Одесский форум.Форум Одесса.

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Одесский форум.Форум Одесса. » Форум поэзия. » Тарас Шевченко.


Тарас Шевченко.

Сообщений 1 страница 9 из 9

1

Поетична образність — одна з характерних рис мистецького таланту Тараса Шевченка. Глибока смислова наснага, надзвичайна розмаїтість художніх засобів, народний колорит поетичного слова Шевченка становлять в історії української поезії яскраві, неперевершені сторінки.Розглядові поетичного багатства літературної спадщини великого Кобзаря і присвятив це дослідження С. М. Шаховський.

Поетичну спадщину Тараса Шевченка нині знає кожна письменна людина. Майже 125 років тому вийшла у світ перша збірочка його творів «Кобзар», назва якої підкреслює багатосторонній зв’язок її з народною творчістю. Під цією назвою Шев.ченко опублікував згодом і пізніше написані поезії, значна частина яких поширилася в'народі ще до їх надрукування! Слава поета зростала рік у рік. «Кобзар» став улюбленою народною книгою, а її назва — другим ім’ям Шевченка.

«Кобзар» — на диво багатозмістовна і суцiльна, поліфонічна і єдинотипна книга. В ній є політична й особиста лірика, віршовані послання і балади, ліро-епічні поеми і памфлети, драматичні пдеми й епіграми, монументальна епопея жартівливі пісеньки. Письменник постає з неї як трибун і як інтимний співець, як сатирик і як жанрист; він писав про минуле своєї країни і про новочасне лихо. Поет жив усіма інтересами свого часу, хвилювався всіма переживаннями свого народу, підносив все нові й нові теми в різновиявлених формах словесної творчості. М. Горький радив письменникам саме у Шевченка вчитись всебічності показу життя народу «Кобзар» — це книга з єдиним ідейним спрямуванням, яскраво виявленим образом ліричного героя- неподільно з особистістю поета. Цей ліричний, герой так само як в епосі чи драмі, має свій конкретизований характер, по-шекспірівському пристрасний і багатогранний.

Уже Новаліс ставив риторичне запитання про те, чи не є епос, лірика і драма трьома елементами будь-якого віршового твору й чи не треба вважати, наприклад, епосомі лише те, в чому епос виступає переважно.

Як відомо, риторичне запитання не вимагає відповіді, воно є ствердним у своїй суті. Елементи трьох родів, трьох способів письма виступають, сполучаючись, і в окремих творах, а ще виразніше — у «Кобзарі» в цілому. Але коли говорити про переважаючу тенденцію, то вона буде, незаперечно, ліричною, емоціональною, висловленою від свого імені. Недарма ж займенник «я» вжитий у «Кобзарі» 1261 раз — частіше, ніж будь-яке інше слово.

Завдяки численним ліричним відступам особистість автора стає ніби «дійовою особою» навіть у поемах («Катерина», «Слепая», «Наймичка» тощо). Ліричні відступи у них виступають у ролі пролога, епілога або є засобом вияву свого ставлення до описуваних подій чи героїв, викладу автобіографічного міатеріалу чи філософських та естетичних позицій. Коли б, наприклад, з «Гайдамаків» вилучити в окрему групу авторські відступи, то утворився б важливий змістом цикл лірики з типовими для письменника розсудами, емоціями.

Струмінь у Шевченкових бяладах родові ознаки яких наближаються до фольклорних пісень, де опис і повіствування не відривне і від емоцій оповідача-виконавця.

Своєрідна, синкретична і Шевченкова лірика. У віршах типу «думок» чи «послань» завжди наявні описи, героєм часто стає «стороння» для автора людина. В таких же творах, як «Перебендя», «Гамалія» або навіть «І мертвим, і живимі...», «Юродивий», трудно визначити родову домінанту.

Додамо, що ліричні відступи з поем іноді сприймаються як закінчені твори, а ліричні вірші — як окремі мініатюрні повісті.Ліричний герой, прообразом якого виступає особистість поета, автопортрети вимальовуються в переважній більшості творів «Кобзаря»; в цілому це на диво суб’єктивна книга. В кожному творі ліричний герой конкретний, з своїми роздумами і почуттями. Він змінюється від поезії до поезії, поглиблюється його світогляд, емоційний самоаналіз.

І все ж «ліричні герої» й «ліричні автопортрети» зливаються в суцільний, рухливий образ передової людини-борця, справжнього революціонера, діяча, мислителя. Цей образ має об’ємний і виразний характер — пристрасний, запальний, чутливий до народного горя, самозіречений щодо власної долі:

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені.

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені!

Може, найповніше героя, його пристрасний патріотизм виражає слово «однаково». В першому рядку воно вжите в спокійному, констатуючому значенні. Але слово «однаковісінько» — це вже не рівновага чи розсудливість, тут все підсилене, помножене, бо такий характер героя. А коли в останній строфі він повторює і вигукує: «Та не однаково мені... Ох, не однаково мені!» — то рішучість його дійової натури розкривається як найістотніша риса характеру.

Шевченко — лірик «понад усе», він найповніше використав.цей тонкий, гнучкий, відгомінкий рід поезії. Використав усі його ідеологічні, зображувальні, звуко-ритмічні можливості. В. Луговськой писав у передсмертних «Роздумах про поезію» з 'почуттям). патріотичної і професіональної гордості:—

«Нерозумно зводити ліричну поезію до ліричних пісеньок, легкокрилих емоцій з кінцівкою, завідомо ясною з самого початку. Російська поезія горда лірикою, що відповідає на всі «вічні» питання. Життя, смерть, висока любов, ревність, пристрасть, прагнення до справедливості, народження людини, призначення людини, усвідомлення своєї ролі в природі, безсмертя — ось одвічні теми справжньої лірики» («Разговор перед съездрм», М., «Совет ский писатель», 1954, стор. 319.).

Кожна Шевченкова поезія — це одна з одвічних тем, втілена в образах, вільна від будь-чого зайвого, необов’язкового.Тут вірна кожна думка, кожне почуття, кожний образ і речення. Все на своєму місці, викінчене нічого непевного, неозначеного. Написати книгу поезій, яка була б,«енциклопедією життя народу», дати відповідь на численні «вічні» питання, написати так, щоб жоден з творів не був нижчий загалу,— міг тільки геній.

Коли Іван Франко писав дослідження про «секрети поетичної творчості», він на; 80—90 процентів черпав приклади з «Кобзаря». У видатного українського естетика мова йшла, головним чином, про художньо-словесні асоціації. Але можна говорити І про інші аспекти виявлення хисту Шевченка.

Передусім: —про масштабність бачення. У поета порівняно «малі форми» літератури, але «крупна лінія» письма. Він не тільки майстер творення людських характерів, викладу важливих суджень чи пристрасних почуттів. Впадає в око й інше поет кожну подію й емоцію переосмислює: в дусі найпередовіших ідей доби, підносячись до масштабів життя народу, до широченних історичних обріїв. Так переосмислює він, наприклад, розказану столітнім дідом «славу козачу» («Гайдамаки»), Саме про це не тільки свідчать, а й прямо говорять ліричні відступи поеми. Уже перший рядок поеми декларує філософську категорію одвічності і безконечності, змін усього існуючого:

Все йде, все минає — і краю немає...

І мале, й велике в природі підлягає однимі і тим же законам. Рішуче відмовляється молодий поет і від ілюзії безсмертя душ її існування обмежене, земне, реальне:

Як небо блакитне — нема йому краю,

Так душі почину і краю немає.

А де вона буде? Химерні слова!!

Згадай же хто-небудь її на сім світі...

У відступах епопеї багато роздумів про історію свого краю, про історію взагалі, про становище соціально гнобленої людини і людськість та людяність, про мету творчості і свою власну ідейно-естетичну позицію — тобто про те, що найбільше хвилювало передові уми доби.

Масштабність Шевченка-мислителя проявляється в тому, як він розумів минуле і сьогочасне свого краю й народу, а ще виразніше в мріях, уявленнях про майбутнє:

Роботящим умам,

Роботящим рукам Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать i посіяне жать Роботящим рукам.

Коли визначити образи цього уривка як алегоричні, що уособлюють всяку корисну діяльність, стане зрозуміло, що для своєї доби Шевченко підніс значення праці виключно високо.

В свідомості поколінь навіть у нас, на Україні, немало історичних уявлень складається не стільки з наукових праць, скільки з «Кобзаря». Що таке кріпаччина, ми знаємо з різних джерел, але, мабуть, найбільше — з творів великого борця проти кріпаччини Шевченка. Або взяти твори Шевченка-пейзажиста. З ранніх років вони формують у читача уявлення про Дніпро, про кручі, про «лани широкополі», про «веселії села», про «садок вишневий коло хати», про те, як світає на Україні, як сонечко заходить і т. д. і т. п. його твори — це мистецька географія рідної землі.

Творчість І.Котляревського,— писав Шевченко,— тим знаменна, що слава України в ній «сонцем засіяла», що перший видатний письменник нової української літератури «всю славу козацьку за словом єдиним переніс в убогу хату сироти».

В посланні до другого визначного українського письменника також підноситься почуття гордості за свою вітчизну:

Тяжко, важко сиротині,

А ніхто не бачить...

Тільки ворог, що сміється...

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине,—

Слава не поляже.

Про славу і волю України говориться, в поезіях різного плану — «Іван Підкова», «Гайдамаки» тощо.

До якої теми не звернувся б Шевченко, він робить її значимою, важливою, масштабною для її розкриття знаходить потрібний образ, емоційні і виразні слова.

Лірика всіх часів виявляється у двох тотальностях — ніжності i патетицi.Річ, зрозуміло, не в тому, щр в поемах чи невеличких віршах трапляються діалоги, монологи. Все це може бути і не бути. А от конфлікти, суперечності, сутички протилежностей контрасти тонів, кольорів, ритмомелодики роблять лірику напруженими, загостреними, драматизованими по суті.,,.

Ось в ліричному відступі поеми «Катерина» автор розмірковує над становищем людини в суспільстві, над взаєминами між людьми взагалі:

Отаке-то на сім світі Роблять людям люде!

Того в’яжуть, того ріжуть,

Той сам себе губить...

А за віщо? Святий знає.

Світ, бачся, широкий,

Та нема де прихилитись В світі одиноким.

Тому доля запродала Од краю до краю,

А другому оставила Те, де заховають.

У роздумах поета найголовніше — невідповідність прагнень і становища, суперечність між справедливістю і реальною дійсністю.

Пригадаймо становище ліричного героя, описане в посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» Тут драматизм набуває трагічного забарвлення:

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений І все спочиває.

Тільки я, мов окаянний,

І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає —

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

Весь виклад ведеться як монолог трагедійної тональності. Якби він був написаний для театрального виконання, письменник міг би розраховувати на інтонації акторського голосу. Але ж він пише ліричну поему, в якій інтонацію мусять творити антитези; тому їх так багато в тексті («І смеркає, і світає»; «І день і ніч»; люд «спочиває», а «я, мов окаянний... плачу»; злії люди «кайданами міняються, правдою торгують») .

Іван Франко відзначив, що «силоміць зчеплені асоціації» належать до улюблених зворотів Шевченка. Маються на увазі такі метафори, як «недоля жартує», «пекло сміється», «ніч стрепенулась», «лихо сміється», «закрий, серце, очі», «лихо танцювало», «журба в шинку мед-горілку поставцем кружляла», «шляхта кров’ю упилася» і т. д.

Критик дає вірне психологічне і мистецьке пояснення цього поетичного засобу: «Се, очевидно, не припадкове явище: поет навмисно завдає трудності нашій уяві, щоби розбурхати її, викликати в душі те саме занепокоєння, напруження, ту саму непевність та тривогу, яка змальована в його віршах. Пориваючи нашу уяву від звичайних до незвичайних а-соціацій, він осягає один з наймогутніших способів поетичного малювання — контраст».

До цього можна додати, що контраст є законом драматичного способу письма. Для Шевченка характерні не лише контрасти розумінь та асоціацій, але й кольорів, тонів, ритмів.

Шевченко виступив як поет в ту добу, коли митці й теоретики мистецтва утверджували природність, простоту образності.

У російській літературі геніально та просто-творили Пушкін і Лєрмонтов, а теоретично обгрунтовував таке мистецтво В. Бєлінський.

Український поет повністю включився в цей процес, дійшов найпередовіших рубежів, здобув звитяжні перемоги. Утвердження природностi i простоти у нього, як і в Пушкіна, супроводжувалось піднесенням зіагальдої естетичної вартості поезі'і.Свої найбільш довершені суто ліричні поезії Шевченко міг починати з інтонаційно-розмовної фрази:

Якось-то йдучи уночі Понад Невою... Та, йдучи,

Міркую сам-таки з собою.

Так само невимушено (без спеціальної «кінцівки») він і закінчував свій твір:

І тричі плюнув

Та й знову думать заходивсь

Про те ж таки, що й перше думав.
Про такі вірші Л. М. Толстой, який часом недовірливо ставився до ідеологічних можливостей віршотворчості, говорив: «...Забуваєш, що це вірш, хоч він має риму і розмір, відчуваєш, що інакше не можна сказати».

Крім всього іншого, простота і приступність образності підпорядкована революційно-демократичному спрямуванню Шев-ченкової естетики, орієнтації на аудиторію масову, читаючу або навіть лише слухаючу, співаючу — на «громаду у сіряках» («Гайдамаки»).

Мистецьке слово у «Кобзарі» визначалось багатогранністю обдарування його автора. Адже він мав вищу освіту художника, здобуту, під керівництвом Карла Брюллова; як художник Шевченко працював вiд дитячих лiт до останніх де життя в цій галузі він був і митцем.

Звідси широке використання так званих «зорових» образів. Колористичність характерна навіть для найраніших творів Шевченка:

...Одно зацвіло,

А друге зав’яло, навіки зав’яло...

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

А зорі червоні, як перше плили, Попливуть, і потім і ти, білолиций,

По синьому небу вийдеш погулять...

Багато важить те, як літератор бачить кольори; але є й інші важливі аспекти творення словами. Художник мусить відтворити на площині простір і' перспективу. Поезія також малює картину, для неї також потрібна «перспектива». Як це треба розуміти? Перспектива — це кілька планів зображення, це крупний перший план і фонова частина, це світлотінь і кольори, це, нарешті, панорамність показу. Все подібне може бути і в поетичній картині:

Село! і серце одпочине.

Село на нашій Україні —

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади; біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

На першому плані село його образ наближений до читача (чи глядача) порівнянням з писанкою. На цьому першому плані вся яскравість кольорів: гай зеленіє, сади цвітуть, хати біліють. На другому плані стоять палати, відтінені тополями. А далі ледь синіють гори за Дніпром — синій колір тут найбільш точно «художницький».

А якою винятковою була зорова пам’ять Шевченка!

В цьому він нагадує Рубенса, який міг писати картини без натурщиць, чи Айвазовского, що писав свої морські пейзажі, не вйіодячн з майстерні. Але Рубенс і Айвазовськнй перед тим написали сотні, коли не тисячі полотен. Шевченко в свої дозрілі творчі роки ніколи не повторював себе, не творив копій. Як глухий Бетховен міг компонувати, не чуючи жодного звуку, так і Шевченко в засланні оспівував Україну, базуючись виключно на зоровій пам’яті.

Візьмемо для прикладу поезію «Сон» («Гори мої високії!..»). Вона являє собою своєрідну панораму. Одна за одною розгортаються картини (виписані точгіо, з географічними назвами, з численними подробицями), ніби читаєш не вірш, а перегортаєш сторінки альбома з етюдами:

Іду я тихою ходою,

Дивлюсь — аж он передо мною,

Неначе дива виринають,

Із хмари тихо виступають Обрив високий, гай, байрак;

Хатки біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках У піжмурки в яру гуляють,

А долі сивий наш козак Дніпро з лугами вигравае.

А онде, онде за Дніпром,

На пригорі, ніби капличка,

Козацька церква невеличка Стоїть з похиленим хрестом.

Навіть тепер, більше ніжг через 100 років після написання вірша не становить труднощів вiднайти мiсцевiсть описану поетом, адже в наступних строфах він говорить про Трахтеміирів, Монастирище й інші місця поблизу Дніпра.

Отредактировано gosha (2016-01-18 15:18:00)

0

2

Шевченко любив спів, музику, декламацію театр, сам був гарним співаком і непоганим артистом. Тож не дивно, що в його творах багато образів, які називають «слуховими» або «музичними». Класичними щжкдадами стали щодо цього рядки: «Реве та стогне Дніпр широкий...», «Неначе ляля в льолі білій...»

Звукові асоціації, й інструментовка — дуже важливі, але не вирішальні фактори музикальностi віршів музиці, і в поезії — відчуття часу.

Поет відтворює своє сприймання часу або співставляє його вплив із станом людинй. Ось ліричний герой розповідає про те, як виміірюється гіркий час казарменої ночі:
Ще прийде ніч в смердячу хату, Ще прийдуть думи. Розіб’ють На стократ серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію...

І все на світі проженуть.

І спинять ніч. Часи літами, Віками глухо потечуть.

І я кривавими сльозами Не раз постелю омочу.
Страдницький зміст останніх двох рядків переконливо й природно підготовлений попередньою картиною безмірних мук в’язня.

Героїня поеми «Марина» зображується в момент, коли вона тікає з панських палат і не хоче повертатись додому:
І все Марина, все сама! Тільки Мариночки нема.I ледве ледве вийшла з хати
Пішла на гору, на прокляті Палати глянуть, та й пішла Аж до палат, під тином сіла І ніч цілісіньку сиділа Та плакала. Уже з села Ватажники ватагу гнали,

А мати плакала, ридала.

Уже і сонечко зійшло,

Уже й зайшло, смеркати стало —Не йде, сердешная, в село,

Сидить під тином.

Жах становища героїні в тому, що вона безпомічна, що її муки довготривалі, що вони роз’ятрюють душу, поступово і невпинно приводять до божевілля.

Зображувальна сила Шевченка виявилась у тому, що він володіє мистецтвом творення картин у просторі, в часі, щоразу викликаючи зорові чи слухові уявлення, асоціації, аналогії. І все це твориться словом, словом віршованим.

Розгляд може продовжитись, і тоді доведеться згадати про всі п’ять відчуттів та їх виявлення в поезії Шевченка. Але зображення — не єдине завдання художньої літератури, оскільки вона є ідеологічною категорією, вона оцінює і судить в кожній картині, в кожному образі стверджує чи заперечує. Додамо — не лише в картині й образі,— в сполученні слів або й окремому слові.

Ідейна означеність слова наїйголовніша риса Шевченкового хисту.

Співець покріпачених, - підневільної батьківщини, співець особистої затруєної долі, Шевченко весь зітканий з пекучих відчуттів, жадібних бажань, з прокльонів і благословінь, закликів і звернень. Поет побував на Україні, побачив розіп’яту вітчизну, катованих братів та сестер і під впливом всього того написав:

...Доглядаюсь,—

Бодай не казати.

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії...

І засохли мої сльози,

Сльози молодії.

І тепер я розбитеє Серце ядом гою...

Справа не тільки в тому, що вірно описаний перехід від печального до гнівного настрою, а в тій енергії почуттів, що передаються читачеві такими звичайнісінькими словами.

Сила таланту поета проявляється ще і в тому, чи вміє він надати слову подвійний, потрiний багатократний зміст.

«Пам’ятаю,— писав В. Короленко,— іще Лессінг ставив вимогу, щоб поетична мова збуджувала більше уявлень, ніж у ній є слів. Я зараз пригадав приклад, який наводив покійний Тургенев із Пушкіна:

В пустыне чахлой и скупой,

На почве, зноем раскаленной...

Погляньте, як тут трьома-чотирма штрихами намальована ціла картина. Уяву читача зачеплено, збуджено цими влучними штрихами, і вона сама уже малює останнє. Ви нібито бачите і колір піску, і безхмарне гаряче небо, і похмурий профіль дерева,— хоч про це прямо не згадується. Ось це називається силою вірша. Сила ця в тому, що в даній комбінації слів кожне слово, крім прямого уявлення, тягне за собою ще цілий ряд уявлень, що самі собою виникають в умі»

«Вже слово «поховайте» будить в нашій уяві образ гробу: одним замахом поет показує нам се — високої могили;знов один замах, і ся могила являється одною точкою в більшій цілості — безмежнім степу ще один крок, і перед нашим духовим оком уся Україна, огріта великою любов’ю поета».

У кожному поетичному образі Шевченка виявляються його велика любов і рішуча ненависть, гуманізм і заклики до «правди-мсти». Кожне слово виразно означене, насичене буянням пристрасті; часом відчуваєш — загальний високий тонус підводить. До того, що вірш ніби починає кипіти від високої температури понуттів. Таке слово поставив Кобзар на сторожі народу, на сторожі справедливості.

ТАРАСОВІ ТВОРЧІ ШЛЯХИ

ДУМИ СТАЛИ НА ПАПЕРІ...

Масштаби таланту визначаються не тільки одноразовим виявом, а й здатністю до зростання. Незважаючи на виключну несприятливість умов, Шевченко повсякчас удосконалював свій хист, виробляв світогляд, підносився все до нових висот.

