цензурними втручаннями центральний образ Радюка був настільки обскубаний, збіднений на думки, ідеї й поривання, що замість палкого агітатора і борця проти самодержавних порядків та інституцій перед читачем поставав наївний панич-українофіл, у якого слова розходилися з ділом. Внаслідок цензорських «операцій», зазначає дослідник, герой вийшов дуже однобічний. Вилучивши всі його гострі висловлювання і сміливі виступи проти реакції, цензура «задовольнилася обмеженим зображенням інтелігента-народовця, який багато говорить про боротьбу за щастя народу, проте майже нічого не робить для здійснення своїх планів» М. Л. Мандриці належить ще ряд цікавих журнальних статей, хоча в них мали місце й прикрі неточності фактичного характеру.
(1 М а н д р и к а М. Л. До творчої історії повісті «Хмари» І. С. Нечуя-Левіщького,— У кн.: Питання текстології. К., 1968, вип. 1, с. 169.)
У 60-ті роки введено в літературний обіг ряд забутих, невідомих статей і листів Нечуя-Левицького, архівних матеріалів завдяки публікаціям у журналі «Радянське літературознавство» О. І. Дея («Невідомі статті І. Нечуя-Левицького»), О. Дзьобана («Недрукований лист І. Нечуя-Левицького»), С. М. Кузьменка («І. Нечуй-Левидький у Кишиневі (з нових архівних матеріалів)»), М. П. Тараненка («Загальний огляд найновішої русько-української літератури»), Слід назвати публікацію С. Л. Хавруся «Жандармські документи про І. С. Нечуя-Левицького» (Український історичний журнал, 1968, № 11) та ін. Серед нечуєзнавців у той час з’явилося багато нових імен, які прислужилися науці своїми ювілейними статтями, рецензіями або передмовами до окремих видань — О. Засенко, М. Сиваченко, А. Бондаренко, К. Воронович, А. Зимницький, М. Костенецький, В. Левицька, П. Лісовий, С. Липницький, М. Литвинчук, В. Поважна, Є. Радченко, Є. Ре-гушевський, К. Сонгайло, А. Халимончук, М. Федорчук та ін.

Виявився інтерес до вивчення спеціальних проблем. О. К- Бабишкіна, скажімо, зацікавило питання екранізації повістей Нечуя «Микола Джеря» і «Бурлачка», і його пошуки побачили світ у статті «Українська класика і мистецтво «великого німого» (Рад. літературознавство, 1964, № 6). Г. А. Нудьга взявся визначити місце Нечуя у розвитку пародійної української літератури, написавши про це у книзі «Пародія в українській літературі» (К.: Вид-во АН УРСР, 1961, с. 116—118). Вперше поставлене таке питання, як «І. С. Нечуй-Левицький і література для дітей», О. Кравецькою у літературно-критичному альманасі «Весняні обрії» (К-, 1969); автора цих рядків привабила аматорська сценічна діяльність Левицького, зокрема участь його у виставі «Наталка Полтавка», а також його зовсім недостатньо досліджена педагогічна діяльність.

О.Дяченко у книзі «Про людські характери. Відображення еволюції національного характеру в українській літературі» (К., 1963) зупинився згідно названої проблеми на образах творів Нечуя, зокрема повісті «Микола Джеря» і роману «Хмари». Кілька просторих статей надрукував Г. А. Кравець у збірниках «Бібліотекознавство та бібліографія» (1964, 1965, 1966) і «Культурно-освітня робота» (1965, 1967). У його статтях є спостереження і висновки, що заслуговують схвалення. Проте безпідставно автор твердить, що у праці «Світогляд українського народа» Нечуй «ототожнював експлуататорську верхівку царської Росії і шляхетської Польщі з російським і польським народами [...]»'. У статтях Г. Кравця є чимало повторень, бідним інколи виявляється їх науковий апарат.
(1 Кравець Г. А. І, С. Нечуй-Левицький як критик та теоретик літератури.— У кн.: Бібліотекознавство та бібліографія. X., 1966, с. 114.)

У ювілейному році товариство «Знання» видало брошуру В. І. Омельченка «Живописець слова» (К, 1968). Тут поруч із вірно схопленими й розвиненими положеннями статті О. Білецького, окремими оригінальними думками трапляються прикрі неточності. Автор, наприклад, вважав, що «у 1873—1884 рр. І. Нечуй-Левицький працює викладачем російської словесності в Кишинівській чоловічій гімназії» (с. 9), в той час як там І. Левицький викладав російську мову, частково старослов’янську і латинську мови та логіку. В кількох місцях йдеться про статтю «Сьогочасне літературне прямування», і не завжди переконливо.

В.Омельченко слушно зауважує, що романтична казка «Скривджені й нескривджені» засвідчує «певну еволюцію світогляду автора в напрямі до революційного демократизму» (с. 45). Не зовсім лише ясно, від якого ж світогляду еволюціонував Нечуй? Адже «Микола Джеря» — це один із ранніх творів письменника, в якому навряд чи можна заперечити наявність принаймні значних елементів революційного демократизму (якщо, зрозуміло, виходити з логічних умовиводів).

Дещо спільне є з попередньою книжечкою як щодо позитивних сторін, так і недоліків у другому виданні нарису М. У. Походзіла «Ів. Нечуй-Левицький. Літературний портрет» (К., 1966) і книги І. І. Шавловського «Вивчення творчості І. С. Нечуя-Левицького в школі» (1968). У них автори намагаються по-новому висвітлити життя і творчість письменника. Проте у названих книжках мають місце фактичні помилки, а інколи й довільне трактування питань світогляду і творчості, окремих образів Нечуя. З багатьох спірних місць нарису М. Походзіла (на жаль, вони потрапили й в «Історію української літератури», 1966) хочеться звернути увагу на одне досить істотне: автор залишається на попередній точці зору, твердячи, що Нечуй-Левицький ототожнював «антинародну реакційну політику російського царизму з російською прогресивною літературою», а тому й «проголосив [...] помилкову тезу про необхідність відмежування від російської літератури» (с. 19). Думається, що для таких категоричних висновків не давала підстав ні відома стаття І. Франка, ні наявна тоді вже література.

До етапних подій на шляху освоєння спадщини Нечуя-Левицького слід віднести здійснене «Науковою думкою» десятитомне видання його творів (1965—1968), яке вигідно відрізняється від усіх попередніх як своєю повнотою, так і науковою аргументованістю поданих у ньому текстів, хоча де й не означає, що наступне багатотомне видання творів письменника обійдеться без коректив. У першому томі вмішена велика стаття Н. Є. Крутікової «Розкрита книга життя», що глибоко висвітлює найважливіші сторони життя і творчості великого реаліста.

У процесі підготовки десятитомника редакційна колегія і упорядники провели значні за обсягом і виняткової ваги текстологічні дослідження, що було найслабкішим місцем у всіх попередніх виданнях радянського часу. Колектив упорядників розшукав і опублікував у десятитомному зібранні чимало забутих, а то й зовсім невідомих творів письменника («Запорожці», «Повість про те, як мужик харчував двох генералів», «Дикий пан», «Бідний думкою багатіє», «Дрегочин та Остріг», «Над Чорним морем», «Українські гумористи та штукарі», «Навіжена», «Не той став», «Князь Єремія Вишневецький», «Живцем поховані», «Роковий український ярмарок», «Гастролі», «Апокаліпсична картина в Києві», «Неоднаковими стежками», «Кохання з притичинами», «Мар’яна Погребнячка й Бейліс», шість вперше опублікованих начерків та ін.).

Вдумливе читання і перечитування названих творів допомагає краще усвідомити широту тематики і проблематики Нечуя-Левицького, бажання його йти в ногу з громадсько-політичними й культурними інтересами епохи, відгукнутися на всі скільки-небудь важливі питання народного життя (чи стосувалося воно сучасного чи минулого), додає чимало нового, свіжого для розуміння світогляду письменника, стає в пригоді при створенні його біографії тощо. Взяти хоча б оповідання «Мар’яна Погребнячка й Бейліс», яке зайвий раз переконує, що твердження вульгарно-соціологічної критики про нібито вороже ставлення Нечуя до всіх національностей, крім української, були вигаданими Цю думку підкріплюють і «Живцем поховані», «Не той став» [6, 398], «Мандрівка на українське Підлясся» (нарис, який чомусь не знайшов собі місця в десятитомнику) і неопублікована ще стаття «Єврейський самобутній культурний тип».

Десятий том складається з чотирьох частин. У першій — «Біографічні матеріали» (вміщено автобіографію «Життєпис Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим»), спогади («Уривки з моїх мемуарів та згадок. В Бо-гуславськім училищі»), які не включалися досі в жодне зібрання творів Нечуя-Левицького. У другій — «Статті та рецензії» дано літературно-критичні, театральні й педагогічні статті та рецензії автора. Одні вперше опубліковані за автографами («Українська поезія» і «Українська дека-дентщина»), а інші досі ніколи не друкувалися в збірниках творів Нечуя («Критичний огляд», «Органи російських партій», «Російська народна школа на Україні», «Педагогічна проява в російській школі», «Загальний огляд найновішої русько-української літератури», «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка», «Де люде — там і лихо»).
(1 Див: Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького, с. 181—183, Сиваченко М Є. Про книгу Н. Є. Крутікової «Творчість І. С. Нечуя-Левицького».— Рад. літературознавство, 1962, № 6, с. 143,)
Важко переоцінити значення вміщених у томі статей та рецензій для з’ясування демократичного світогляду письменника і його літературно-естетичних поглядів. Природно, що Н. Л. Калениченко невдовзі, скориставшись новими матеріалами, виступила зі статтею «І. С. Нечуй-Ле-вицький про літературу», в якій дійшла висновку, що письменник «завжди обстоював літературу високої ідейності, глибокого демократизму й реалізму» *. Безперечною заслугою редакційної колегії і упорядника (Ф. К. Сарани) є те, що вперше за всю історію зібрано докупи й опубліковано 166 листів письменника, причому більшість із них ніде ще не публікувалась. Тут слід віддати належне Ю. О. Меженку, який вклав багато праці, збираючи листування Нечуя для останнього, 11-го, тому. Йому не пощастило здійснити задуманого. І все ж без його почину ми б не мали сьогодні багатьох листів.

Ряд місць прокоментовано неточно, багато питань і прізвищ обійдено. Але було б несправедливо з огляду на виявлені недоліки закреслювати ту особливу трудомістку роботу по коментуванню листів, що випала на долю упорядника. В основному вона виконана сумлінно і зі знанням справи. Незаперечним є одне: листи Нечуя-Левицького викликали у науковців, у всіх любителів красного письменства винятковий інтерес. Адже це, по суті, ключ від творчої лабораторії письменника, у багато куточків якої ще не заглядало око дослідника, від цілого ряду непізнаних сторінок життя і творчості. Широкі кола читачів мають можливість простежити невтомну п’ятдесятирічну працю письменника. Але у виданні виявилися прикрі недогляди і недоліки. Багато ще творів письменника залишилось поза зібранням.
(1 Рад. літературознавство, 1969, № 12, с. 62. Закономірно, що Н. Л. Калениченко у книзі «Українська література XIX ст. Напрями, течії» (1977) широко користується (чи не вперше у праці такого типу) теоретичними положеннями Нечуя-Левицького.)
У 1969 р. вийшла книжка В. О. Власенка «Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького» — праця сумлінна і корисна, особливо вдалими міркуваннями щодо майстерності письменника, заглиблення його в сферу психології героїв, у чому Левицькому більшість дослідників відмовляла. В. О. Власенко наголошує на тих місцях у творах (або й на окремих творах) Нечуя, що зближували його з революційними демократами. Та книга втрачає від того, що автор в окремих питаннях виявляє непослідовність, а інколи й суперечність. Передусім це стосується теоретико-літературних питань, характеристики деяких образів тощо. Скажімо, теза про Нечуя-Левицького як одного з основоположників соціального роману (с. 6, 174) не знаходить підкріплення в останній частині праці *. Положення, що до статті Нечуя «Сьогочасне літературне прямування», вже немає чого повертатись, бо радянське літературознавство про неї все сказало, не може сприяти дальшому розвитку творчої думки. Вважати, що в ній автор виходив з ідеалістично-буржуазних концепцій, неправильно трактував принципи реальності, народності та національності (с. 63),— значить погоджуватись з упередженим, однобоким до неї ставленням.
(1 Вказану прогалину дещо заповнив дослідник у наступній книжці. Див.: Власенко В. О. Український соціальний роман 70—80-х років XIX ст. Дніпропетровськ, 1977, с. 16—25.
2 Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького. К,: Рад. школа, 1969, с. 65, 80, 179. Порівняй це з твердженням на с. 15.)
Мабуть, не випадково автор книги ніде не обмовився про статтю Нечуя «Органи російських партій», без врахування якої тепер уже не можна розглядати й «Сьогочасного літературного прямування». Важко погодитись із твердженням (воно проступає в кількох місцях) про дисонанс між світоглядом і творчим методом Нечуя: «В теоретичних питаннях він дотримувався ідеалістичних концепцій (?), у художній же практиці правдиво і чуло відгукувався на злободенні питання, уболівав за долю пригніченого народу»2. До речі, автор книги вважає, що письменник «усвідомлював рушійні сили класової боротьби [...]» (с. 172). Хіба можна це узгодити з «ідеалістичними концепціями» Нечуя-Левицького? Трапляються у В. О. Власенка неперевірені висновки. Наприклад: «Листи Кобринської до Нечуя не збереглися» (с. 12), а насправді вони зберігаються у відділі рукописів ЦНБ АН УРСР.

З досліджень 70-х років, які продовжують традиції провідних нечуєзнавців та разом з тим сягають у глиб окремих проблем, слід назвати статті В. Курочкіна («Іван Не-чуй-Левицький про антиклерикалізм і стихійний матеріалізм українського народу»), М. Я. Гольберг і Д. М. Кузик («І. С. Нечуй-Левицький і Байрон»), О. Непорожнього («Рідного слова сіяч»), М. А. Руденка («Розгляд повісті І.С. Нечуя-Левицького «Бурлачка»), І. А. Лісового («Еллінський культурний тип І. С. Нечуя-Левицького»), Л. Хінкулова («Тут жив Нечуй-Левицький»), Л. Г. Коваль («Етнографічні інтереси І. С. Нечуя-Левицького») та інші. З них є потреба дещо зауважити про роботу О. Непорожнього. Якщо її серйозні прорахунки 1965 р. (тоді вона вперше з’явилася у вигляді передмови до «Творів» Нечуя-Левицького) можна виправдати відсутністю багатьох згаданих уже праць, то на цей раз доводиться їх пояснювати не чим іншим, як неуважністю до найновішої літератури. Дійсно, хіба допустимо після появи статті М. Бернштейна про «Органи російських партій» і після десятитомного зібрання творів письменника писати, що він «ототожнював російський царизм з прогресивною російською культурою»? *. Є довільності біографічного характеру, деякі з них співзвучні з тими, про які вже йшлося попереду.
(! Непорожній О. Передмова до кн.: Нечуй-Левицький І. Микола Джеря. Вибрані твори. К.: Веселка, 1971, с. 25,)
Про вшанування пам’яті Нечуя-Левицького на батьківщині письменника, як і про всенародну шану, а також про ті разючі зміни, що сталися в житті Стеблева і його жителів — колишніх прототипів «Кайдашевої сім’ї», «Бурлачки» й інших творів — за радянських часів, широко розповідає С. Хаврусь (директор Стеблівського літературно-меморіального музею І. С. Нечуя-Левицького) в книжках «Стеблівський будинок-музей І. С. Нечуя-Левицького» (1971) і «Стеблів. Історико-краєзнавчий нарис» (1972).

З найновіших праць доброго слова в основному заслуговує розділ про І. Нечуя-Левицького в «Історії української літератури другої половини XIX ст.» 1979 р. Висловимо лише одну незгоду з авторкою Л. Г. Виковою. Читач може зрозуміти, що на моральне видужання Василини («Бурлачка») впливали ліси і садки Круглика, нагадавши їй рідну Комарівку (с. 172). Без «рицаря великих моральних подвигів» Михалчевського важко уявити душевне відродження Василини. У цьому Нечуй перегукувався з Шев-ченковою повістю «Капитанша».

У 1979 р. з’явилася книга М. С. Грицюти «Селянство в українській дожовтневій літературі». В окремому її розділі йдеться і про Нечуя-Левицького. Тут, як і в праці Д. В. Чалого «Епопея в російській та українській літературах XIX ст.» (1980), широко розглядається повість «Микола Джеря» як новаторський, етапний твір в історії української літератури, як одне з найбільших завоювань критичного реалізму, де виявився нахил автора до розв’язання найважливіших проблем епохи, до широких філософських узагальнень. Переконливими є висновки М. С. Грицюти про те, що письменник «вчинив справді революційний подвиг» (с. 55), виявив громадянську мужність, що 'він звертався до минулого заради сучасного, зумів подати цільну концепцію народу, намалювати ідеального героя Миколу Джерю такими рисами і соціального і морального характеру, за які його можна назвати рицарем без докору й догани (с. 74).

Цікавими видаються нам екскурси дослідника в деякі питання літературного процесу минулого, типологічні зіставлення з тим, щоб точніше і доказовіше визначити місце «Миколи Джері» в художньому літописі народу. На жаль, не знаходимо у книжці М. Грицюти такої ж грунтовної розмови про повісті Нечуя-Левицького «Бурлачка» і «Кайдашева сім’я»,У 1980 р. була видана книжка Р. Г. Іванченка «Іван Нечуй-Левицький». Задум автора — розглянути творчий шлях письменника-демократа з висоти сучасних досягнень науки про літературу, розширити уявлення літературознавців, студентів-філологів, учителів про ідейно-виховний і художній зміст його творчості. І певного мірою це йому вдалося. Заслуговують, зокрема, на позитивну оцінку міркування Р. Іванченка про ставлення Нечуя-Левицького до декадентства, про роль учителів Богуславського училища у засвоєнні майбутнім письменником основ матеріалістичного розуміння світу, про порушення прозаїком злободенних проблем тогочасної дійсності. Подибуємо вдумливий аналіз прозових творів на селянську тематику і ряд драматичних творів. У праці Р. Іванченка незаперечним і цікавим є висновок: «Одна справа писати про село і для виразу думки залучати тільки арсенал засобів, звичних у сільському побуті та взаєминах, і зовсім інша — писати про заробітчан, інтелігенцію тощо» (с. 141). З такої точки зору слід розглядати і питання проблематики, характеру і системи образів, ідейного звучання творів Нечуя залежно від їхньої тематики. Проте автор книжки солідаризується з думкою тих літературознавців, які вважали, що існує суперечність між Нечуєм-теоретиком, критиком і Нечуєм-художником (с. ЗО), інакше кажучи, згоджувалися з твердженням, що реалістична творчість письменника була актом позасвідомої його діяльності.

Чи не найхарактернішою з погляду захисту постулату, що між світоглядом і творчим методом Нечуя нібито чувся дисонанс, була стаття «Сіяч правди і добра». Автори її спочатку називають Нечуя-Левицького письменником-гу-маністом, письменником-демократом, наводять глибоко правдиві слова Олеся Гончара, а потім зазначають, що палка любов до народу і Вітчизни, ненависть до експлуататорів, глибоко реалістичне відображення пореформеної соціальної дійсності з’явилися у творах Нечуя не як наслідок передового його світогляду, а «всупереч [.,.] ліберально-буржуазним поглядам» '. Прихильники такої концепції, мабуть, не усвідомлюють того, що мимоволі потрапляють у полон філософії інтуїтивізму. Відомо, що її представник французький філософ-ідеаліст Бергсон виступав проти наукового пізнання і розумного, логічного мислення, якому протиставляв містичну здатність інтуїції до безпосереднього «узріння».

У свій час О. Фадеев, посилаючись на відоме висловлювання Ф. Енгельса про Бальзака, писав: «Протиставлення методу світоглядові, що було вихідною позицією естетів, на ділі означає заперечення впливу світогляду письменника на його творчість. Така позиція не відповідає реальним фактам історико-літературного процесу минулого й сучасного. Дослідники літератури, які об’єктивно й глибоко вивчили творчість великих художників слова різних епох, тих художників, творчість яких була складною й суперечливою, завжди приходили до одного й того ж висновку: не існує суперечностей між методом і світоглядом, є суперечності в самому світогляді» 2.

Треба пам’ятати, що для визначення поглядів письменника беруться до уваги не тільки публіцистичні, літературно-критичні, філософські праці, рецензії, листи, громадська його діяльність, а й художні твори (до речі, для письмен-ника-реаліста художня творчість і є громадською діяльністю). Революційно-демократичний світогляд Марка Вовчка, наприклад, визначається в основному на підставі її творів. Аж ніяк не обходяться художні твори при розгляді світогляду Т. Шевченка, Панаса Мирного, І. Франка, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки й інших письменників.
(1 Пепа В., Попов І. Сіяч правди і добра,—Рад. Україна, 1968, 23 листоп.
2 Фадеев А, Заметки о литературе.— Лит, газета, 1955, 29 сент.)
В. І. Ленін у відомих статтях про Л. Толстого писав не про суперечності між Толстим-мислителем і Толстим-художником слова. Він підкреслював, що «суперечності в творах, поглядах, вченнях, у школі Толстого — дійсно кричущі» !. Виходячи з цих статей В. І. Леніна, можна успішно розв’язувати дану проблему й стосовно Нечуя-Левицького. Насправді у Нечуя ми маємо суперечності не між світоглядом і творчим методом, а в самому світогляді, що знаходить виявлення і в художньому методі, підході до дійсності, найзагальніших рисах творчості письменника, конфліктах, художніх образах тощо. Переконливо, на нашу думку, зазначав І. Стебун, що найкращі реалістичні твори Гоголя, Бальзака, Толстого, Нечуя-Левицького, як і інших видатних письменників минулого, з’явилися не всупереч їхньому світогляду, а завдяки перевазі гуманістичних рис у ньому2,
(1 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 17, с. 147.
2 Див.: Стебун І, Мистецтво, гуманізм, сучасність. К.: Рад. письменник, 1965, с. 60.)

0

5

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ І. С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО (В ОСНОВНИХ ДАТАХ І ДОКУМЕНТАХ)

Народився І. Левицький 13(25) листопада 1838 р. в містечку Стеблеві, тоді Канівського повіту, Київської губернії! (нині Корсунь-Шевченківського району, Черкаської області), що над Россю, натхненним співцем якої він став. Іван був найстаршим з дітей у родині стеблівського священика Семена Степановича Левицького, людини як на свій час неабияк розвиненої і культурніш] він «сидів над Книжками» [10, 263], записував фольклор (без надії побачити його надрукованим), а малий Іван переписував. Батько мав щималу бібліотеку, відкрив у Стеблеві школу і мріяв навіть про громадську крамницю, щоб визволити селян од залежності й крутійства місцевих крамарів. Школу, що її вів С. Левицький влітку на пасіці в катразі, а взимку — на пекарні, «розформував» місцевий пан-дідич Зиновій Го-ловінський [10, 9—10], заганяючи з неї дітей-кріпаків до своєї фабрики.!

1838—1845

З автобіографії Нечуя-Левицького 1876 р. дізнаємося, що батько Івана мав родинні зв’язки з місцевими селянами: його мати «була з стеблівських селян, з фамілії Коркішок. Коркішки й тепер живуть у Стеблеві і признаються до нас, як до родичів» [10, 263]. Це, крім усього іншого, сприяло зносинам майбутнього письменника з простими людьми. Не випадково наголошує він на селянському походженні й по лінії матері. Ганна Лук’янівна була говіркою, безпосередньою, веселою, щирою. Говорила вона українською мовою, пересипаною прислів’ями і приказками, чудово співала, читала дітям житія святих й інші книжки: «[...] Мала добрий голос і за роботою любила співати українські пісні, як роблять селяни, бо й її мати була селянка з Лебедина з фамілії Давиденків (батько її Лук’ян Трезвинський був священиком Лебединського монастиря.— М. Т.). І тепер в Лебедині та в Матусові є мої родичі селяни Давиденки» [10, 263]. На плечах Ганни Лук’янівни лежало все господарство як дома, так і в полі. Крім Івана Левицькі мали дві пари близнят (дочка Ганна 1 і сини Амвросій, Федір і Дмитро). Мати померла, коли Іванові йшов 13-й рік.
(1 По чоловікові Радзієвська.
2 У листі до Н. Кобринської І. Левицький (1900) згадував про те, як баба Мотря відкривала йому світ, була першою вчителькою [10, 367—368].)

За Іванового дитинства побут у родині Левицьких відрізнявся від селянського хіба тим, що дітей доглядала няня — баба Мотря, яка доводилася далекою родичкою матері з Лебедина2. «Наш дом,— пригадує Нечуй,— був старинний, непросторний [...]. Я, брат і сестра спали в пекарні на полу коло нашої няньки, баби Мотрі, бо в горницях не було місця» [10, 264]. За таких обставин, коли діти попа перебували в найближчих стосунках з нянею і селянами, їхній вплив на виховання хлопця не пройшов безслідно. Виняткова роль тут належала казкам, прислів’ям і пісням, яких малий Іван навчився співати від них, бо й сам дуже любив пісні. Глибоко западали вони в душу хлопця і розкривали перед ним чарівний світ, сприяли розвиткові фантазії [10, 264—265],

Крім того, діти слухали ті самі казки, співали ті ж пісні, що й їхні однолітки — селянські діти, брали участь у всіх подіях чи церемоніях народного життя (весілля, хрестини, похорони та ін.), які відбувалися відповідно до народного ритуалу. Левицький ще з дитячих літ стихійно, несвідомо, але міцно увібрав у себе те здорове зерно щирого демократизму, яке згодом зійшло, розрослося і зазеленіло на його літературній ниві. Значною мірою цьому сприяли тривалі тісні зносини (на полі, дома, в дорозі та ще далекій) Івана з талановитим народним гумористом, своєрідним скоморохом Антоном Радивиловським (див. нарис «Українські гумористи та штукарі»), який «скрізь і у всіх сипав жарти як з мішка», так умів імітувати, що «кожний актор позавидував би його жартівливому плачу і смішним очам» [5, 382]. Отой іскристий, соковитий гумор багатьох творів Нечуя виріс на міцно закладеному Радивиловським фундаменті.

Могутніми джерелами творчого натхнення майбутнього письменника були чарівна довколишня природа, історичні місця поблизу Стеблева, пов’язані з іменами Б. Хмельницького і С. Наливайка, про яких малий Іван дізнався з батькових уст [10, 8]. Частина з тих історичних подій відбувалася якщо не в Стеблеві, то близько його (Корсунь, Канів, Сміла тощо), і це викликало у дітей, передусім в Івана, великий інтерес. Ще дитиною перечитав Іван у батьковій бібліотеці популярні тоді книги з історії України — М. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, «Літопис» Самовидця.

Батькова бібліотека відкрила І. Левицькому очі й на твори нової української літератури, передусім Т. Шевченка [10, 17]. З дитячих літ Іван став живим свідком виняткової популярності імені Шевченка та його пристрасних віршів серед найширших мас покріпаченого народу. Юнацькі враження про геніального земляка (від Стеблева до Кирилівки якихось 25 км) та його поетичну творчість у Нечуя були такими ж міцними і незабутніми, як і враження від надроської природи.

1845—1846
Вчитися малий Іван почав разом із сільськими хлопцями в школі свого батька [10, 265]. На сьомому році "хлопця було одвезено до Богуслава і передано дядькові (по матері) Євтропові Трезвинському, який працював учителем Богуславської бурси} а потім — на парафії під Богу-славом (Семигори). Тут він страшенно нудьгував за домівкою, уперше відірваний від матері й звичних обставин життя: «Було надвечір дядько Євтроп з другим дядьком, Дорофеєм, співають українські пісні, бо в обох були чудові голоси. Євтроп пригравав на скрипці. Вони співають та жалю мені завдають, а я в кімнаті було цілий вечір плачу за матір’ю» [Ю, Ю].

1847—1853

Дядько Євтроп так добре підготував Івана до вступу в школу, що він восени витримав екзамен не в заправляль-ний (нижчий, підготовчий) клас, а в інфіму (перший клас; а був ще середній клас і синтаксис) Богуславського духовного училища (бурси), що містилося при монастирі [10, 18—19].

Перші кроки шкільного життя майбутнього письменника позначені церковною схоластикою, холодною черствістю і бузувірством реакційних «наставників» (ієромонах Федір, інспектори Троїцький, Страхов). У своїх мемуарах Нечуй-Левицький нелюдські знущання педагогів-садистів порівнював із жахливими картинами Дантового пекла [10, 29—30].

Було б, однак, невірним уявляти, що І. Левицький, учні Богуславського училища перебували в умовах лише несу-світньої темряви, що на їхню долю випадали тільки неймовірні прикрості, постійні очікування немилосердних покарань. Малий Іван майже повністю перебував під впливом позашкільного дозвілля, неофіціального життя, побуту і навколишнього світу. Він, отже, бачив, з одного боку, «царство паль та різок», а з другого — царство дивовижної богуславської природи; він перебував не лише поруч з учителями-інквізиторами, а й у колі невимушених друзів (Дем’яновський, Дашкевич, Нетупський, Коломацький), талановитих і гуманних молодих учителів, які вабили науковими знаннями, дружнім ставленням до вихованців (Черняк, Креховський, Мацкевич, Акимович та ін.). Тому ні мертва схоластика, ні релігійна догматика, ні аскетична мораль неспроможні були заглушити у вихованців, передусім в Івана, всього людського. У цій школі народжувалися і пробивали собі дорогу через товщу всіляких «свинцевих мерзот», варварських принижень дитячої гідності поетичні інстинкти майбутнього Нечуя. Мемуари письменника («В Богуславськім училищі») зайвий раз підтверджують, що сам^'тут появився у хлопця нахил до живої уяви, зародилосьміеабияке вміння спостерігати події навколишньої дійсності, пильно приглядатися до людей і бачити в них типові й індивідуальні риси. Із Богуславсько-го училища виніс майбутній письменник байдуже, навіть скептичне, різко критичне ставлення до релігії, церкви, зневагу до релігійних догматів, а надто їх проповідників, які за показною святістю приховували страшенне лицемірство, а то й пазурі хижих звірів.

1853—1859

У 1853 р. І. Левицького переведено [10, 267] в Київську' духовну семінарію. Київ, природа, величний Дніпро з зеленими берегами, чудові краєвиди київських гір справили сильне враження [10, 13]. ¿Мешкав він у тісних квартирах міщан та дрібних урядовців на Подолі. Спостереження над життям, побутом, інтересами й прагненнями дрібних урядовців, міщан, купців та їхніх дітей згодом вилились у сатирично-побутові картини («Хмари», «На Кожум’яках», «Голодному й опеньки — м’ясо» та ін.).У формулярному списку I. С. Левицького значиться: «Навчався в Київській духовній семінарії з 1853 по 1859 р. учінню про священе писання, богословію, історії біблейській, церковній загальній і російської церкви, обрядо-словію, канонічному праву, патрології, логіці, психології, словесності, громадянській загальній і російській історії, математиці, фізиці і практичній геометрії, катехізичному вченню про богослужебні книги, народній медицині, сільському господарству і природній історії, мовам латинській, грецькій, французькій і німецькій» '. Зі всіх цих предметів І. Левицький мав оцінки «дуже добре» 2„ Наука в семінарії мало чим різнилася від бурсацької. Процвітали тут різні покарання, які запам’яталися Іванові: «В семінарії різок не було, хоч іще ставили на коліна і сажали в карцер або на голодний стіл» [10, 267]. Та він мав можливість навчатися поза програмою за новими гімназіальними підручниками, а головне — задовольняти спрагле серце художньою літературою. В семінарії прочитав Іван багато творів російських (Пушкін, Гоголь) і зарубіжних авторів (Лесаж, Бернарден де Сен-П’єр, Сервантес, Шатобріан, Вальтер Скотт, Данте, Ежен Сю), поглибив знайомство з українською літературою (Шевченко, Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Гребінка, Боровиковський, Забіла та ін.).
(1 Центральний державний архів Молдавської PCP, ф. 156, on. 1, од. зб. 473, арк. 59.
s Див. вперше опублікований атестат Левицького.— Рад. літературознавство, 1968, № 12, с. 36—37.)

1859—1861

А Післяізакінчення Київської духовної семінарії в 1859 р. І. Левицький, виснажений гарячкою, на яку перед тим хворів, повернувся в рідний Стеблів, а через кілька місяців став працювати в Богуславському училищі [10, 15]. У названому вже формулярному списку зазначається, що І. С. Левицький призначений учителем слов’янської граматики, загальної географії й арифметики Богуславського духовного повітового училища/.з окладом у 128 крб. 70 коп.1, де працював з 22 квітня 1860 Р- по 20 вересня 1861 р., тобто один рік і п’ять місяців2,; Як пізніше згадував його учень П. Клебановський, тут Левицький виявив риси гуманного, передового учителя — активного борця проти тілесних покарань3. І. Левицький не обмежувався лише офіціальною програмою, заняттями в класі, а дбав про ширшу освіту своїх вихованців.

Але 22-літньогр юнака тягло до вищої школи, і він у Стеблеві, а потім і в Богуславі ретельно готувався до іспитів з німецької мови й інших предметів.^ 12 квітня 1885 р. Богуславське училище в зв’язку з оформленням пенсійної справи сповіщало директору Кишинівської гімназії, що «бувший учитель Богуславського духовного училища Іван Левитський журнальною ухвалою правління Київської духовної семінарії од 18 вересня 1861 р. звільнений від посади для вступу в Київську духовну академію» 4.
(1 Див.: ЦДА Молдав. PCP, ф. 156, on. 1, од. зб. 473, арк, 59.
2 Див.: там же, арк. 68-а.
3 Див.: Клебановский П. Богуславское духовное училище (по школьным воспоминаниям).— Киев, старина, 1894, № 10, с. 32. Киевская старина, 1894, № 11, с. 272—273.
4 ЦДА Молдав. PCP, ф. 156, on. 1, од. зб. 473, арк. 57.)

1861 — 1865

З 3 осени 1861 р. І. Левицький був уже серед студентів Київської“духовної академії. Роки навчання в ній відіграли важливу роль у формуванні світогляду, визріванні нахилів І. Левицького до літературної творчості. На цей час припадає ширше знайомство його з російською й українською літературами, що остаточно виробило літературні смаки Левицького, твердо визначило подальшу долю,характер його участі в громадсько-культурному житті другої половини XIX — початку XX сту

У статті М. Л. Мандрики «До біографії І. С. Нечуя-Левицького» наводяться цікаві архівні матеріали, що підтверджують зв’язок таємного студентського товариства Київського університету (М. Муравський, Я. Бекман, П. Єфименко, П. Завадський, О. Тищинський, В. Порту-галов) з деякими студентами духовної академії, а також слушно зазначається, що революційні традиції студентів університету проникали і в духовну академію та не були чужими Левицькому

У Київській духовній академії, як і в інших навчальних закладах, були різні професори: одні читали лекції «по старих, жовтих як пергамент» конспектах і плели таку нісенітницю,що «студенти перестали ходити на їх лекції», а інші — переважно молоді професори — були «дуже добрі» і «щиро працювали над наукою»2. Однак справжнє навчання відбувалося в неофіційній обстановці, у студентських кімнатах, на вулиці, на Дніпрі, Володимирській гірці тощо. Причому, як зазначав Іван Левицький, «студенти в академії працювали над наукою добре і щиро, але не над богословською» [10, 15]. їх тягло до жвавіших і пеку-чіших життєвих, суспільно-політичних справ, що ставилися й розв’язувалися в тодішній періодиці.
(1 Див.: М а н д р и к а М. Л. До біографії І. С. Нечуя-Левицько-го.— Рад. літературознавство, 1968, № 12, с. 39.
2 Мабуть, до тих молодих професорів належали Ф. Г. Лебединцев та Є. М. Крижановський.)
Оскільки журналів з бібліотеки студентам не видавали, то вони самі складались і передплачували «всі тодішні товсті журнали», тобто «Современник», «Отечественные записки», читали там усе запоєм, обговорюючи прочитане з таким запалом, на який здатна пристрасна молодь. У цьому місці автобіографія письменника 1876 р. істотно відрізняється від автобіографії 1881 р не лише тим, що в ній перелічуються російські журнали, які передплачували студенти академії, а й дається (правда, лаконічно) їх оцінка: «Студенти складались і виписували самі всі луччі журнали: «Современник», «Русское слово», «Время», «Рус-ский вестник» [10, 268].

1865—1866

Закінчивши 1865 р. Київську духовну академію ,зі званням магістра богосдовІя, Левицький, проте, не став духовним сановникомДхоч така перспектива була цілком реальною [10, 331]. Нездола.щіа пристрасть до літератури штовхнула його на свідомий подвиг: будучи надто далеким дід^кар’єристських прагнень, І. Левицький обрав£нелегкий, тернистий шлях педагогічної і літературної діяльності.

Свою службову діяльність розпочав восени того року в Полтавській духовній семінарії *, де став за вчителя російської словесності і риторики. Із спогадів колишнього учня Полтавської семінарії тих років І. Зубковського дізнаємося, що Іван Левицький як учитель і гуманна, тактовна в поводженні з учнями людина залишив глибокий слід у пам’яті своїх вихованців. Свій предмет (словесність) Левицький знав добре, викладав його цікаво, захоплювався літературою і викликав у вихованців до неї посилений інтерес, а надто, коли читав у класі деякі художні твори, особливо Шевченка. Тоді семінаристи заслуховувались так, що не вважали на дзвінок, який кликав їх на перерву.
(1 3 автобіографії 1876 р. дізнаємося, що Іван Левицький просився в Київську семінарію, але йому відмовили в проханні й «послали в Полтавську учителем словесності» [10, 269].)
Полтава з її відомим політичним, культурним і літературним життям активізувала давні прагнення Левицького; тут він написав перший твір—повість «Дві московки». Але матеріальні злидні [10, 16, 269], а головне — неможливість сполучити службу в духовній семінарії (зрозумів, що йому «не жити з ченцями») з діяльністю українського письменника змусили І. Левицького порвати із духовним відомством, покинути Полтаву та податися в Каліш (у Польщі) на роботу в цивільний навчальний заклад.

1866

І. Левицький став учителем російської мови і словеснос-—ті, історії й географії Росії і Польщі жіночої польської гімназії в Каліші Лодзинської шкільної дирекції Варшавського учбового округу.

1867

у З 3 червня 1867 р. І. Левицький починає працювати учителем тих самих предметів [10, 278], що і в Каліші, у Сідлецькій жіночій прогімназії, яка згодом (1872) була перетворена на гімназію/

З вересня 1867 р. рішенням педагогічної ради І. Левицький був призначений «бібліотекарем з додатковим окладом по 50 крб. на рік» ’.

У Сідлеці працював аматорський гурток, який з великим успіхом поставив п’єсу І. Котляревського «Наталка Полтавка», і Левицький брав у цьому найактивнішу участь, «дуже добре» виконуючи роль Петра.

У кінці року І. Левицький здійснив поїздку до Варшави, де познайомився з родиною П. Куліша і колишнім редактором «Основи» В. Білозерським [10, 326].
(1 Див.: службовий атестат І. С. Левицького,— Інститут літератури Зм. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Відділ рукописів, ф. XI, № 16.)
Між 1867—1873 роками у Сідлеці написаний перший варіант повісті під назвою «Наймит Яріш Джеря». Рукопис був загублений П. Кулішем, якому І. С. Нечуй-Левицький передав його під час зустрічі за кордоном.

1868

Левицький зв’язався з галицькими періодичними органами («Правда», «Основа») і вперше під псевдонімом І. Нечуй (далі письменник зберіг також і власне прізвище) вийшли повісті «Дві московки», «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть», стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності».

У своєму «Життєписі» письменник пише про обставини, що змушували його довгий час приховувати свою літературну діяльність: «Почавши писати свої повісті в той час, коли була заборонена українська література, я нікому не говорив про це: об тім навіть не знали ті товариші, що жили зо мною на одній квартирі, не знав батько, хоч ще до його смерті вже були надруковані в «Правді» перші мої повісті» [10, 17].

Літературний дебют І. С. Нечуя-Левицького був блискучим. Новизна, ідейно-художня досконалість творів, змістовність ранніх статей справили сильне враження. У цьому зв’язку надто показовим є маловідомий, але красномовний факт: діячі народовського напряму були настільки вражені талановитістю молодого ученого і письменника, що вирішили запросити його на завідування кафедрою, української літератури Львівського університету '. Важко сказати, чому Левицький не відгукнувся на запрошення.

Працюючи в Сідлеці, Нечуй широко задумав, але тільки частково здійснив план вивчення життя людей, етнографії, архітектури, культури, особливостей мови навколишніх місць, без чого не мислив дальшого розвитку творчості. Спеціальна записна книжка стала на все життя постійним супутником у всіх його поїздках по селах, містах, за кордоном.
(1 Див.: Студинський К. Галичина й Україна в листуванні, 1862-1884. К.: Пролетар, 1931, с. 91, 143, 398, 417, 505, 516,)

Влітку 1868 p. Нечуй-Левицький відвідав Вільно, Ригу, ^Петербург, Москву, познайомився з М. Костомаровим, суспільно-політичним і культурним життям столиці.

1869

Авдотья Левицька (батькова сестра) у листі за лютий 1869 р. до Івана скаржиться на племінника Дмитра: «Жаль, що я не читала твого листа, в якому ти описав свою подорож. Не знаю, чому Митя мені не дав твого листа, скільки я його не просила» *.

Літні вакації І. Левицький використав для поїздки разом з своїм другом Г. Сольським, який у «Наталці Полтавці» виконував роль Миколи, за кордон — у Відень, а звідти — в Швейцарію, як порадив П. Куліш [10, 326— 327].

У цьому році у Львові опублікований роман «Причепа».

1870

Роман «Хмари» написаний у 1870—1871 pp.

Надруковані переклади казок М. Є. Салтикова-ЩедрЬ на «Повість про те, як мужик харчував двох генералів» та «Дикий пан», які були опубліковані в «Отечественных записках» у 1869 році.