Перший твір генія може бути і дуже бляклим, і шедевром. В ньому часом нема навіть натяку на стиль великого поета, а інколи риси його хисту проступають чітко й виразно. Проте при всіх обставинах пер-, ший виступ самобутнього митця привертає нашу пильну увагу.

Для Шевченка перший його твір балада «Причинна» показова в різних планах. Це була і заявка, і утвердження нового, оригінального таланту — більше того,'від дати написання цього твору ми ведемо початок найважливішого етапу в історії української класичної літератури.

Перші три катрени «Причинної» стали однією з найпопулярніших пісень: «Реве та стогне Дніпр широкий...» Ці віршовані рядки писав юнак, який ще був кріпаком, ще не мав систематичної освіти. Уже цього одного досить для визнання його високої' ' обдарованості.

Але хіба лише в пісенному вступі суть твору, хіба в ньому немає інших проявів хисту поета? Звичайно ж, є,насамперед це його гуманістична тема.

Людина прагне щастя і має право на щастя. Таку ідею утверджує сюжет твору і його промовисті ліричні відступи. Гуманізм автора означено-соціальний:
С Прости сироту!

Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки;

Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж ти їй долю — вона молоденька;

Бо люде чужії її засміють.

Образ сироти, скривдженої чужими «злими людьми», з’явившись в «Причинній», не покине «Кобзаря» аж до останніх його сторінок.

Особливість Шевченкового стилю і в драматизмі сюжету, і в оригінальній словотворчості.Думка про сумний кінець закоханих викладена багатьма заперечними частками, які становлять кількарядкову анафору:

Не вернеться чорнобривий Та й не привітає,

Не розплете довгу косу,

Хустку не зав’яже,

Не на ліжко, в домовину Сиротою ляже!

Головними словами тут є «ліжко» й «домовина»; вони викликають уяву про дві долі (щасливу й нещасливу), два обряди (весільний і похоронний); слова стають подіями, картинами.

Почасти використовуючи поетику фольклорно пісні, а в значній мірі силою обдарування юний Шевченко прийшов до розуміння полісемії слова: тому в нього «щось біле блукає», «біле личко», «білим світом»..

Поезія лише зароджувалась на Україні, а молодий поет зрозумів усі безконечні Можливості рідної мови щодо віршотворчості. У нього різноманітна ритмомелоди ка, щоразу міняється строфіка, він володіє звукописом: «Довго, довго дивувались , на її уроду...», «Пішов шелест по діброві,шепчуть густі лози».

Поет вільно поводиться з римою, інколи відмовляється від неї, вживає рими неточні тощо. Одначе і в римуванні в нього є вражаючі знахідки: «вечеряти — в очереті». Не менш показовий також зразок гіпер-дактилічної складеної рими:

Молоденький, чор побрив ий;

Знайшли вчора у діброві.

Балада «Причинна» — не тільки творча заявка талановитого митця, це — вияв майстерності в галузі образу, слова; це, як кажуть, «твір надовго» — на сторіччя; він гідно відкриває перші сторінки великої книги.

В ранні роки Шевченко писав поезії, що належать до ліричного роду за всіма своїми ознаками (способом зображення, мотивами, розміром, віршовою технікою), його попередники, захоплені гумористичними травестіями, байками, побутово-описовими поемами, до ліричних жанрів вдавались рідше.

Не вагаючись, він називає свої поезії «думками», ніби підкреслюючи їх фольклорний генезис.

Ось зразок пісні, яка могла правити і за приклад, і за джерело для Шевченкових «думок»:

В неділоньку рано розігралося море:

Не одному сину на чужині горе!

Вийду за ворота, стану як сирота.

Ніхто мене не займає! Я бідний сирота!..

Да летить орел сизий, орел сизокрилий: «Чого стоїш-тужиш, мій сину єдиний!»

— Да порадь мені, орле, що маю робити:

Да помер отець, мати, вся моя родина.

«Да і ти не знаєш, да і я не знаю,

Покидай сей край, де роду не маєш;

Да йди на Вкраїну, там знайдеш родину Там знайдеш родину, любую дівчину».

В основі кожної Шевченкової «думки»— образ людини. В одному випадку це дівчина, ідо’тужить в розлуці за милим, сповідається у своєму горі:

Увечері посумую,

А вранці заплачу.

Зійде сонце — утру сльози...

В іншому випадку персонажем Шевченкового вірша є «козаченько», що розлучився з родиною і горює десь понад чужим морем.

Ще раз згадується «козаченько» на чужій сторононьці в «думці» третій, але цей вже нікого не кинув, бо він сирота, без роду. У «думці» четвертій сиротою є не парубок, а дівчина, бідує вона не в чужих краях, а в свбїй стороні.

Поет шукає засоби, з допомогою яких можна було б передати горе, тугу, невдоволення долею, і знаходить у народних піснях образи-персонажі сиротини, мандрІвника - заробітчанина, засмученої в розлуці дівчини. Індивідуальних рис ці герої не мають, бо така природа фольклорної лірики,— Шевченко лише увиразнює мотиви горювання в соціальному плани

Добре тому багатому: його люди знають;

А зо мною зострінуться —

Мов недобачають.

Багатого губатого Дівчина шанує;

Надо мною, сиротою,

Сміється, кепкує.

Щедро користується поет символами, означеннями, пестливими словами.Залежність ранньої Шевченкової лірики від фольклору наочна і в мотивах, і в поетиці; художні образи і засоби, ніби готові частки, переносились з народних пісень у поеми й ліричні вірші. І це дало підставу деяким літературознавцям механічно шукати «паралелі» та «запозичення» і прийти до того хибного висновку, що й Микола Костомаров.

Шевченкове ставлення до фольклору як національної мистецької традиції вимагає іншого підходу. Наприклад, у першій ліричній поезії «Вітре буйний, вітре буйний...» .є народнопісенні епітети — синє море, буйнесенький вітер; символи — червона калина, чуже поле; є таке ж звертання до «миленького», «чорнобривого» і т. п. Цілі вирази і строфи ніби справді запозичені. Але і в цьому творі докладніше розгорнуто мотиви, ніж в народних піснях, стрункіша логіка викладу, більше дії, активніша емоціональність. Героїня каже, що її почування і настрій змінюються залежно від становища милого:

Коли плаче — то й я плачу,

Коли ні — співаю;

Коли згинув чорнобривий,—

То й я погибаю.

У ході роздумів героїня висловлює бажання стати на могилі милого «червоною калиною». Ясно, що символічна калина має тут той же зміст, що і в народних піснях. Проте поет не обмежився згадкою про калину, він цей образ поглибив, надав йому дійовості:

Буде над ним його мила Квіткою стояти.

І квіткою, й калиною Цвісти над ним буду.

Щоб не пекло чуже сонце,

Не топтали люде.

Увечері посумую,

А вранці заплачу.

Зійде сонце — утру сльози,—

Ніхто не побачить.

У народній пісні калина цвіте, кидає тінь, умивається росою, сушить листя на сонці. У вірші Шевченка дівчина, що уособлена в образі калини, виявляє більш складні почуття й міркування: захищає могилу від потали, від спеки, вона сумує-плаче, але разом з тим. приховує вияви горя.

Через кілька рядків (але вже в іншому творі) поет переключається на медитацію, якої в пісні не буває:

Згадай лихо, та й байдуже...

Минулось... пропало...

Згадай добре,— серце в’яне:

Чому не осталось?

Мотиви, образи фольклорної пісні в творах раннього Шевченка зустрічаються часто. Одначе вони не механічно перенесені. Вони щоразу поглиблені ідейно і художньо, виразніше окреслені теми, більш розвинені образи-персонажі, у всьому проступає розвинена особистість автора.

Використав Шевченко і деякі засоби поетичного синтаксису, в першу чергу характерний для пісні пейзажний паралелізм. У «Катерині» зустрічаємо такий образ весняної доби:

Зеленіють по садочку Черешні та вишні;

Як і перше виходила,

Катерина вийшла.

Паралелізм є неодмінним елементом народної любовної лірики, де він служить, як відзначив свого часу М. Гоголь, засобом конкретизації.

Як справедливо твердить О. Потебня, природа в народній ліриці не буває самостійним предметомі зображення. А от у Шевченка її образ — це не тільки паралелізм, але й пейзаж, мальовничий, чуттєвий:

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою...

Так писав Шевченко в «Причинній», одразу виявивши себе чудесним пейзажистом і в літературі, і в живопису.

В цілому ж поетичний синтаксис ранніх творів Шевченка має істотні відмінності від народнопісенних віршів. Трудно назвати не то .що поезії, але навіть окремі строфи, в яких повністю витриманий був би розмір та побудова речення, характерні для народної пісні. Вірш «Думи мої, думи мої...» починається риторичними окликами та запитаннями. Строфа має народну форму, але часто речення не вкладається в її рамки і переходить на другу строфу:

Нехай думка, як той ворон,

Літає та кряче,

А серденько соловейком Щебече та плаче Нишком — люди не побачать,

То й не засміються...

Для Шевченкового поетичного синтаксису характерні інверсії, яких не зустрінеш у народній пісні. Вони зумовлюють в свою чергу переноси, урізноманітнюють інтонацію, мелодику:

Журбою Не накличу собі долі,

Коли так не маю.

Нехай злидні живуть три дні —

Я їх заховаю,

Заховаю змію люту Коло свого серця...

Найхарактернішими зразками ранньої лірики Шевченка слід вважати, можливо, не поезію «Вітре буйний, вітре буйний...» чи «Думку», а «На вічну пам’ять Котляревському», послання «До Основ’яненка» та поезію «Думи мої, думи мої...» В змісті, в мотивах цих творів, а частково і в їх поетиці виступають властивості новочасної лірики. Тут складний і широкий світ поетичного бачення, міркування не лише про власну долю, але і про становище народу, його історичну славу, про мистецтво. Сучасне і загальноважливе стало головним предметом творчості Шевченка з часу перших його виступів у літературі.

У ранніх поезіях, особливо баладах, ще не все остаточно визначилось і відстоялось. Шевченко і потім ніколи не цурався народної пісні, особливо історичних та ліричних мотивів, але основу його поетики становили оригінальні творчі винаходи, що стояли на рівні вищих досягнень світової ЛІРИКИ.

Шевченко став владарем народних мовних і фольклорних скарбів, пропустив їх крізь призму свого геніального обдарування особистої високої культури. В ньому А. В. Луначарський бачив його особливу заслугу;

Поети-художники,— писав він,— озброєні всіміа здобутками культури,багаті інтернаціональним досвідом і вельми ніжною душею — продуктом складної структури сучасного суспільства ці художники благоговійно підходять до скарбниці народної мудрості і краси та черпаючи пригорщами алмази-самородки, шліфують їх за всіма правилами мистецтва в прекрасні зірки-брильянти.

І цей колосально важливий, прекрасний та глибоко демократичний процес найбільш яскраво- відбувався на Україні, будучи нерозривно зв’язаним з святим іменем Тараса Шевченка» (А. В. Луиачарський. Великий народний поет. 36. «Про літературу», К-, Держлітвидав України, 1960, стор. 613.).

0

3

У буржуазно-націоналістичному літературознавстві була тенденція звести народність творів Шевченка лише до зв’язків з фольклором. Було поширеним твердження, що поет є нібито тільки «копіїстом», про-столінійним продовжувачем народної пісні. На цій підставі П. Куліш волів перекреслити всю творчість періоду після заслання, робив спроби глумитись над «неосвіченістю» Шевченка.

Марксистська—критика ще до Жовтня викрила цю фальш.Народ в часи Шевченка не міг створити поем та пісень «Кобзаря».Не тому, що Шевченко був особою виключної геніальності, але і тому, що він здобув собі широку освіту. Треба зазначити, що культурність по-європейськи вихованої людини відбилась в творах Шевченка лише витонченістю смаку, силою конструкції поеми, а в ліриці — глибиною самоаналізу та широкістю поглядів»

І поет використав скарби національного фольклору, доробок своїх літературних попередників, водночас звертаючись до надбань світової культури, науки. Він включився в той процес поширення меж лірики, який характеризує літературу пушкінської доби.

Немає потреби перераховувати чи відшукувати у Шевченка всі види та підвиди тогочасної лірики; можливо, деякі з них відсутні. Не в цьому головне. Значно важливіше відзначити загальну тенденцію до поширення тематичних і жанрових меж тогочасної лірики.

Зміни починають виявлятися і в тропах, в їх доборі, осмисленні і переосмисленні. На перший погляд здається, що у «посланнях» ті ж фольклорні символи (верба над водою, червона калина, темний гай і соловейко), епітети теж нібито постійні (дрібні сльози, орел сизокрилий, обідрана сирота і т. д.). Пісенні образи заповнюють цілі строфи:

Защебече соловейко,—

Сохнуть дрібні сльози.

Послухає, усміхнеться,

Піде темним гаєм...

Ніби з милим розмовляла...

А він, знай, співає.

Навіть окремі вирази, часто вживані в пісні, можна знайти в посланнях. Ранок визначається таким описом:

Корови підуть по діброві,

Дівчата вийдуть воду брать.

Але тут же поет вставляє оригінально-творчу деталь підкреслено соціального змісту («Встануть сердеги працювать») і від того загальний лад твору стає вже не пісенним, набирає розмовної інтонації, яка більш відповідає викладу міркувань. Роздуми про лихоліття України поет передає уже подовженими реченнями, розлогими рядками:

А може, я й темний, нічого не бачу, Злая доля, може, по тім боці плаче,— Сироту усюди люде осміють.Навіть класичні Шевченкові катрени починають розхитуватись і втрачають пісенну мелодійність:

А за лихо... Та цур йому!

Хто його не знає!..

А надто той, що дивиться На людей душою —

Пекло йому на сім світі,

А на тім...

Журбою Не накличу собі долі,

Коли так не маю.

Максим Рильський у грунтовній розвідці про стиль Шевченка відзначає еволюцію в галузі поетичної мови: від майже виключного користання сталими фольклорними епітетами до творення своїх власних, індивідуально-характерних, неповторних тропів. Те ж саме помічає він і в галузі ритміки. Хоч поет не відмовлявся від улюбленої силабіки, взятої з народної пісні, він виявляв дедалі більший потяг до ямба, найчастіше чотиристопного.

У поетичній мові раннього Шевченка змагалися дві тенденції. Одна з них мала Іфолькл орне походження. В она визначалась частим повторенням, одних і тих же образів. Поет удосконалював пісенні образи (постійні епітети він часом заміняв синекдохою — синє, буйнесенький, чорнобривий, вороненький і т. д.), а не переносив їх у свої твори — збагачував, варіював. Тільки такий підхід до фольклорної поетики дав йому можливість зробити для української літератури те, чого не зробив ні один його попередник і найближчий наступник.

Ось уривок із вступу до поеми «Гайдамаки»:

Степ чорніє, і могила З вітром розмовляє.

Заспіваю,— розвернулась Висока могила,

Аж до моря запорожці Степ широкий крили.

У цьому уривку двічі вжиті образи степу і могили кожного разу з іншими відтінками змісту: чорний колір степу посилює образ могили, а епітет «широкий степ» вказує на безмежні простори; могила в обох випадках персоніфікована — вона розмовляє, вона й розвертається.

Образи сліз і крові поширені в історичних піснях та думіах. Шевченко посилює їх звучання. Таким зразком є заключні рядки поезії «Чигрине, Чигрине...» Оновлення, міркує поет, прийде тоді, коли погану кров у серцях людей буде замінено на іншу — козацьку, чисту, святу. Саму заміну поет описує як картину, в якій кожна окрема деталь і дія має в свою чергу додатковий сенс; про своє нове слово він каже:

Може, викую я з його До старого плуга Новий леміш і чересло —

І в тяжкі упруги...

Може, зорю переліг той,

А на перелозі...

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може, зійдуть, і виростуть Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне,

І вицідять сукровату,

І наллють живої Козацької тії крові,

Чистої, святої!!!

Навіть тоді, коли поет вжив образ сліз вперше, він надав їм нового значення, дорівняв до зерна (адже він сіє їх на добре обробленому перелозі); тут же одразу це слово вжите вдруге, в супроводі епітета «щирі». Втретє слово не вживається, але його справжнє значення — зерно — розгортається до вияву пристрасної селянсько-революційної мрії: «...виростуть ножі обоюдні...»

Про кров також спочатку мови немає, але що вона собою становить, читач бачить з епітетів-визначень серця: погане, гниле, трудне. Епітет до слова «кров» стоїть попереду — сукровата, цебто гнила, жовта, що ятриться з виразок, невигойних ран; рідко вживаний термін найбільш промовистий і певний, йому протиставлені всі інші епітети позитивного змісту: жива, козацька, чиста, свята кров.

У поетиці «Кобзаря» виразне тяжіння до всебічного і докладного осмислення явища в образному слові. Звідси використання таких засобів, як градація, паралелізм, ретардація, докладно викладена алегорія тощо. Поет звертається до готових, вже відомих образів, відповідних його думці. Він спостерігає також явища сучасності, докладно і всебічно їх осмислює, докладно і всебічно їх зображує.

В «Перебенді» образ вітру не є лише пейзажною деталлю чи ознакою місця дії,— йін допомагає зрозуміти те, що діється з людиною, з кобзарем, розкриває його внутрішній світ:

Вітер віє-повіває,

По полю гуляє.

На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає.

Сивий ус, стару чуприну Вітер розвіває;

То приляже та послуха,

Як кобзар співає,

Як серце сміється, сліпі очі плачуть... Послуха, повіє...

В іншому місці також спостерігаємо подібне розгортання тропа, але він уже не запозичений, а новоутворений: серце ліричного героя порівнюється з погорілою пусткою. І хоча саме по собі порівняння багатозмістовне і промовисте, воно поширюється до алегорії, стає ще більш містким:

Заворожи мені, волхве,

Друже сивоусий!

Ти вже серце запечатав,

А я ще боюся.

Боюся ще погорілу Пустку руйновати.

Боюся ще, мій голубе,

Серце поховати.

Може, вернеться надія

З ТІЄЮ водою Зцілющою й живущою,

Дрібною сльозою —

Може, вернеться з-за світа В пустку зимовати,

Хоч всередині обілить Горілую хату.

І витопить, і нагріє,

І світло засвітить...

Образ сльози з епітетомі — «дрібною сльозою» — був і в поезіях, створених п’ять років тому. Проте як змінилась його суть (завдяки двом свіжим епітетам — «зцілющою й живущою»), яким скромним він став у сусідстві з образом пустки-серця.

У Шевченка розвивається дивовижне уміння метафорично зображувати явища і речі, висловлювати думки й оцінки; кожна його метафора стає винаходом великої мистецької цінності, а самий принцип лягає в основу традицій нової української літератури.

Принцип цей відбивається як в усій образній системі, так і в художній деталі, наприклад, в епітеті. Поет творить епітети не тільки оригінальні, але й складні змістом, такі, що виражають спалахи пристрасті. Вся сила сарказму в поемі «Сон» передана саме в епітетах, що характеризують різні вияви підлоти й лицемірного бузувірства: «Цур тобі, мерзенний каламарю...», «Та й повірив тупорилим твоїм віршомазам».

Слова, вжиті в ролі епітетів, часом не належать до часто вживаних, а тим паче до фольклорних, іноді це неологізми. Епітет «буйний вітер» поет замінює іншим, містким, новоутвореним:

Нехай же вітер все розносить На неокраєнім крилі.

Або в тій же самій поезії: «Моє слово тихосумнє».

Весь тон і лад Шевченкової лірики змінюється: із сумовитої сердечної скарги він переключається на гнівний прокльон, на пафос революційної дії.

Відбувається кропітка, від твору до твору, від року до року, праця над осмисленням і переосмисленням кожної образної деталі, кожного поетичного слова.

Основний образ в ранніх творах Шев: ченка — сирота. Це — Ярема~та“Твась (син ЛСатерщщ.и„причинна і герой з «Мар’яни-черниці»; численні парубки ! дівчата в ліричних пїїезіїгх: нареатт—сам л к гор ричний герой багатьох”' 'творів; навіть Перебендя (старий, сліпий) вболіває над .своїм ціловічним сирітством, а Котляревський після своєї смерті осиротив усіх своїх прихильників-читачів.

Слово «сирота» прямих синонімів не міає — митцеві лишилося так ним користа-тися, щоб щоразу знаходити нові відтінки змісту, виражати й малювати різні стани, розуміння, почування. Одне слово, а скільки значень!

У «Причинній» і герой, і героїня сироти, Герой — сирота тому, що помандрував у чужі краї і там, можливо, загинув без привіту, без роду, в розлуці з коханою. Спочатку поет розповідає, яка у нього доля, і лише в останньому рядку говорить про його сирітство. Слово «сирота» стає, таким чином, ніби останнім акордом, підсумком всього, перед тим сказаного:

Та, мабуть, і згинув!

Не китайкою покрились Козацькії очі,

Не вимили біле личко Слізоньки дівочі:

Орел вийняв карі очі На чужому полі,

Біле тіло вовки з’їли,—

Така його доля.

Дарма щоніч дівчинонька його виглядає.

Не вернеться чорнобривий Та й не привітає,

Не розплете довгу косу,

Хустку не зав’яже,

Не на ліжко, в домовину Сиротою ляже!

У героїні інша доля. Вона одинока, сама-самісінька і в себе вдома — ні батька, ні неньки, довкола всі чужії. її сирітство має інший характер, виражає іншу долю.

Ще інший зміст має слово «сирота» в застосуванні до образу Івася, сина Катерини:

Сирота-собака має свою долю,

Має добре слово в світі сирота; його б’ють і лають, закують в неволю,

Та ніхто про матір на сміх не спита,

А Йвася спитають, зараннє спитають,

Не дадуть до мови дитині дожить.

На кого собаки на улиці лають?

Хто голий, голодний під тином сидить?

Хто лобуря водить? Чорняві байстрята...

Одна його доля — чорні бровенята,

Та й тих люде заздрі не дають носить.

Різним застосуванням, художнім розгортанням поет множить, увиразнює зміст звичного, щодня вживаного слова. Навіть в одному творі зміст слова набирає іншого відтінку. У вірші «На вічну пам’ять Котляревському» спостерігаємо таку відмінність при застосуванні цього слова: сиротою іменується той, що «до світа встає працювати»; дівчина без милого «в’яне, сохне сиротою»; поет себе почуває «одиноким сиротою на світі, в чужому краю». Ще виразніше переносне значення цього слова виступає в думці про втрату Україною свого видатного співця:

Недавно, недавно у нас в Україні Старий Котляревський отак щебетав;

Замовк неборака, сиротами кинув

І гори, і море, де перше витав.

В інших творах метафора «сирота» поширюється і на власні поезії, і на Дніпро, і на Україну, яка «обідрана, сиротою, понад Дніпром плаче; тяжко, важко сиротині...» .

Отредактировано gosha (2016-01-20 12:36:24)

0

4

У першому періоді творчості поетична думка Шевченка була сконцентрована навколо поневолення України, становища по-кріпаченого люду. На ці об’єкти він дивився в значній мірі через фольклорну призму. Правий був М. Добролюбов, коли в поемі «Гайдамаки» відзначав вірність народним уявленням про історію (це стосується, зрозуміло, не лише мотивів одного твору чи тематики історичної). Але погляд на речі в геніального митця був глибший, сила емоцій — могутніша.

Взяти, наприклад, історичні мотиви. Історія в кращих творах поета виступає як слава народу, свідчення вільнолюбивого духу, найбільш потрібного для сучасних йому визвольних змагань.

Тому історична тематика в Шевченка майже виключно батальна. Звідси її революційно-соціальна сутність. У цьому легко пересвідчитись, звернувшись до аналізу образів, художнього слова. В переважній більшості творів героями історичних дій є гайдамаки, козаки, січовики. Поет згадує про таку зброю, як гармати, але щоразу в формі фольклорного виразу: «ревіли гармати». Значно частіше атрибутами батальних дій є «вози залізної тарані», «свячені ножі», сторч настромлені коси, повстанські списи, з якими повсталий народ виступає проти панства.

Заклик до повстання, висловлений у дохідливій, звичній для «громади у сіряках» формі, стає суттю Шевченкової творчості. Звідси його «баталізм», тому військова термінологія набирає символічного сенсу.

Шевченко був революціонером і в основній галузі діяльності — в поезії. Він творив, оновлював, винаходив і в той же час заперечував, розхитував, руйнував, нищив. А. В. Луначарськнй у свій час сказав, що український народний поет «перший в Європі створив верлібр»:“Точніше і правильніше буде, якщо ми вважатимеме Шевченка творцем не «вільного вірша», а _ вільної, поезії.

НА ЧОЛІ ПОЛІТИЧНОЇ ПОЕЗІЇ ДОБИ

Поряд з глибоким засвоєнням національних здобутків Шевченко водночас звертався до широкого світу культури всіх народів і всіх часів. Своєю ерудицією він «став з віком нарівні».

Інтелектуальність Шевченкової поезії визначається тим, який колосальний матеріал вона дає для читачевого сприймання, які галузі людської свідомості та психіки примушує працювати. «Кобзар» — це не тільки енциклопедія життя українського народу; український поет слідом за Пушкіним оспівав декабристів, разом з Гоголем створив образ Петербурга, став глашатаєм визвольної боротьби народів Кавказу, всіх народів — «від молдаванина до фінна». Зростаюча ерудиція визначила тематику творів, способи їх трактування і характер мистецької техніки періоду «трьох літ».

Коли Франко, Старицький, Грабовський, Леся Українка прагнули усвідомити сутність Шевченкових традицій, вони звертали увагу на політичний напрям його музи. Недарма об’єктом своєї докторської дисертації Іван Франко обрав поему «Сон», сформулювавши тему так: «Політична поезія Шевченка 1844—47»

Не маючи змоги виконати обрану тему, він обмежився проспектом. Але в статті «Темне царство», спеціально присвяченій утвердженню політичної поезії як традиційної для України, Франко писав:

«...Шевченко... в своїх поемах «Сон» і «Кавказ» показав у Росії образці політичної поезії, показав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід ступати на тім полі, та основу, з якої треба виходити» 2.(1 План дисертації зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г- Шевченка АН УРСР, фонд Франка, № 152,. стор. 7.
2 І. Франко. Твори в двадцяти томах, т. 17, К,., Держлітвидав України, 1955, стор. 16.)

Франкове визначення, повторене численними шевченкознавцями, важливе і вірне, але воно потребує істотного доповнення. Полумі’яні кличі до боротьби за волю і славу звучали в народних піснях, були вони і в письменників дошевченкової пори. Нове, Шевченкове, в розробці жанрів політичної лірики й ліро-епічної поеми — це включення у фабулу вірша поряд з громадською емоцією інтелектуального судження, роздуму, міркування.

Справа, однак, не лише у фабулі, але і в докорінному осмисленні життя народів. Шевченко мав не лише революційний світогляд, але й державний розум, міг оцінювати явища в їх соціально-громадській суті.

Політична поезія Шевченка була інтелектуальною, філософською. На повну силу поет-мислитель виступає в поглядах на сучасне, в спогадах про минуле, якому дає актуальну оцінку, і в мріях про майбутнє, які вражають нас ясністю прогнозів, про-рочимі прозиранням.

Основні для періоду «трьох літ» політичні поеми — «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...» та інші — немає підстав виводити за межі ліричного роду. Адже, крім всього іншого, вони безсюжетні, а єдиним наскрізним образом-персонажем в них є ліричний герой.

Важливе й інше: жодного місця в поемі автор не лишає без «ліричного втручання», коментувань, без власної емоціональної реакції.

Ясно, що поема «Сон» — політична за своєю тематикою. В ній зміальовані образи діячів визвольного руху в Росії, декабристів, що їх оспівано як «царів волі». А, з другого боку, царська державна система з її феодальною ієрархією, чинопочитанням, з її казенним оптимізмом та парадами показана з такою силою і вірністю, як в грунтовній розвідці, незважаючи на сатиричну форму викладу.

Скрізь і у всьому відчувається нестримний ліричний пломінь. Милування природою батьківщини, презирство до землячків-перевертнів, гнів на панів-здирників, глузування з коронованих голів — це лише частина мотивів поеми «Сон»; зрозуміло, що всі вони і ліричні, і суб’єктивні.

Коли поет подає описові картини, то милується або гнівається, любить або ненавидить. Перед тим як описати чудовий схід сонця («Дивлюся — аж світає, край неба палає...»), поет викладає свою «тихо-сумну» розмову з Україною. Картина здирства («Он глянь: у тім раї, що ти покидаєш, латану свитину з каліки знімають») малюється як ілюстрація доказ у сперечанні автора з його власного «душею».

Про силу ліризму поеми може свідчити той факт, що найповнішу і найщирішу самохарактеристику поет виклав не в спеціальному ліричному вірші, а саме в цьому творі. Мова йде про поетові думи, їх зміст, спрямованість; образ цей часто зустрічався в ранніх віршах, тепер він вимальовується в інший спосіб:

Лети ж, моя думо, моя люта муко,

Забери з собою всі лиха, всі зла,

Своє товариство — ти з ними росла,

Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки Тебе повивали. Бери ж їх, лети Та по всьому небу орду розпусти,

Нехай чорніє, червоніє,

Полум’ям повіє...

Шевченко точно визначив новий напрямі своєї творчості як більш гнівної, грізної, закликаючої. Як і раніше, суть її викладена метафорично: дума — це люта мука, її товариство — лихо і зло, думи розпускаються по небу, як орда, і т. д. Але в образній системі Шевченка з’явились новаторські по відношенню до себе самого риси — в розгортанні думо« багато драматизму, буремної активності. Метафора «мука» супроводжується епітетом «люта»; товариство думи — це «лиха і зла» (слова спеціально вжиті в множині); в цьому товаристві дума росла, з ними кохалась, вони її повивали тяжкими руками; дума мусить «лиха і зла» взяти, розпустити по небу, щоб вони чорніли, червоніли, полум’ям повіяли,— п’ять дієслів ідуть поряд. А метафоричне слово «орда» — скільки воно несе в собі змісту, дії, картинності! Справді, часом одне тільки подібне майстерно вжите слово стає образом, малюнком.

Не можна говорити, що ліричні місця в «Сні» зустрічаються лише в авторських відступах, як в «Гайдамаках». Ні, вони пронизують усю поему, не чергуються з епічними місцями, а зливаються з її фабулою в неподільну хіміічну сполуку.

Емоціональність мотивів доповнюється розгорнутим судженням, міркуванням про речі найбільш масштабні. Так, приміром, у вступній частині мова йде про моральні виразки тогочасних «верхів суспільства»:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком —

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою Взять у домовину.

Той тузами обирає Свата в його хаті,

А той нишком у куточку Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий, Богобоязливий,

Як кішечка підкрадеться,

Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурн в печінки,—

І не благай: ие вимолять Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить.

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

У наведеному уривкові змальовано сім типів морального каліцтва з вирізьбленими соціальними характерами, індивідуальними вдачами. За композицією і деякими засобами сатиричного письма цей уривок нагадує геніальну поему Гоголя «Мертві душі»: Шевченко міг би теж розгорнути свій ескіз до розмірів епічного твору. Але подібне завдання зовсім не входило в його мистецький задум, бо він лише міркує, роздумує про те, що «у всякого своя доля і свій шлях широкий...» У нього не епос, а лірика, інтелектуально поглиблена, своєрідна.

Є в поемі виразно епічні малюнки, але і вони наснажені авторською емоцією. Така широко відоміа картина несусвітнього здирства за часів кріпосництва:

Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина — голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Обидва наведені вище уривки викладені як анафори (в першому випадкові на слово «той», в другому — «он», «онде»); в першому уривку були створені характери, в другому — картини. Але авторське судження, його гнівні й презирливі оцінки невідступні і від образів-персонажів і від образів-картин.

Політичний зміст має і поема «Кавказ». Мова йде про уярмлення одного краю, а узагальнення зроблено щонайширше — «од молдаванина до фінна... все мовчить, бо. благоденствує!».

Політичних мотивів у поемі кілька і все важливого, державного змісту.

Що собою становить кривавий режим і поліцейська держава Миколи І?

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!..

Чого вартий один тільки епітет «неісходима»! Як опукло характеризує він «тюрму народів»!

Тюрма як тюрма; тим паче в державних масштабах. Шевченко називає деякі атрибути цієї тюрми, країни неволі:

Все покажем! Тільки дайте Себе в руки взятії.

Як і тюрми мурувати,

Кайдани кувати,

Як і носить!.. І як плести Кнути узловаті,—

Всьому навчим.

Всі ці предмети катування тепер можуть сприйматися як алегорії, а для Шевченко-вих часів вони були звичайним явищем і в тюрмах, і в армії, і в першому-ліпшому панському маєтку. Згадка про них для переважної більшості була відображенням їх реального страждання. Кожну художню деталь поет згадує не в плані констанції, а дії — тюрми муруються, кайдани куються, кнути вузлуваті плетуться...

Другою іпостасею після «самодержавія» в сумнозвісній монархічній тріаді було «православіє». І про нього в поемі сказано недвозначно, з тією ж самою силою гніву; навіть більш докладно, бо релігія була і засобом пропаганди, і морально-фарисейського покрову.

Загарбники й грабіжники прикидаються смиренними і скромними:

...Ми не погани,

Ми настоящі християни,

Ми малим ситі!..

Уже в цій згадці про християнство прозвучала іронія, виявився характерний для поета засіб зниження, пародіювання (вирази релігійних догм повторені точно, але поставлені в контраст із справжніми діями: фальшиві смиренці й демагоги-аскети благословляють найоблудніше та криваве загарбання, вбивство). Засіб зниження поширився і на переказ біблійного сюжету:

У нас Святую біблію читає Святий чернець і научає,Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачите, які у нас Сидять на небі! Вн ще темні,

Святим хрестом не просвіщені,

У нас навчіться!.. В нас дери,

Дери та дай,

І просто в рай,

Хоч і рідню всю забери!

Переконливість образу не обмежується іронічним зниженням. Такі поняття, як царі, рай, сприймались не в біблійно-історичному, умовному значенні, а як цілком конкретні сучасні імператори; пригадайте, що в поемі «Сон» царя і царицю названо просто «богами» і цілком логічно, що їх палац є «раєм».

Коли пригадати молитви, молебні, які подвоювались чи потроювались в часи загарбницьких воєн, то стане зрозумілою актуальність такого антирелігійного місця поеми:

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мірри дим,

І перед образом твоїм Неутомленнії поклони.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!!.

Про що б не згадував Шевченко в поемі — про царат, про кріпосницькі закони, про «святе письмо»,— він пише з гнівом і сарказмом. Ці почуття виявляються часто в окремому слові: «все мовчить, бо благоденствує», «неутомленнії поклони», «Сибір неісходима», «вкрадений покров», «хрестом не просвіщені», «милостивії ми». Іншим разом ставлення поета до змальовуваного виявляється з допомогою антитези, співстав-лення протилежностей:

І од глибокої тюрми Та до високого престола —

Усі ми в золоті і голі.

Але найбільша сила Шевченка — митця слова — в розгорнуто-метафоричному відтворенні понять. Так він використовує відомий народний вислів: лупити з людини шкіру. Вислів розгорнувся в численні картинки, своєрідні ескізи можливих сюжетів; в цілому це ніби схема дворянського «родинного роману»:

Ви любите на братові Шкуру, а не душу!

Та й лупите по закону:

Дочці на кожушок,

Байстрюкові на придане,

Жінці на патинки.

Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка!

Розгортання образного слова може проявитись в інший спосіб: замість сарказму — трагічне співстраждання. Наростання цього почуття відтворює градація, в основі якої лежить слово «сльози»:

А сльоз, а крові? напоїть Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов’їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерніх, гарячих сльоз!

А батькових, старих, кровавих.

Не ріки — море розлилось,

Огненне море!

Слово-образ пов’язане з ідейною тенденцією твору — безкомпромісним засудженням царської державної системи. Одначе думка, висловлена в підкреслено людяному плані, це справжнє «людинознавство», яким лише й може бути мистецтво.

«Кавказ» — твір поліфонічний. Крім почуттів ненависті й презирства, тут сильні виявлення трагічних переживань, є й мотиви героїки. Так само, як і в живопису чи міузиці, в поетичному мистецтві від зіставлень виграє кожна фарба, звук і слово. Важливо підкреслити, що всі частини твору емоціонально наснажені, як кажуть художники — пастозні.

«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» — це вже суцільна лірика, лірика суджень про справи загальнонародні й ідеологічні.

Коло порушених питань у поемі досить широке, жодне з них не виступає як готове положення чи висновок, а дебатується, аргументується емоціонально й логічно. Хід доказів вірних думок, заперечення ворожих тверджень зумовили композицію твору, в якій є «вступ», «глави», «висновки». Поет часом звертається до історичних аналогій, до характеристики сучасної науки. Все Це не зміеншує, зрозуміло, і чисто поетичних засобів викладу, не приглушує найщирішого ліричного звучання.

Назва твору, така довга, несподівана, відповідає його фабулі. Зважимо: то був час, коли скрізь зростав інтерес до історії України, скрізь висувались програми її майбутнього. Справа не лише в тому, що з’явились наукові праці, фольклорні збірники, утворювались групи вчених і політичних діячів. Відбувався розгалужений процес витворення громадської думки, вироблення національної ’самосвідомості.

Процес був конгломеративним; реакційні, та ліберально-опортуністичні групи воліли опинитись зверху, підобгати під себе прогресивні сили. Немало було і козако-фільсько-феодального, і буржуазного націоналізму. Народними ідеологами воліли себе виставити слов’янофіли.

Шевченко прагнув увиразнити і розмежувати напрями ідеологічного життя, викрити псевдопатріотизм націоналістів, низь-косхилення перед чужоземіними сумнівними авторитетами.

Виклад ведеться від імені ліричного героя, яким є сам письменник-мислитель. Герой має виразний характер збудженого, збентеженого шукача істини:

Тільки я, мов окаянний.

І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних,

1 ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає.

Для героя зрозумілі жах тогочасного лихоліття, народного уярмлення; використовуючи локально-хліборобські образи, він малює обставини соціального життя:

Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають.

А що вродить? побачите,

Які будуть жнива!

В характері героя найважливішою рисою є його переконаність, прагнення дії; тому його монологи викладені як ораторські звертання. Пафос твору різний часом переконуючий, лагідний:

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем Велику руїну.

Це, очевидно, тоді, коли звертання адресоване до людей, здатних «подивитись» і «полюбити» зруйновану батьківщину.

Проте частіше пафос набирає гнівного забарвлення, бо промова звернена до ворога, підлого й підступного:

І знов шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!..

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли!

Треба зробити посутнє уточнення: в поемі мова йде не про те, що панн шкуру деруть з гречкосіїв (згадка про це, зрозуміло, є), а про кріпосницьку ідеологію, науку,політичну програму. Бій ведеться в ідеологічній площині. Примазуючись до народних визвольних змагань, ідеологи реакції славословили гетьманів і своє феодальне владування. Революціонер-демократ говорить про справжню суть запроданців-гетьманів. Граючи на народних традиціях, ідеологи реакції пруться в слов’янофіли; поет висміює цю доктрину як чужородну, запозичену у ворогів слов’янських народів.

Шевченко висловлює не тільки віру в соціальну революцію, він до неї кличе:

Схаменіться! будьте люде,

Бо лихо вам буде!

Розкуються незабаром Заковані люде,

Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори!

І потече сторіками Кров у сине море Дітей ваших...

Тон революційного заклику проймає всю поему, він є емоціональною домінантою, визначає головну ідею.

«І мертвим, і живим...» є твором ідеологічним, наснажено інтелектуальним; для розвитку громадсько)' думки на Україні — це одна з вирішальних історично-вагомих віх.

Про ліричного героя твору можемо сказати, що він відзначається розвиненим інтелектом, є добрим знавцем соціології й історії, науки і політики. Герой здатний переживати й міркувати, думати й радити іншим.У словесно-образній системі поеми відбилась подальша еволюція стилю Шевченка.(' А. Веселовски й. Из истории эпитета, «Историческая поэтика», Л., 1940, стор. 73.) Колись у спеціальному дослідженні С. Веселовський писав, що «...історія епітета є історією поетичного стилю в скороченому виданні» ,. І справді, принципи творення епітетів, як і тропів взагалі, значно змінились у порівнянні з ранніми віршами Шевченка. Можна ще натрапити на епітет «світ ясний», але він' стоїть поряд з іншим, новознайденим:

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній Тихо засіяє.

Те, що світ є не лише «ясним», але й «невєчернім», що він «тихо засіяє», зменшує, коли зовсім не знімає, відчуття постійності епітета.

Значно частіше тепер Шевченко творить оригінальні багатозмістовні епітети. Кожний такий троп поширює картину, висловлює оцінку, загострює чуття. Про розпуття, на яких «день і ніч плаче» герой твору, сказано, що вони «велелюдні»; це одне слово домальовує картину, увиразнює ідею твору — послання, адресованого до такої широкої аудиторії: «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам...»

В іншому місці поет вживає саркастичний епітет для характеристики здирникіїв-зрадників, називає їх «смердячимі гноєм»; слово стало ще більш відчутним завдяки співставленню з образом землі, яка характеризується кількома епітетами позитивного значення: «На чистій, широкій, на вольній землі».

Твір містить в собі значну кількість оригінальних епітетів, як-от «братів незрящих, гречкосіїв», «твердими руками», «вольними устами» тощо. Але в цілому роль і значення епітетів у образній системі зменшилась; Шевченко охоче звертається до складніших форм тропів, до фігур.

Вкажемо на градації, тобто на такий художній засіб, коли завдяки повторенню поняття стає все більш і більш значущим:. З іронією поет говорить про те, як перевертні (зрадники) шукають добра і волі лише на чужині:

А ви претеся на чужину Шукати доброго добра.

Добра святого. Волі! Волі! Братерства братнього!

Те, що в тексті вжито тавтології («доброго добра», «братерства братнього») та окличні речення, лише посилює пафос цих рядків.

Градація стає чіткішою від того, що окремі її частки складаються з словесного матеріалу одного кола:

І на Січі мудрий німець Картопельку садить,

А ви її купуєте, їсте, на здоров’я,

Та славите Запорожжя А чиєю кров’ю Ота земля напоєна,

Що картопля родить,—

Вам байдуже. Аби добра Була для городу!