1871
(1 ЦНБ АН УРСР. Відділ рукописів, ф. 1, № 27929.)
М. Возняк, посилаючись на листування М. Драгоманова з М. Бучинським, писав, що І. Нечуй-Левицький був «1871 р. навесні у Львові, де познайомився з Михайлом Подолинським, Наталем Вахнянином, Омеляном Партацьким та іншими й дав власним накладом друкувати свої повісті» '. Це підтверджують і архівні матеріали Люблінського воєводського архіву (Польська Народна Республіка), одержані нами від його директора Ф. Ходака.

У статті «Органи російських партій» зроблено огляд російських журналів і газет за 1869 р. і перші місяці 1870 р.

У статті І. С. Нечуй-Левицький досить прихильно писав про роман М. Г. Чернишевського «Що робити?». Стаття підписана криптонімом «І. Н.».

1872

У нарисі «Мандрівка на українське Підлясся» І. С. Нечуй-Левицький описує відвідування Білої (повітового міста Сідлецької губернії, де працювали його друзі), багатьох сіл (Мала Дубровиця, Тучна, Яблучна та ін.). Перед окремими розділами нарису письменник ставить епіграфи, беручи їх переважно з Шевченкових творів, щоб з більшою силою показати наслідки соціального й національного поневолення українського народу польськими й іншими панами 2.

У цьому році у Львові надрукована перша книга письменника під назвою «Повісті Івана Нечуя», куди ввійшли «Дві московки», «Рибалка Панас Круть» і «Причепа». Видати її у Росії заборонила цензура.

1873

Ймовірно, у липні І. Нечуй-Левицький їздив разом зі своїми колегами у Дорогичин — місто над Бугом на ЗО км від Сідлеця. Був І. Нечуй-Левицький і в Острозі.
(1 Возняк М. З листування Івана Нечуя-Левицького з галичанами.— Науковий збірник за 1927 рік. ДВУ, 1927, с. 98.
8 Див.: Правда, 1872, ч. VIII, с. 379,)
На цей же період припадають враження від поїздки Сідлець — Стеблів через Київ, Фастів, Білу Церкву й інші пункти, що знайшли відбиття в пізніше написаному нарисі «Живцем поховані».

Після літніх канікул І. С. Нечуй-Левицький повернувся до Сідлеця на роботу. Але тут його чекала неприємність: попечитель Варшавського учбового округу самовільно перевів його на службу в Сувалки. Вчинене відносно рядового вчителя свавілля пов’язане з боротьбою за місце Ле-вицького. Даремно просили за нього начальник дирекції і директор гімназії, «добрі і шановні люди» — перемогли інтригани. Не можна обійти ще одного вияву брутального поводження попечителя учбового округу з письменником: «Попечитель прийняв мене коло порога, говорив сухо і незвичайно, з криком, виказав ні за що, ні про що якусь неласку [...]» [10, 17]. Ймовірно, що Левицький мав попередню домовленість про роботу в Одеському учбовому окрузі, бо виїжджав до Одеси влітку 1871, 1872 і 1873 рр. Не випадково в автобіографії він дуже коротко писав: «Я подав телеграму в Одес і дістав місце в Кишинівській гімназії» [10, 17]. У Люблінському воєводському архіві зберігається лист начальника Сувалкської учбової дирекції начальнику Сідлецької учбової дирекції від 15 серпня 1873 р. (№ 3222) про переміщення Левицького на південь Росії з проханням «додане до цього запрошення на ім’я Левитського вручити йому під розписку». Тут же рукою Нечуя написано: «Відношення про призначення мене учителем Кишинівської гімназії одержав 19 серп. Учитель Іван Левицький»

У цьому році написана романтично-фантастична казка «Запорожці».

У львівському журналі «Правда» надрукований уривок з повісті «Хмари» під назвою «Новий чоловік».
(1 Люблінський державний воєводський архів. Фотокопія з персональних актів шкільних дирекцій: Хелмської, Люблінської і Сідлецької, № 1649, с. 57»)

1874

24 січня вперше надруковане оповідання «Не можна бабі Парасці вдержаться на селі».

Надрукований перший у Росії твір І. С. Нечуя-Левицького «Рибалка Панас Круть».

У львівському журналі «Правда» опублікований уривок з повісті «Хмари» під назвою «Екзамен».

Вийшло перше видання твору «Хмари» у збірнику «Повісті Івана Левицького».

1875

У журналі «Правда» вперше надруковане оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти!».

Вчителюючи у Кишинівській гімназії, І. С. Нечуй-Левицький створив лібретто «Маруся Богуславка» і драму «В диму та в полум’ї».

У Києві у цьому році написав міщанську комедію-водевіль «На Кожум’яках».

Опублікований нарис-фантазія «Бідний думкою багатіє».

1876

Помер брат Дмитро.

Написано автобіографію. Закінчено другий варіант повісті «Микола Джеря», опублікований нарис «Світогляд українського народа».

1877

У оповіданні «Ніч на Дніпрі» письменник писав про те, що влітку цього року він був на Україні і заїжджав у Київ,

1878
Вперше опубліковано повість «Микола Джеря» у львівському журналі «Правда».

У статті «Сьогочасне літературне прямування» виявляються суперечності світогляду письменника.

1879

Написаний великий нарис «Дрегочин та Остріг». З нарису випливає, що І. С. Нечуй-Левицький відвідував багато міст і сіл Підлясся та Волині: Дубно, Вишневець, Кременець, Збараж, Брест, а також Луцьк і село Теремів (Теремне) за 7 верст від нього.

При Кишинівській гімназії було організоване товариство «всілякої допомоги бідним учням Кишинівської гімназії». Статут його підписаний крім директора й інспектора дев’ятьма учителями, в тому числі й І. Левицьким. Зберігся список членів товариства. Кожний бажаючий записував себе власноручно. Підпис Івана Левицького стоїть у числі перших

У цьому році у Львові вийшла повість «Кайдашева сім’я».

1880

Письменник написав оповідання «Приятелі», яке мало спочатку назву «Як коваль Кузьма впіймав злодія Кузьму». У листі до О. Кониського він сповіщав: «Оповідання було написане літніми вакаціями 1880 р. в с. Шендерівці, де й сталася ця пригода».

Там же він пише: «Для великого альманаха в мене є велика повість «Старі батюшки й матушки». Але ця заго-лова нехай вас не лякає: повість не клерикальна, а навиворіт».
(1 ЦДА Молдав, РСР, ф. 156, оп. 1, од. зб. 414, арк, 9, 11,)

29*грудня у листі до О. Кониського І. С. Нечуй-Левицький писав: «Вакаціями я був у Каневі, їздив на Шевчен-кову могилу перший раз...»

У цьому році у Києві вийшла окремою книжкою повість «Бурлачка».

1881

Кишинівське жандармське управління доносило в Департамент поліції про «небезпечну для держави діяльність завзятого хохломана».

9 червня написав «Життєпис Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим».

У Києві в альманасі «Луна» надруковані нарис «Шев-ченкова могила» та оповідання «Приятелі».

1882

Лише у цьому році була видана повість «Дві московки» на Наддніпрянській Україні.

Написане оповідання «Живцем поховані»,

1883

У журналі «Зоря» надрукований великий уривок з повісті «Хмари» під назвою «Воздвиженський і Дашкович».

До цього року належить перша публікація в Росії повісті «Микола Джеря».

1884

24 лютого 1884 р. І. С. Нечуй-Левицький звернувся до директора гімназії ¿-заявою («прошенієм»), щоб той порушив клопотання перед вищим начальством про дозвіл йому виїхати «за кордон в Австрію, для лікування мінеральними водами строком від 5 червня по 10 серпня цього 1884 року» Нечуй-Левидький їздив у Щавницю, відвідував у 1884 та 1885 рр. Львів, зустрічався там з І. Франком, І. Белеем та іншими діячами,) Можна лише доповнити його фактом, що поширює «географію» перебування письменника за кордоном: він відвідав Чернівці, Сучаву, зустрічався з С. І. Воробкевичем 2.

У статті «Сьогочасне літературне прямування», опублікованій у цьому році, І. С. Нечуй-Левицький писав про антиподи російського суспільства першої половини XIX ст.— з одного боку, свавільні пани («вища великоруська аристократія»), які «диктували такі «панщанні укази», що навіть сам цар Олександр І відвертався від них, а з другого — декабристи3.

У цьому році у журналі «Киевская старина» надрукована повість «Старосвітські батюшки та матушки» у перекладі на російську мову.

На початку грудня написаний нарис «З Кишинева», де письменник із захопленням розповів про великий успіх трупи М. Старицького та М. Кропивницького, що гастролювала в той час у місті.

У 1885 Нечуй-Левицький подає директорові «прошение» про відставку, мотивуючи це тяжкою хворобою «Здоров’я моє [...] в останній час розладналося так, що я уже не в змозі продовжувати службу і змушений вийти у відставку»4.

З квітня він подав заяву про звільнення його від служби.
(1 ЦДА Молдав. PCP, ф. 156, on. 1, од. зб. 513, арк. 23.
* Див.: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Відділ рукописів, ф. 59, № 15113.
3 Див.: Сьогочасне літературне прямування. Ч. II.— Правда, 1884,

е. 200.
4 ЦДА Молдав. PCP, ф, 156, оп, 1, од, зб. 473, арк, 4.8,)
В одному з листів за травень 1885 р. письменник зазначав: «Поперед усього, я вже два роки не можу нічого писати) [...]» [10, 300].

(У Кишиневі Нечуй-Левицький здійснив, образно кажучи, сходження на літературні вершини — тут він написав багато найкращих своїх творів.

Побувавши ще раз влітку (кінець червня — початок серпня) 1885 р. на водах в Щавниці, завітавши до Львова, Нечуй повернувся в Кишинів, а звідти восени виїхав до Києва, де жив до останніх днів. Мабуть, варто наголосити, що то було життя хворої (часто в листах письменник скаржився на свою шлункову і нервову хворобу), самотньої, до того ж бездомної людини. Спочатку (1885—1888) мешкав І. С. Нечуй-Левицький на Великій Підвальній, № 31 (будинок Спарро).

Окремою книжкою вийшла повість «Старосвітські батюшки та матушки», в Одесі спочатку у збірнику «Нива», а потім окремим виданням вийшло оповідання «Чортяча спокуса», а у Львові в газеті «Діло» надрукований нарис «В Карпатах».

1886
Перемагаючи хворобу, бездомне існування, І. С. Нечуй-Левицький повністю віддався літературній роботі, написавши в Києві понад ЗО творів.!Влітку він виїздив'з Києва в село до родичів або в Білу Церкву. *

Написаний нарис «В концерті», в якому письменник захоплювався М. Лисенком.

Надруковане оповідання «Баба Параска та баба Палажка», яке об’єднало спільною назвою видані раніше оповідання «Не можна бабі Парасці вдержаться на селі» та «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти!».

У Херсоні у белетристичному збірнику «Степ» надруковане оповідання «Невинна», а у Львові в газеті «Діло» надрукований нарис «Дрегочин та Остріг».

У Львові в «Додатку до «Батьківщини» надруковані оповідання «Цап та баран» та «Дрібна рибка».

1887
У цьому році написані комєдія-водевіль «Голодному й опеньки — м’ясо» та казка «Два брати».

1888

З 1888 по 1909 р. І. С. Нечуй-Левицький жив у Києві у будинку Сегета на Ново-Єлизаветинській (Пушкінській), № 19. Тут прожив письменник найдовше, ,$оча й не без хвилювань: у 1905 р. він просив знайомого напитати йому нову квартиру, бо «хазяйка хоче продать дом, а мені трапляється квартира, але далеко [...], і за квартиру дати треба одповідь в неділю» [10, 444]:-Написане оповідання «Пропащі».
1889

Опублікована стаття «Російська народна школа на Україні», яка підписана «А. Глаголь».

0

6

1890

І. С. Нечую-Левицькому довелось працювати з трьома директорами Кишинівської гімназії. Серед них був В. Л. Соловйов, який працював директором з 1881 по

1904 р. і {відзначався «діловитістю», енергійністю, пунктуальністю й деспотичністю. З нього Нечуй-Левицький Ьіа-писав епізодичний образ директора Кишинівської гімназії у романі «Над Чорним морем»!

Написані роман «Над Чорним морем», оповідання «Афонський пройдисвіт» та «Українські гумористи і штукарі».

1891
У праці «Українство на літературних позвах з Московщиною» Нечуй помилявся, відмовляючи російській літературі в самобутності. Однак тут же письменник розрізняє офіційну Росію від передової, високо оцінює творчість

О.С. Пушкіна, М. Є. Салтикова-Щедріна, Л. М. Толстого і І. С. Тургенева, нещадно викриває російське самодержавство, від якого однаковою мірою терпіли українські й російські передові письменники; він приходить до висновку, що слов’янам корисніше знати Росію передову, аніж бюрократично-консервативну, що кращі твори російських письменників, у яких змальовані передові люди, здатні впливати на зміцнення дружби між слов’янами, до чого публіцист більше схильний, аніж до будь-якого «безмозко-вого ворогування, колотнечі та змагання, набутого від без-мозкових давніх історичних вандальських зносин між усіма народами [...]». Нечуй виявив обізнаність з працями багатьох російських філологів, істориків літератури — Ф. І. Буслаева, В. І. Даля, В. П. Васильєва, В. П. Вахтерова, Г. В. Карпова, Д. О. Корсакова, О. І. Кирпичникова, Ф. Є. Корша, П. О. Лавровського, І. І. Срезнєвського,

О.М. Скабичевського, В. В. Стасова, Д. І. Тихомирова, П. М. Рибникова, П. В. Шейна, О. П. Щапова, досилаючись на них у своєму дослідженні.

Нечуй-Левицький добре розумів місце і роль багатьох російських письменників у розвитку національної літератури, глибоко усвідомлював, що лише на народному і національному грунті народжуються і виростають геніальні митці слова, як, наприклад, Пушкін, Некрасов.

У Львові в журналі «Зоря» надрукована повість «На-віжена», а у журналі «Дзвінок» — оповідання «Вітрогон», які у цьому ж році вийшли тут окремими книжками.

У цьому році І. С. Нечуй-Левицький редагував повне зібрання творів І. П. Котляревського.

1892

Вдумливий аналіз спадщини Нечуя-Левицького дає право на висновок, що серед інших засобів боротьби проти експлуататорського суспільства) (освіта, наука, література, школа)'письменник не виключав і революційного/Найпереконливіше за це промовляє романтична казка «Скривджені й нескривджені». Звичайно, письменник не усвідомлював до кінця того, що тільки революція здатна знищити існуючу поміщицьку та буржуазну форму власності, передати багатства країни в руки народу. Годі було йому зрозуміти основні завдання і рушійні сили буржуазно-демократичної, а тим більше пролетарської революції, як їх розуміли марксисти. Але в нас немає ніяких підстав говорити, що Нечуй-Левицький виступав проти них, висував або хоча б підтримував якусь іншу програму.

У Львові в газеті «Діло» під псевдонімом О. Криницький надрукована казка «Скривджені й нескривджені». Своїм змістом вона посідає особливе місце в творчості Нечуя-Левицького. Автор виявив у ній свої погляди на потребу перетворення суспільного ладу.

У журналі «Дзвінок» надруковані «Попались. Дитячі різдвяні сценки в одній дії».

1893

У цьому році написані повість «Поміж ворогами» (надрукована у журналі «Зоря» і вийшла у Львові окремою книжкою) та нарис «Марія Заньковецька, українська артистка», в якому емоційно розповідається про український театр. Написана стаття «Педагогічна проява в російській народній школі», яка підписана псевдонімом «А. Глаголь».

Письменник почав писати повість «Не той став».

1894
23 січня закінчена повість «Не той став».

У жовтні написана стаття «Загальний огляд найновішої русько-української літератури», яка вперше була опублікована в журналі «Радянське літературознавство» у 1968 р.

1896

У Львові в журналі «Зоря» надруковані повість «Не той став» та оповідання «Сокільська зоря».

1897

У Петербурзі в альманасі «Складка» надруковане оповідання «Старі гультяї».

У листопаді закінчена повість «Князь Єремія Вишневенький», яка була вперше опублікована у 1932 р. Твір не позбавлений недоліків.

1898

Оповідання «Живцем поховані» надруковане у збірці «Привіт д-ру Івану Франку», виданій на честь 25-річного ювілею творчості Івана Франка.

1899

Участь Нечуя-Левицького у громадсько-політичному житті Наддніпрянської України пожвавилася, коли він став здійснювати восьмитомне видання своїх творів (1899—1914)1 Перший том вийшов у Петербурзі.

У Києві опублікована повість «Поміж ворогами».

1900
У Львові у журналі «Літературно-науковий вісник» надруковане оповідання «Без пуття» з підзаголовком «Оповідання по-декадентському».

У Києві вийшов другий том творів.

1901

У лютому у листі до Б. Грінченка І. С. Нечуй-Левицький писав, що скінчив працювати над оповіданням «Київські прохачі».
(1 Рудинська Є. Листи Василя Горленка до Панаса Мирного, 1883—1905. Київ, 1928, с. 82.)
Цікавим є забутий факт, що свідчить про спробу письменника включитися в активне громадсько-політичне життя початку XX ст. «Затівають видання малоросійського журналу,— писав Панасу Мирному 14 червня 1901 р. В. Горленко,— під номінальною редакцією Ів. Сем. Левицького. Клопотання про те пішло на вирішення» Нам вдалося розшукати в ЦДІАЛ окрему справу «По клопотанню д. Левицького про дозвіл видавати в м. Києві журнал малоруською мовою «Промінь» («Луч»)». У заяві («прошении») на Головне управління в справах друку І. С. Левицький писав 20 червня 1901 р.: «Бажаючи видавати в місті Києві періодичне видання малоруською мовою з дозволу попередньої цензури під назвою «Промінь» («Луч»), маю честь уклінно просити Головне управління у справах друку спитати на те дозволу п. Міністра внутрішніх справ. Видання це я маю намір випускати книжками за такою програмою: І белетристика, II поезія, III літературний огляд, IV бібліографія і V біжучі вісті. Термін виходу в світ — щомісячний [...]. Редакцію видання приймаю на себе я, видавець, статський радник Іван евицький» Головне управління в справах друку відхилило прохання І. Левицького на підставі царських заборон у 1876 і 1881 pp.2

У Києві надрукована повість «Причепа», у якої з цензурних міркувань була змінена назва — «Нахаба».

1903

7 січня І. С. Нечуй-Левицький писав М. М. Коцюбинському, що скінчив «Не однакові на вдачу» (таку назву мала спочатку повість «Неоднаковими стежками»),

В Одесі в альманасі «З-над хмар і долин» надрукований нарис «Роковий український ярмарок».

1904

грудні відзначалося 35-річчя літературної діяльності І. С. Нечуя-Левицького.

1905

У виданні «Іван Нечуй-Левицький. Повісті й оповідання» надруковане оповідання «Київські прохачі».

Оповідання «Гастролі» надруковане у виданні «З потоку життя», що виходило у Херсоні. Упорядкували його М. Коцюбинський і М. Чернявський.

1906

У січні в журналі «Рідний край» надруковане оповідання «Ніч на Дніпрі».
(1 ЦДІАЛ, ф. 776, оп. 14, од. зб. 82, арк. 1,
2 Див.: там же.)
Не пізніше 1906 р. написана велика стаття «Українська поезія», у якій І. С. Нечуй-Левицький звертався до політичної поезії Т. Шевченка, з прихильністю відгукувався про твори І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Ю. Федьковича, В. Самійленка, Дніпрової Чайки. Вперше опублікована у Повному зібранні творів, т. 10, 1968 р.

У журналі «Шершень» письменник публікує статтю «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка», в якій розглядає політичну лірику Т. Г. Шевченка.

1907

На початку XX ст. Нечуй-Левицький виявляє жвавий інтерес (не без доброго прикладу й заохочення Б. Грінчен-ка) до мовознавства. Це ще одна важлива галузь діяльності письменника, якій він віддав багато енергії і часу. Він виступив з великою за обсягом і дивовижно багатою за фактичним матеріалом статтею: «Сьогочасна часописна мова на Україні», яка вийшла у журналі «Україна» у 1907 р. (№ 1—3).

1908

Останнє прижиттєве видання повісті «Хмари».

1909

У цьому році І. С. Нечуй-Левицький змінив адресу: Во-лодимирська 5, кв. 1, де проживав до 1911 р.

Письменник продовжує працювати над повістю «Микола Джеря» і в процесі підготовки видання в цьому році вносить низку значних змін, поліпшує текст.

Опубліковані оповідання «Біда бабі Парасці Гришисі» та «Біда бабі Палажці Солов’їсі».

Протягом 1909—1916 pp. займається обробкою своїх записів народних слів, порівнюючи діалектні відмінності їх у різних областях України (ці його матеріали у свій час використовував Б. Грінченко при складанні словника української мови).

1910
Симпатії, усі помисли письменника залишалися на боці тих, хто боровся проти російського самодержавства, поміщиків і буржуазії. Найкраще про це свідчать його літературно-публіцистичні і художні твори початку XX ст., передусім нарис «Апокаліпсична картина в Києві» (1910). Автор не приховує в ньому свого широкого співчуття до трудящих — жертв урядової реакції, він рішуче протестує проти кривавих розправ над робітниками — учасниками недавніх революційних виступів проти самодержавної тиранії.