Улюбленим художнім прийомом Шевченка стає протиставлення: щоб думка була яскравішою, певні поняття поет змальовує словами протилежного змісту: «Розкуються незабаром заковані люде», «І премудрих немудрі одурять...», «Замість пива праведную кров із ребер точать».

Виклад думки тяжить до афористичності, речення стає гаслом, визначенням, положенням. «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», «Розкуються незабаром заковані люде» — це перші-ліпші з прикладів подібних афоризмів.

До політичних поем належить «Єретик».

Шевченко одним із перших підніс тему слов’янського єднання і розв’язав її в дусі тогочасної революційно-демократичної думки. В історії і в сучасному житті слов’янських народів український демократ шукав проявів визвольного духу й визвольних рухів. У чехів він знаходить трьох героїв, єдиних у своїх прогресивних устремліннях: Гуса, Жижку, Шафарика.

Слід у першу чергу зважити на своєрідність композиції поеми «Єретик». Вся її вступна частина, цебто — третина, викладена як лірика. В ній мова йде про поетову сучасність. Виклад сюжету ведеться здебільшого у формі монологів героя. В його уста поет вкладає багато сучасних йому політично-державних й етичних істин.

Питання слов’янського єднання набрало в період революційної ситуації сорокових років найбільшого значення, в тому числі в Росії і на Україні. Цим твором Шевченко закладав одну з найважливіших творчих традицій, на якій виросли Франкові збірки поезій та поеми, майже вся драматургія Лесі Українки (частково й лірика) та численні інші важливі здобутки українського поетичного слова.

Шевченко не обмежується творенням епічного образу Гуса, він весь час «втручається» у виклад, розкриває свої думи, висловлює свої судження. І робить це у властивій для нього формі — розгортанням метафори. Так, у великому, міайже на сто рядків вступі є дві метафоричні групи. Перша з них побудована на вже відомій у часи Шевченка алегорії — «Из искры возгорится пламя», виразі колосального революційного змісту і дійового впливу. Український поет використав алегорію, але виклав її оригінально і, як завжди,— докладно, майже як притчу. Іскру поет розглядає як символ справедливої помсти, відплати лихо-діям-паліям за вчинене зло:

Запалили у сусіда Нову добру хату Злі сусіди; нагрілися, й полягали спати,

І забули сірий попіл По вітру розвіять.

Лежить попіл на розпутті,

А в попелі тліє Іскра огню великого.

Тліє, не вгасає.

Жде підпалу, як той месник...

Письменник увиразнює окремі деталі метафоричної групи яскравими виразами: підпал^ хати — це «усобищ лютая змія», іскра в попелі — це «іскра братерства», яка засвітиться «світочем правди, волі».

Поет тут і скрізь далі мислить широкими суспільними категоріями, історичними масштабами. Багата образність викладу ніяк не зменшує узагальнюючої сили висновків.

Такий же характер має й інша метафорична група: широкі хвилі, вільне море, добрий човен, ріки, що відтворюють ідею слов’янського єднання:

Твоє море Слав’янськеє, нове!

Затого вже буде повне,

І попливе човен З широкими вітрилами І з добрим кормилом,

Попливе на вольнім морі,

На широких хвилях.

Слава тобі, Шафарику,

Вовіки і віки!

Що звів єси в одно море Слав’янськії ріки!

Кінець вступу Шевченко викладає від свого імені, проголошуючи головну ідею безпосереднім звертанням до читачів; цією ідеєю стає гасло «мир мирові», заклик до народів «стати добрими братами»:

Щоб усі слов’яни стали Добрими братами.

Мир мирові подарують І славу вовіки!

В центрі поеми «Єретик» стоїть герой колосальної привабливості: людина дії та ясної думки, організатор і проповідник, в рівній мірі мудрий і мужній, борець та ідеолог.

Іван Гус — образ трагічної долі й дійової волі. Драматизм його становища не тільки в тому, що він загинув на вогнищі, а і в тяжких пошуках правди, в тому, що він не має активної підтримки однодумців.

Драматизм сюжету змушує автора вдатись до монологів та діалогів. В них виявляється характер, становище, коло уявлень Гуса як дійової особи.

Монологи Гуса або звернені до широкого кола слухачів (тоді це проповіді-ораторії), або до супротивників (тоді це викривальні інвективи); зрідка це так звані «внутрішні» монологи — герой в процесі роздумів, пошуків істини. Все це зумовило «мовну партію» персонажа і в лексичному, і в інтонаційному відношенні. її риси проступають уже в першому «внутрішньому» монолозі:

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить.

І на апостольськім престолі Чернець годований сидить.

Людською кровію шинкує І рай у найми оддає!

Небесний царю! суд твій всує.

І всує царствіє твоє.

Розбойники, людоїди Правду побороли,

Осміяли твою славу,

І силу, і волю.

Земля плаче у кайданах,

Як за дітьми мати.

Нема кому розкувати,

Одностайне стати За евангеліє правди.

За темнії люде!

Нема кому! боже! боже!

Чи то ж і не буде?

Ні! Настане час великий Небесної кари.

Розпадуться три корони На гордій тіарі!

Розпадуться! Благослови На месть і на муки,

Благослови мої, боже,

Нетвердії руки!

В наведеному монолозі говориться про тяжке, мученицьке життя народу як першопричину того, що монах Іван Гус, людина кришталевої чесності, вирішує повстати. Монах звертається нібито до бога. Але чудернацька то молитва. В ній значно більше зневіри, ніж віри, осуду й прокльонів, ніж просьби чи вимолювання.

Історизм і реалістичний метод примушують Шевченка малювати образ таким, яким він був у житті — з рисами самозречення, своєрідної релігійності. Одначе найважливішою рисою свідомості персонажа є його антиклерикалізм. Бог, врешті,— це абстрактна умовність, а реальна релігія — це «слуги божі» — здирники. І тут Іван Гус перестає бути монахом. Справа не в окремому служителі церкви, навіть не в главі апостольського престолу, а в релігії та у всіх без винятку її атрибутах.

Така антирелігійна сутність образу Гуса, що визначила атеїстичний зміст поеми. Гус — єретик,— це так; Шевченко ж не лише «єретик», але й революційний атеїст, митець, який збагнув сутність релігії.

Як і всі позитивні персонажі «Кобзаря», Іван Гус вірить в потребу боротьби з ли-хомі; його заклики звучать в унісон з громадянською лірикою Шевченка. В улюблений образ автор вкладає значну частку своєї свідомості і своєї душі.

Конфлікт переростає в гостру сутичку. Слово забирає якийсь монах, а може, й високий церковний чин, одним словом, продавець папських булл, його поет характеризує святенницькою лексикою, плетеним і плутаним реченням. Тут Шевченко виступає майстром пародіювання, робить це без пересад, без нарочитого натиску — пропо-відник-крамар міг би таке виголошувати:

Во ім’я господа Христа,

За нас розп’ятого на древі,

І всіх апостолів святих,

Петра і Павла особливе,

Ми розрішаємо гріхи Святою буллою сією Рабині божій...

Це репліка, яка викликає відповідь Івана Гуса. Його монолог знову демонструє дивовижне Шевченкове вміння подавати «ескізи сюжетів». Хто така «раба божа», яке її життя, кому видається булла?

Отій самій,

Що водили по улицях В Празі позавчора;

Отій самій, що хилялась По шинках, по станях,

По чернечих переходах,

По келіях п’яна!

Ота сама заробила Та буллу купила —

Тепер свята!..

Справа, одначе, не в «сюжеті», не в образі повії, яка швиденько стає святою, а в томіу, де вона хилялась (не стільки по шинках, скільки по келіях); між повією та ченцями зворушлива єдність: і грошова, і духовна, і всяка інша... Антирелігійна тенденція поета проступає в кожній деталі, в кожному слові.

Мова Івана Гуса своєю пристрастю, інтонацією починає нагадувати найбільш гнівні місця з полемік Івана Вишенського (подібні форми звертань, перераховування злочинств):

Розбойники, кати в тіарах Все потопили, все взяли,

Мов у Московії татаре,

І нам, сліпим, передали Свої догмати!., кров, пожари,

Всі зла на світі, войни, чвари,

Пекельних мук безкраїй ряд...

І повен Рим байстрят!

От їх догмати і їх слава.

То явна слава...

Авторське повіствування теж сповнене пристрасті, в ньому також нема об’єктивізму. Шевченко, наприклад, для опису ченців обох папських тогочасних столиць — Ватікану та Авіньйона — вживає порівняння. Випишемо їх ряди:

Зашипіли, мов гадюки...

Кардинали,

Як гадюки, в’ються Круг тіари. Та нищечком.

Мов коти, гризуться За мишеня...

Як та галич поле крила —

Ченці повалили До Констанца; степи, шляхи Мов сарана, вкрили...

Все на охоту,

Мов гад у ірій, поспіша!

В поемі є ще досить подібних порівнянь, які самі могли б зробити ідею твору означеною і промовистою. Інакше Шевченко і не міг писати, чи то в ліриці, чи то в епосі. Одного нововинайденого слова часом буває досить, щоб ідея не лише проголошувалась, але й пекла своєю пристрасною правдою. Так, про ченців, які засудили Гуса до страти на вогні і божеволіють від радості, написано:

«Побороли! Побороли!..» —

Мов обеленіли.

«Автодафе! Автодафе!..» —

Гуртом заревіли.

І справді — «обеленіли», блекоти наїлись, запінились слиною, оскаженіли в своїй людоненависті й кровожерності. А з якою вибуховою силою повторюється у монолозі Гуса слово «кров», щоб затаврувати ченців-кровопивців:

Люті звірі Прийшли в овніх шкурах І пазури розпустили...

Ні гори, ні мури Не сховають. Розіллється Червонеє море Крові! крові з дітей ваших.

О горе! о горе!

Онде вони! в ясних ризах, їх лютії очі...

Уже крові...

«Пали! пали!..»

«Крові! крові хочуть,

Крові вашої!..»

В характері Івана Гуса, історичної особи, Шевченко добре відчув його екзальтованість, безкомпромісність викривача облуди. Подібні риси були до певної міри співзвучні з його власними переконаннями, принаймні вони відповідали його уявленню про позитивного героя, борця і визволителя.

«Єретик» — поема ліро-епічна, як і переважна більшість Шевченкових поем. Проте поєднання ліричних та епічних елементів у баладах і ранніх поемах одного типу, а в новітніх поемах — іншого. Між героїнями «Причинної», «Тополі» та ліричним героєм ранньої лірики не могло бути нічого спільного, а між Іваном Гусом і ліричним героємі «Єретика» спільного не так вже й мало. Тут поет творить образ позитивного героя, якого поважає, цінує, від якого у захопленні. Тому він порівнює героя твору з кедром ліванським серед поля, з орлом («окинув нечестивих орліми очима»), називає його «праведним» і т. д.

0

5

У 1845 році Тарас Шевченко написав п’ять поем і в кожній з них виявив новаторство. «Кавказ» — ораторська поема політична; «Сліпий» — історична дума, побутовий епос; «Наймичка» — верховина епічної докладності, справжня повість; «І мертвим, і живим...» — лірико-ідеологічне послання; «Єретик» — класичний ліро-епос на історичному матеріалі. В кожному творі все своє: матеріал, доба, актуальна проблема, пафос, образність, герої. Нарешті можемо сказати, що кожна з поем має свою «мовну партію». І всі вони характерно шевченківські.

Одразу після поеми «Єретик» Шевченко пише «Давидові псалми».

Псалми Давида не становлять єдності, вони творились в різні часи, різними авторами. їх переважна більшість — це хвала богові. В деяких псалмах є різкі нарікання на долю народу, є справжній пафос викриття гнобителів. Оскільки цей жанр церковної літератури в значній мірі одірвався від церковної служби, був досить популярний в читанні і в співі, Шевченко вирішив до нього звернутись. Він використав не лише форму, а й текст, образи, поетичну лексику псалмів. З 150 псалміів взяв лише 10; частково переклав, переспівав, скоротив у дечому.

«Давидові псалми» — це цикл поезій, які можна назвати ліричними притчами. Образи «бога», «царів», «вавілонських рік» сприймаються іномовно. Але є й образи, що сприймаються без всякої алегорії. Це такі поняття, як «лихі», «неситі», «зли», «лукаві», «криваві», «неправі». В контексті подібні слова виступають не як прикметники, а йменники, вони виконують функцію не епітетів, а образів-персонажів. Про них у першому псалмі сказано:

Блаженний муж на лукаву , Не вступає раду,

І не стане на путь злого І з лютим не сяде.
І не встануть з праведними Злії з домовини.

Діла добрих оновляться,

Діла злих загинуть.

Слова вжиті в такій формі, що вони являють собою широкі узагальнення (загалом злії, люті, лукаві). Разом з тим йдеться і про сучасників поета, про тогочасну дійсність (злії, люті, лукаві пани, царі, гнобителі тощо). Завдяки цьому ліричні притчі були творами актуальними і злободенними.

Різко змінив Шевченко образ бога в порівнянні з канонічним текстом «Псалтиря». Там він був самодержцем світу, що вимагає покори, молитви, захоплення. У нього можна 'лише прохати, милість треба заслужити вірою, низькопоклонством і — особливо — молитовною хвалою. В Шевченка бог — це караюча несправедливих вища сила, надія на все добре. Він не тільки грізний суддя, але й прокурор, коли судять «владик земних»; це йому в уста вкладає Шевченко слова, які самі охоче проголосив би у народному трибуналі:

Доколі будете стяжати І кров невинну розливать Людей убогих? а багатим Судом лукавим помагать?

Вдові убогій поможіте,

Не осудіте сироти І виведіть із тісноти На волю тихих, заступіте Од рук неситих.

Посилювати ідейність переспіву псалмів допомагає Шевченкові багата метафоричність. Ні в чому не відступаючи від духу оригіналу, поет додає часом епітет, прикладку. У 136-у псалмі він, наприклад, до слова «органи» додає епітет «глухії»; дочку Вавілона називає «окаянною». Мудра простота афоризмів також поглиблює зміст його псалмів.

Праця Шевченка над псалмами мала той принциповий характер, що стала зразком творчої трансформації, переосмислення творів світового письменства. Без цього не були б можливі ні «Ізмарагди» Івана Франка, ані «Псалом залізу» Павла Тичини.

Поряд із зразками політичних ліро-епічних поем та псалмами в період «трьох літ» з’явилися ще виразніші форми індивідуальної лірики. Центральною для даного періоду є поезія «Тни літа». Написана в часи мандрівок по Україні, вона знаменує собою викристалізування політичних поглядів ноета.

Невеликії три літа Марно пролетіли...

А багато в моїй хаті Лиха наробили.

Опустошили убоге Мое серце тихе,

Погасили усе добре,

Запалили лихо.

Що змінилося у поглядах поета? Не знав спокою він і тоді, коли лив сльози за Катрусею, Оксаною чи згадував козаків у турецькій неволі. Проте тоді була віра у гуманність людей. Тепер поет переконався, що навіть там, де була освіта, зовнішній лібералізм, часом проступало дикунство ситих рабовласників. І він став виявляти не лише співчуття до знедолених, але й рішучість революціонера.

Щоб передати вищу напругу почувань, поет мусив шукати і утворювати оригінальні образи великої наснаги: гоїти серце отрутою, вити совою.

Поет стає тенденційним у доборі художніх деталей, бо прагне посилити думку, переконати читача, настроїти його на почуття. Такий, наприклад, образ злиденного нового року, від якого не можна чекати нічого доброго:

Добридень же, новий годе,

В торішній свитині!

Що ти несеш з Україну В латаній торбині?

«Благоденствіє, указом Новеньким повите».

Іди ж здоров, та не забудь Злидням поклонитись.

Образи — торішня свитина, латана торбина, новорічне благоденствіє, повите указом,— вжиті для згущення темних фарб,яскравіше відрізняють загальне ідейне спрямування твору.

Ще більш виразно новаторські засоби виступають у «Заповіті», написаному у тому ж році і в тому місяці.

У кожному ліричному вірші періоду «трьох літ» емоціям гніву поет дає повну волю вияву, всі засоби образотворчості мобілізує для їх багатократного посилення. Він не чекає, а викликає долю, він не блага її, а вимагає свого:

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, боже,

То дай злої, злої!

Стан бездіяльності, «сну», поет вважає гідним презирства, гіршим від смерті. Така думка втілюється в різних образах вірша «Минають дні...» Вона підкреслена зокрема в градації:

...Гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло.

Образ цей наскрізний; в другій частині вірша він розгортається далі, завершує попередню градацію:

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати,

І спати на волі —

І заснути навік-віки.

Шевченко пише свої віршові рядки на зразок пісенних катренів, але речення він так будує, що поезія читається як інтонаційна:

Отаке-то! Що хочете,

То те і робіте:

Чи голосно зневажайте,

Чи нишком хваліте Мої думи,— однаково ,

Не вернуться знову

Літа мої молодії,

Веселеє слово.

Не вернеться... І я серцем До вас не вернуся.

Нові теми, інший характер викладу вимагають просторіших синтаксичних форм. Виникає потреба змін у ритмі, у мелодиці віршів, і поет на ці зміни йде чимдалі рішучіше.

ЛІРИЧНІ НОТАТКИ З «МЕРТВОГО ДОМУ»

У 1847 році Шевченко на десять довгих літ став в’язнем «мертвого дому». Як по-літичний арештант засланець, він багато довинен був пережити й передуміати, оцінити минуле,визначити поведінку на допитах, прийняти рішення програмового значення на майбутнє.

У поета з перевагою ліричного дару все це повинно було виявитися у творчості.За мотивами і формою вірші, написані в казематі, далекі один від одного. Шевченко і на цей раз не зрадив свого принципу — вичерпувати теміу у кожній,найменшій розміром......поезії.

Поряд з мотивами патріотичними, трагічними поет пише твори з ідилічним змістом («Садок вишневий коло хати...») і чудесні пісні, стилізуючи їх під фольклор.

Франко мав рацію, коли поставив поеми «Сон» і «Кавказ» на чолі політичної поезії тієї доби. На чолі політичної лірики маємо всі підстави поставити вірші, написані в казематі.

Це була лірична сповідь в’язня, який гартував свою волю і зміцнював переконання, сповідь, якій судилось стати художнім словом: пропаганди, про що свідчать учасники політичних процесів кінця сорокових років.

Провідний мотив поезій — самопожертва в ім’я визволення уярмленої батьківщини. Ще ніколи в розвитку української національної свідомості не було так високо піднесено слово «Україна». Оскільки поезії суб’єктивні, в них мова ведеться про особисте ставлення, свої прагнення і накреслювані дії, про почуття любові до батьківщини, про біль розлуки з нею. За всім цим яскраво проступають ідейні принципи і політичні висновки поета.

Любов до України, висловлена як емоція ліричного героя, повністю відповіднаідеї боротьби за волю завдяки образній формі, ця думка на диво дохідлива і впливова. Служити Україні до останнього подиху, бути готовим до подвигу закликає поет-в’язень.

В центрі казематних творів Т. Шевченка стоїть вірш «Мені однаково...». Виключно переконливі у вірші логіка, розвиток суджень, доказів, висновки. Першим елементом його змісту є відмова від особистого щастя. Мотив цей не тільки висловлений, але й посилений повторенням першого рядка, словами «однаково — однаковісінько».

Другим мотивом є самозречення від пам’яті в серцях народу за принесену поетом жертву. -

І не пом’яне батько з сином.

Не скаже синові: — Молись.

Молися, сину: за Вкраїну його замучили колись.—

Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні...

Підсумком самоаналізу є думка про Україну, про її сучасну недолю і прийдешнє щасливе, про нестерпність її поневолену ня. Заключні рядки вірша стали своєрідним кредо українського демократичного патріотизму не тільки на наступні роки, а й десятиріччя:

Та не однаково мені.

Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені!

Безмежну любов до України Шевченко проголошує ще кілька разів і в такій же мірі пристрасно. Це була головна емоція й ідея його свідомості того часу:

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить.

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во врем’я люте,

В остатню тяжкую минуту За неї господа моліть.

Наведені уривки з різних поезій дають уявлення і про ті істотні зміни, що стались у віршовій техніці Шевченка: міркуючи, він оповідає, доводить, переконує, закликає. Чотиристопний ямб із довільним розташуванням речень у рядках, з численними запитами, окликами, трикрап-ковими перетинками робить виклад енергійним, закличним. У такій формі легко висловлювати докази, аргументацію. Поет не дотримується поділу на строфи, вільно міняє порядок римування, лишає часом рядок зовсім без рими (12-й рядок у вірші «Мені однаково...», 22-й рядок у вірші «Веселе сонечко»). Ми не говоримо вже про поспіль вживану неточну риму, що запровадив Шевченко ще раніш.

Поет відкидав канони тогочасної поезії, стверджуючи найзаконніше право на новаторство.

«Хай пробачить мені Арістотель,— писав з цього приводу Дідро,— але порочна та критика, яка виводить абсолютні правила,споглядаючи досконалі творіння, нібито способи подобатись не безконечні! Нема майже ні одного з цих правил, якого не міг би з успіхом переступити геній»

Вільним- ямбом написав Шевченко - в той час також поезію «Веселе сонечко ховалось,..» Вірш написаний «з приводу», про конкретний випадок у казематі. Випадок докладно переказується, як і думи та настрої, ним викликані. В’язень — сирота, він тяжко переживає родинну самотність, доки не побачив крізь грати матір свого спів-в’язня. її вигляд, її біль так вразили гуманне серце поета, що він аж зрадів неподільності свого горя. Весь хід думок, всю зміну настроїв Шевченко виклав десятьма рядками:

І батько, й мати в домовині...

І жалем серце запеклось,

Що нікому мене згадати!

Дивлюсь: твоя, мій брате, мати

Чорніше чорної землі

Іде, з хреста неначе знята...

Молюся! господи, молюсь!

Хвалить тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю Мою тюрму, мої кайдани!

Автобіографічна точність змісту твору надто очевидна. Разом з тим вірш важливий з погляду характеристики гуманізму Шевченка та для уявлення про тип політичного борця тих часів. Є така народна приказка: поділене з другом горе — півгоря, поділена з другом радість — дві радості. А от люди, подібні до Шевченка, воліли б не ділити горе ні з ким — весь тягар взяти на себе, як Геракл, як Святогор! Такий був тип революціонера Шевченкового гарту.

В «казематній» ліриці Шевченка є і кілька пісень різного змісту. У в’язниці, а пізніше — на засланні він часто писав пісенні твори, інколи десятками поспіль. І це пояснюється в першу чергу психологічно.

Джавахарлал Неру в мемуарній частині книги «Мое открытие Индии» пише, що в перший час після арешту він, як і кожний заарештований, думав переважно про волю, про минуле, намагався воскресити в пам’яті позатюремні картини. Так і Шевченко хоче бачити перед собою картини і людей України; він пише овіяну вечірнім теплом ніжну картину, в дусі фольклору створює тужливі пісні-оповіді про дівчи-ну-сиротину («Ой одна я, одна...», «Ой три шляхи широкії...»). У піснях не було і натяку на громадянський пафос, але була туга в’язня за батьківщиною.

Нема потреби і підстави протиставляти одну групу творів, написаних в казематі, іншим або ставити одну групу над другою. Як предмет ліричного зображення душа людини, говорив Франко, безконечна; багатоплановою повинна бути й лірика. Шевченко-поет був не тільки гнівним, але й ніжним, він любив і боротьбу, і красу в людському житті, в природі, в слові, в мелодії.Мотивів лірики в’язниця не звузила, а ще й увиразнила: і гнів, і милування стали більш зр и мі. Найсвітліша сторінка «Кобзаря» — «Садок вишневий коло хати...» — була написана в похмурих стінах каземату. -

Як митець Шевченко був поставлений в.-неймовірно тяжкі обставини: писати треба було крадькома,похапцем, імпровізуючи,без будь-якої надії на друк бути про якість чернетки або переробки. Над поетом буквально висів дамоклів меч. Писав же у 1859 році поет А. Майков про Шевченка, що царська сторожа «готова выстрелить по первому стиху и в крепости поднять военную тревогу».

Тільки справжній геній міг творити в подібних умовах, одразу настроюватись на поетичний лад, переключатись з ролі сол-дата-засланця на високу роль митця слова. Про Рафаеля і Моцарта розповідають, що вони могли творити повсякчасно, зовсім* не чекаючи, поки завітає до них натхнення. Шевченко міг творити ще і в будь-яких обставинах, навіть — найжахливіших.

Доводиться лише дивуватись., що створене поетом-засланцем не має вигляду уривків, шкіців, що він лишився вірний своєму стилю. Збереглась сила життєвої спостережливості демократизму духу, що. є найсвоєріднішою рисою народності Шевченка; цілісним зберігся поетів неповторний стиль.

Головна тема Шевченкової лірики, створеної в казахських степах, - цевідчуття самотності. Але вузько суб'єктивною вона не стає тому, що про себе засланець говорить як про поета, щсГбуде писати, і борця, що буде змагатись?

Першим ліричним віршем, ЯКИМІ 111Є іі; ченко відгукнувся' після прибуття до бр-ської кріпості, є «Думи мої, думи мої...». Образ дум набрав іншого значення, ніж у 1838—1839 роках. Вони єдині не покинули поета в час арешту, лише їх єдиних не відібрали під час обшуку та допиту. Думи, як вільні вірні голуби, прилітають здалека до свого господаря, бо він обіцяє їх привітати «тихими речами».

До традиційного для Шевченка образу дум — сизокрилих голубів — додається інший, зумовлений свіжими спостереженнями над побутом казахів. У щоденнику пізніше Шевченко описав звичай, який йому надзвичайно припав до серця: казахи ховають покійників у степу і ставлять над могилами чаші з поживою для птахів;, ті прилітають і немовби співають хвалу й вічну славу покійній людині. Шевченко назвав цей звичай поетичним.

Він закликає і свої думи прилітати й «молитись на волі» разом з «киргизами убогими». Думи і воля лишаються з поетом на засланні — така є перша ідея, висловлена Шевченком-засланцем. Для її вислову він в рівній мірі скористався і своїм попереднім життєвим досвідом, і свіжими враженнями.

У поезіях, природно, багато скарг на долю, на становище уярмленого, на тих фальшивих друзів, що дали себе пізнати в біді як недруги і страхопуди.

Колись божились та клялись,

Братались, сестрились зо мною,

Поки, мов хмара, розійшлись Без сльоз, роси тії святої.

Єдиною розрадою стає спогад про батьківщину, про рідну пісню, що «...порадить, і розважить, і правдоньку мені скаже».

У засланні Шевченко не надломився духом. Постійним мотивом його невільницької міузи є прагнення перебороти самотність, перебути лихо, не втратити надії. Надсилаючи поезію до анонімного друга, точніше до широкого кола читачів на Україні, Шевченко не просить співчуття, а вчить мужності:

Отоді згадай в пустині,

Далеко над морем.

Свого друга веселого,

Як він горе боре.

Як він свої думи тії І серце убоге Заховавши, ходить собі Та молиться богу,

Та згадує Україну І тебе, мій друже;

Та іноді й пожуриться Звичайне, не дуже,

А так тільки...

Що ж діяти? На те й лихо,

Щоб з тим лихом битись.

Ліричні твори стали більш описовими, автобіографічними. У Петербурзі Шевченко прожив значно довше, ніж в казахських степах, значно більше було там і вражень та спостережень. Але для біографії поета важливіше значення мають ті подробиці буття, роздумів, що їх зустрічаємо в ліриці періоду заслання.

Збагатилось уміння фіксувати хід роздумів, внутрішніх сперечань. Простежимо це на мініатюрному творі, що має 13 рядків. Автор ставить перед своєю свідомістю ряд запитань:

Самому чудно. А де ж дітись?

Що діяти і що почать?

Перше рішення, що спадає на думку, рішуче відкидається, бо підказане воно відчаєм — це лихий порадник:

Людей і долю проклинать

Не варт, їй-богу.

Проте неспокійне серце не вгамовується, появляються нові і ще складніші запитання:

Як же жити

На чужині, на самоті?

Поет нібито знаходить вихід, але потім відмовляється від свого рішення, як нездійснимого; появляється інше, але й воно неможливе. І горе та туга опановують серце в’язня.

У творах більшого розміру, особливо коли тема виходить за рамки особистих роздумів, розгортання мотивів стає ще виразнішим. Ось поезія на 32 рядки «Ще як були ми козаками...» На її початку говориться про давніший стан дружби між козаками і вольними ляхами; далі йдеться про війну, спровоковану магнатами і ксьондзами, про тяжкі наслідки міжусобиці; а під кінець, після висловлення думки про марність чвар і братовбивства, проголошується заклик до співдружби українського і польського народів.

Дивовижної майстерності досягає Шевченко в поетичній оповіді. Вірші «А. О. Козачковському», «Якби ви знали, паничі...» та інші виглядають як автобіографічні повісті, багаті на фабулу, на докладні психологічні характеристики. Вони виходять за рамки спогадів, стають образами і картинами, узагальненими і типовими.

Говорячи про «секрети» поетичної творчості Шевченка, мусимо вказати на його виняткову памГять. Він через десятки років проніс свіжими враження і почуття дитячих років, він як своєрідний «фонограф» фіксував те, що відбувалось у безсонну ніч чи в мандрах по пустелі — і все це переніс у рядки ліричних творів.
(1 І. Франко. Твори в двадцяти томах, т. 11, К., Держлітвидав України, 1952, стор. 66.)
І психологічна, і зорова пам’ять Шевченка — це речі, врешті, природні, зумовлені хистом і професією. До цього слід додати, що він мав прекрасну пам’ять щодо науки, знань, культури. Про подібну обдарованість Франко писав:

Не ділиш мудрості з братами, її злодії не вкрадуть, її не згубиш по дорозі.

Вона є вільна серед пут1

Не відібрали злодії-мучителі мудрості в ув’язненого поета, не змогли приборкати путами. Він жив, отже, мислив, мислив поетичними образами, спираючись на свої знання. Заглиблюючись у свою пам’ять, він пише про історію взаємин України і Польщі, про події з життя інших народів, спів-ставляє імена Сарданапала, Ірода, Каїна, Христа, Сократа.

Тому-то поезія часів заслання не перестала бути інтелектуально глибокою. Не зменшився і реалізм деталей. Великий поет міг типізувати кожне явище, вкладати у побачене глибокий зміст, в особистому — прозрівати загальне.

Моральна велич Шевченка виявилась у тому, що він довгі роки «карався, мучився, але не каявся». Так проголосив поет у перші дні заслання і це «не каюсь» проніс як найсвятішу обітницю через десять років неволі.

Ліричні сторінки другої половини «Кобзаря» не можна назвати «щоденником душі» поета, бо він не мав можливості вести «записи» систематично — в «мертвому доміі» це суворо заборонялося. До краю звузився і приплив нових вражень (особистих чи від читання). Крім щоденної муштри, повчань тупих офіцерів і безкраїх казахських степів, іншого нічого він не міг бачити і чути.

Спостережливість поета була спрямована в глиб своєї душі, що також сприяло посиленню ліризму. Особливо це виявилось у міркуваннях про власну долю і власну музу. З ними щоразу поет веде розмови. Скільки у нього варіантів розмов із славою! Який це у Шевченка всеоб’ємний символ!

Слава — це, очевидно, творчість, переконання, ідеали. Так лише можна зрозуміти щонайранішу її характеристику, датовану 1847 роком:

...О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся... але не каюсь!.. Люблю, як щиру, вірну дружину,

Як безталанную свою Вкраїну!

Роби, що хочеш, з темним зо мною,

Тільки не кидай.

Відбувши заслання, по дорозі до Петербурга, у Нижньому Новгороді поет знову говорить про долю і славу як синонім творчості, присвяченої народові, революційних переконань, вірності своїм ідеалам, яким справді не зрадив ніколи і ніде:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше: дальше слава,

А слава—заповідь моя.

Поетові потрібний був співрозмовник (бодай уявний), і він знайшов його в особі Слави, Долі, уже відомих тоді читачам символів; письменник надавав їм лише свого розуміння. Це чи не єдиний образ, взятий із арсеналу поезії. Всі інші Шевченкові образи почерпнуті з життя, оточення, особистих вражень.

Ось, наприклад, вірш «Ну що б, здавалося, слова?» Він утверджує думку про неперехідне значення художньої творчості, пісні:

Ну що б, здавалося, слова?

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’еться-ожива,

Як їх почує!...

На цьому й кінчилися загальні міркування і почався опис буденної події, що сталася з поетом. Подію легко переказати прозою — сенс лишиться непорушеним. А втім, важить і форма оповіді, її простота, описовість, іронічні інтонації, словесні зближення. Так говорити можна лише про речі дуже і дуже звичайні:

Похилившись,

Не те щоб дуже зажурившись,

А так на палубі стояв І сторч на море поглядав,

Мов на Іуду... Із туману,

Як кажуть, стала виглядать Червонолицяя Діана...

А я вже думав спать лягать —

Та й став, щоб трохи подивиться На круглолицю молодицю Чи теє... дівчину!..

Спів вартового матроса, оповідає далі автор, викликав у нього згадку про таку ж сумну пісню, що він чув у дитинстві і ще тоді пролив сльози. Одне й друге, спів і спогад, вражають душу, примушують знову і знову замислитись.

0

6

«Лірика — в цілому — повинна бути дуже розумною,— писав Гете,— в деталях же трохи простою»
(1 Ге т е. Собрание сочинений, т. X, М., 1937, стор. 715.)
Простотою і невимушеністю відзначається не лише фабула віршів Шевченка цього періоду, а й композиція, особливо їх початок і, кінцівки.

Готово! Парус розпустили,

Посунули по синій хвилі Поміж кугою в Сир-Дар’ю Байдару та баркас чималий.

Так починається вірш найінтимніших зізнань. Поезія «Лічу в неволі дні і ночі...» — підсумок трирічного бідування, крик наболілої душі — кінчається не менш прос'то:

А я!

Такая заповідь моя!

Посижу трошки, погуляю,

На степ, на море подивлюсь,

Згадаю дещо, заспіваю

Та й знов мережать захожусь

Дрібненько книжечку. Рушаю.

Розсунулися межі ліричних творів, даючи простір для плину думок. Прикладом може служити поезія «А. О. Козачковському». Починається вона побутовою картиною, яка відтворює дитинство поета; жодна біографія Шевченка не може тепер обійтися без її наведення:

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка

Гарненько вкраду п’ятака —

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге —та й куплю Паперу аркуш. І зроблю Маленьку книжечку. Хрестами І візерунками з квітками Кругом листочки обведу Та й списую Сковороду Або «Три царіє со дари».

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив, Виспівую та плачу.

Мотив повністю вичерпався; уривок міг би існувати як самостійний вірш автобіографічного характеру. Але не таку роль відвів йому поет. Він підкреслює дві обставини: потяг до письма і таке ж, як на засланні, переховування з написаним. Тому ця картина стала вступом до основнего. У творі йдеться про становище поета-засланця, якому заборонено бути самим собою — заборонено писати:

І довелося знов мені На старість з віршами ховатись, Мережать книжечки, співати І плакати у бур’яні.

І тяжко плакать.

Докладно і точно описуючи обставини, поет не завдає шкоди емоційності викладу; і у вступі, і в дальшій розповіді головним матеріалом є переживання героя. Вони різноманітні змістом — то безконечно тужливі, то розпачливі; часом вони ніби світлішають, коли в неділю на якусь годину герой виривається з укріплення в поле і згадує степи рідної землі.Складний комплекс думок розвиненої людини і їх хід фіксує поезія. Безмежний простір викликає міркування про злочинні дії царської адміністрації, і степ поетові здається чордимі. А тут ще, як блискавка, майнула думка про своє підневільне становище, ніби хтось вголос промовив: «Айда в казарми!» І треба знову по-злодійському ховатися не тільки від ока варти, а й навіть із власними думками.

А ночі, безконечно довгі казармені ночі! Скільки вони навіють спогадів, мученицьких роздумів!

Розіб’ють На стократ серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію...

І все на світі проженуть.

І спинять ніч. Часи літами,

Віками глухо потечуть.

Щоб передати відчуття тривалості безсонної ночі, поет добирає ряд тропів: думи спинили ніч, години глухо течуть роками, сторіччями. Зрозуміло, що головне у цих словах не картина, а відчуття.

Здебільшого теміою ліричного твору Шевченка є одна якась думка чи емоція. У вірші «А. О. Козачковському» поет відтворює розвиток і зміни почуттів, подовжуючи їх у часі, показуючи нашарування. Завдяки цьому композиція твору ускладнилась, обсяг його значно поширився.

Шевченкові описи вдосконалюються в тому розумінні, що стають всеохо.плюючи-ми, панорамними; це нібито широкоекранні натурні зйомки. Такий, приміром, пейзаж казахського краю:

Пустиня циганом чорніла:

Де город був або село —

І головня уже не тліла,

І попіл вітром рознесло,

Билини навіть не осталось;

Тільки одним-одно хиталось Зелене дерево в степу.

Червонів по пустині Червона глина та печина,

Бур’ян колючий та будяк,

Та інде тирса з осокою В яру чорніє під горою.

Як завжди у ліриці, картина важить не сама собою, а тим настроєм, що викликає. В описі українського села такі властивості виступають ще прозоріше:

Чорніше чорної землі Блукають люди; повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло.

Поширення кола уявлень і асоціацій можна помітити в тропах. Порівняння поет так будує, що воно змальовує якусь цілу подію, викликає багато спогадів і думок:

Неначе степом чумаки Уосени верству проходять,

Так і мене минають годи.

Порівняння-картини зустрічаються в «Кобзарі» чим далі частіше. Коло їх асоціацій буває найрізноманітніше:

А душу треба розважать,

Бо їй так хочеться, так просить

Хоч слова тихого. Не чуть,—

І мов у полі сніг заносить Неохолонувший ще труп.

Поетика Шевченка і тут проявилась у своїх найхарактерніших рисах — виключному звертанні до життя, до буденних життєвих фактів як предмета зображення. І водночас — умінням у звичайному віднаходити незвичайне, великий сенс. Цим вона протистояла ходульній штучності писань тих поетів, які виходять із готового висновку (здебільшого чужого), до якого піїта добирає ілюстрації.

«Далеко не одне й те ж,— писав Гете,— підшукує поет для висловлення загального щось окреме чи в окремому вбачає загальне. Перший шлях приводить до алегорії, в якій окреме має значення лише прикладу, тільки зразка загального, яке і становить справжню природу поезії; поезія називає окреме, не думаючи про загальне і на нього не вказуючи. Але хто легко сприйме зображене нею окреме, придбає разом з ним і загальне, зовсім того не усвідомлюючи або усвідомивши це тільки згодом» '..

Перевага другого творчого принципу над першим подвійна — художня й ідейна — про це мусили б постійно пам’ятати колеги Гете і Шевченка.
(1 Гете. Собрание сочинений, т. X, М., 1937, стор. 715.)

ПОЕТИЧНІ ЗАКЛИКИ «ШТУРМАНА БУРІ»

Остянні три.......роки__життя і творчості

Шевченка можна назвати другий петербурзьким періодом- 'В- І. Ленін, використавшій^ вислів Герцена, назвав 'Черни'шев-ського і 'мого однодумців «молодими штурманами майбутньої бурі», бо вони’ були «володарями дум» у галузі естетики, філософії, політики. В галузі поезії таким _ «штурманом бурі» став Шевченко — «володар почуттів» своєї доби,-

Новий період у творчості Шевченка почався ще на «далеких підступах» до столиці, з часу першого, не в казарміі писаного твору — поеми «Неофіти». її він присвятив М. С. Щепкіну не випадково. Геніальний актор своєю зустріччю в Нижньому Новгороді підтвердив і зміцнив у поетовій свідомості важливість і значимість нових творчих задумів. Про це, саме про це свідчать строфи посвяти:

Привітай же благодушне Мою сиротину,

Наш великий чудотворче,

Мій друже єдиний!

Привітаєш,— убогая,

Сірая, з тобою Перепливе вона Лету;

І огнем-сльозою Упаде колись на землю.

Для ліро-епосу Шевченка, в тому числі й для «Неофітів», характерні не так ліричні відступи, як ліричний вступ. Відмінність між відступами і вступом істотна: перші коментують окремі положення, стан героїв, другий — визначає ідейний задум, актуальне значення теми, пов’язує її із сучасністю, як це ми бачили на прикладі «Єретика», де вступ становить ледь чи не третину твору.

В «Неофітах» вступ також великий, більший, ніж будь-який із розділів поеми; в ньому говориться про алегоричність фабули, формулюється ідейне кредо поета.

Мабуть, це справді автобіографічний факт, що, сидячи в своїй «тюрмі», поет мав можливість бачити лише кладовище і хрести на ньому. А звідси асоціації про розп’ятого на хресті — і не так в давній давнині, в легендах, скільки в сучасності, коли ідею правди розпинають «іменем Христа», розпинають і «верхотворець», і його поборники.

Хто ж вони? Відповіді у вступі ще нема, а ставлення до них висловлене:

Не говорить Ні сам сивий верхотворець,

Ні його святії —

Помощники, поборники,

Кастрати німії!

Зближення «верхотворця» з сучасним богом і сучасним царем ще буде, а поки що автор поспішає виголосити свою волю бути поборникомі істини:

Ридаю,

Молю, ридаючи, пошли, -Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила.

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось Те слово, божеє кадило,

Кадило істини.

Ні в кого з читачів не могла .ні в час написання, ні пізніше викликати двозначності метафора «кадило істини», як і аналогічна популярна тоді метафора іншого митця — «светильник разума». Все сприймалось точно та ясно: «кадило істини» — це сучасна революційна справедливість, а те, що проповідували служники кадила й церкви — облуда і визиск.

Наведемо з цієї частини поеми три розрізнені рядки, в яких виражені найголовніші думки нового творчого періоду: «Не дай в неволі пропадати», «Святої правди голос новий», «Щоб слово пламенем взялось».

Трьома словами Шевченко означив ідейно-тематичну суть поеми, а в значній міірі всю подальшу творчу програму: полум’яним словом боротися проти неволі за правду для трудової людини.