«Критичне ставлення автора «Миколи Джері» до декадентських писань найочевидніше виявилося у статті «Українська декадентщина» (1910—1911). В ній ми не знайдемо показу соціальних передумов містицизму, еротизму й порнографії в буржуазній літературі, зустрічаємося інколи з однобокими та навіть неправильними з точки зору сучасного літературознавства оцінками творчості деяких західноєвропейських письменників; але загальне негативне ставлення Нечуя до декадентів, явне вболівання його за долю реалістичного й народного напряму в літературі та за долю літературної мови є безумовно прогресивним фактом.

Розглядаючи український декаданс, Нечуй коротко зупиняється на тимчасових відхиленнях деяких українських письменників від реалізму. Основний же удар своєї критики він спрямовує проти Винниченка, справедливо вважаючи його за «найвиразнішого виявця декадентської доктрини в українській літературі» [10, 205]. Нечуй критикує Винниченкових «героїв» за їх психологічну роздвоєність, висловлює явне невдоволення надмірним потягом Винниченка до еротики й порнографії, близько стоячи тут до М. Горького і М. Ольмінського (маються на увазі їхні статті про Винниченка).

Надруковані повість «Неоднаковими стежками» та оповідання «В диму та в полум’ї».

1911

З цього року І. С. Нечуй-Левицький жив на вул. Львівській, 41, кв. 1.

Нечуй-Левицький прихильно зустрів повість Д. Явор-ницького «Де люде — там і лихо» (1911), у якій перед читачем постають картини кривавої розправи над повсталими селянами каральних загонів під командою офіцера Чагіна. Рецензуючи повість, Нечуй наголосив на розгулі чорносотенних банд, створених 1905 р. поліцією й монархічними організаціями для боротьби проти революційного руху. Рецензент підкреслює, що в основі повісті Яворницько-го лежать справжні факти: «Сюжет цієї невеликої повісті взятий з недавно мднувшого часу селянської ворохобні, котра недавно трапилась в Полтавщині» [10, 181]. Мабуть, Нечуй мав на увазі відомі криваві події «Сорочинської трагедії», що змальовані в думі «Чорна неділя у Сорочин-цях». Свою місію офіцер Чагін виконував з неймовірною жорстокістю [10, 182]. Його і письменник, і критик вважають типом епохи, в котру чи не найочевидніше розкрилася катівська суть російського самодержавства. Не випадково Нечуй вдається до зіставлення ката Чагіна з Наполеоном [10, 183]. Здогад Н. Є. Крутікової, що ця історична паралель була в руках обережного майстра слова тільки «вимушеною алегорією, прозорим натяком на сучасного самодержця, винуватця незліченних репресій, заслань і страт» \ заслуговує на пильну увагу.

Написані нариси та статті: «Сільська старшина бенкетує», «Жовті гуси», «Вольне кохання», «Шкодливе ягня», «Телеграма до Грицька Бинди», «Українська декадент-щина».

У нарисі «Вечір на Владимирській горі» письменник пише про суспільні проблеми, що тривожили його.
(1 Крутікова Н. Є. Творчість І, С. Нечуя-Левицького, с. 181.)

У Києві вийшло оповідання «Афонський пройдисвіт» у виданні «Іван Нечуй-Левицький. Нові повісті й оповідання».

1912

І. С. Нечуй-Левицький виступив проти Струве у статті «Вигадки націоналістів про українців».

У книзі «Криве дзеркало української мови» (Твори, т. VIII, і окрема книга, видана у Києві) протестував проти тенденції в той час насадити галицьку книжну мову на Україні.

Вийшла повість «На гастролях в Микитянах» — з життя українських артистів.

1913

Письменник не відійшов на початку XX ст. від громадсько-політичного життя. Нечуй справді не брав та й не міг (за своїм віком) брати участі в революційній боротьбі початку XX ст. Але він прислужився суспільному рухові своїми творами, багатотомне зібрання яких видавав у ті роки. Він сповнений був тривогою, побоюванням за долю мистецтва, молоді, а відтак і цілого суспільства. Тому він рішуче боровся проти аполітичних тенденцій, проти будь-якого відступу від принципів народності й вірності життєвій правді. В цих питаннях Нечуй-Левицький був однодумцем Франка, Грабовського, Коцюбинського, Лесі Українки й інших письменників-демократів.

І.С. Нечуй-Левицький боровся за чистоту української мови і в статтях, і в усіх майже листах останніх десятиріч життя, а потім і в своїй «Граматиці українського язика» (ч. І, Етимологія, К., 1913; ч. II, Синтаксис, К-, 1914). Нерідко письменник мав рацію, а його мовознавчі вимоги * були слушними. Причому, в боротьбі зі своїми противниками (боротьбі небезпідставній та потрібній) Нечуй незмінно орієнтувався на мову Котляревського, Шевченка, Панаса Мирного та інших українських класиків як на зразок.

Як М. Горький та В. Короленко, І. С. Нечуй-Левидький засуджував погромницькі антисемітські настрої. І. С. Не-чуй-Левицький ставав на захист Бейліса у статті «Мар’яна Погребнячка й Бейліс», яка була вперше надрукована у 1961 р.

1914

Виходить дев’ятий том повного зібрання творів. Планувалися ще й десятий—дванадцятий томи [10, 493, 495, 498], але імперіалістична війна розбила плани. Тому не побачили світу в зібраному вигляді деякі художні твори письменника, всі його історичні праці, літературно-критичні й публіцистичні статті.

Почав писати мемуари на 76-му році життя. Описав роки навчання у Богуславі.

Надруковані оповідання «Дивовижний похорон», «Кохання з притичинами».

1916

Остання його адреса в Києві, як свідчать спогади М. Грінченкової, Діонісіївський провулок, буд. № 8,

1917

Лебединою піснею І. Левицького був нарис «Київська Лиса гора», у якому він палко вітав повалення самодержавства.

Чорносотенство було настільки ганебним тоді суспільним явищем у царській Росії, що Нечуй користався цим терміном для характеристики будь-якої людської підлоти,лиходійства і реакційності *. Доречно називає письменник чориою сотнею двох жінок — запеклих оборонців старих монархічних порядків відразу ж після буржуазно-демократичної революції 1917 р. у нарисі «Київська Лиса гора»2.

1918

15 квітня І. С. Нечуй-Левицький помер у будинку для самотніх старих людей. Похований на Байковому кладовищі.
(1 Див.; Нечуй-Левицький І в. Жадоба до книжки й розва« гн на селах. Маяк, 1913, № 32, с. 9.
* ЦНБ АН УРСР. Відділ рукописів, ф. 1, № 27787, арк. 2—3.)

0

7

КОРОТКИЙ БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК ТВОРІВ І. С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО ТА НАУКОВО-КРИТИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ПРО НЬОГО

ОСНОВНІ ВИДАННЯ ТВОРІВ І. С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

1. Прижиттєві видання

Дві московки: Оповідання,— Правда, 1868, № 8, 9, 10—11,12—13.

Світогляд українського народа в прикладі до сьогочасності.— Правда, 1868, № 35—47; 1874, № 16, 17; 1876, № 13—17, 20, 22, 23.

Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть.— Львів, 1869,— 67 с.

Органи російських партій.— Львів: Основа, 1871, ч. 28—30, 32, 33, 35, 36, 38—41.

Повісті І. Нечуя. Дві московки; Рибалка Панас Круть; Причепа.— Львів: Кошт, авт., 1872.— 542 с.

Запорожці: Казка,—Львів, 1873.— 24 с.

Повісті ї. Левицького. Хмари; Не можна бабі Парасці вдержатись на селі; Запорожці.— К, 1874.— 375 с.

Запорожці: Казка,— К, 1874.— 40 с.

Рибалка Панас Круть.—К, 1874.— 67 с. (Перекл. на рос. мову.— Киевлянин, 1874, № 8—10).

Маруся Богуславка: Оперета в 4-х діях.— К-, 1875.— 70 с.

На Кожум’яках: Комедія в 5-ти діях,— К, 1875,— 106 с.

Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти! — К., 1875,—20 с.

Унія і Петро Могила, київський митрополит.— К-,

1875 — 40 с.

Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і святий Володимир і його потомки.— К., 1876.— 68 с.

Татари і Литва на Україні.— К-, 1876.— 42 с.

Легенда о запорожцах: Сказка для детей. (Пер. с малорос. Николая Бранке).— М., 1877.— 40 с.

Микола Джеря: Повість.— Львів. : Наук, т-во ім. Шевченка, 1878.— 188 с.

Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина.— Львів : Заходом М. Павлика, 1878.— 150 с.

Кайдашева сім’я: Повість.— Львів : Наук, т-во ім. Шевченка, 1879.— 150 с.

Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький.— Львів : Наук, т-во ім. Шевченка, 1879.— 58 с.

Бурлачка: Повість.— К-, 1880.— 223 с.

Дві московки: Повість.— К-, 1882.— 104 с.

Микола Джеря: Рада : Українська збірка.— К. : Кошт. М. Старицького, 1883, с. 7—102.

Старосветские батюшки и матушки: (Повесть из быта украинского духовенства 20-х годов XIX ст.).— Киев, старина, 1884, № 1, 5, 6, 8, 12; 1885, № 1, 8, 9, 11.

У Карпатах.— Львів, 1885.— 64 с.

Чортяча спокуса: Оповідання.— Одеса, 1885.— 45 с.

Баба Параска та баба Палажка.— 4-е вид., з додат.— К-, 1887,— 39 с.

Голодному й опеньки — м’ясо: Міщанська комедія-воде-віль на 2 дії.— К-, 1887.— 39 с.

Кайдашева сім’я.— К., 1887.— 211 с.

Приятелі.— 2-е вид.— К., 1887.— 40 с.

Старосвітські батюшки та матушки: (Повість з життя українського духовенства 20-х років XIX ст.).— Львів: Зоря, 1888, ч. 1—24.

Пропащі: Повість.— Львів, 1888,— 47 с,

Хмари! Повість.— Львів : Наук, т-во ім. Шевченка, 1890,— 394 с.

Навіжена: Повість,—Львів, 1891.— 240 с.

Над Чорним морем: Повість.— Львів : Наук, т-во ім. Шевченка, 1891.— 279 с.

Українство на літературних позвах з Московщиною: Написав І. Баштовий. (Передрук з «Діла»).—Львів : Наук, т-во ім. Шевченка, 1891.— 214 с.

Скривджені й нескривджені: Індуська легенда,— Діло, 1892, № 4—6, 8—12.

Поміж ворогами: Повість,—Львів, 1893,— 180 с.

Не той став: Повість.— К, 1896.— 207 с.

Живцем поховані: Оповідання.— В кн.: Привіт д-ру Ів. Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності. Львів, 1893, с. 80—123.

Українські гетьмани Бруховецький та Тетеря.— Львів: Передр. з «Руслана», 1899.— 51 с.

Гетьман Іван Виговський: Історична повість: Наклад, редакції «Діла», 1899.— 340 с.

Повісті й оповідання.— СПб., 1899, т. 1.— 757 с.

Повісті й оповідання. К., 1900, т. 2.— 453 с.; К., 1901, т. 3.— 470 с.

З давніх часів: Про гетьмана Богдана Хмельницького.— X. : Комитет Харьк. об-ва распространения в народе грамотности, 1902.— 32 с.

Повісті й оповідання. К-, 1905, т. 4.— 370 с. (Тут вперше надруковано оповідання «Київські прохачі»).

Над Чорним морем: Повість.— 2-е вид.— К., 1905.— 257 с.

Пропащі: Повість.— К., 1906.— 94 с.

Старі гультяї: Оповідання.— К-, 1906.— 71 с.

Хрестини: Оповідання.— Світова зірниця: (Могилів-По-дільський, вид. Іоахим Волошиновський), 1907, № 47— 48, 49.

Холера з козиними ногами; Оповідання,— Промінь;

(Український календар на 1908 рік. Зложив О. Перехресте«).— К. : Початок, 1907, с. 42—44.

Невинна: Оповідання.— Львів : Т-во «Просвіта», 1907.— 32 с.

Повісті й оповідання.— К-, 1908, т. 5.— 380 с.

Біда бабі Палажці Солов’їсі: Оповідання.— К., 1909.— 40 с.

Біда бабі Парасці Гришисі: Оповідання.— К., 1909.—

24 с.

Повісті й оповідання.—2-е вид,—К., 1909, т. 1.— 511 с. Наша історія.— Народне слово, 1909, ч. 165—289. Сільська старшина бенкетує: Оповідання.—-Село, 1910, № 45, с. 4—7.

Нові повісті й оповідання.— К., [1910] —1911, т. 7.— 419 с.

Зміст: Не однаковими стежками. Повість; Телеграма до Грицька Бинди. Оповідання; Вольне кохання. Оповідання; В диму та в полум’ї. Історична драма.

Школа повинна бути національна.— Дніпрові хвилі,

1911, ч. 12, 13—14, 15—16—17.

Нові повісті й оповідання.— К., 1912, т. 8.— 412 с.

Зміст: На гастролях в Микитянах. Повість з життя українських артистів; Вечір на Владимирській горі; Шкідливе ягня. Оповідання; Жовті гуси; Криве дзеркало української мови.

Останні вірші О. Олеся.— Дніпрові хвилі, 1912, № 11 — 12.

Вигадки націоналістів про українців.— Дніпрові хвилі,

1912, № 13—14.

Як сажають чайні кущі і як виробляють і готують чай.— Канев. неделя, 1913, ч. 10, 11.

Дикі і печерні люде.— Канев. неделя, 1913, ч. 13. Повісті й оповідання.— 2-е вид.— К, 1914, т. 9.— 310 с. (Тут вперше надруковано твори: Дивовижний похорон; Кохання з притичинами).

Баба Параска та баба Палажка: Оповідання.— 7-е вид,— К„ 1917,—32 с.

Запорожці: Легенда.— К- : Криниця, 1917.— 32 с. Кайдашева сім’я: Повість,—Черкаси : Сіяч, 1917.— 162 с.

Микола Джеря: Повість.— 3-є вид,— Черкаси : Сіяч,

1917 — 162 с.

2. Найголовніші посмертні видання

Кайдашева сім’я: Повість.— 3-є вид,—К., 1918.—-160 с.

Старосвітські батюшки та матушки: Повість-хроніка.— 5-е вид.— Черкаси : Сіяч, 1918.— 361 с.

Твори.— Львів : Коштом т-ва «Просвіта», заходом Василя Лукича, 1920, т. 1.— 544 с.

Микола Джеря: Повість.— X. : Книгоспілка, 1926.— 171 с.

Твори І. С. Нечуя-Левицького: У 10-ти т. /За ред. і з критичною розвідкою Ю. Меженка.— К. : ДВУ. Т. І. 1926: —379 с.; т. 2, 1927,—422 с.; т. З, 1927,— 504 с.; т. 4,

1927,—480 с.; т. 5, 1927.- 406 с.; т. 6, 1928,—494 с.; т. 7,1928,—384 с.; т. 8, 1929,— 552 с.; т. 9, 1929,— 280 с.; т. 10,1929,—376 с.

Рибалка Панас Круть: Оповідання / Вступ, стаття Ол. Полторацького.— К.: Сяйво, 1927.— 40 с.

Микола Джеря / Передмова Ан. Крушельницького.— Львів: Наклад, наук, т-ва ім. Шевченка, 1927.— 136 с. Вибрані твори.—X.: ДВУ, 1928,— 210 с.; 2-е вид., 1930. Бурлачка: Пер. с укр. П. Опанасенко.— М.; Л., 1929.— 191 с.

Вибрані твори. Вступ, стаття Є. Кирилюка.— X.; К.: Книгоспілка, 1929.— 190 с.

Николай Джеря: Пер. с укр. Э. Григорьева,—X.: Пролетарий, 1929.— 190 с.; 2-е изд., 1930.

Твори/За ред. і з критичною розвідкою Ю. Меженна,—2-е вид,—X.; К.: ДВУ. Т. 1, 1929,—298 с.; т. 2, 1929,—320 с.; т. З, 1929,— 378 с.; т. 5, 1929,—310 с.; т. 6,

1929,— 382 с.; т. 9, 1930,— 306 с.

Твори: У 10-ти т. / За ред. Ю. Меженка.— 3-є вид.— X.; К.: Держ. вид-во ЛІМ. Т. 1, 1930,—288 с.; т. 2, 1930.— 304 с.; т. З, 1931 — 172 с.; т. 4, 1931,—258 с.; т. 5, 1931.— 238 с.; т. 6, 1931,—386 с.; т. 7, 1931,—414 с.; т. 8, 1931,— 314 с.: т. 9. 1931,—322 г.: т. 10 19.31 —958 г

{'Князь Єремія в и щцел е і І ь кийТ) Історична повість,—X.: Вид-во ЛІМ, 1932,— 372 с.

Вибрані твори: У 2-х т./За ред. і з передмовою М. К. Новицького.— К.: Держлітвидав, 1937. Т. 1.— 410 с.; т. 2,— 263 с.

Повісті і оповідання / Вступ, стаття О. І. Білецького.— К.: Держлітвидав, 1939.— 480 с.

Чорні хмари: Повість / Передмова Є. Кирилюка.— К-: Держлітвидав, 1941,—372 с.

Вибрані твори.— К.: Рад. школа, 1948,—328 с.

Вибрані твори / Вступ, стаття О. І. Білецького.— К.: Держлітвидав України, 1949.— 288 с.

Микола Джеря: Повість. Львів.: Кн.-журн. вид-во, 1951,—112 с.

Микола Джеря/Пер. с укр. В. Синенко.—Ужгород: Кн.-журн. вид-во, 1953.— 123 с.

Афонский проходимец: Повесть / Пер. с укр. А. Островского.— Симферополь: Крымиздат, 1954.— 48 с.

Кайдашева сім’я.— К.: Держлітвидав, 1954.— 144 с.

Микола Джеря. Афонский проходимец.— В кн.: Украинские повести и рассказы. М.: ГИХЛ, 1954, т. 1, с. 533—684.

Твори.— К.: Молодь, 1955.— 256 с. (Серія «Шкільна бібліотека»).

Микола Джеря: Повість / Післямова О. І. Білецького.— К.: Держлітвидав України, 1955.— 144 с.

Афонський пройдисвіт.— К: Держлітвидав України, 1955.— 44 с.

Избранные произведения: В 2-х т. / Пер. с укр. Послесл. К. Трофимова и Н. Шевелева.— М.: Гослитиздат, 1956. Т. 1.— 431 с.; т. 2,—512 с.

Дві московки. Кайдашева сім’я / Післямова Л. Ф. Сте-ценка.— К.: Держлітвидав України, 1956.— 228 с.

«Семья Кайдаша» и другие / [Пер. с укр. Послесл.H.Шевелева].— М.: Гослитиздат, 1956.— 190 с.

Твори: У 4-х т. / Вступ, стаття О. І. Білецького.— К.: Держлітвидав України, 1956. Т. 1.— 635 с.; т. 2.— 540 с.; т. 3.— 504 с.; т. 4.— 600 с. (тут вперше перевидано «Скривджені й нескривджені»).

Избранные произведения: В 2-х т. / Пер. с укр. Послесл. К- Трофимова и Н. Шевелева.—М.: Гослитиздат, 1956. Т. 1 (Микола Джеря, Семья Кайдаша, Баба Параска да баба Палажка, Дьявольское искушение, Два брата, Старые кутилы, Деревенская знать угощается, Афонский проходимец).— 431 с.; т. 2 (Бурлачка, Погибшие, Старосветские батюшки и матушки).— 512 с.

Вибрані твори.— К: Держлітвидав УРСР, 1957.— 565 с. Вибрані твори / [Вступ, стаття П. Д. Мисника].— К: Держлітвидав УРСР, 1960.— 533 с.

Микола Джеря: Повість.— К.: Держлітвидав УРСР, 1960,— 121 с.

Микола Джеря. Семья Кайдаша / [Пер. с укр. П. А. Дегтярева].— Симферополь: Крымиздат, 1960.— 272 с.

Кайдашева сім’я: Повість.— К.: Держлітвидав України, 1961.— 157 с.

Афонський пройдисвіт: Оповідання.— Львів: Кн.-журн. вид-во, 1961.— 88 с.

Уривки з моїх мемуарів та згадок. Апокаліпсична картина в Києві. Мар’яна Погребнячка й Бейліс.— Перша публікація цих творів у кн.: Крутікова Н. Є. Творчість I.С. Нечуя-Левицького.— К: Вид-во АН УРСР, 1961, с. 205—247.

Микола Джеря: Повість.— К.: Держлітвидав УРСР,1962— 112 с.

Старосвітські батюшки та матушки: Повість-хроніка,— К.: Молодь, 1963,— 270 с.

Афонский проходимец. Телеграмма Грицьку Бынде / Пер. с укр. А. Островского.— В кн.: Украинская сатира и юмор XIX — начала XX века.— М.: ГИХЛ, 1963, с. 204— 263.

Кайдашева сім’я: Повість.— К.: Держлітвидав УРСР, 1964,— 198 с.

Повести и рассказы / Пер. с укр. Предисловие, Е. Ки-рилюка,—М.: Худож. лит., 1964,— 574 с. (Две солдатки, Заноза, Среди врагов, Заживо погребенные, Обездоленные и не обездоленные).

Твори.— К.: Молодь, 1965,—221 с. (Серия «Шкільна бібліотека»).