Чи звертання до староримської історії було засобом маскування сучасної теми? Безперечно, ні. Після адресування свого слова на свою батьківщину — Україну — будь-який серпанок «езопівщини» знімався. Історична фабула поетові була потрібна зовсім для іншої мети.

По-перше, для іронії, сильної та наскрізної. Подивіться., як починається перша глава:

Не в нашім краю, богу милім.

Не за гетьманів і царів,

А в римській ідольській землі Се беззаконіе творилось.

Либонь, за Декія царя?

Чи за Нерона сподаря?

Сказать запевне не зумію.

Нехай за Нерона.

Росії

Тоді й на світі не було.

Тому що частка «не» вжита двічі, вона набрала іронічного відтінку, а в контексті сприймається як ствердження. Що стосується імені римського імператора Нерона, то він став давно назвиськом саме російського імператора. Безконечні інші натяки на російську імперію та російського імператора пронизують весь твір.

По-друге, звертаючись нібито до проповіді первісних християн, в поняття любові, правди, добра, братолюбія Шевченко вкладає свій смисл, його «псалом новий» є нічим іншим, як революційною агітацією, спрямованою проти царизму:

І мечі в руках їх добрі,

Острі обоюду,

На отмщеніє язикам І в науку людям.

Окують царей неситих В залізнії пута,

І їх, славних, оковами Ручними окрутять.

І осудять неправедних Судом своїм правим,

І вовіки стане слава,

Преподобним слава.

Революційними соками наливаються трансформювані біблійні тексти, переосмислені архаїзми. Ефективність такого художнього засобу переконливо аргументує Максим Рильський:

Поезія, як і основна її зброя — мова — часто зберігає слова і поняття, які, так би мовити, не стоять «на рівні» сучасного розвитку науки і техніки, але добре викону- . ють свої художні функції... Архаїчний меч ще довго перебуватиме на озброєнні поезії,й ораторською, мистецтва, і публіцистики»

І Найголовніше, про що дбав поет, створюючи доемуг.«Неофіти», так це — розвіюрювали царистські ілюзії..«розстрілювати віру в царя».В сатиричному плані він розпові-даєГ як зробили статую кесаря і понесли на параді поперед кесаря. Згодом славослов’я і поклоніння перед імператором набрало ще більших розмірів. Підлабузники і душеубивці проголосили, «що кесар бог. Що більш од бога». Покарані, покалічені повірили й почали владику земного благати, великі надії на нього покладати.
(1 М. Рильський. Література і народна творчість, К., «Радянський письменник», 1956, стор. 51.)
Тут автор робить ліричний відступ того типу, коли рядок «пламіенем береться», революційною пристрастю наповнюється:

Горе з вами!

Кого благати ви прийшли?

Кому ви сльози принесли?

Кому ви принесли з сльозами Свою надію? Горе з вами,

Раби незрячії! Кого?

Кого благаєте, благії,

Раби незрячії, сліпії?

Чи ж кат помилує кого?

Поет не називає кесаря ні прямим, ні переносним іменем, він іменник замінив на займенник «кого», «кому», повторив його п’ять разів. Тільки під кінець глави звернувся до іменників, але тих, що визначають сучасність і дають можливість зробити доконечне узагальнення:

Все брехня —

Попи й царі...

Брехні протиставляється правда. Вона притаманна головному героєві поеми Алкі-дові, його матері, нарешті, і головним чи-номі, і самому авторові, поетові.

Позитивні образи, носії правди, ще виразніші в наступній поемі — «Юродивий». Це «споборники святої волі» — декабристи, це той «один козак, що царство все оголосив: сатрапа в морду затопив». А сам поет підноситься в своєму нестримному бажанні «затопити в морду» не лише сатрапові, але й цареві та богові. Рідко хто в світовій поезії звертався до цих двох з інвективою такої сили:

...А із гною Встають стовпом передо мною його безбожнії діла...

Безбожний царю, творче зла,

Правди гонителю жестокийі Чого накоїв на землі!

А ти, всевидящее око!

Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордували, розпинали І вішали? А ти не знало?

І ти дивилося на них І не осліпло. Око, око!

Не дуже бачиш ти глибоко!

Ти спиш в кіоті, а царі...

З цього часу, згадуючи бога, Шевченко поряд ставить і царя, а назвавши царя, тут же звертається й до бога, гнівний, невіруючий, ладний щохвилини «царя до ката повести», переконаний, що «нема ні бога, ні півбога».

В поемі «Неофіти» основним героєм був Алкід, а мати лише з великої материнської любові продовжила його справу. В «Марії» інша, глибша концепція. Марія породила сина від проповідника, розп’ятого за слово правди. Вона виростила сина, виховала в дусі правди. А коли сина-проповідника не стало, сама діяла, проголошувала, ширила віру в істину, в справедливість.

Один мистецтвознавець сказав, що Мадонни бувають різні — з однією не знаєш, про що й говорити, а з іншою можна трактувати про політику. З Мадонною-Марією Шевченка можна не лише говорити про політику, разом з нею можна політику творити. Саме такою виступає героїня в заключній частині твору, коли заступає всіх нетвердих, душеубогих учнів і розвіює «униніє і страх, мов ту полову, своїм святим, огненним словом».

В умовах безпосередньої революційної ситуації поет повинен був відповісти на головне питання суспільної думки: реформа чи революція. Він ніби бере слово у дискусії, даючи своїми поезіями ясну відповідь. Рідко коли лірикові вдавалося бути таким політично певним, актуально сучаснимі.

Вірш «Я не нездужаю, нівроку...» починається їз скарг на свою душу, яку тривожить невизначеність обставин. Для Шевченковського стилю це природно, як і узагальнення, до якого він підводить течію своїх міркувань. Лірична поезія наповнюється закликами до повстання, адекватними до політичних гасел революційної демократії:

Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром.

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру Та й заходиться вже будить.

Уже в цій частині вірша звучить неспокій за волю; далі прямо вказується, хто волів би її «заколихати» і в який спосіб:

А панство буде колихать,

Храми, палати мурувать,

Любить царя свого п’яного Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

У ліриці, так само як і в драмі, крім зовнішнього опису, є «підтекст». У даному випадку він виявляє себе то в громадянському пафосі, коли говориться про сокиру повстанця, то в презирливій іронії, коли говориться про п’яного царя і про лібералізм панський.У другій половині 50-х років, у добу так званих «великих реформ», ліберали основним героєм зробили «доброго царя», Олександра II. Шевченко ж з усією пристрастю переконаного якобінця твердив: нема і не може бути доброго царя — ні в минулому, ні в наступному. Заключні сторінки «Кобзаря» сповнені образами царів — біблійних, римських, сучасних, навіть майбутніх; згадка є про львицю — царицю звірів. А висновок дається один:

Буде бите Царями сіянее жито!

А люди виростуть. Умруть Ще незачатії царята...

І на оновленій землі Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Про царів Шевченко пише, як про приречених на смерть, на загин навіть у найдальших своїх поколіннях.

Образ царя стає символом старого світу: кріпаччини, беззаконня, уярмлення батьківщини. Здається, у жодного публіциста й митця Росії не було такої ясної відповіді на питання про самодержавство, як у політичній поезії Тараса Шевченка. А спосіб, яким письменник приходив до розв’язання головного суспільно-політичного питання доби, був лірично-мистецький, конкретизуючий. Він так пише:

Якось-то йдучи уночі Понад Невою... Та, йдучи,

Міркую сам-таки з собою:

Якби-то, думаю, якби Не похилилися раби...

То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат!

Була б сестра, і був би брат.

А то... нема тепер нічого.

Ні бога навіть, ні півбога,

Псарі з псарятами царять.

Далі у вірші говориться, що герой хоче відсахнутись від своїх думок — плює і хреститься, але не може їх позбутись і знову думає про те ж, що й думав. Передова людина з її сміливими судженнями постає з твору, а за,Лї образом проступає ідея, ще чіткіша і переконливіша.

Соціальна вартість поезій Шевченка ви- . значається повнотою ідейних концепцій. Не одне, питання, не один якийсь його бік, а комплекс питань порушує автор. Ліричний герой не одного твору, а всієї творчості став таким же об’ємним, як і образи драмій, епосу. Треба тільки розглядати поетичні твори не поодинці, а в єдності, в контексті книги.

Нетерпимим був поет-революціонер до лібералізму в усіх його проявах. У зв’язку з цим не зайвим буде пригадати, що В. І. Ленін оцінив як прояв патріотизму слова Чернишевського: «Раби, з верху до низу -—всі раби!» Це ж бо вигук жадоби дії. Непримиренні звинувачення розсипає і Шевченко у своєму революційному запалі:

Ми серцем голі догола!

Раби з кокардою на лобі!

Лакеї в золотій оздобі...

Онуча, сміття з помела Єго величества. Та й годі.

Коли уважно розглянути наведений уривок і багато раніш написаних поезій, то стане наочною одна характерна риса пафосу і образної системи «Кобзаря». Гнів поета викликав вислови зневаги, презирства, прокльону, погрози, навіть лайки. У другорядного поета все це випирало б, було б не на місці, здавалося б не етичним і не естетичним. У Шевченка найлайливіші слова, найбурхливіші емоції сприймаються як правдиві у своїй суті. Для нього як пое-та-лірика не було нічого ні в природі, ні в суспільному житті, чого він не мііг би піддати ліричній обробці. А це ж одна із ознак генія.

Ліричний геній Шевченка був всеохоп-люючий, тому громадянські інтереси, вц-ступивши на чільне місце, поєднувались з "особистим прагненням до шастя, до краси, що набирали також громадського значення. ....."

Дивовижне Щевченкове відчуття і милування красою знайшло свій яскравий вираз у вірші, що змальовує картини змін у природі:

Ой діброво — темний гаю!

Тебе одягає

Тричі на рік... Багатого Собі батька маєш.

Раз укриє тебе рясно Зеленим покровом,—

Аж сам собі дивується На свою діброву...

Надивившись на доненьку

Любу, молодую,

Возьме її та й огорне В ризу золотую І сповиє дорогою,

Білою габою,—

Та й спать ляже, втомившися Турбою такою.

Пейзажної лірики до Шевченка українська література майже не мала, а після «Кобзаря» цей розділ лірики став одним із найулюбленіших, традиційних.

Ще однією гранню генія визначився Шевченко у ліричних піснях (маємо на увазі і твори, написані в період заслання). Кожна пісенька, така проста за формою, є ніби коротенькою трагічною історією. Навіть найменший розмір не перешкоджає викладові трагічної біографії героя:

Полюбилася я.

Одружилася я З безталанним сиротою —

Така доля моя!

Люди гордії, злі Розрізнили, взяли Та повезли до прийому —

Оддали в москалі!

І московкою я,

Одинокою я

Старіюся в чужій хаті —

Така доля моя!

На перший погляд здається, що поет розробляє так звані «вічні» теми лірики: кохання, розлуки, перешкод у любові. Частково так воно і є. І тут фольклорний генезис мотивів не викликає сумніву. Але Шевченко вносить два істотних доповнення: він увиразнює соціальне звучання фабули, викладає її як тривалішу в часі, закінчену в дії. У нього не просто покинута, а московка; вона не тільки терпить розлуку, а на все життя лишилася одинокою, нещасною.

Наведемо ще приклад, в якому соціальні й часові означення такі ж певні, як і в попередньому:

Закувала зозуленька В зеленому гаї,

Заплакала дівчинонька —

Дружини немає.

А дівочі молодії Веселії літа,

Як квіточки за водою,

Пливуть з сього світа.

Якби були батько, мати Та були б багаті,

Було б кому полюбити,

Було б кому взяти.

А то нема, сиротою Отак і загину,

Дівуючи в самотині,

Де-небудь під тином.

Наведені вірші належать до пісень, найменших за обсягом. Але навіть такі мініатюри виходять за межі ліричного способу письма — тривалістю дії, закінченістю характеристики персонажа. Шевченко не був і тут копіїстом фольклору, а талановитим його спадкоємцем, реформатором.

Чим певніше визначалась революційна думка Шевченка, чим більшим був його досвід, тим все новішою і оригінальнішою ставала форма його поезій. В останні роки творчості він охоче звертається до сюжетів та мотивів світової історії, починаючи від давніх давен; він переспівує патетич-но-викривальні місця з книг пророків, чудесно переказує віршами сторінки геніального «Слова о полку Ігоревім». Свої «подражанія» він створює на основі польської літератури («Подражаніє. Едуарду Сові»), сербської літератури («Подражаніє сербському»), давньої літератури Сходу («Осії. Глава XIV»).

Матеріал, як бачимо, був найрізноманітніший, дійсно «світовий» за своїм охоп-леннямі і багатством. Це все є наслідок знань митця. Проте важить й інша сторона творчого процесу: трудно у світовій поезії знайти подібні Шевченковим зразки революційного переосмислення історичного матеріалу. Говорячи про фараонів і римських імператорів, біблійних царів і пророків, поет весь час звертається до сучасності, про неї судить і в сучасні справи вторгається художнім словом.

Фабульний матеріал стає своєрідною алегорією, яку сучасники прекрасно розуміли. Так, поет описує побут римського царя ПоТмпілія Нуми:

Колись-то ще, во врем’я оно,

Помпілій Нума, римський цар, Тихенький, кроткий государ, Втомившись пишучи закони,

Пішов любенько погулять І одпочить. Та, спочивавши,

Додумать, як би то скувать Кайдани на римлян.

Поет у всьому дотримується історичної достовірності і колориту. Але зрозуміти іно-мовність фабули легко тому, що тогочасна сучасність надто вже схожа була на минувшину.

Часом одним якимсь промовистим словом поет увиразнює алегорію, ніби прориває завісу в одному місці, а зрозумілою стає вся картина. Про те, як мюжна знищити «свого» царя, Шевченко говорить, розповідаючи про царя Вавілону:

Окули люде і цього,

Заперли в щелепи удила І в Вавілоні посадили В тюрму глибоку. Щоб не чуть Було на світі того рику Самодержавного владики,

Царя неситого...

Тут одне слово «самодержавний», що було офіційним титулом російського царя, розкриває зміст образу.

У вірші «Осії. Глава XIV» таким засобом увиразнення є згадка про Україну в першому ж рядку. Далі нагадувати про сучасність портові, не доводиться, він «переспівує» пророка, а читач ні на хвилину не забуває, до кого звернені ці грізні прокльони:

...Всюди

Вас найде правда-мста; а люди Підстережусь вас на тотеж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката 1 без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

I вашей кровію, собаки.

Собак напоять...

Шевченко звертається й до інших засобів, коли іномовною є не вся фабула вірша, а лише окремі її деталі, образи. У «Подражанії Ієзекіїлю» такими образами є львичища, під якими автор розуміє царів. Могутність цих львичищ письменник порівнює з гнилою лозою, але саміе порівняння розгортає, подовжує:

А львичища того не знають,

Ростуть собі, як та лоза У темнім лузі. Уповають На корінь свій, уже гнилий,

Уже червивий, і малий,

І худосильний. Вітер з поля Дихне, погне і полама.

Подібна іномовність є і в поезії «Бували войни й військовії свари...», де нащадків вельможної старшини, галаганів і кочубеїв, порівнюється з шашелем на тілі дуба. Скільки не жеруть і тлять його шашелі, від здорового коріння весь час пробиваються зелені парості. Вони виростуть і розтрощать трон, порвуть царську порфіру.

Інколи літературознавці люблять будь-яку алегоричність пояснювати цензурними утисками, називають її «езопівською мовою». Далеко не завжди воно так буває. «Езопівщини» у Шевченкових творах дуже і дуже мало. Поет використовує найскладніший вид тропа тому, що він дає простір для мислі, для аналогій, що в склад алегорії входять інші тропи, як, наприклад, епітети, такі промовисті у Шевченка: «...корінь свій, уже гнилий, уже червивий, і малий, і худосильний». Або трохи далі в цьому ж самому вірші: «І той плач, нікчеміний, довгий і поганий».

Коли спробуємо визначити жанр таких творів Шевченка, як «Молитва», подражанія, «Саул» і деяких інших, то не можемо не сказати, що в них уже накреслювались риси тих жанрів, які пізніше почали називати в українській поезії притчами, легендами. їх дуже любив Франко, зверталась до них і Леся Українка (маємо на увазі її ранні драматичні поеми), але перші зразки притч і легенд подав Шевченко.

Поет часто звертався до історії, до книжних літературних джерел, але і тут ні на хвилину не поступався сучасністю, кожного разу був актуальним. Живучи всіма інтересами своєї доби, в першу чергу — політичними, вш воднораз виявляє постійну увагу до проблем філософсько-етичних, до так званих «вічних тем». Його пісні про жіночу красу, кохання, материнство, родинні втіхи це повноголосий туманієтичний гімн людській натурі, нормальному життю, красивим і людяним пристрастям.

Говорячи про розвиток поета, ¡гро особливості його праці, Максим Рильський писав в одній із своїх статей:

«Ораторами робляться, поетами народжуються»,— каже латинська приказка. Але, звичайно, поетами також в значній мірі робляться. Чим більший поет, ТИМІ глибші корені його творчості»

У Шевченка коріння дивовижно далекосяжні: міцно вросли вони в рідний грунт, але проросли й далеко за його межі. Він увібрав у себе і культуру рідного народу, і всі досягнення культури всесвіту, сказав нове слово у світовій поезії, утвердив свій стиль у ліриці, став поетом національним і світовим.
(1 М. Рильський. Твори, т. 10, К-, ДержліТ' видав України, 1962, стор. 169.)

0

7

ПОЕТИКА ОДНОГО СЛОВА

БАГАТОЗНАЧНІСТЬ СЛОВА

У «Кобзарі» щоразу зустрічається термін «слово» в найрізноманітніших значеннях. Інколи воно вживається в розумінні найменшої частки людської мови:

Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово...

В іншому контексті виступає синонімом творчості взагалі, власної творчості зокрема:

Орю

Свій переліг — убогу ниву!

Та сію слово.

Шевченкові не властиві були такі терміни, як «поезія», «поет»; зрідка він вживає терміни «муза», «вірші», а про «слово» і про «думу» говорить щоразу, все більш шанобливо, з наростаючою вірою та любов’ю;-у слові великий поет бачив своє покликання, свою долю і славу, мету життя свого.

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!..

Слово — не тільки «назва предметів, дій, якостей, означень і т. д.», як записано в лінгвістичних довідниках, але в багатьох випадках ще й розгорнуте судження, картина, навіть сюжет; часом слово — «вікно в історію», як казав Г. Гейне. Особливо Це стосується термінів, пов’язаних з якоюсь суспільною подією.

Коли Франкові треба було показати, що слабодухі епігони нічого оригінального створити неспроможні, що їх писанина — це пусті фоази, пережовування Шевченко-вих зворотів, він іронічно сказав, що вони, мовляв, «рвали кайдани».

Інакше, по-творчому підійшов до використання Шевченкових слів поет пізнішого часу, створюючи революційну пісню «Порвем, порвем всі кайдани». В його творі Шевченкові слова стали справжньою ідейно-художньою знахідкою, яка робила його революційний гімн впливовим і рідним для трудівників України.

Мову як матеріал літературно-художньої творчості не можна ставити в один ряд з матеріалами будь-якого іншого роду мистецтва, наприклад, з бронзою в скульптурі, фарбою в малярстві. Художник оперує трьома основними кольорами — синім, червоним, жовтим, з яких видобуває спочатку сім кольорів райдужної гами, а далі безліч тонів, півтонів і відтінків. Письменник у своєму арсеналі має десятки тисяч слів, які за своєю природою є узагальненням і кожне з яких може мати по кілька значень, викликати ряд асоціацій. Майстерне вживання їх створює таку кількість тонів, півтонів і відтінків, що визначити їх число неможливо.

У тому, як використовуються слова, найповніше виявляється людська особистість взагалі, творча особистість зокрема. «Кількість слів обмежена, кількість відтінків безмежна,— зазначає Дідро.— Тому кожен має свою власну, відмінну від інших мову; кожен говорить так, як почуває; він холодний чи гарячий, швидкий чи спокійний; він є сам собою, і тільки сам собою, тоді як ідея і втілення її роблять його схожим на іншого» '.(1 Дени Д и д р о. Собрание сочинений, т. VI, М., ГИХЛ, 1946, стор. 370.)

Шевченко, як мало хто інший, володів майстерністю множення змісту слів, його трьох-чотирьохслівні речення ставали гаслами доби, підхоплювались наступними поколіннями: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте», «Розкуються незабаром заковані люде».

Найголовнішим у поетичній і політичній діяльності Шевченка було революційне виборювання волі для народу і батьківщини. Отже, цілком природно, що слово «воля» поряд із словом «кайдани» він вживай дуже часто в прямому і в переносному значенні.

В «Заповіті», в його заключній строфі, термін «воля» є поняттям неосяжного змісту:

І вражою злою кров’ю Волю окропіте.

«Воля» — це і революційно-грізне, справедливо-помстливе повстання і майбутній добрий та гуманний лад; відчувається також протиставлення «волі» «кайданам» рабства.