Зібрання творів: У 10-ти т. / Ред. колегія: Н. Є. Круті-кова (голова) та інші.— К.: Наук, думка. Т. 1, 1965.— 380 с.; т. 2, 1965,—392 с.; т. З, 1965,— 448 с.; т. 4, 1966.— 400 с.; т. 5, 1966,—456 с.; т. 6, 1966,— 468 с.; т. 7, 1966,— 460 с.; т. 8, 1967,—492 с.; т. 9, 1967,—476 с.; т. 10, 1968.— 587 с.

Афонський пройдисвіт.— К.: Дніпро, 1965,— 103 с.

Микола Джеря: Вибр. твори.— К.: Веселка, 1966.— 190 с.

Микола Джеря: Вибр. твори,— К.: Веселка,' 1967.— 190 с.

Вибрані твори/Вступ, стаття Н. Крутікової.— К..: Дніпро, 1968.— 544 с. (Серія «Шкільна бібліотека»).

Семья Кайдаша: Повесть /Пер. с укр. К. Трофимова.— М.: Худож. лит., 1969.— 184 с. (Серия «Народная библиотека») .

Микола Джеря: Повість.— К.: Дніпро, 1970.— 118 с.

Микола Джеря: Вибрані твори.— К.: Веселка, 1971.— 180 с. (Серія «Шкільна бібліотека»).

Старосвітські батюшки та матушки: Повість-хроніка.— К.: Дніпро, 1972.— 430 с.

Микола Джеря: Повість.— К-: Веселка, 1974.— 139 с.

Твори: У 2-х т. / Вступ, стаття Н. Є. Крутікової. Підготовка текстів та примітки М. С. Грицюти.— К: Дніпро,

1977. Т. 1 — 520 с.; т. 2,— 502 с,

Микола Джеря / [Вступ, статті І. Франка і О. Білецько-го, післямова та примітки М. С. Грицюти].— К.: Дніпро,

1978,— 166 с.

Старосветские батюшки и матушки: Повесть / [Пер. с укр. К. Трофимова. Вступ, статья Н. Крутиковой].— М.: Худож. лит., 1979.— 448 с.

Кайдашева сім’я: Повість / Іл. А. Базилевича.— К.: Дніпро, 1980.— 237 с.

Микола Джеря. Кайдашева сім’я: Повісті / [Вступ, стаття Н. Є. Крутікової).— К.: Дніпро, 1982.— 275 с. (Серія «Шкільна бібліотека»),

КРИТИЧНА ЛІТЕРАТУРА ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ І. С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

а) 1872—1917

Без підп. / Слівце од видавництва. Передмова до кн.: Повісті Івана Нечуя. Т. 1. Львів.: Кошт, авт., 1872.

Рец.: М. [Драгоманов М.] Киевские малорусские брошюрки.— С.-Петербургские ведомости, 1874, № 179.

Ан-бер Г. [Драгоманов М.]. Малорусская литература в 1874 г.— Киевский телеграф, 1875, № 30 (9 бер.).

Кошовий О. [Кониський О.].— Коли ж виясниться? (За проводом повісті «Хмари» Нечуя-Левицького).— Правда, 1875, № 19, с. 768—774; № 20, с. 807—813.

Франко Іван. «Микола Джеря», повість Івана Нечуя.— Громадський друг, 1878, № 2, с. 167—176.

Франко Іван. Література, її завдання і найважливіші ціхи.— Молот, 1878, с. 209—215.

Пыпин А. Н. и Спасович В. Д. История славянских литератур. 2-е изд. перераб. и доп.— СПб., 1879, т. 1, с. 382— 383, 431—432, 436.

Рец.: Без п о д п. Малорусская беллетристика с великорусским правописанием — «Бурлачка». Повесть И. Левицкого.— Голос, 1881, № 78, 19(31) бер., с. 1—2.

Петрик М. [Драгоманов М.]. Что такое украинофиль-ство.— Русское богатство, 1881, № 11, с. 93—104.

Лукич Василь. Закордонська Україна в 1881 році.— Зоря, 1882, ч. 1, с. 7—8; ч. 2, с. 23—24.

Костомаров Н. Задачи украинофильства.— Вестник Европы, 1882, т. 1, с. 893—895.

Г-ко В. [Василь Горленко]. Малорусские издания

1882 года.— Киевская старина, 1883, т. 6, с. 363—365.

Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX ст.—Киев, 1884, с. 13, 371—373, 392—412, 448, 454.

Франко Іван. Нива. Український літературний збірник,—Одеса, 1885.

Рец.: Зоря, 1885, ч. 18, с. 215—216.

Рец.: \У. [Горленко В.]. Малорусские литературные новинки 1885 г.— Киев, старина, 1885, т. 13 (груд.), с. 699—702.

Дашкевич Н. П. Отзыв о сочинении г. Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX ст.» — В кн.: Отчет о 29 присуждении наград графа Уварова.— СПб., 1888, с. 237, 239, 250.

Рец.: И. Ж. [Игнатий Житецкий]. И. С. Левицкий (Нечуй). Кайдашева сім’я.— Киев, Киев, старина, 1888, кн. 1—3 (січ., лют. і бер.), Критика, с. 45—48.

Вільхівський Б. [Грінченко Б.].— Українська книжка на селі.— Зоря, 1892, ч. 4, 6.

Рец.: Без п о д п. Украинство на литературних позвах з Московщиною/Написав И. Баштовый. Львів, 1891,— Рус. мысль, 1893, кн. 6 с. 277—279.

Василевский Л. В. Новые течения среди галицких русин.— Рус. богатство, 1893, № 8, с. 125.

Вільхівський Б. [Грінченко Б.].— Іван Левицький (з поводу 25 років його діяльності письм.).— Буковина, 1894, № 13—16.

Харківець [Сумцов М.]. Ювілеї Нечуя-Левицького і М. Старицького в Харкові.— Зоря, 1894„ № 6, с. 141.

Южаков С. Н. Дневник журналиста.— Рус. богатство, 1895, № 10, с. 121.

С-в Н. Левицкий (Иван Семенович).— Энциклопед. слов. Брокгауза и Ефрона, кн. 33, 1896, с. 440.

РецБез подп. И. Левицкий. Повести й оповидання. Т. 1. СПб., 1899; т. 2. К., 1900.— Рус. богатство, 1900, № 8, с. 70—72.

Реи.: Без подр. Повести и оповидання И. Левицкого. К., 1900. Т. 2.— Рус. мысль, 1900, № 11, с. 409.

Томашівський С. Маруся Богуславка в українській літературі. Історично-літературний нарис.— ЛНВ, 1901, кн. 4, с. 35—37.

Франко і. Я. З останніх десятиліть XIX в,—ЛНВ, 1901, т. 15, кн. 7, 8, 9.

Рец.: Гринченко Б. Из новостей украинской литературы.— Волынь, 1902, № 7 (за 9 січ.). (Рец. на «Марусю Богуславку» і 3-й том творів Нечуя-Левицького).

Драгоманов М. Українське письменство 1866—1873 рр.—ЛНВ, 1902, т. 20, кн. 11, с. 70—82; кн. 12, с. 121—131.

Рец.: Черепин В. [Прокопович Вячеслав]. Иван Левицкий: Повисти и оповидання. Т. 3. 3 портретом автора. Нахаба (Причепа). Навижена. Киев, 1901.— Киев, старина, 1902, кн. 2, с. 124—131.

Гринченко Б. И. С. Левицкий. (К юбилейному чествованию).— Киев, отклики, 1904, 19 груд., № 351, с. 3—4.

Франко Иван. Южнорусская литература.— Энциклопед. слов. Изд. Брокгауза и Ефрона. Полутом 81, СПб., 1904, с. 310—320.

Гринченко Б. Читатели из народа о произведениях И. С. Левицкого.— Полтавщина, 1905, ч. 31, 29 січ. (11 лют.).

Калишевський А. Малорусская литература в 1905 году. М., 1906, с. 10.

Франко Іван. Ювілей Івана Левицького (Нечуя). З портретом.—ЛНВ, 1905, т. 29, річник 8, кн. 1, с. 36—42.

Грінченко Б. Перед широким світом.— Київ, 1907, с. 44—61.

Данилов В. Материалы для биографии Н. Костомарова.— Україна, 1907, № 11—12, с. 238—273.

Рец.: Франко І в. Новини нашої літератури.— ЛНВ, т. 38, 1907, кн. 6, с. 507—511.

Драгоманов М. Листи до Ів. Франка й інших. 1887— 1895 / Видав Іван Франко.— Львів, 1908, с. 23, 37, 79, 91, 95, 196, 207, 236, 259—260, 278, 306, 310, 335.

Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучин-ським 1871—1877 / Зладив М. Павлик.— Львів, 1910, с. 41, 42, 45, 54—55, 81, 83, 88, 99, 106—108, 128, 187, 254, 263, 270, 306, 307, 325, 327.

Франко Іван. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 p.—Львів, 1910, с. 192—193, 200, 229, 231, 253, 255, 259, 261, 310—320, 326, 334, 337, 339, 351, 360.

б) 1918—1984

Сумцов Н. Ф. Памяти Нечуй-Левицкого. Некролог.— Южный край,—Харків, 1918, № 57.

Чаговец Всеволод. Памяти И. С. Нечуй-Левицкого.— Киев, мысль, 1918, № 41, 4 апр., с. 1.

Дорошкевич Ол. Українська література. Підручна книга для старших груп семирічної школи,— Київ: ДВУ, 1922, с. 217—228.

Грінченкова М. Спогади про Івана Нечуя-Левицького.— Україна, 1924, кн. 4, с. Ill—127.

Дорошкевич Ол. Підручник історії української літератури. X.; K.: Книгоспілка, 1924, с. 147—152; 2-е вид., 1926, с. 137—142; 3-є вид., 1927; 4-е вид., 1929, с. 134—139.

Марковський Михайло. Літературні паралелі. І. С. Ле-вицький і І. С. Тургенев.— Україна, 1925, кн, 3, с. 130—134.

Якимович С. До композиції романів Ів. Н.-Левицько-го.— Червоний шлях, 1925, № 3(24), с. 208—221.

Рец.\ Дорошкевич Ол. «Микола Джеря» Нечуя-Левицького, 1926.— Життя і революція, 1926, кн. 7, с. 109—110.

Меженко Юр. І. С. Нечуй-Левицький: Літературний нарис/Передмова до кн.: Твори І. С. Нечуя-Левицького / За ред. і з критичн. розвідкою Юра Меженка.— X.: ДВУ, 1926, Т. 1, с. 7—18. Див. ще 2-е вид., 1929, с. 7—15.

Возняк Михайло. З листування Івана Нечуя-Левицького з галичанами.— Наук, збірник. Записки українського наукового т-ва в Києві (тепер історичної секції ВУАН).— ДВУ, 1927, Т. 24, с. 97—133.

Меженко Юр. Рукописна спадщина, що залишилася... / Передмова до III тома зібр. творів І. Нечуя-Левицького.— Київ: ДВУ, 1927, с. 5—7. Див. ще 2-е вид., 1929, с. 5—6.

Шамрай А. Українська література: Стислий огляд. X.: Рух, 1927, с. 87—92. Див. ще 2-е вид., 1928, с. 92—101).

Рец.: Шамрай А. І. Нечуй-Левицький. Бурлачка, 1927.— Червоний шлях, 1927, № 2, с. 263—264.

Бойко В. Іван Нечуй-Левицький. (З нагоди 10-річчя з дня смерті).— Плуг, 1928, № 4, с. 51—57.

Возняк Михайло. Куліш як редактор «Причепи» Ле-вицького.— Записки наук, т-ва ім. Шевченка, т. 148.— Львів, 1928, с. 1—54.

Зубковський І. А. І. С. Нечуй-Левицький на Полтавщині: (Уривок із спогадів).— Культура і побут (Дод. до газ. «Вісті», № 25, 1928, 23 черв.).

Каталог виставки пам’яті Івана Левицького-Нечуя. 1838—1918. 1928,— К.: Всеукр. АН, 1928, с. 19—66.

Кирилюк Євг. Про автора «Бурлачки» й «Миколи Дже-рі».— Молодий більшовик, 1928, № 25, 5 квіт., с. 5.

[Плевако М.]. Іван Левицький-Нечуй та його літературна діяльність / Передмова до кн.: Нечуй-Левицький І. Вибрані твори / Упоряд. М. Плевако.— X.: ДВУ, 1928, с. 3—16. 2-е вид., 1930, с. 3—16.

Рудинська Євгенія. Листи Василя Горленка до Панаса Мирного, 1883—1905,— Київ, 1928, с. 26, 29, 47, 81, 82.

Кирилюк Є. Творчий шлях I. Нечуй-Левицького / Вступ, стаття до кн.: Нечуй-Левицький І. Вибрані твори.— X.; К.: Книгоспілка, 1929, с. 3—28.

Коряк В. Нарис історії української літератури. Буржуазне письменство.— X.: ДВУ, 1929, с. 230—259.

Возняк М. Примітки Івана Нечуя-Левицького до перекладу «Малоросії» Прижова.— Літературний архів (двомісячник літературознавства). Харків: ДВУ, 1930. Кн. 1—2, с. 138—143.

Рец.: Кирилюк Євген. Видання «Творів» Нечуя-Левицького.— Життя й революція, 1930, № 5, с. 183—187.

Рец.: Перекати-Поле [Г. М. Кальмансон].— Творчество народов СССР (рец. на серію книг, у тому числі й «Бурлачку»),— Земля советская.— М ; Л., 1930, № 1, с. 235.

Возняк М. До зносин Івана Левицького з галичанами. (Десять його листів до Ів. Пулюя.).—Літературний архів (двомісячник літературознавства). Харків: ДВУ, 1931, Кн. 1—2, с. 142—153.

Білецький О. Іван Нечуй-Левицький (життя й творчість). 1838—1918—1938.— Рад. література, 1938, №8, с. 148—179.

Кирилюк Євг. Майстер реалістичних полотен (до сторіччя з дня народження І. С. Нечуя-Левицького).— Літ. критика, 1938, № 2 (груд.), с. 69—85.

Білецький О. І. Іван Нечуй-Левицький (1838—1918— 1938) І Передмова до кн.: Нечуй-Левицький І. С. Повісті і оповідання.— К.: ДЛВ, 1939, с. 5—62.

Кирилюк Євг. «Чорні хмари» І. С. Нечуя-Левицького.— Мол. більшовик, 1940, № 4, с. 98—108.

Кирилюк Євг. Передмова до кн.: Нечуй-Левицький Іван. Чорні хмари.— К..: ДЛВ, 1941, с. З—26.

Браславський Сергій. Іван Нечуй-Левицький,— X,; К.: Укр^ржвидав. 1944,— 20 с.

Художня література, видана на Україні за 40 років.

1917—1957: Бібліогр. покажчик.'Ч. 1. Українська художня література.— X.: Вид-во Кн. палати УРСР, 1958, с. 251— 255.

Гольденберг Л. І., Королевич Н. Ф. Українська мова: Бібліогр. покажчик (1918—1961).— К.: Вид-во АН УРСР,

1963, с. 199—200.

Королевич Н. Ф., Сарана Ф. К. Слов’янська філологія на Україні (1958—1962 рр.): Бібліографія.— К.: Вид-во АН УРСР, 1963, с. 214—215.

Українські письменники. Біо-бібліографічний словник. Дожовтневий період (XIX — поч. XX ст.)/Укл.: М. Пивоваров, Г. Сингаївська, К. Федоритенко.— К.: Держліт-видав, 1963. Т. З, с. 10—31.

Бойко І. 3. Українські літературні альманахи і збірни-- ки XIX — початку XX ст.: Бібліогр. покажчик.— К.: Наук, думка, 1967.

Королевич Н. Ф., Беляева Л. В., Гольденберг Л. І., Сарана Ф. К. Слов’янська філологія на Україні (1963— 1967 рр.): Бібліографія.— К.: Наук, думка, 1968, с. 241— 243.

Мороз М. О. І. С. Нечуй-Левицький. Рекоменд. покажчик літератури. (До 130-річчя з дня народження і 50-річчя з дня смерті).— Львів: Львівська ДНБ, 1968.— 29 с.

СПИСОК АВТОРЕФЕРАТІВ ДИСЕРТАЦІЙ ПРО ТВОРЧІСТЬ І. С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

Власенко В. О. Юмор и сатира в творчестве И. С. Нечуя-Левицкого: Автореф. дне. ... канд. филол. наук.— К.,

1962.— 24 с.

Федосов Л. П. Фольклорные и литературные источники юмора и сатиры И. С. Нечуя-Левицкого: Автореф. дис. ... канд. филол. наук.— К., 1966.— 22 с.

Тараненко Н. А. Литературно-эстетические взгляды и творческая практика И. С. Нечуя-Левицкого: Автореф. дис. ... д-ра филол. наук,— К., 1972.— 88 с.

Отредактировано gosha (2016-04-20 23:43:53)

0

8

ТЕМИ ДЛЯ САМОСТІЙНИХ РОБІТ З ОСНОВНОЮ БІБЛІОГРАФІЄЮ

1. Життя, педагогічна і письменницька діяльність І. С. Нечуя-Левицького (Загальна характеристика)
Батьки Левицького. Природа Стеблева і Богуслава, перебування в середовищі селян. Фольклор, перекази про історичні події, домашній побут і побут робітників суконної фабрики як джерело життєвих вражень і формування світогляду письменника. Навчання у Богуславському духовному училищі, Київській духовній семінарії, Київській духовній академії. Захоплення українською, російською і зарубіжною літературами. Роль Т. Шевченка і передової російської літератури та критики у формуванні світогляду та літературно-естетичних поглядів. Педагогічна і письменницька діяльність І. С. Нечуя-Левицького у Полтаві, Сід-леці, Кишиневі. Активна участь у роботі аматорського гуртка Сідлецької прогімназії. Подорожі у Петербург, Москву, за кордон (Австрія, Швейцарія, Галичина) тощо. Жандармерія про нєблагонадійність Нечуя. Вихід на скромну пенсію і бездомне життя хворої людини в Києві. Літературна, мовознавча і громадська діяльність І. Левицького в кінці XIX — на початку XX ст. Спроба одержати дозвіл на видання журналу «Промінь» (1901). Виступи письменника проти буржуазної декадентської літератури, шовіністичної статті Струве, погромницьких антисемітських настроїв. Робота над багатотомним зібранням творів.

Білецький O. І. Іван Семенович Левнцький (Нечуй). Вступна стаття до кн.: Нечуй-Левицький І. С. Твори: В 4-х т. К.: ДВХЛ, 1956. Т. 1, с. 6—20.

Крутикова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького. К.: Вид-во АН УРСР, 1961, с. 160—204.

Мандрика М. Л. До біографії І. С. Нечуя-Левицького. (Роки навчання письменника).— Рад. літературознавство,

1968, № 12, с. 31—40.

Таракенко М. П. Педагогічна діяльність І. С. Нечуя-Ле-вицького.— Рад. школа, 1968, № 11, с. 27—33.

Тараненко М. П. Формування світогляду І. С. Нечуя-Левицького в студентські роки.— Укр. літературознавство. Л.: Вид-во Львів, ун-ту, 1969, Вип. 6, с. 75—80.

Тараненко М. П. До характеристики сідлецького періоду творчої біографії І. Нечуя-Левицького.— Рад. літературознавство, 1971, № 6, с. ЗО—39.

Хінкулов Л. Тут жив Нечуй-Левицький.— Україна, 1976, № 40, с. 18.

Дей О. І. Цінний документ мистецьких зацікавлень

І. Нечуя-Левицького.— Рад. літературознавство, 1977, № 5, с. 69—71.

Хаврусь С., Ходаківська О. До образу народного письменника. Нечуй-Левицький у спогадах сучасників.— Вітчизна, 1978, № 11, с. 165—173.

Історія української літератури. Література другої половини XIX ст. К., 1966, с. 275—331.

Історія української літератури: У 8-й т. К.: Наук, думка, 1969. Т. 4, кн. 1, с. 218—260.

Історія української літератури другої половини XIX ст. К.: Вища школа, 1979, с. 154—161.

Матеріали до вивчення історії української літератури. К.: Рад. школа, 1960. Т. 3.

2, Суспільно-політичні і літературно-естетичні погляди І. С. Нечуя-Левицького

Складність суспільно-політичних і культурно-освітніх умов України другої половини XIX ст., що значною мірою зумовили появу суперечливих, а інколи й помилкових тверджень І. С. Нечуя-Левицького. Перевага у його світогляді демократизму, послідовне вболівання за долю народу. Невблаганне викриття кріпосницької системи. Переконаність Нечуя в тому, що капіталізм, проникаючи в село, приносить нове лихо. Погляди на методи і засоби боротьби проти соціального і національного гноблення. Нечуй-Левицький про роль народних мас і особи в історії. Мрії про краще майбутнє. Ворожість до містицизму і релігійно-ідеалістич-ного вчення, обстоювання наукового підходу щодо вивчення природи, оточуючих явищ, історії. Викриття релігії. Тісний зв’язок з народним атеїзмом, що виявився у фольклорі. Обізнаність письменника з філософією різних епох і народів; пропагування матеріалістичних положень.

Усвідомлення взаємозв’язку і взаємозалежності літератури, критики і філософії. Захист літератури високої ідейності, глибокого демократизму і реалізму. Оцінка, виходячи з цих критеріїв, творчості багатьох українських, російських і зарубіжних письменників. Суб’єктивізм в оцінці окремих творів і явищ літератури, наявність іноді нечітких формулювань, суперечливих тверджень. Боротьба проти декадентства. Захист принципів реалізму й народності. Прихильне ставлення до передової російської літератури. Співчуття передовим силам Росії, які терпіли від державного абсолютизму нарівні з Шевченком. Поради молодим письменникам (Б. Грінчеику, Є. Кротевичу) вчитися майстерності у російських митців. Наявність упереджених міркувань про російську літературу в статтях «Сьогочасне літературне прямування» і «Українство на літературних позвах...» поруч із багатьма вірними, глибокими думками. Відхід від несправедливих крайніх думок після різко критичної статті І. Франка.

* *

*

Франко І. Література, її завдання і найважливіші ці-хи.— Зібр. творів: У 50-ти т. К.: Наук, думка, 1980. Т. 26, с. 6—14.

Крутікова Н. Є. До характеристики І. С. Нечуя-Левиць-кого.— Рад. літературознавство, 1957, № 1, с. 70—102.

Тараненко М. П. Літературно-естетичні погляди І. С. Не-чуя-Левидького,— Література в школі, 1962, № 4, с. 9—17.

Зленко Г. Максим золоте серце,— Вітчизна, 1967, № З, с. 213—214.

Тараненко М. П. Загальний огляд найновішої русько-української літератури (публікація).— Рад. літературознавство, 1968, № 4, с. 70—76.

Калениченко Н. Jl. І. С. Нечуй-Левицький про літера-туру.— Рад. літературознавство, 1969, № 12, с. 48—56.

Крутікова Н. Є. Без упереджень? (Полеміка).— Рад. літературознавство, 1970, № 12, с. 67—69.

Погрібний А. Обережно з класиками.— Літ. Україна,

1970, 20 жовт.

Шавловський Іван. Без упереджень і наличок.— Вітчизна, 1970, № 8, с. 175—180.

Гольберг М. Я., Кузик Д. М. І. С. Нечуй-Левицький і Байрон.— Укр. літературознавство. Л.: Вид-во Львів, ун-ту,

1971, вип. 12, с. 34—39.

Хаврусь Сергій. Обережно: об’єктивність! — Вітчизна,

1971, № 1, с. 213—214.

Лісовий І. А. Еллінський культурний тип І. С. Нечуя-Левицького.— Укр. літературознавство, Л.: Вид-во Львів, ун-ту, 1976. Вип. 27, с. 103—108.

3. Фольклористично-етнографічна діяльність І. С. Нечуя-Левицького

Стаття І. Нечуя «Світогляд українського народа в прикладі до сьогочасності» (журнал «Правда», 1868) —перша грунтовна фольклористична праця. Продовження її публікації 1874 р. і завершення 1876 р. під назвою «Світогляд українського народа. (Ескіз української міфології)». Єдина в дожовтневий період висока оцінка М. Драгомановим статті, що «показує в авторові велике знання пам’яток народної словесності і заодно просвічено-гуманний погляд на справи». Записи фольклорно-етнографічного матеріалу у подорожню книжечку в час багатьох екскурсій, поїздок і використання їх у нарисах і статтях «Мандрівка на українське Підлясся» (журнал «Правда», 1872), «Українство на літературних позвах...» та ін. Перша публікація фольклорних записів 1968 р. у десятитомному зібранні творів Нечуя-Левицького [10, 223—251]. Нарис «Українські гумористи та штукарі» з підзаголовком «Етнографічна студія». Більшість художніх творів та історичних праць Нечуя-Левицького як скарбниця фольклорно-етнографічних матеріалів.

Драгоманов М. П. Українське письменство 1866— 1873 років.— У кн.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х т. К. : Наук, думка, 1970. Т. 1, с. 274.

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй).— У кн.: Білецький О. І. Від давнини до сучасності. К.: Держлітвидав УРСР, 1960. Т. 1, с. 289—290, 308, 326, 329, 334.

Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького. К.: Рад. школа, 1969, с. 130—133.
Курочкін Н. Іван Нечуй-Левицький про антиклерикалізм і стихійний матеріалізм українського народу.— Народна творчість та етнографія, 1971, № 6, с. 54—58.

4. Проблема ролі народних мас в історії в романах та історичних працях І.С. Нечуя-Левицького

Задум Нечуя-Левицького написати популярну історію України для народу. Часткове здійснення наміру — видання науково-популярних історичних праць: «Унія і Петро Могила»... (1875), «Татари і Литва на Україні» (1876), «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина» (1878), «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький» (1879), «Наша історія» (1909) та ін. Аналіз їх. Близьке до істини розкриття Нечуєм-Левицьким суті рішень Переяславської ради 1654 р. про возз’єднання України з Росією. Показ історичного акту Б. Хмельницького як волевиявлення українського народу (Наше слово, 1909, ч. 253, с. 5).

Васильковський С. 1) Перші Київські князі... І. Ле-вицький. Київ, 1876; 2) Татари і Литва на Україні. І. Ле-вицький. Київ, 1876; 3) Унія і Петро Могила... Івана Ле-вицького. Київ, 1875 [...].

РвцУчебно-воспитательная библиотека. М., 1878. Т. 2, разд. «История», с. 41—43.

Франко Іван. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. Львів, 1910, с. 192—193.

Браславський С. Іван Нечуй-Левицький. К.; X.: Укр-держвидав, 1944, с. 19—20.

Тараненко М. П. Нечуй-Левицький Іван Семенович.— В кн.: Рад. енцикл, історії України, 1971. Т. З, с. 232—233.

5. Стаття !. С. Нечуя-Левицького «Органи російських партій»

як визначне явище української критики і публіцистики початку 70-х років XIX ст.

Стаття «Органи російських партій» — визначне явище української критики і публіцистики початку 70-х років XIX ст. Глибока обізнаність письменника з російською журналістикою, літературою і критикою. Обстоювання матеріалізму Фейербаха, Дарвіна й інших філософів [10, 81—82], нещадна критика релігійно-монархічних тенденцій у працях К. С. Аксакова, І. В. Киреєвського, О. С. Хомякова, О. М. Новицького [10, 88—91]. Виявлення інтересу до робітничого руху в західноєвропейських країнах, до жіночого питання в Росії. Сміливий виступ проти реакційних освітніх концепцій Каткова і Толстого (тодішнього міністра освіти) [10, 97]. Поділ Нечуєм-Левицьким російської журналістики 60-х років на два протилежних напрями. Спрямування ним критики проти реакційно-монархічних сил та їх органів. Захист передових діячів російської літератури і суспільної думки, схвалення актуальності проблем, що розв’язувалися на сторінках їхніх журналів і газет («Современник», «Русское слово», «Отечественные записки», «Дело», «Искра», «Будильник» та ін.). Рішуч'а критика реакційного твору Крестовського «Панургово стадо». Розуміння Нечуєм-Левицьким того, що у романі М. Черни-шевського «Що робити?» пропагувались комуністичні ідеї, співчуття авторові, який поплатився засланням в Сибір [10, 80].

* *

*

Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького. К: Вид-во АН УРСР, 1961, с. 184.

Бернштейн М. Д. До характеристики світогляду раннього 1. Нечуя-Левицького.— Рад. літературознавство, 1966, № 9, с. 34—47.

6. Ідейно-тематичне багатство і жанрова розмаїтість творчості І. С. Нечуя-Левицького

Піднесення питання про необхідність розширення тематичних горизонтів української літератури у статті «Сьогочасне літературне прямування»; орієнтація на потребу змальовувати життя всіх верств українського суспільства. Заперечення думки М. Костомарова про те, що українська література має обмежуватися сферою лише селянського життя [10, 302]. Підтримка у цьому питанні М. Коцюбинського [10, 400]. Настирлива праця самого Нечуя-Левицького над здійсненням накресленої грандіозної програми. Соціально-політична гострота поставлених проблем, заглиблення в нерозроблені ще життєві пласти. Перші в українській літературі твори про життя і побут спролета-ризованих селян-бурлак і робітників. Збагачення її новими образами та ідеями. Утвердження в українській літературі соціальної повісті й роману в епоху наростання протесту проти соціального, політичного і національного гноблення. Використання досвіду російської літератури. Широке застосування нарисової форми відображення дійсності («Шевченкова могила», «В Карпатах», «Живцем поховані», «Ніч на Дніпрі», «Сільська старшина бенкетуе» та ін.),

* *

*

Драгоманов М. Українське письменство 1866—1873 років.— У кн.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х т. К. : Наук, думка, 1970. Т. 1, с. 275— 279, 459; т. 2, с. 336.

Франко І. Ювілей Івана Левицького (Нечуя).— Літ.-наук. вісник, 1905, т. 29, річник 8, кн. 1—3, с. 41.

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй).— У кн.: Білецький О. І. Від давнини до сучасності. К: Держлітвидав УРСР, 1960. Т, 1, с. 283, 303—306.
Крутікова Н. Є. Розкрита книга життя.— В кн.: Н е -чуй-Левиціькрй І. С. Зібр. творів: У 10-ти т. К.: Наук, думка, 1965. Т. 1, с. 5—6, 11 — 13, 16—17, 28—29, 37, 48.

7. І. С. Нечуй-Левицький — талановитий гуморист і сатирик

Наявність гумору і сатири— одна з найяскравіших рис творчої індивідуальності Нечуя-Левицького. Плідне засвоєння прийомів гумору і сатири своїх попередників у літературах різних народів. Усвідомлення Нечуєм, як і іншими захисниками матеріалістичної естетики, об’єктивності комічного, бачення його коренів в оточуючій суспільно-політичній дійсності [10, 290], у глибині народного гумору й сатири. Задоволення з того («Українські гумористи та штукарі»), що український народ на відміну від греків і римлян створив «бога сміху і реготу». Іскристість народних дотепів, гумору в романі «Хмари», оповіданнях «Баба Параска та баба Палажка» і повісті «Кайдашева сім’я», наявність подекуди й сатиричного струменя. Висміювання пихатості та розгульного життя польської шляхти («Причепа», «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Вигов-ський»), критика пороків білого і чорного духовенства («Хмари», «Старосвітські батюшки та матушки», «Афон-ський пройдисвіт»). Сатиричне аж до сарказму змалювання сільської «аристократії» і сільських дуків-жмикрутів у картині бенкету хижаків («Сільська старшина бенкетує»), Гротескний характер пародії на декадентство в житті буржуазної молоді та в літературі (оповідання «Без пуття»),

* *

*

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй).— У кн.: Білецький О. І. Від давнини до сучасності. К.: Держлітвидав УРСР, 1960. Т. 1, с. 289—290, 316, 327, 328, 332—335.

Власенко В. О. Сатира та гумор у творчості I. С. Не-чуя-Левицького.— Література в школі, 1960, № 5, с. 18—27.

Крутікова Н. Є. Про гумор I. С. Нечуя-Левицького.— У кн.: Крутікова Н. Є. Творчість I. С. Нечуя-Левицького. К.: Вид-во АН УРСР, 1961, с. 101 —159.

Федосов Л. П. Сатира класиків світової літератури в оцінці І. Нечуя-Левицького.— Рад. літературознавство, 1966, № 12, с. 20—25.

Федосов Л. П. Народнопоетичні джерела гумору й сатири І. С. Нечуя-Левицького.— Рад. літературознавство,

1969, № 7, с. 51—63.

8. Критика І. С. Нечуєм-Левицьким декадентства

Ставлення Нечуя до декадансу — наріжний камінь його літературно-естетичних поглядів. «Без пуття» (1900) — перший відкритий виступ письменника проти декадент-щини. Викриття апології розпусти під маскою «вільного кохання» (оповідання «Вольне кохання», 1909). Боротьба проти західноєвропейських і українських письменників-декадентів у статті «Українська декадентщина». Спрямування основного вістря критики проти В. Винниченка — «найвиразнішого виявця декадентської доктрини в українській літературі». Засудження не лише аморального змісту, а й форми творів, зокрема мовного штукарства. Близькість оцінок автора до характеристики М. Горьким і М. Ольмінським Винниченка. Нечуй-Левицький — однодумець Франка, Грабовського, Коцюбинського, Лесі Українки у боротьбі проти реакційних явищ в літературі.

# *

*

Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького. К: Вид-во АН УРСР, 1961, с. 193—204.

Тараненко М. П. Боротьба І. Нечуя-Левицького проти декадентства,— Рад. літературознавство, 1965, № 10, с. 20—32.

Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Лє-вицького. К.: Рад. школа, 1969, с. 14—20.

Іванченко Р. Г. Іван Нечуй-Левицький. К.: Дніпро, 1980, с. 134—137.

9. Ідеал майбутнього в творах І. С. Нечуя-Левицького

Мрії Нечуя-демократа про краще майбутнє Батьківщини (роздуми героя роману «Хмари» Радюка) [2, 149]. Передсмертний сон Марини («Дві московки»), в якому вона бачить море пшениці — символ достатку в майбутньому суспільстві [1, 98—99]. Фантазія «Бідний думкою багатіє» (1875). Змалювання у формі сну образу суспільства, де не тільки вільно розвиватиметься рідна мова і література, а й людина стане соціально і морально вільною [3, 33]. Близькість цього твору до новели «Сон» Панаса Мирного. Висловлювання Нечуя-Левицького про соціалістичні і комуністичні ідеї у статтях «Органи російських партій» [10, 80] і «Сьогочасне літературне прямування». Необхідність розглядати їх, виходячи із вчення

В. І. Леніна, що в епоху Чернишевського «демократизм і соціалізм зливались в одне нерозривне, неподільне ціле [...]» (Повне зібр. творів, т. 1, с. 260).

* *

*

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй).— У кн.: Нечуй-Левицький І. С. Твори: В 4-х т. К.: Держлітвидав, 1956. Т. 1, с. 45.

Трофимов К., Шевелев Н. Иван Семенович Нечуй-Левицкий.— В кн.: Нечуй-Левицкий И. С. Избр. произведения, М.: Гослитиздат, 1956. Т. 1, с. 426—427.
Тараненко М. Пейзаж у художньому творі. К.: Дніпро, 1965, с. 31—34.

Рец.\ Тараненко М. П. I. С. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. К.: Наук, думка, 1965—1968,—Рад. літературознавство, 1969, № 11, с. 83.

10. Зображення трагічної долі жінки в часи кріпосництва у повісті «Дві московки»

Перший опублікований твір письменника. Зображення у ньому суспільного лиха кріпосницької доби — царської солдатчини, безземелля, трагічної долі жінки. Живий зв’язок з традиціями Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка та новаторство. Широта і соціальна гострота окремих трагічних ситуацій. Особливості побудови повісті. Система художніх образів. Змалювання двох протилежних жіночих натур (Ганна — Марина). Гуманізм автора. Увага до фольклорно-етнографічних елементів, внутрішнього світу героїнь. Картини природи. Простота і поетичність мови. Оцінка «Двох московок» М. Драгомановим і Панасом Мирним.

# *

*

Драгоманов М. Українське письменство 1866—1873 років.— У кн.: Драгоманов М. П. Літературно-публі-цистичні праці: У 2-х т. К.: Наук, думка, 1970. Т. 1, с. 275—278.

Білецький О. І. Іван Семенович Левицьний (Нечуй).— у кн.: Білецький О. І. Від давнини до сучасності. К.: Держлітвидав УРСР, 1960. Т. 1, с. 308—309.

Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького. К.: Вид-во АН УРСР, 1961, с. 7—20.

Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького. К.: Рад. школа, 1969.

11. «Микола Джеря» — етапний твір (новаторство, гострота соціальних конфліктів)

Історія написання та цензурних митарств повісті «Микола Джеря». Встановлення канонічного тексту нечуезнав-цями Н. Є. Крутіковою і Н. О. Вишневською. Глибокий художній аналіз соціальних суперечностей до реформи та в пореформений період. Композиція і сюжет повісті. Гострота соціальних конфліктів між закріпаченими селянами і поміщиками, між бурлаками і промисловцями. Введення в українську літературу картин фабрично-заводських виробничих процесів, колективної праці рибалок. Виявлення при тому сили і слабкості реалізму. Колоритність образів повісті — жертв кріпосницьких відносин. Микола Джеря — ворог пристосовництва, втілення історичного оптимізму, віри в сили народу. Зібраність і цільність характеру, сміливість і послідовність, цілеспрямованість і непохитність в боротьбі проти приниження людської гідності, кріпосницького, капіталістичного і релігійного гноблення, моральна чистота — риси, що виділяють Миколу Джерю з-поміж інших образів протестантів-бунтарів української літератури, а твір підносять до рівня революційно-демократичних. Майстерність і виразна соціальна спрямованість пейзажів, а також снів і марень Кавуна, Нимидори. Глибоко народна, емоційна, соціально виразна мова повісті. І. Франко про «Миколу Джерю» як про один з кращих творів світової літератури. Суспільно-політичне, пізнавальне і виховне значення твору, місце його в історії української літератури.

* #

*

І. Ф. [Франко І.]. «Микола Джеря», повість Івана Не-чуя,— Зібр. творів: У 50-ти т. К: Наук, думка, 1980. Т. 26, с. 62—68.

Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX ст. К., 1884, с. 396—397.

Білецький О. Микола Джеря. Післямова до кн.: Не-чуй-Левидький 1в. Микола Джеря. К: Держлітви-дав УРСР, 1955, с. 125—143.

Крутікова Н. Є. З творчої лабораторії I. С. Нечуя-Ле-вицького («Микола Джеря»).— У кн.: Крутікова Н. Є. Творчість I. С. Нечуя-Левицького. К.: Вид-во АН УРСР, 1961, с. 5—100.

Вишневська Н. О. Проблема канонічного тексту повістей I. С. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» і «Кайда-шева сім’я».— У кн.: Питання текстології. К: Наук, думка, 1968. Вип. 1, с. 11—80.

Власенко В. О. Художня майстерність I. С. Нечуя-Ле-вицького. К.: Рад. школа, 1969, с. 67—87.

Тараненко М. П. Біля джерел робітничої тематики в українській літературі.— Укр. мова і література в школі, 1972, № 8, с. 13—19, 22.

Грицюта М. С. Селянство в українській дожовтневій літературі. К: Наук, думка, 1979, с. 54—85.

12. Повість І. С. Нечуя-Левицького «Бурлачка».

Проблематика повісті.

Образ першої робітниці в українській літературі

Показ життя спролетаризованих селян, бурлаків і промислових робітників у повісті «Бурлачка». Нечуй — найближчий попередник І. Франка у відтворенні інтер’єру робітничого житла і бурлацького побуту, капіталістичної експлуатації, нестерпних умов праці. Новаторство теми і проблеми. Образ першої в українській літературі робітни-ці-бурлачки Василини. Засоби розкриття її психології. Вигаданість твердження, ніби письменник протиставив село місту. Прихід Василини з чоловіком у рідне село як вираження морально-етичної ідеї твору, акт реабілітації дочки в очах рідних. Образ кадрового робітника Івана Михалчев-ського — людини благородної моралі. Різкий контраст між польським паном Ястшембським і представником польського народу Михалчевським. Виявлення письменником щирих симпатій до польського народу, почуття взаємоповаги і дружби. Риси народної педагогіки у поглядах матері Ми-халчевського. Авторська мова і мова персонажів.

* *

*

Кирилюк €. Майстер реалістичних полотен.— Літ. критика, 1938, кн. 2, с. 79—81.

Іжакевич Г. П. Мова творів І. Нечуя-Левицького,— В кн.: Курс історії української літературної мови. (Дожовтневий період). К: Вид-во АН УРСР, 1958, с. 435—455.

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй).— У кн.: Білецький О. І. Від давнини до сучасності. К: Держлітвидав УРСР, 1960, с. 309—310, 317—318.

Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького. К: Рад. школа, 1969, с. 87—98.

Тараненко М. П. Біля джерел робітничої тематики в українській літературі.— Укр. мова і література *в школі,

1972, № 8, с. 13—16, 20—22.

Грицюта М. С. Селянство в українській дожовтневій літературі. К.: Наук, думка, 1979, с. 50—54.

13. Соціально-побутова повість «Кайдашева сім'я» (композиційно-сюжетні особливості, майстерність типізації й індивідуалізації образів, іскристий гумор)

Перенесення на український грунт відомої тези М. Чер-нишевського («Чи не початок змін?») про необхідність малювати життя села без будь-яких прикрас. Композиційно-сюжетні особливості повісті. Майстерне зображення пореформеного села. Наявність важливих соціальних узагальнень, що вилучались царською цензурою. Своєрідна постанова і розв’язання проблеми батьків і дітей у сільській родині. Соціальна причина родинних «баталій». Образ Кайдашихи — сварливої егоїстичної свекрухи. Карпо і Лаврін — типи дрібних власників. Образи Мотрі і Ме-лашки. Різке протиставлення їх, як і синів Кайдаша. Мистецтво типізації й індивідуалізації. Застосування авторської об’єктивної форми розповіді. Невимушеність народних дотепів, іскристий гумор автора, що не раз переростає в сатиру. Два варіанти закінчення повісті. Значення цього для розуміння ідеї твору. Висока оцінка соціально-побу-тової повісті «Кайдашева сім’я» І. Франком і М. Рильським..
* *

*

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. Львів, 1910, с. 231.

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй).— У кн.: Білецький О. І. Від давнини до сучасності. К.: Держлітвидав УРСР, 1960. Т. 1, с. 313—316.