Слово'згадане один раз, але воно піднеслось над всім мовним загалом твору, зосередивши на собі і пафос, і ідею такого важливого в «Кобзарі» твору. Поет не вживає його двічі, бо вдруге це слово набрало форми прикметника («в сімі’ї вольній»), стало епітетом.

Щоб відтінити зміст слова, поет може додати до нього промовистий епітет:

Бо де нема святої волі,

Не буде там добра ніколи.

Підкреслюється, посилюється зміст слова тим, що два парно-римовані рядки викладені як стислий афоризм, а інколи тим, що воно римується з іншим.

Часом Шевченкові здається більш доцільним вжити слово кілька раз:

Немає гірше, як в неволі Про волю згадувать. А я Про тебе, воленько моя,

Оце нагадую. Ніколи Ти не здавалася мені Такою гарно-молодою

І прехорошою такою Так, як тепер на чужині,

Та ще й в неволі. Доле! Доле!

Моя ти співаная воле!

В цьому уривку слово «воля» згадується тричі; двічі, як протиставлення неволі; пестлива форма «воленька» підносить емоційність викладу. Два рази повторене слово «доля» сприймається як рівноозначення до слова «воля». Епітети «такою гарно-мо-лодою і прехорошою такою», виражені оригінально утвореними прикметниками, також мають безпосереднє відношення до слова «воля».

В одному слові, як бачимо, кілька смислових відтінків, великий світ почуттів. «Одне тільки слово, а скільки енергій!» — як сказав Павло Тичина.

Кілька раз підряд, чи майже підряд, вжите слово може втратити свою смислову навантаженість. Про часте й однотипне застосування пишуть з обуренням і осудом — до них можна лише приєднатись. Проте, як ми бачили, не завжди так буває. Багато раз вживані слова завдяки асоціаціям можуть виявляти додаткове значення та набирати іншого відтінку. Вони стають словами-цитатами і справляють на читача не менше враження, ніж речення мудрого змісту.

Разом з тим письменник чуйно прислухається до того нового змісту, якого надає даному слову народ, і до слів новостворе-них. їх вживання зближує творчість письменника з життям сучасника.

Словарний склад письменника або його окремого твору розмаїтий. Для зручності аналізу його поділяють на так звану «поетичну лексику» і прямі означення. Одначе існують ще й інші способи художнього посилення змісту слова.

То в чому ж сила поетичного слова? Яка його поетика?

КОМПОЗИЦІЯ І СЛОВО

Композиція віршотвору, особливо невеликих розміром ліричних поезій, вимагає суворої економії, логіки, викінченості цілого й окремих частин. Про потребу наповнювати змістом кожну «одиницю площі» ’рішуче заявляє О. Твардовський, спираючись при цьому на традицію народної пісні, що нагадує вінок, де кожний рядок, як квітка, а кожне слово, як пелюстка:

«І перше, що я взяв за принцип композиції і стилю, то це прагнення до певної завершеності кожної окремої частини, глави, а всередині глави — кожного періоду, строфи й рядка» '.

М. Ісаковський вважає це ще більш обов’язковим для малих поетичних форм, вимагає «кожним своїм рядком повідомляти щось нове», «щоб кожний рядок мав цілком викінчену частину фрази, якщо не всю фразу» 2.(1 А. Твардовский, Василий Теркин. М., Гослитиздат, 1952, стор. 181.
2 М. Исаковский. О поэтическом мастерстве. М., «Советский писатель», 1952, стор. 25.)

Літературний твір, як правило, має назву, яка несе подвійну функцію: попереджає -про зміст і є першим реченням, з якого починається знайомство з текстом.

Яка б не була стисла назва, вона мусить викласти головне в творі. І. Кочерга вважає, що назва — «душа твору, і потрібне чимале вміння, щоб кристалізувати в двох-трьох словах цю душу... Це не значить, звісно, що заголовок не може бути суворим чи коротким,— але він мусить бути в той саме час образним і емоціональним»

Майже всі більші поетичні речі Т. Шевченко називає одним словом: «Катерина», «Гайдамаки», «Єретик», «Сон», «Кавказ», «Неофіти», «Юродивий», «Марія» і т. д. Кожен з цих заголовків точний, стислий, характерний, визначається сюжетом, героєм твору, його основною ідеєю. Крім того, заголовок щоразу новознайдений, інтригуючий, включає в себе пряме, узагальнене значення.

Чому поет вважав за необхідне термін «гайдамаки» винести в назву? Пояснення знаходимо в поезії «Холодний Яр». З полемічним сарказмом автор переказує погляди тогочасної дворянсько-буржуазної історіографії на народний визвольний рух:

«Гайдамаки не воины,—

Разбойники, воры.

Пятно в нашей истории...»

З цілковитою переконаністю Шевченко відповідає фальсифікаторам:

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не етане,

Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний.

Твір не тільки очистив назву визвольного руху від підступного забруднення, а й піднісшого до рівня справедливого й патріотичного подвигу. Тому цілком доречним було назву руху зробити першим і визначальним словом народної епопеї.

Для назви поеми про ідеолога чеського визвольного руху Івана Гуса Шевченко використав означення богоотступника в церковному його розумінні. Революційний атеїст розкрив справжню гуманістичну суть свого героя, довів, що єретик —то визволитель народу, його чесний поборник. До такого «єретизму» поет закликає своїх сучасників.

Щоб усі слав’яни стали Добрими братами,

І синами сонця правди,

І єретиками

Отакими, як Констанцький Єретик великий!

Заголовок відповідає ідеї, характеру головного героя, він звучить щоразу в ліричних відступах. Але його суттєвість доповнюється образністю, бо несе в собі й іронію по відношенню до ідеології церкви, і пафос самопожертви мужнього борця. Слово має кілька значень. Назва твору виразна, економна й поетична.

Поему «Наймичка» часто називають «Мати-наймичка», розшифровуючи сюжет твору. Все стає ясним і зрозумілим, навіть понад міру. Цього робити не слід, тому що назва передує текстові, а не навпаки. До усвідомлення трагізму матері, що мусить прикривати свою любов наймитським служінням, читач приходить поступово. Не можна слово «мати» виносити в заголовок ще й тому, що воно в тексті, особливо в кульмінації, «обігрується», повертається всіма гранями — місце слова саме там.

Довершеність заголовка в тому, що він має кілька смислових відтінків: заради материнства жінка прирікає себе на ціловічне наймитування; їй доводиться грати роль доброї наймички, але на такій межі, щоб себе остаточно не викрити; хазяї до наймички ставляться добре, навіть обирають посаженою матір’ю, але це лише їх платня, а не справжнє почуття.

В одному слові, як бачимо, концентруються важливі мотиви, відтворюється емоціональна концепція твору. Легко переконатись, що й інші заголввки мають подібну досконалість.

Часом заголовок складається з двох або кількох слів — останнє, правда, зрідка. Слова між собою в такому випадку поєднані, становлять, власне, одне поняття. Наприклад, «Холодний Яр» — географічна та історична назва, «Три літа» — визначення періоду творчості і власної біографії. В тексті творів ці назви не лише повторюються, але й пояснюються, стають місткими образами: з Холодного Яру повіє новий вогонь; невеличкі три літа сприяли швидкому формуванню революційної свідомості ліричного героя.

Як і в кожного поета, значна кількість віршів у Шевченка не мають заголовка й іменується за першим рядком. Це накладає на рядок подвійну функцію, збільшує вимогливість. Пуш,кінознавці, наприклад, визначили, що перший рядок російський поет починає з чистої форми розміру, наприклад, ямба. Афаяаоій Фет вважав, що перший рядок виявляє і хист письменника, і його своєрідність.

Перший рядок — це звук камертона, на який настроюється читач, це — зобов’язання митця, що його неухильно доведеться виконати. Який же його словарний склад, що собою становить перше слово твору?

Одну з найбільш довершених ранніх ліричних поезій Шевченко починає рядком «Думи мої, думи мої...» Він міг би це стисле речення винести в заголовок (так воно й сталося пізніше, коли твіїр став популярною піснею), одне воно вагоміше від пересічної назви. Перший рядок розкриває тему і зміст вірша. Думи спочатку сприймаються лише як подум поета, а потім стає зрозуміло, що вони — сутність його творчості і життєвого покликання. Від строфи до строфи триває наповнення цього слова. У творі весь час ідеться про думи. Коли після прочитання ми знову повертаємось до першого рядка, то усвідомлюємо, як збагатилось наше сприймання давно відомого, але наново відкритого для нас скромного і стислого слова.Шевченко в першому рядку не дуже дбає про метричні розміри, але пильнує мелодику, дає щедру звукову інструментовку. Так починається «Кавказ»:

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Головне слово тут «гори». Воно справді є експозицією до теми про Кавказ; митець поставив його в тавтологічну позицію («за горами гори»), від чого множина ще раз помножилась на саму себе, даючи уявлення про безконечність, далечінь, височінь. А звучання головного слова посилюється алітерацією обох рядків і додатковою внутрішньою римою.

Перші два рядки поеми являють собою вступ. Зміст твору починає викладатись з третього рядка:

Споконвіку Прометея...

Прометей — це символ, «вікно в історію», це наперед проголошена ідея твору. У рядку лише два слова. Чутливий митець розташував їх у необхідній послідовності. Спочатку «споконвіку», а потім «Прометея»; ми відчуваємо древність легенди, давньоісторичну боротьбу добра і зла і непоборність прометеївського вогню та світла.

Сповнене глибоким змістом звучання перших рядків поезії «Три літа». Нам уже відомо, що в ній мова йде про час разючих змін у творчості поета. Про це й мусить попередньо повідомити початок:

І день не день, і йде не йде,

А літа стрілою...

У першому рядку з чотирьох фонем утворено вісім слів; їх звукова інструмен-товка вийшла неповторно оригінальною. Але чи ця обставина хоча будь-чим применшила логіку і ясність викладу? Повторення звуків і СЛІВ лише посилило відчуття часу, його тривалості та плину. Другий рядок різкою зміною ритму, алітерації посилює суть першого.

Любить Шевченко повторювати одне і те ж слово, найбільше — дієслова. Це має місце і на початку творів:

Минають дні, минають ночі,

Минає літо.

Тричі вжите дієслово має двоякий сенс: і те, що час проходить методично й невблаганно, і те, що він проходить уповільнено, тягнеться довго й тяжко. Таке його розуміння та відчуття й потрібні як експозиція до викладу подальшого змісту.

Перший рядок неодмінно експозиційний, тому Шевченко прагне його викласти або закінченою частиною речення, або стислим самостійним реченням: «Реве та стогне Дніпр широкий...» («Причинна»), «Все йде, все минає — і краю немає...» («Гайдамаки»), «Мені тринадцятий минало», «І тут і всюди — скрізь погано».

У кожному літературному творі, а тим паче більшого розміру, може бути різно-маїтий словарний склад, який вартий спеціального висвітлення. Та це не наше завдання. Нас цікавить слово. Виходячи з цього, в будь-якому віршованому творі, навіть епічно-монументальному, не важко помітити особливо наголошені, «головні» слова.

Про особливості своєї ранньої творчості, в тому числі про поему «Катерина», Шевченко писав:

Висушили чадом, димом Тії добрі сльози,

Що лилися з Катрусею...

Горе Катерини таке велике, що цілком доречним було розповідати про неї з сльозою доброго співчуття. Та й сама героїня мусила в своєму становищі не раз «сльози виливати». Слово «сльози» стало і означенням, і метафорою. Воно одне з «головних» слів поеми. Вживається воно часто, часом поряд, наштовхує на роздуми, примушує придивитись до свого життя і поведінки.

Героїня пішла в свою жахливу мандрівку—шукати коханого, батька Івася. Тож не дивно, що розпач її не залишає протягом всього далекого шляху:

Бач, на що здалися карі оченята:

Щоб під чужим тином сльози виливать!

Це, так би мовити, констатація обставин, тяжкого становища героїні. Воно ускладнюється тим, що «люди», пройняті забобонами, черстві серцем, збиткуються над нещасною:

Люди б сонце заступили,

Якби мали силу.

Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

«Заступити сонце» — чинити велику й неприродну несправедливість. Так робити з людиною, що опинилася в біді — то жахлива жорстокість. Єдине розумне в такому становищі — не радувати «лихих людей» своїм' плачем, переживаннями:

Не плач, Катерино,

Не показуй людям сльози,

Терпи до загину!

А щоб личко не марніло З чорними бровами,—

До схід сонця в темнім лісі Умийся сльозами.

Умиєшся — не побачать,

То й не засміються;

А серденько одпочине,

Поки сльози ллються.

Хоча слово «сльози» зустрічається в кожному катрені, воно не повторюється, бо кожного разу наповнюється іншим змістом. У першому випадку мова йде про тяжке горе Катерини, про її переживання. В другому випадку — про сльози, що надають жінці своєрідної привабливості. Втретє говориться про плач, що полегшує сердечний біль. Кількаразові повторення слова «сльози» разом з тим визначає стан героїні, ставлення письменника до неї,, отже, виражає ідею поеми.

В поемі «Наймичка» особливо вагомим є термін «мати». В пролозі-експозиції героїня твору наділяється всіма рисами люблячого материнства, але жодного разу матір’ю не називається;

Молодиця молодая Щось до лона пригортає Та з туманом розмовляє.

Лише в розмові з туманом вона наважується назвати свою дитину синочком, тихесенько співає про вдову, яка в Дунаї синів поховала.

В другому розділі сталась зав’язка дії — дід та баба знайшли чужу дитину, і поет лише тут наважується вперше вжити таке важливе для даної поеми слово:

Дитина сповита —

Та й не туго, й новенькою Свитиною вкрита; :

Бо то мати сповивала —

І літом укрила Останньою свитиною!..

На письмі дуже трудно відтворити інтонацію слів та логічні наголоси. В наведеному уривку акцент, тривалість вимови, посилені інтонацією, надто наочні й безсумнівні: вони на слові «мати».

В одній з приказок говориться, що і крізь сон мати чує, як дитина дише. Описуючи почуття Ганни, Шевченко використав цю приказку, замінивши головне слово займенником:

Не зна, Марко, як в колисці Часом серед ночі Прокинеться, ворухнеться,—

То вона вже скочить,

І укриє, й перехрестить.

Тихо заколише,—

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Лише з середини твору поет почав вживати головний термін щоразу.

Поема «Наймичка»—чисто епічний твір, з цього погляду найбільш показовий у «Кобзарі». Сюжет відзначається тривалістю дії й деталізацією епізодів; змальова-' но все життя основного персонажа; багато побутових докладно виписаних картин; розроблений діалог тощо. Ліричних відступів майже немає, проте емоційністю цей твір не поступається перед найбільш інтимними і ліричними віршами «Кобзаря». Досягається це мистецьким розташуванням головного слова.

Великими були переживання Ганни, але от її наболіле серце зазнало ще одного тяжкого удару: Марка женять, померла його прийомна мати Настя, і тепер у присутності Ганни питають, кого б то взяти за матір посажену?

«Та ще ось що:

Хто в нас буде мати?

Не дожила моя Настя!..»

Та й заливсь сльозами,

А наймичка, у порога,

. Вхопилась руками За одвірок, та й зомліла.

Тихо стало в хаті;

Тільки наймичка шептала:

«Мати... мати... мати...»

Драматизм сцени в простоті виразу думки і віршованих рядків. Головне слово посилене засобами поетики: воно римується; ним, тричі повтореним, закінчується глава.

0

8

Драматизмом відзначається і сцена, коли наймичку справжня невістка виряджає, ніби рідну:

Тричі наймичку у Київ

Катря проводжала

Так, як матір; і в четвертий

Провела небогу

Аж у поле, до могили,

І молила бога,

Щоб швиденько верталася,

Бо без неї в хаті Якось сумно — ніби мати Покинула хату.

Головне слово загострює кульмінацію, ним закінчується твір; при тому, поет дуже доречно вдається до такого художнього засобу, як ретардація.

Що таке ретардація? Уповільнення, затримка викладу, щоб до розуміння суті читач підійшов, подолавши час, простір,— говориться в підручниках теорії літератури. Все це абсолютно вірно. Одначе ретардація має ще й інші аспекти. Які слова затримуються? В якому чуттєвому стані письменник, коли це авторська мова? Коли це мова персонажа, то чому герой говорить так, що незвична побудова речення сприймається, немов природня і єдино можлива? На ці запитання дає відповідь заключна сцена «Наймички»:

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився До наймички у голови.

«Марку! Подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка.

Я...» —

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —

Сльози покотились.

«Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати».

Між першими двома «я» і заключними — кілька речень, час і дія досить тривалі. Лише останнє слово розкриває таємницю наймички. Це слово — «мати». Промовити його Ганна не могла, пронесла його через усе своє життя; воно стало останнім її словом, і виголошене воно реченням найбільш природним в устах умираючої.

Слово «мати» Шевченко ще раз наводить в останньому рядку — такому вагомому, як заключний акорд у музичному творі:

Зомлів Марко, й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!

Тактовність, чуття міри не допустили до того, щоб останнім словом твору було «вмерла». Поет знайшов у народній мові сповнений поваги до людини синонім «спала».

Важливе композиційно-смислове значення має в поемі «Кавказ» слово «кров». В експозиції говориться, що орел не вип’є живущої крові Прометея; в ліричному відступі — що трудящі змушені «хліб насущний замісить кривавим потом і сльозами»; далі в поемі говориться про криваві сльози, що загарбники б’ють поклони перед образами «за кражу, за войну, за кров, щоб братню кров пролити, просять»; в останніх рядках твору поет вболіває, що друг його пролив кров за ката, а не за визволення.

Приблизно така ж роль «слова правди» в поемі «Неофіти».

В поезіях смислове навантаження певного слова не менше, якщо не більше.

Ось вірш на вісім рядків. В ньому кілька разів згадується і стає головним обра-зом-тропом «серце»:

Чого мені тяжко, чого мені нудно,

Чого серце плаче, ридає, кричить,

Мов дитя голодне? Серце моє трудне,

Чого ти бажаєш, що в тебе болить?

Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш? Засни, моє серце, навіки засни,

Невкрите, розбите — а люд навісний Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі.

У свідомості людей в усі часи серце виступає образом чутливості, доброти, співчуття, доброзичливості — всього того, що зветься сердечністю. Шевченкове символічне серце також щедре на емоційну дійовість — воно плаче, ридає, кричить, йому тяжко і нудно. Поет створює характерне для свого стилю багатопланове порівняння: «Мов дитя голодне» — і завдяки цьому надає серцю ознак живої істоти: воно чогось бажає, чимсь хворіє, хоче пити, їсти чи спатоньки... ніби немовля.

Ми кажемо: у творі такий-то термін повторюється стільки-то разів. Але хіба в цьому основне? Звичайно, що ні. Головне в тому, яка композиційна і смислова роль даного слова.

Ойь вірш «Мені однаково...» Головним словом відкривається він, зустрічаємо його кілька разів і потім. Композиційна активність цього слова наочна.

А як із смисловим значенням?

Зміст першої строфи посилюється повторним, морфологічно зміненим вживанням слова:

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені.

Ще тричі головне слово зустрічається у творі, але зміст його, залежно від контексту, щоразу змінюється:

Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні...

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені!

Власне кажучи, слово «однаково» тут має два значення.

«Доречно буде сказати,— говорить Л. В. Щерба,— що, наприклад, «завтра!» і «завтра?» в такій же мірі є різними словами, як, наприклад, «карта» і «карты», «так» і «так ли?»; не має значення, чим і де досягається акустична диференціація, але коли вона є і асоційована зі змістом, то перед нами два слова»

Не будемо категорично твердити, що це саме так. А от смислові відтінки справді є. Такі вони і в поезії Шевченка. Саме вони являють собою антитезу, завдяки якій поет досягає активного викладу та утвердження патріотичної ідеї.

Шевченкова майстерність оперування словом, як у кожного генія, зовні не відчутна.
(1 Л. В. Щ е р б а. Русские гласные в качественном и количественном отношении, СПб., . 1912, стор. 4.)
Широко відомий вираз: «Смерть нікого не минає». На цю тему Шевченко написав вірш «Косар», утверджуючи думку про природну рівність людей. Він малює алегоричний образ Сміерті-Косаря, чия коса не минає нікого, кому підвладні всі — «і ца-рята, і старчата — адамові діти». Частка «не» тут має своє пряме заперечне значення. Але поет примушує її служити ідеї твору й іншими сторонами. Він насичує текст такою кількістю «не», що текст дзвенить, як коса. Наведемо кілька строф вірша:

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе — гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!

То не косар, не спочиває, й ні на кого не вважає, Хоч і не проси.

Не благай, не проси, Не клепає коси.
І мене не ми не,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить.

І не пом’яне.

Поет немов гаптує свій візерунок, доводячи формальну умілість до меж можливого, а ніде і ні в чому не порушує ні правдивості, ні логічної простоти. «Так майстерно,—-говорив у таких випадках Л. Толстой,— що майстерності не видно зовсім».

В композиції кожного мистецького твору дуже вагома кінцівка: про це добре знають виконавці музичних творів, бо мають справу із заключним акордом, останнім звуком у співі; це відоме театралам, для яких «під завісу» підготовлені найефектні-ші сцени; архітектори прагнуть вивершити споруду красивим карнизом або навіть шпилем. Усі мистецтва, які використовують час і простір, зважають на композиційну роль кінцівки, заключного акорду.