Крутікова Н. Є. Про гумор І. С. Нечуй-Левицького.— У кн.: Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького. К.: Вид-во АН УРСР, 1961, с. 121 — 129.

Вишневська Н. О. Проблема канонічного тексту повістей І. С. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» і «Кайдашева сім’я».— У кн.: Питання текстології. К.: Наук, думка, 1668. Вип. 1, с. 11 — 14, 80—121.

Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького. К.: Рад. школа, 1969, с. 98—127.

Тараненко М. П. Повість І. С. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» у 9 класі.— Укр. мова і література в школі,1970,№ 9, с. 34—71.
Грицюта М. С. Селянство в українській дожовтневій літературі. К.: Наук, думка, 1979, с. 85—91.

Іванченко Р. Г. Іван Нечуй-Левидький. К.; Дніпро, 1980, с. 63—83.

14. Гумористичні оповідання «Баба Параска та баба Палажка»

(характер конфлікту,

особливості гумористичної характеристики образів)

Погляди письменника на гумор. Відсутність ліберально-народницької ідеалізації селянства. Нахил малювати «добрий, світлий бік народного життя» і разом з тим бачення та висміювання його «темного боку», що диктувалося бажанням допомогти селянам подолати темноту, забобонність, егоїзм та інші моральні пороки, які призводили до безглуздих сварок. Композиція оповідань. Форма розповіді від першої особи. Образи сварливих, в’їдливих бабів Параски та Палажки. Різноманітні засоби гумористичної типізації. Самовикриття — один з основних. Роль глибоко народної, насиченої ущипливими, саркастичними приказками, порівняннями і епітетами мови як дошкульної зброї в руках «борця» проти «ворога». Наявність своєрідного гоголівського «сміху крізь сльози». Розбіжність між словами і поведінкою персонажів. Марність словесного двобою, у якому відсутній правий і винуватий, але який добре розкриває «ідіотизм» тогочасного приватновласницького селянського життя.

* *

*

Крутікова Н. Є. Про гумор І. С. Нечуя-Левицького.— У кн.: Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького. К: Вид-во АН УРСР, 1961, с. 101—121.

Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького. К.: Рад. школа, 1969, с. 50—59.

0

9

15. І. С. Нечуй-Левицький — майстер портретно-психологічної характеристики (на матеріалі творів із сільської тематики)

Виняткова спостережливість і тяжіння до докладного опису деталей зовнішності персонажів. Змалювання соціально виразних і одночасно максимально індивідуальних рис Миколи Джері і посесора Бродовського («Микола Джеря»), Поглиблення, удосконалення практики Марка Вовчка зображати портрет у розвитку. Новаторське прагнення Нечуя створити колективний портрет [3, 71—72]. Майстерність індивідуалізації як портретів людей різних соціальних груп, так і представників однієї суспільної категорії— Ганни і Марини («Дві московки»), попів Хведо-ра і Мойсея («Причепа»), Карпа і Лавріна, Мотрі і Ме-лашки («Кайдашева сім’я»), Гоголівська манера різкого протиставлення зовнішності двох індивідуумів [1, 126— 128]. Вдале поєднання всебічно змальованої зовнішності персонажів з їх характерами і соціальним станом. Наділення навіть позитивних осіб негативними рисами як зовнішнього, так і внутрішнього характеру за зразком тургенєв-ського Базарова. Наявність у портретному живописі Нечуя-Левицького елементів традиційних ліро-епічних характеристик, що йшли з фольклору. Прагнення зігріти їх теплотою, висвітлити через портрет поетичний світ героїнь, динаміку їхніх переживань, підкреслити внутрішню красу.

* *

*

Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького. Кл Вид-во АН УРСР, 1961, с. 7—17.

Власенко В. О. До питання про психологічний аналіз у творчості І. С. Нечуя-Левицького.— Рад. літературознавство, 1968, № 10, с. 61—68.

Омельченко В. 1. Живописець слова. К.: Знання, 1968, с. 16—17, 23—24, 28, 31-32, 37—39, 41.

Шавловський І. І. Вивчення творчості ї. С. Нечуя-Ле вицького в школі. К-: Рад. школа, 1968, с. 33—35, 59—60,

69—71, 91—96, 105—119.

16. Роман І. С. Нечуя-Левицького «Хмари»

Перший в українській літературі твір з міського життя. Історія видання роману, цензурні його митарства, питання текстології. Особливості композиції. Широта охоплення життєвих явищ у часі і просторі, постановка багатьох проблем. Реалізм. Прототипи героїв. Зосередження передусім уваги на зображенні інтелігенції різних напрямів старшого (Дашкович—Воздвиженський) і молодшого покоління (Радюк—Кованько). Воздвиженський — тип авантюриста, лицеміра, реакціонера, Дашкович — своєрідний тип «зайвої людини».

Образ Радюка — інтелігєнта-шестидесятника. Симпатії письменника до свого героя і критичне ставлення до окремих його дій. Безпорадність Радюка перед вибором шляху боротьби за народний добробут. Утопійність і наївність його культурницької програми. Різке протиставлення Ра-дюкові Кованька — представника української буржуазної інтелігенції. Легковажність, безпринципність, практицизм — основні риси характеру Кованька. Роман'«Хмари» в критиці. Франко про роман. Поєднання художнього і публіцистичного елементів у романі. Сатира і гумор у ньому. Мова твору.

* *

*

Петров Н. И. Очерки истории украинской литературьі XIX ст. К., 1884, с. 395, 407—411.

Рец.: Франко І. Новини нашої літератури.— Літ.-наук. вісник, 1907, т. 38, кн. 6, с. 508.

Кирилюк Є. Передмова до кн.: Нечуй-Левиць*

кий І. Чорні хмари. К.: Держлітвидав УРСР, 1941, с. 3—26.

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй).— У кн.: Білецький О. І. Від давнини до сучасності. К.! Держлітвидав УРСР, 1960. Т. 1, с. 321—326.

Кравець Г. А. Питання культури та освіти в романі «Хмари» І. С. Нечуя-Левицького.— В кн.: Культурно-освітня робота. X., 1967. Вип. 4, с. 100—113.

Мандрика М. Л. До творчої історії повісті «Хмари» І. С. Нечуя-Левицького.— У кн.: Питання текстології. К: Наук, думка, 1968. Вип. 1, с. 122—170.

Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького. К: Рад. школа, 1969, с. 39—50.

Іванченко Р. Г. Іван Нечуй-Левицький. Нарис життя і творчості. К: Дніпро, 1980, с. 110—118.

17. Ідеологічно-полемічний роман І. С. Нечуя-Левицького «Над Чорним морем»

Зображення яскравих картин життя південних міст Кишинева і Одеси з їх різнонаціональним населенням і буржуазно-меркантильними стосунками. Зосередження уваги на постатях інтелігенції 80-х років різних ідейних переконань і світоглядів. Центральний герой Комашко — учитель словесності Кишинівської гімназії. Наявність у нього деяких рис тургеневського Базарова, автобіографічних елементів. Вираження інтересів не лише свого народу, а й інших слов’янських і навіть неслов’янських народів [5, 131]. Романтика, звернена не в минуле (хоч і дороге йому), а в майбутнє. Захоплення усім величним у природі і в суспільстві [5, 132-3133]. Твереза оцінка свого становища у царській Росії, становища людини, яка поривалася до діла, але змушена була обмежуватися лише мріями. Вплив героя на «космополіток» Саню Навроцьку (згодом його сподвижницю) і Надю Мурашкову. [5, 286, 295, 312]. Боротьба Комашка не тільки за національні права свого народу, а й за соціальне його розкріпачення. Демократичні погляди на жіноче питання. Антипод героя — учитель Одеської гімназії Фесенко — типовий реакціонер, інтриган, провокатор, анонімник, кар’єрист. Інші негативні персонажі (Бородав-кіна, Селаброс). Особливість ідеологічно-полемічного роману, в якому рух сюжету визначають не події, а словесні поєдинки, двобої представників різних напрямів, Пейзажі Чорного моря,

* ♦

*

Крутікова Н. Є. Розкрита книга життя. Вступна стаття до кн.: Нечуй-Левицький І. С. Зібр. творів: У 10-ти т. К: Наук, думка, 1965. Т. 1, с. 9, 34—36.

Шавловський І. І. Вивчення творчості І. С. Нечуя-Ле-вицького в школі. К: Рад. школа, 1968, с. 40—47.

Левченко М. О. Випробування історією. (Український дожовтневий роман). К: Дніпро, 1970, с. 134—145, 152.

18. Оповідання-казка І. С. Нечуя-Левицького «Скривджені й нескривджені»

Перша публікація твору в газеті «Діло» (1892) під незвичним псевдонімом «О. Криницький» і забуття його на довгі роки. Виявлення цієї «Легенди індуської» (так називається оповідання в підзаголовку) як твору Нечуя дослідницею 3. В. Кирилюк (1956). Поява її в перекладі на російську мову (1964). Фантастичність і алегоричність поетики казки. Зв’язок з «Енеїдою» І. Котляревського (засоби травестування) і «Неофітами» Т. Шевченка. Поєднання фантастики з реальністю. Композиція і сюжет казки. Контраст між переодягненими місцевими експлуататорами, вельможами, сановниками царського двору і соціальним становищем народу. Протиставлення і по лінії морально-етичних проблем, які носять виразно класовий характер. Викриття владолюбства і підступності, пустоти і безділля серед двірської знаті. Засудження інтриг у царському дворі та їх кривавих наслідків [6, 126], несправедливих воєн. Образ Зірниці. Помста повсталого народу своїм гнобителям за допомогою блискавки і грому, посланого на землю Іваном Громовиком. Ідея неминучості соціальної революції. Типологічна близькість закінчення твору і казки М, Салтикова-Щедріна «Дикий пан».

* *

*

Кирилнж 3. В. Невідомий твір Нечуя-Левицького. (Про рукопис оповідання «Скривджені й нескривджені»),— Вісник АН УРСР, 1956, № 9, с. 45—46.

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй).— У кн.: Білецький О. І. Від давнини до сучасності. К.: Держлітвидав УРСР, 1960. Т. І, с. 329—331.

Походзіло М. У. Іван Нечуй-Левицький. Літ. портрет. К.: Дніпро, 1966, с. 115—118.

Шавловський І. І. Вивчення творчості І. С. Нечуя-Левицького в школі. К.: Рад. школа, 1968, с. 37—39.

Тараненко М. П. І. Котляревський та І. Нечуй-Левицький.— У кн.: І. П. Котляревський та українська література і мова, К.: Вид-во Київ, ун-ту, 1971, с. 64.

19. Атеїстичні мотиви у творах І. С. Нечуя-Левицького.

Роман «Старосвітські батюшки та матушки»

Роман «Старосвітські батюшки та матушки» — найкращий соціально-побутовий твір української дожовтневої літератури за широтою і глибиною зображення духовенства. Соціальна злободенність порушених у ньому інших важливих проблем: картина народного бунту, гострокритичні випади проти чиновників, поміщиків, офіцерів миколаївської армії, політики самодержавства. Сатира на вищих духовних сановників (архіерея) і меншу братію (Млинковський, Бонковський) — викриття підлабузництва, хабарництва, крадіжок, деспотизму і зарозумілості вищого духовного начальства. Експлуатовані священиками представники народу. Свідоме приховання антиклерикальної ідеї твору в його назві [10,255]. Центральні образи роману — ворогуючі Моссаковський і Балабуха та їхні дружини Онися і Олеся. Моссаковський — кращий серед гірших, але не позитивний образ попа. Балансування добродушного від природи Харитона Моссаковського між парафіянами і матушкою, добром і злом, чесністю і користолюбством, відвертістю і наївною хитрістю, між демократичними нахилами і прагненнями догоджати владикам. Онися з рисами владної господині, прикажчика, грошолюбця, сміливості й настирливості в досягненні мети — попередниця куркулихи Коломийчихи («У темряві» М. Старицького). Балабуха — образ дурня, ненажери, неука, який, однак, швидко просувається по висхідній. Родинна драма Балабухи не тільки дзеркало його нікчемності, а й показник моральної розбещеності дружини Олесі. Щедрість письменника на сатиричні фарби. Позитивне сприйняття твору І. Франком.,

* *

*

Франко І. Українська література в 1888 р.— Зібр. творів: У 50-ти т. К.: Наук, думка, 1980. Т. 27, с. 269.

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй).— У кн.: Білецький О. І. Від давнини до сучасності. К.: Держлітвидав УРСР, 1960. Т. 1, с. 288—291, 305, 310—311, 318—319, 333—334.

Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького. К.: Вид-во АН УРСР, 1961, с. 88—90, 103, 109, 129—159, 161—171.
Федосов Л. П. Антиклерикальні мотиви у повістях Не-чуя-Левицького.— Рад. літературознавство, 1963, № 1, с. 27—41.

Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Ле-вицького. К.: Рад. школа, 1969, с. 128—142.

20. Драматургія І. С. Нечуя-Левицького

Інтерес Нечуя-Левицького до театральної культури і драматургії. Зв’язки його з корифеями українського театрального мистецтва. Перша спроба виступити в галузі драматургії — написання комедії «Жизнь пропив, долю проспав» (переробка Шевченкового «Сотника»), сліди якої загубилися [10, 270]. Опублікування в 1875 р. історичної п’єси «Маруся Богуславка» і комедії «На Кожум’яках» про сучасну письменникові міщанську звироднілу молодь. Спроба М. Лисенка написати оперу «Маруся Богуславка». Переробка М. Старицьким комедії «На Кожум’яках» і включення її в репертуар під назвою «За двома зайцями». Створення Нечуєм пізніше п’єси про становище дрібного чиновництва («Голодному й опеньки — м’ясо») та історичної драми «В диму та в полум’ї». Викриття в останній про-польської політики гетьмана Виговського. Змалювання образу Остапа Золотаренка — патріота, вірного сина українського народу, виразника ідей Б. Хмельницького, захисника єдності з братнім російським народом. Нижча в порівнянні з прозою ідейно-художня вартість драматургії Нечуя-Левицького. Ю. Шумський про талант Нечуя-драма-турга.

* *

*

Томашівський С. Маруся Богуславка в українській літературі. Історико-літературний нарис.— Літ.-наук. вісник, 1901, кн. 4, с, 35—37,
Походзіло М. У. Іван Нечуй-Левицький. Літ. портрет. К.: Дніпро, 1966, с. 118—125.

Іванченко Р. Г. Іван Нечуй-Левицький. К.: Дніпро, 1980, с. 121 —128.

21. Історична драма «Маруся Богуславка»

«Маруся Богуславка» — оперета на чотири дії, написана за мотивами народної думи.

Тема драми, її композиція, основний конфлікт. Центральні образи. Сотничиха Настя Богуславка — вольова безстрашна месниця іноземним загарбникам, пристрасна патріотка, здатна на подвиг в ім’я інтересів батьківщини. Спільні риси її характеру з характером Гонти в поемі Т. Г. Шевченка «Гайдамаки». Доля її дочки Марусі. Роздвоєність почуттів і поведінки Марусі.

Глибокі симпатії письменника до запорожців — мужніх борців проти турецьких поневолювачів. Уславлення патріотичних почуттів і різке засудження зрадництва.

Роль весільних, козацьких, невільницьких та історичних пісень у драмі.

• *

*

Томашівський С. Маруся Богуславка в українській літературі. Історико-літературний нарис.— Літ.-наук. вісник, 1901, кн. 4, с. 35—37.

Походзіло М. У. Іван Нечуй-Левицький. Літ. портрет. К.: Дніпро, 1966.

Іванченко Р. Г. Іван Нечуй-Левицький. К.: Дніпро, 1980, с. 121—123.

22. Сатирична комедія «На Кожум'яках»

Сюжет комедії, її композиція. Критика інтелектуальної обмеженості міщанства, його прагнення до легкої наживи. Характеристика двох центральних дійових осіб комедії — Єфросини — дочки крамаря і цирульника Гострохвостова. Інші персонажі комедії, їх роль у процесі розвитку дії, у загостренні конфлікту між головними персонажами. Гострохвостий — типовий представник здеморалізованої міщанської молоді, що зневажала благородні людські почуття, рідну мову і свою «освіченість» демонструвала вживанням кумедного мовного суржика. Засоби образної характеристики інших типів міщанського середовища, їхніх взаємостосунків, поведінки. Переробка комедії М. Старицьким під назвою «За двома зайцями». Характер цієї переробки. Успіх її на сценах радянських театрів.

* *

*

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй). Вступна стаття до кн.: Нечуй-Левицький І. С. Твори: У 4-х т. К: Держлітвидав УРСР, 1956. Т. 1.

Крутікова Н. Є. Розкрита книга життя.— В кн.: Нечуй-Левицький І. С. Зібр. творів: У 10-ти т. К.і Наук, думка, 1965. Т. 1.

Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Ле-вицького. К.: Рад. школа, 1969.

23. Традиції І. С. Нечуя-Левицького в дожовтневій українській літературі

Цілком позитивне ставлення до творчості Нечуя-Левицького переважної більшості критиків, письменників і діячів культури. Зізнання Панаса Мирного в тому (ювілейний лист Нечуеві 1904 р.), що уже перші твори старшого колеги мали вирішальний вплив на вибір ним творчого шляху. Вияв спадкоємності та водночас і оригінальності у таких творах, як «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Лихі люди», «Повія», «Сон» й ін. Залежність ранньої прози М. Коцюбинського від повістей і оповідань свого учителя. Продовження і розвиток кращих демократичних тенденцій «всеобіймаючого ока України», автора перлин української літератури («Миколи Джері», «Кайдашевої сім’ї», «Хмар») у творчості І. Франка, Б. Грінченка, Н. Кобринської. Входження в українську літературу після творів Нечуя-Ле-вицького і Франка робітничої тематики як невід’ємного, самим життям, а також і художньою їх практикою породженого елемента (відповідні твори Я. Щоголева, М. Ста-рицького, Б. Грінченка, Н. Кобринської, С. Ковалева). Поява таких творів революційно-демократичних письменників, як «Робітникові» і «Швачка» Грабовського, «Досвітні огні» Лесі Українки, а також творів письменників-робіт-ників А. Шабленка, А. Бобенка, Р. Романченка й ін. Риси об’єктивно-епічної розповіді Нечуя у прозі другої половини XIX ст. Вплив письменника на творчість видатної представниці польської реалістичної прози Е. Ожешко.

* * '

*

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй).— У кн.: Білецькиий О. І. Від давнини до сучасності. К.: Держлітвидав УРСР, 1960. Т. 1, с. 336.

Крутікова Н. Є. Розкрита книга життя. Вступна стаття до кн.: Нечуй-Левицький І. С. Зібр. творів: У 10-ти т. К.: Наук, думка, 1965. Т. 1, с. 50.

Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Ле-вицького. К.: Рад. школа, 1969, с. 179—180.

Тараненко М. П. Біля джерел робітничої тематики в українській літературі.— Укр. мова і література в школі,

1972, № 8, с. 22.

Грицьков’ян Ярослав. Вивчення польсько-українських літературних взаємин у польському літературознавстві.— Рад. літературознавство, 1973, № 6, с. 86.
24. І. С. Нечуй-Левицький і М. В. Гоголь

Нечуй-Левицький про перше знайомство з творчістю

О. Пушкіна і М. Гоголя [10, 14]. Захоплені відгуки про творчість великого письменника, зокрема гоголівський сміх, у багатьох статтях та художніх творах [1, 14; 5, 169—170, 358, 366; 6, 271; 9, 94; 10, 61, 159]. Національно обмежений докір Гоголю у статті «Сьогочасне літературне прямування» і в той же час тверезі думки щодо його місця в історії російської літератури, ролі в боротьбі проти класицизму і романтизму, за заснування «нової реальної [...] літературної школи»; близькість цих міркувань до відомих положень В. Бєлінського і М. Чернишевського. Плідне використання досвіду М. Гоголя — сатирика і гумориста в багатьох творах Нечуя,

* *

*

Крутікова Н. €. Гоголь та українська література (ЗО— 80 рр. XIX сторіччя). К.: Держлітвидав УРСР, 1957, с. 446—472.

Федосов Л. П. Гоголівські та щедрінські традиції у сатирі І. С. Нечуя-Левицького.— Рад. літературознавство, 1960, № 6, с. 41—48.

Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Ле-вицького. К.: Рад. школа, 1969, с. 33, 51—53, 103, 135— 142, 174.

25. І. С. Нечуй-Левицький і І. С. Тургенев

Глибоке вивчення Левицьким роману І. Тургенева «Батьки і діти» та статті Д. Писарєва про нього («Базаров») у 1862 р. [10, 15, 269]. Слово про Базарова у статті «Органи російських партій» [10, 95—96]. Використання образу Базарова для характеристики титанічних героїв німецької літератури періоду «Бурі й натиску» [10, 159]. Позитивна оцінка Нечуєм багатьох інших творів І. Іурге-нєва («Дворянське гніздо», «Дим», «Новина») у статті «Сьогочасне літературне прямування», наявність суперечливих тверджень у ній. Розуміння того, що слов’янам корисно милуватися «перловими віршами Пушкіна та Лєрмонтова», а також втішатися творами «Тургенева, Л. Толстого, де виставлені і змальовані кращі люди, прогресивні [...]. Се типи будущої Росії» («Українство на літературних позвах...», 1891, с. 48). Віднесення Левицьким І. Тургенева до «великих людей» світу, до улюблених своїх письменників (лист. Н. Кобринській за вересень 1900 р.). Спільне і відмінне у відтворенні й трактуванні образів інтелігенції та поміщиків, у сюжетах, художній манері, мові романів І. Тургенева і Нечуя-Левицького.

* *

*

Марковський Михайло. Літературні паралелі. І. С. Ле-вицький і І. С. Тургенев,—Україна, 1925, кн. З, с. 130—136.

Кирилюк Є. Передмова до кн.: Нечуй-Левиць-кий І. Чорні хмари. К.: Держлітвидав УРСР, 1941, с. 19, 25.

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй). Вступна стаття до кн.: Нечуй-Левицький І. С. Твори: В 4-х т. К. : Держлітвидав УРСР, 1956. Т. 1, с. 11, 14, 34—35, 41, 44,

Шабліовський Є., Гнатюк М. І. С. Тургенев і українська дожовтнева література. К.: Дніпро, 1968, с. 94.

Крутикова Н. Є. Шляхами дружби і єднання. К..: Дніпро, 1972, с. 34—46.

26 І. С. Нечуй-Левицький і М. Є. Салтиков-Щедрін

Переклад І. Нечуєм казок М. Салтикова-Щедріна «Повість про те, як мужик харчував двох генералів» і «Дикий пан». Читання його сатиричних творів, що друкувалися в «Отечественных записках». Висока оцінка «Історії одного міста» у статті «Органи російських партій» [10, 115—116]. Судження про інші твори Щедріна («Пани ташкентці», «Пани Головльови») у статті «Сьогочасне літературне прямування» з висновком, що Україні потрібні свої сатирики. Салтиков-Щедрін, як зазначає автор у праці «Українство на літературних позвах...», «самий щирий і правдивий з великоруських письменників». Ідейна співзвучність казки Щедріна «Дикий пан» і закінчення індуської легенди Не-чуя-Левицького «Скривджені й нескривджені». Сприйняття Нечуєм принципів гоголівського гумору — «сміху крізь сльози» та піднесення нерідко до гострої соціальної сатири, що ріднить його з Салтиковим-Щедріним.

* #

*

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй). Вступна стаття до кн.: Нечуй-Левицький І. С. Твори: В 4-х т. К.: Держлітвидав УРСР, 1956. Т. 1, с. 38—41.

Крутикова Н. Є. До характеристики І. С. Нечуя-Левицького.— Рад. літературознавство, 1957, № 1, с. 73—75, 84, 89.

Федосов Л. П. Гоголівські та щедрінські традиції у сатирі І. С. Нечуя-Левицького.— Рад. літературознавство, 1960, № 6, с. 48—53.

Осмоловськкй В. Ф. М. Є. Салтиков-Щедрін і Україна.— Рад. літературознавство, 1965, № 8, с. 45, 48.

27. Контактні і творчі взаємини І. С. Нечуя-Левицького з українськими письменниками і культурними діячами

Знайомство І. Левицького з В. Білозерським і П. Кулі-шем, встановлення через них зв’язків зі львівськими часописами. Робота з М. Лисенком над лібретто опери «Маруся Богуславка». Зв’язки з корифеями українського театру — М. Кропивницьким, М. Старицьким, М. Занько-вецькою, І. Карпенком-Карим, М. Садовським та ін. Знайомство та листування І. Нечуя з І. Франком, І. Белеем,

С. Воробкевичем, В. Лукичем, В. Барвінським, Н. Кобрин-ською, О. Кобилянською та іншими письменниками і журналістами Галичини і Буковини. Зустрічі Марка Вовчка і Нечуя у Стеблеві. Особисті і творчі взаємини з М. Коцюбинським, Панасом Мирним, Лесею Українкою, П. Жи-тецьким, М. Комаровим, П. Ніщинським, К. Білиловським, Б. і М. Грінченками, Д. Яворницьким, І. Трушем та ін.
# *

*

Кротевич Євген. Київські зустрічі.— Україна, 1961, № 15, с. 24—25.

Власенко М. О. М. Коцюбинський і Нечуй-Левицький.— У кн.: Тези доповідей і повідомлень четвертої республіканської наукової конференції з питань творчості М. М. Коцюбинського. Дніпропетровськ: ДДУ, 1963, с. 65—66; там же: Тараненко М. П. М. Коцюбинський і Ів. Нечуй-Левицький у боротьбі за реалізм, с. 63—64.

Хаврусь С. Стеблівський будинок-музей І. С. Нечуя-Левицького. Дніпропетровськ: Промінь, 1971.— 52 с.

Тараненко М. П. До історії висвітлення 35-річного ювілею І. С. Нечуя-Левицького.— Укр. літературознавство. Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1973. Вип. 19, с. 110—115.

28. I. C. Нечуй-Левицький і T. Г. Шевченко

І. С. Нечуй-Левицький — живий свідок виняткової популярності Шевченка. «Причинна» — перший твір поета, що його прочитав Левицький, навчаючись у семінарії. Глибше знайомство з творами Шевченка у роки навчання в Київській духовній академії. Читання його поезій (поза програмою) учням Полтавської духовної семінарії. Відвідування могили Шевченка в Каневі та поява нарису «Шевченкова могила». Висока оцінка Нечуєм-Левицьким творчості Шевченка у багатьох статтях, зокрема й спеціальних. Погляд на його поезію як на неперевершений зразок реалізму і народності, пристрасності й задушевності. Усвідомлення того, що Шевченко за ідейно-художнім звучанням творів займає перше місце в українській літературі, що його поезія стала відомою далеко за межами України. Продовження традицій Шевченка у власній творчості.

* #

*

Рец.: Дорошкевич О. І. Нечуй-Левицький. Микола Джеря.— Життя й революція, 1926, № 7, с. 110.

Пільгук І. Традиції Т. Шевченка в українській літературі. (Дожовтневий період). К: Держлітвидав УРСР, 1963, с. 144—151.

Тараненко М. П. Шевченко в оцінці Ів. Нечуя-Левиць-кого.— В кн.: Збірник праць одинадцятої наукової Шевченківської конференції. К: Вид-во АН УРСР, 1963, с. 158—178.

Федосов Л. П. Шевченківські традиції в сатирі І'. С. Нечуя-Левицького.— В кн.: Збірник праць дванадцятої наукової Шевченківської конференції. К. : Вид-во АН УРСР, 1964, с. 226—240.

29. I. С. Нечуй-Левицький та І. Я. Франко

Виступ І. Франка 1878 р. зі статтями «Микола Джер’я>>» повість Івана Нечуя» і «Література, її завдання і найважніші ціхи». Знайомство і зустрічі письменників у Львов 1884 і 1885 рр. Доброзичливий відгук Нечуя про пові‘сть> «Захар Беркут» у 1884 р. [10, 292—293]. Зміцнення ді-710-вих, творчих зв’язків у час відвідин І. Франком Кйева

1885 і 1886 рр. Послідовно прихильне ставлення до те43?-чих здобутків І. Франка у літературно-критичних статтях Нечуя, листах до письменників, позитивні судження Ґ^Р° його поезію («З вершин і низин») і прозу [10, 165, 1&8]. Схвалення виступу Франка у «Літературно-науковому 0Іс-нику» зі статтею «Літературна мова і діалекти» (19О^)-Всебічний аналіз творчості Нечуя-Левицького у стат'І'ях І. Франка, віднесення його до розряду таких митців слова, як Л. Толстой, І. Тургенев, Е. Золя, Ф. Достоєвський і Панас Мирний. Різка критика Франком статті Нечуя «С^0" гочасне літературне прямування» і в той же час постіі^не піднесення таланту Нечуя-епіка, висока оцінка реалістної творчості письменника — «артиста зору, духовного БЄ" летня, одного з найбільших синів України». Незгоди Франка з мовознавчими принципами Нечуя і водночас глибока пошана до письменника, який «подарував нашій літератУР* такі перлини белетристики, як «Кайдашеву сім’ю», «Х^3" рн», «Причепу» і т. п.».

* *

*

Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 5^ 1

70-х років XIX ст. К-: Вид-во АН УРСР, 1959, с. 392—430.

Дорошенко І. Іван Франко — літературний криїик-Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1966, с. 10—13, 20—21, І30. 136—137, 173, 190—197, 204.

Тараненко М. П. І. Франко в оцінці І. Нечуя-Левицькго,—Рад. літературознавство, 1967, № 2, с. 46—55.
Лісовий П. М. I. Франко про I. Нечуя-Левицького,— Рад. літературознавство, 1968, № 2, с. 26—30.

Пустова Ф. Д. Творчість Нечуя-Левицького в оцінці I. Франка.— Укр. літературознавство. Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1978. Вип. 30, с. 25—34.

ЗО I. С. Нечуй-Лезицький і М. В. Лисенко

Виступ М. Лисенка проти реакційної критики роману Нечуя-Левицького «Хмари». Листування між ними з приводу написання лібретто опери «Маруся Богуславка». Велика повага до таланту Нечуя-Левицького та його праці (лист М. Лисенка Нечуєві від 4 листопада 1878 р.). Дружба М. Лисенка і Левицького після виходу останнього на пенсію. Блискучий відгук Нечуя на генеральну репетицію Лисенкового концерту («В концерті», 1886). Присвячення композиторові свого твору «Гастролі» (1905). М. Лисенко — один з активних ініціаторів відзначення 25-річчя (1894) і особливо 35-річчя літературної діяльності Нечуя-Левицького — «шановного нашого письменника» (з листа І. Франкові від 14 жовтня 1904 р.). Ювілейні його турботи. Посвята Нечуєві «Пісні без слів».

* *

*

Лисенко М. В. Листи. К.: Мистецтво, 1964, с. 160, 169, 196, 206, 223, 236, 240, 325, 328—329, 332, 336, 337, 389—391.

Лисенко О. М. В. Лисенко. Спогади сина. 4-е вид., перероб. і доп. К-: Мистецтво, 1966, с. 164—181.

Тараненко М. П. До історії висвітлення 35-річного ювілею І. С. Нечуя-Левицького.— Укр. літературознавство. Львів, 1973. Вип. 19, с. 110, 112, 113.

31. Твори I. С. Нечуя-Левицького в кінематографії
Значний інтерес кінематографістів України до прози Нечуя-Левицького. Поява на екранах кінофільму «Микола Джеря» за сценарієм М. Бажана. Виконавець ролі Миколи — А. Бучма. Характеристика його виконання.

Створення кінофільму «Василина» за повістю «Бурлачка». Артистка Зінаїда Пігулевич в ролі Василини. Успіх фільмів на республіканському і всесоюзному екранах. Відгуки на кінофільми в пресі.

Популярність кінофільму «За двома зайцями» — переробка М. Старицьким п’єси Нечуя-Левицького «На Кожум’яках».

Виготовлення студією хронікально-документальних фільмів «Радянська Україна» кінострічки «Іван Нечуй-Ле-вицький. До 130-річчя з дня народження». Аналіз її.

❖ *

Бабишкін О. К. Українська класика і мистецтво «великого німого».— Рад. літературознавство, 1964, № 6.

Бабишкін О. Українська література на екрані. Літературно-критичний нарис. К: Рад. письменник, 1966, с. 36—41.

Дубенко С. Повісті І. С. Нечуя-Левицького на екрані.— Новини екрану, 1968, № 4.

32. І. С. Нечуй-Левицький в літературі та образотворчому мистецтві

Нечуй-Левицький в українській поезії — вірші О. Коваленка, Т. Масенка, А. Ярмульського та ін. Аналіз їх.

Нечуй — один із героїв твору Бурлаки «Потоплені пороги». Роман-хроніка (К.: Рад. письменник, 1966).

Комедія на три дії І. С. Буше «Афонський пройдисвіт» (К.: Держлітвидав, 1959).

Постановка п’єси Нечуя-Левицького «На Кожум’яках» у переробці М. Старицького «За двома зайцями» в багатьох містах України. Характер цієї переробки.

Портрети Нечуя-Левицького. Картина художника І. А. Холоменка «Ольга Кобилянська серед друзів». (У колі Лисенка, Старицького, Лесі Українки, Коцюбинського, Нечуя-Левицького у Чернівцях).

Картини художника А. В. Ткаченка «Іван Франко та Іван Нечуй-Левицький на Замковій горі у Львові», «Не-чуй-Левицький серед гуцулів»; В. В. Полтавця — «Нечуй-Левицький на березі Чорного моря». Співавтори письменника — ілюстратори його художніх творів — В. Полтавець,

А. Глущенко, Ф. Красицький, І. Царевич, В. Касіян, М. Компанець, А. Базилевич та ін.

Спорудження пам’ятника Нечуєві-Левицькому в Стеб-леві (автор — заслужений діяч мистецтв Г. Н. Кальченко).

* *

*

Белічко Ю. Співавтори письменника.— Літ. Україна,

1964, 25 верес.

Хаврусь С. Стеблівський будинок-музей І. С. Нечуя-Левицького. Дніпропетровськ: Промінь, 1971.

Грицюта М. З історії створення й видань повісті «Микола Джеря».— В кн.: Нечуй-Левицький І. С. Микола Джеря: Повість. К.: Дніпро, 1978.

33. І. С. Нечуй-Левицький і театральна культура

Виникнення інтересу до драматургії. Виступ Нечуя 1868 р. з рецензією («Критичний огляд») на видані у Полтаві драму Марка Онука і оперу Д. Старицького. Виявлення у ній глибокої обізнаності з українською (І. Котляревський, Т. Шевченко), російською (О. Островський, О. Толстой) і західно-європейською драматургією (Ф. Шіллер,В. Шекспір), наявність цікавих міркувань про характер історичної драми [10, 61—64], її завдання. Левицький — виконавець ролі Петра у п’єсі «Наталка Полтавка». Контактні і творчі зв’язки Нечуя з видатними діячами української театральної культури. Захоплення їхніми виступами в Ки-шиневі («З Кишинева»), у Києві («В концерті»), шанобливе ставлення до української драматургії. Висока оцінка артистичної діяльності М. Заньковецької у статті «Марія Заньковецька, українська артистка». Думки у ній про причини довговічності українського репертуару; критичне ставлення до вистав, у яких «актори люблять без потреби «писати ногами мисліте» на сцені» [10, 159—160]. Засудження театрального мистецтва розважального характеру, особливо середньовічного європейського театру, де пропагувалась аморальність і розпуста [10, 158]. Задоволення з того, що пізніше драматурги «дали інший, арістофанівський напрямок театрові» — Бомарше, Вольтер, Шіллер, Гете і загалом «палкі гетеанці періоду «Бурі й натиску», які спрямували його по шляху «високої ідеальності, честі, протесту проти тиранії і деспотизму». Судження, що заслуговують на увагу, про античну драматургію (Софокла, Есхіла, Евріпіда, Арістофана) у кількох статтях, передусім у неопублікованій спеціальній праці «Еллінський культурний тип». Участь Не-чуя-Левицького у розвитку української драматургії'і театрального мистецтва: створення п’єс «Маруся Богуславка», «На Кожум’яках», «Голодному й опеньки — м’ясо», «Попались», «В диму та в полум’ї». Переробка М. Старицьким п’єси «На Кожум’яках» і включення її в репертуар («За двома зайцями») під двома прізвищами.

* *

*

Петров Н. И. Очерки истории ^краинской литературьі XIX ст. K., 1884, с. 401—402, 412.

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй).

У кн.: Нечуй-Левидький І. С. Твори: В 4-х томах. Т. 1. К.: Держлітвидав, 1956, с. 21—22.

Походзіло М. У. Іван Нечуй-Левицький. Літературний портрет. К.: Дніпро, 1966, с. 16, 25—26, 118—125.

Тараненко М. П. До характеристики седлецького періоду творчої біографії І. Нечуя-Левицького.— Рад. літературознавство, 1971, № 6, с. ЗО—32.

Лісовий І. А. Еллінський культурний тип І. С. Нечуя-Левицького.— Укр. літературознавство, 1976, вип. 27, с. 106.

Іванченко Р. Г. Іван Нечуй-Левицький. Нарис життя і творчості.— К.: Дніпро, 1980, с. 121—132.

34. Вивчення творчості І. С. Нечуя-Левицького в школі

Вивчення у 4 класі уривка з повісті «Микола Джеря» під назвою «Буря на морі». Докладний ідейно-художній аналіз найвиразнішого твору — соціально-психологічної повісті «Микола Джеря» у 6 класі. Дальше поглиблення вивчення життя і творчості Нечуя-Левицького у 9 класі, зокрема соціально-побутової повісті «Кайдашева сім’я». Підбір учителем найпотрібніших фактів з життя й діяльності Нечуя-Левицького. Продумане планування матеріалу на кожний урок. Система домашніх завдань. Орієнтація на самостійне опрацювання учнями текстів художніх творів, сприйняття яких не викликає труднощів. Зосередження уваги вчителя в лекційній частині уроку на питаннях світогляду і літературно-естетичних поглядів письменника, їх єдності з творчою практикою. Турбота про унаочнення уроків, використання, зокрема, технічних засобів. Нечуй і сучасність.

* *

*

Падалка Н. І. Вивчення в 6 класі повісті І. С. Нечуя-Левицького «Микола Джеря».— У кн.: Вивчення художнього твору в школі. К..: Рад. школа, 1961, с. 52—90,
Ходосов К. О. Атеїстичне виховання на уроках української літератури. К.: Рад. школа, 1958, с. 29—34; 2-е вид., перероб. і доп. К.: Рад. школа, 1966, с. 67—78.

Кащук Н. Кайдашева сім’я.— Україна, 1968, № 47, с. 4—6, 12—13.

Литвинчук М. У Нечуєвому краї.— Вітчизна, 1968, № 9, с. 147—151.

Шавловський І. І. Вивчення творчості І. С. Нечуя-Ле-видького в школі. 2-е вид., змін, і доп. К.: Рад. школа, 1968.— 152 с.

Хаврусь С. Стеблів. Історико-краєзнавчий нарис. Дніпропетровськ: Промінь, 1972.— 76 с.

35. Значення творчості І.С. Нечуя-Левицького в розвитку української літератури

Нечуй-Левицький—значне явище в історії української літератури. Його творчість як важливий етап у розвитку української прози минулого століття після Марка Вовчка. Продовження гуманістичних, критично-реалістичних традицій своїх славетних попередників і прокладання шляхів у ще незвідані сфери життя українського суспільства, новаторство. Написання великих проблемних творів. Збагачення української прози — введення нових тем (робітничої), цілинних життєвих пластів (життя міста, інтелігенції, духовенства тощо), жанрів (соціально-психологічна повість, соціальний роман, соціально-побутова повість), створення образу бунтаря-протестанта проти кріпосницько-капіталістичної сваволі, якісно нових пейзажів (сільських і міських, зокрема виробничих). Утвердження нової форми розповіді — об’єктивно епічної, що розширювала межі й можливості української прози. Підпорядкування докладного змалювання матеріального оточення персонажів, побуту селян, робітників, інтелігенції, представників релігійного культу, поміщиків, магнатів, заводчиків, а також етнографії глибшому розкриттю типових характерів у типових обставинах, активному викриттю несправедливих, класових суспільних відносин. Розвиток сатири як найбільш разючої зброї у боротьбі проти всього реакційного, звироднілого, блюзнірського, мерзотного у вищих панівних сферах експлуататорського ладу і середовищі тих, хто заражувався духом і ієрархічного честолюбства, пристосовництва, антинародними тенденціями у мистецтві тощо. Розуміння становища обездоленого народу, його мрій і сподівань. Глибока любов до краси у всьому — в природі, простих людях, народній творчості, у шедеврах мистецтва; підтримка і поетизація всього передового, патріотичного, чесного, пригнобленого, затурканого і ображеного. Розширення зображувальних засобів літератури, збагачення і розвиток української літературної мови. Виразні риси самобутнього таланту. Спадщина Нечуя-Левицького як велика духовна скарбниця української національної культури.
❖ *

*

Франко І. Твори: В 20-ти т. K.: Держлітвидав. Т. 16, 1955, с. 107, 122, 125, 337; т. 17, 1955, с. 125, 172—174, 176— 177; т. 18, 1955; с. 97; т. 20, 1956, с. 243.

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй).— У кн.: Нечуй-Левицький І. С. Твори: В 4-х т. K.: Держлітвидав, 1956. Т. 1, с. 44—45.

Кирилюк Є. Оборонець покривджених.— Літ. Україна,

1963, 22 листоп.

Тараненко М. П. Шевченко в оцінці Ів. Нечуя-Левицько-го.— Збірник праць одинадцятої наукової Шевченківської конференції. K.: Вид-во АН УРСР, 1963, с. 158, 162—165, 168—171, 173—174, 178,
Крутікова Н. €. Розкрита книга життя,— У кн,: Нечуй-Левицький І. С. Зібр. творів: У 10-ти т. К.: Наук, думка

1965. Т. 1,с. 5—6, 48—50.

Хаврусь С. Гордість республіки,—Літ. Україна, 1968, 22 листоп.

Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького,— К.: Рад. школа, 1969, с. 5—6. ¡73—181.

0


Вы здесь » Одесский форум.Форум Одесса. » Форум поэзия. » Іван Семенович Нечуй-Левицький.


Рейтинг форумов | Создать форум бесплатно © 2007–2019 «QuadroSystems» LLC