Шевченко був майстром віршованих кінцівок, так званих пуантів. І слова для них він знаходив вагомі, місткі, з яких творив речення афористичної конденсації.

«Якби ви знали, паничі...» — твір про лихо в покріпаченому селі, що його фарисеї воліли б проголосити раєм. Гнівний обличитель проклинає не тільки фарисеїв, але й самого бога, чиїм іменем прикривають всі нещастя на землі:

Мені здається, що й самого

Тебе вже люди прокляли!

Атеїстичний сенс останніх рядків твору висловлений найбільш категоричним і дійовим словом.

Вірш «І Архімед, і Галілей...» закінчується думкою про прийдешню суспільну справедливість, коли зникнуть царі і все царське,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Світлою вірою в майбутнє проникнута кінцівка вірша «І тут і всюди — скрізь погано...» Поет ні на хвилину не сумнівався в щасливому прийдешньому:

i буде правда на землі.

Шевченкові пуанти не вимагають підвищень голосу, «натиску на педалі» — вони виразні й промовисті своєю майстерною простотою.

У «Кобзарі» є «головні слова» не тільки окремих творів, але і по відношенню до всієї збірки. Ми в цьому переконались, коли розглядали поняття «волі», «долі», «сирітства».

Епітет «вольний» вперше з’явився не в «Заповіті», а в посланні «І мертвим, і живим...» Потім він стає ніби постійним авто-епітетом, яким поет користується досить щедро:

Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами.

Пишалася синами мати,

Синами вольними...

Свій постійний епітет поет вживає то-" ді, коли треба означити важливе суспільне яівище:

Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

Правда, в ліричній поезії, адресованій Ликері, явище має нібито особистий характер, але думка про неволю, про визволення, мрія про свободу людини набрала знову суспільного значення:

Усміхнись І вольную святую душу І руку вольную, мій друже,

Подай мені.

В «Кобзарі» є слова, сотні разів вживані на означення гніву, погрози, прокльону, презирства (наприклад: пан, цар, бог). Ніяк не менше є слів, проголошених з пошаною, з благоговінням (народ, Україна, мати, правда, помста, правда-мста, доля, воля). Вони пронизують «Кобзар», я« артерії і вени, що ними пульсує кров: або червона, життєдайна, або темна, що потрі-бує очистки, але теж потрібна здоровому організму.

Ми всі добре знаємо перше слово і речення, написане Шевченком-поетом. В ньому йдеться про рідний Дніпр, про Україну. Ним починається популярна народна пісня «Реве та стогне Дніпр широкий...» Треба пам’ятати й останнє, перед смертю написане слово і речення. В ньому також йдеться про Україну та про Дніпро:

Дніпро, Україну згадаєм...

І веселенько заспіваєм... .

Іншого слова, крім вияву любові до народу, великого оптимізму, віри в «нашу думу, нашу пісню», і не міг залишити великий народний співець!

ТРОПИ І ФІГУРИ

В працях літературознавців мова письменника, як правило, поділяється на дві групи: на так звану «поетичну» і нібито «непоетичну». В другій групі опиняється термінологія професіональна, просторіччя, архаїзми, варваризми тощо. В першій групі — їй приділяється значно більша увага — «яскраві приклади» тропів. Саме «яскраві» і саме «приклади». А як же бути з рештою мовного матеріалу? Хіба він уже геть такий «непоетичний»?

Подібний обмежений погляд на мистецтво слова виник в надрах тих старовинних риторик і піїтик, які вважали тропи оздобами твору і навчали вмінню оздоблювати всіх бажаючих.

Практика видатних поетів, тих, що «здобували один грам радія із тонн словесної руди», доводить: «радієм» є весь мовний матеріал поетичного твору. Адже кожне слово поета і навіть кожний розділовий знак появляється у творі не випадково, а внаслідок «мук творчості», поступово ви-кристалізовується як єдине ціле, що набирає форми ліричного вірша, балади, поеми_ чи байки.

У кожного поета праця над «здобуттям мовного радію» проходить своєрідно, відповідно його ідейним настановам, мистецькому ідеалу, хисту.

Деякі із «секретів» поетичної творчості Тараса Шевченка розкрив Іван Франко.

Цінні узагальнення зробив Франко із спостережень над тропами «Кобзаря», показав їх емоціональну та асоціативну функції. Широка шкала людських відчуттів (критик називає їх «змислами») знайшла своє відображення в мові геніального поета. Дослідник встановив відповідність Шев-ченкової мови змісту і значенню відчуттів у житті людини.

«Не всі змисли однаково важні для роз-вою нашої душі... Відповідно до сього і наша мова найбагатша на означення вражень зору, менш багата, але все-таки досить багата на означення вражень смаку і запаху. г Ся мова дає нам тисячі способів на означення далечини, світла в його нюансах, цілої скалі кольорів, цілої скалі тонів, шумів і шелестів, цілої безлічі тіл, але вона досить убога на означення різних смаків, а ще бідніша на означення запахів»
(1 І. Ф р а н к о. Із секретів поетичної творчості, Вид-во Львівського ун-ту, 1962, стор. 79.)

Найважливішим у цій праці Франка є встановлення функції тропів, розкриття їх впливу на свідомість читача. Не те важить, що в «Кобзарі» є, а те, що впливає на почуття і свідомість, підносить людину. І не тільки художній твір у цілому, але й окремий його образ, вираз, слово.

Встановилась думка, що Шевченко починав свій творчий шлях використанням образності народної пісні, а потім періе-йшов до творення оригінальних тропів. Правдивість цієї думки очевидна, але при певному уточненні: оригінальні знахідки були і в ранніх творах, а від фольклорних традицій поет не відмовлявся ніколи.

Отож будемо розглядати поетично-мовні засоби за їх походженням — історичним,' національним, навіть соціальним.

У мові, в окремому слові все важливе— зображувальна й асоціативна його роль і спогад, ним викликаний. Але найголовніше — його ідейно-функціональне значення. Шевченко пише:

І кров’ю вашою, собаки,

Собак напоять...

У другому рядку слово «собаки» має свій безпосередній зміст, воно майже нейтральне. А от у першому рядку воно виступає, як троп (порівняння царів із кривавими псами). Гнів і жадоба помсти проявляються з винятковою енергією.

Так звані «безобразні» слова і навіть тропи можуть бути всезагальними, недарма ми маємо справу з постійним епітетом,постійним символом тощо. Але в поета нічого ні загального, ні постійного немає. Все перевтілюється в індивідуальному застосуванні. Тому мусимо говорити спеціально про Шевченків епітет, метафору, симво-, ліку й інші його тропи.

У ранній ліриці, в «Катерині» й «Гайдамаках» багато тропів пісенного походження або використань приказок і прислів’їв. Ярема називає Оксану пташкою, ласочкою, зорею, ясочкою, павою, рибкою, голубкою і т. д. Деякі постійні епітети такі незмінні, що їх Шевченко вживає без іменника: «гуляли по синьому», «дрібні утираю», «і ти, білолиций, по синьому небу» і Т. д.

Однак не слід забувати, що в контексті одні й ті ж слова, одні й ті ж художні засоби можуть виконувати далеко не однакові функції. Якщо пестливі пісенні порівняння звучать в устах Яреми, то вони характеризують його психологію, його культуру. Коли автор, Шевченко, називає місяць «білолицим», то цей пісенний епітет відіграє уже іншу роль. З його допомогою поет творить образ оригінального осмислення і мистецького вираження. Шевченків «білолиций» — це філософська категорія одвічності:

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили.

Попливуть, і потім і ти, білолиций.

По синьому небу вийдеш погулять,

Вийдеш подивиться в жолобок, криницю 1 в море безкрає, і будеш сіять,

Як над Вавілоном, над його садами

І над тим, що буде з нашими синами.

Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять,

Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою.

Місяць тут — традиційно названий «білолицим» — багатодійовий, вічний, мудрий співрозмовник. Так, у Шевченка він зовсім інший, ніж у фольклорі. Там він незмінний свідок побачень.

Шевченка вабили в першу чергу пейзажні постійні епітети, бо вони відповідали його патріотичному задумові — оспівувати батьківщину. Дніпро, степи, гаї, море, тополі, могили у полі, небо, зорі, місяць тощо — все це деталі рідного для поета пейзажу України. Трепетне захоплення ним, любовне сприймання краєвидів вітчизни, яскраво проявилось в епітетах. Хіба міг Шевченко обминути рідну природу, утверджуючи народну самосвідомість?

По діброві вітер віє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю До самого долу.

Стан високий, лист широкий Марне зеленіє;

Кругом поле, як те море Широке, синіє.

Такий зразок ранньої пейзажної лірики Шевченка. Він належить до числа кращих малюнків України. Що його коріння в фольклорі, переконатись не трудно. Лише п’ять років перед тим вийшла книга М. Максимовича, де молодий поёт міг прочитати (точніше, вона могла йому нагадати) текст народної пісні:

Ой в полі могила з вітром говорила:

Повій, вітре, ти на мене, щоб я не чорніла. Щоб я не чорніла, щоб я не марніла,

Щоб на мені трава росла, да ще й зеленіла! І вітер не віє, і сонце не гріє,

Тільки в степу при дорозі трава зеленіє!

Не обов’язково пригадалась саме ця пісня, можливо, десятки інших пісень і сотні їх художніх деталей. Митець все це пе-. ребрав, одвіяв, підніс на вищий мистецький рівень і, як наслідок, створив цільну пейзажну картину рідної України.

Із постійних народних епітетів Шевченко добирає такі, в яких виразно проступає їх соціальна суть. Для опису становища Катерини.вжиті ось які пісенні художні деталі:

Як тополя, стала в полі При битій дорозі;

Як роса та до схід сонця,

Покапали сльози.

За сльозами, за гіркими І світа не бачить.

В чумацьких, у наймитських піснях міг зародитись епітет «битий шлях», «бита дорога»; там, де мова йшла про недолю, з’являлись' постійні епітети до слова «сльози» — гіркі, дрібні. Шевченко використовує постійний епітет так, що він (прикметник) виступає в ролі іменника. Наприклад: «Як то тяжко той насущний люди заробляють». Соціальне походження цього образу не може викликати сумніву.В найраніших творах Шевченко почав виробляти свої оригінальні способи тво-рення епітетів. Щоб образ привертав увагу, поет утворює його із двох слів; образ виконує не одну, а дві мистецькі функції.

Нема Богдана червонить

І Жовті Води й Рось зелену.

Сумує Корсунь староденний.

Жовті Води — це справжня назва, а Рось зелена — художнє означення, таке природне для лісо-степової річки. Можна віднайти й інше означення, але тоді не буде гри кольорів, яка має глибокий зміст. Епітет «староденний» точно означає предмет і різко виділяється своєю новизною.

Використання в ролі епітета здвоєного терміну стає все частішим; поглиблюється і його смислова сутність. Коли Ярема запалився правдою-мстою, він вигукує: «Чом я не сторукий». Шляхтичі поховались у лісі на деревах. Гайдамаки, помітивши їх, вигукують: «Які груші уродили! Збивайте, хлоп’ята!» Від себе ці «груші» поет називає «гнилобокими». Давні могили названі «требратніми», Дніпро — «крутоберегим».

Варіантом розглянутого принципу є вживання кількох епітетів підряд з охопленням багатьох ознак предмета чи явища:

Може, вернеться надія З тією водою Зцілющою й живущою,

Дрівною сльозою.

Ми говоримо про принцип, а не про штампований засіб. В іншому випадку один і той же епітет прикладається до двох предметів, а художній ефект такий же сильний, як і в попередньому прикладі:

Прозрів єси В попелі глибоко Огонь добрий смілим серцем, Смілим орлім окомі

А ще в якійсь підбірці епітетів митець розкриє раніш не показані фонічні властивості прикметника — подовжені закінчення. Він так звертається до гір:

Простіть, високії, мені!

Високії! І голубії!

Найкращі в світі! Найсвятії!

Для епітетів саркастичного змісту використовується знижена лексика характеру пародії чи травестії: «Святим хрестом не просвіщені!», «Неутомленнїі поклони», «Одна Сибір неісходима», «Не зовіте преподобним лютого Нерона», «Синємундирих часових».

Шевченкові тропи, зокрема епітети, стали неоціненним надбанням всієї наступної української літератури. Створені ним тропи творчо використовували і використовують майже всі його наступники.

Простежимо, як використовується іншими поетами Шевченків епітет «вольний» з найбільш популярного його твору, із «Заповіту». Пошлемось на вірш Максима Рильського, в якому він оспівує розквіт Радянської України:

Ось коли огнистим справді видом Україна рідна зацвіла!

Ми йдемо в народів вольних колі,

Дав нам Жовтень травня пишний цвіт. В нашій хаті і на нашім полі Піднесли ми свій незламний щит.

Кожен читач на Україні ще з шкільної лави пам’ятає знаменитий Франків вступ до поеми «Мойсей», в якому висловлюється впевненість у щасливе майбутнє звільненого народу. Твір сильний, думки, висловлені в ньому, прекрасні, доходять до серця кожного. Глибоко запали вони і в душу М. Рильського. Тому-то зображуючи сучасність, він звернувся до думки-мрії великого попередника. А в який спосіб? Включивши у свій твір найбільш промовисті, найбільш виразні слова Франкового твору: «огнистим видом», «народів вольних колі».

Не важко помітити, що епітет «вольний» Франко в свою чергу сприйняв із «Заповіту», де він є основним словом головної думки славетного народного гімна. Такою є естафета передового народного мистецтва. В іншому творі Максим Рильський безпосередньо звертається до думки і до слова Шевченка, малюючи образ Радянської України, невідривної частини СРСР:

...Живе вона в міцній Сім’ї великій, вольній, новій.

Всенародно вживане слово геніальний провісник волі зробив мистецьким винаходом, передав його масам навік-віки. Так буває тільки у справжніх майстрів слова,носіїв високих ідей, творців невмирущих образів, виразів і слів.

Творення тропів (навіть найпростіших) вимагає поєднання багатьох видів мистецької праці: спирання на традиції і ново-знахідки, використання асоціативності і граматичних форм посилення змісту, включає і підвищену патетику і зниження. Поетичний хист Шевченка таким щасливим поєднанням був наділений сповна.

Мистецький почерк не важко помітити навіть в окремій деталі. Шевченків стиль проявляється уже в тому, що його епітет -зміцнює напругу почуття, а порівняння посилює активну дію; з таким їх характером ми зустрічаємось уже в «Причинній»: «Зареготались нехрещені», «Гай обізвався: галас, зик, орда мов ріже».

Порівняння воскрешає в пам’яті картини давноминулого, епізоди боротьби з турками і татарами, підкреслені дієсловом «ріже».

У «Тополі» цей принцип не лише закріпився, але й збагатився новими проявами. Розглянемо його зразок:

Без милого батько, мати —

Як чужії люди.

Без милого сонце світить —

Як ворог сміється,

Без милого скрізь могила...

У першому з порівнянь не виявляється авторський стиль, воно, мабуть, фольклорного походження; головне в ньому — контрастуючий епітет. Інша справа — друге речення; порівнянням тут передається складний комплекс людських взаємин, воно вражає несподіваністю, тонким відтворенням психологічного стану героїні.

Не всі порівняння в «Кобзарі» оригінальні; є чимало звичних, що їх можна знайти і в народних піснях, і на сторінках писаних творів. Але те нове й неповторне, що вніс Шевченко в розвиток цього тропа, визначається подовженням порівнювальних часток, розгортанням дії:

Цар цвенькає;

А диво-цариця,

Мов та чапля між птахами,

Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох походжали.

Мов сичі надуті.

Саркастичної експресії вистачає в обох порівняннях, але перше з них типовіше для Шевченкового стилю, воно і більше вражає, і щільніше вкладається, вмонтовується в картину.

В поезії 1844 року Шевченко створює образ свого наболілого серця дійовим порівнянням:

Чого серце плаче, ридає, кричить,

Мов дитя голодне?

Три дієслова в рівній мірі стосуються обох порівнювальних часток, тому роблять образ динамічним. Коли ж до цього образу поет повернувся через тринадцять років, то надав йому ще більшої тривалості в часі (на цей раз «дитина» немовби кричала, а потім наїлась, затихла).Своїми порівняннями Шевченко прагне створити картини, розгорнути їх на зразок маленьких алегорій. Поезія «Сон» («Гори мої високії...») показова тим, що в ній словесний малюнок ніскільки не поступається перед малюнком живопису. І ось в цьому «зображувальному» ключі створені й порівняння:'

Хатки біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках У піжмурки в яру гуляють.

І Трахтемирів геть горою Нечепурні свої хатки Розкидав з долею лихою,

Мов п’яний старець торбинки.

Над Трахтемировим високо -На кручі, ніби сирота Прийшла топитися... в глибокім,

В Дніпрі широкому... отак Стоїть одним-одна хатина...

У цитованому творі, в його порівняннях зокрема, відбувається своєрідне змагання між живописцем і літератором; переможцем виходить майстер слова — адже у вірші все ніби оживає, починає рухатись, існувати не лише в просторі, а й у часі.

А звідси випливає ще одна характерна риса майстерності Шевченка — оцінююче значення тропів, поетова тенденція в них. Про царську криваву деспотію сказано:

Людей!

Незлобних, праведних дітей Жрете, скажені!.. Мов шуліка Хватає в бур’яні курча,

Клює і рве його.

Про ненависну царську камарілю сказано:

Мов кабани годовані —

Пикаті, пузаті!..

Джерелом цих порівнянь є народні вирази, народна уява про шуліку і тупорилу свиню; широковідомі поняття загострюються, набирають пристрасті й означеності: придворні — це кабани, до того ж, годовані, а щоб увиразнити соціальне спрямування тропів, поет повертає думку з тварини на людину — «пикаті, пузаті».

Анатоль Франс напівжартома говорив, що порівнювати можна все з усім: місяць з сиром, розбите серце з надтріснутим горщиком... У морі слів і аналогій відшукати матеріал природний і промовистий, ще не вживаний і дохідливий — оце і є мистецька досконалість.

Є ряд тропів — метафора, алегорія, символ,— які за своєю природою вимагають подовження, тривалості в асоціаціях; у Шевченка, у відповідності до його стилю, вони характеризуються цими рисами особливо.

У «Наймичці» переживання старих бездітних людей відображено спочатку порівнянням:

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

Для повної характеристики явища Шевченкові цього видалось замало: тривогу бездітних він відтворює потрійним паралельним рядом, виклавши його своєрідною алегорією:

Чи то давнє яке лихо Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє, задавлене Знов поворушилось?

Чи ще тільки заклюнулось І рай запалило?

Невеличкі за розміром твори, особливо в більш пізню пору, Шевченко будував на основі єдинотипного образу. «Світе ясний! Світе тихий!» — твір про гнобительську роль церкви і потребу боротись проти неї в найбільш рішучий спосіб. Перша частина твору—образ закованого світу:

За що ж тебе, світе-брате,

В своїй добрій, теплій хаті Оковано, омурано (Премудрого одурено), Багряницями закрито І розп’ятієм добито?

У другій частині проголошується заклик до суцільного нищення релігійного дурману. Змінився напрям думки, тон викладу, а проте лишилась образна канва, розгорнулось коло уподібнень:

Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуря.и,

Я в денними піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

Один якийсь троп Шевченко міг поширювати на весь твір; не порушуючи правди, міг узагальнювати, типізувати до символічного значення. «Символом у поезії може бути все»,— писав І. Франко. І це, безперечно, так. Один раз символом боротьби за свободу виступає у Шевченка образ Прометея, іншим разом — «свячений» ніж або «новий огонь», що повіє з Холодного Яру, Ще більшої вибухової сили набрав образ сокири:

А щоб збудить Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру.

Поет не тільки визначає речі, але й вказує на дію, закликає «вигострити сокиру» і з Допомогою неї будити волю.

Наснаженість «Кобзаря» тропами — колосальна, проте ще більше в ньому лексики безобразної. Але й вона не пасивна, не малоемоційна.

З метою унаочнення співвідношення тропів і неасоціативної лексики розглянемо будь-який з віршів:

Думи мої, думи мої.

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі Мої голуб’ята,

Із-за Дніпра широкого У степ погуляти З киргизами убогими.

Вони вже убогі,

Уже голі... Та на волі Ще моляться богу.

Прилітайте ж, мої любі.

Тихими речами Привітаю вас, як діток,

І заплачу з вами.

Цей твір написаний у третьому періоді творчості, коли залежність «Кобзаря» від фольклорної поетики немовби зменшилась. Але яка вона ще й тут наочна — не в запозиченнях, зрозуміло, а в принципах, в їх рішучому розвиткові.

Легко помітити, що вирази «при лихій годині», «сизокрилі мої голуб’ята» — пісенного походження, належать до так званих «епічних виразів» або «постійних епітетів».

У чому суть цих словосполучень? Адже чуттєвого збудження вони не викликають, бо голуби таки справді сизокрилі, а небо синє. Секрет їх впливу на читача, як правильно зазначає А. Потебня, у їх смисловій взаємодії, в розкритті значення слів.

«Мова не тільки матеріал поезії, як мармур у скульптурі, а сама поезія, тим часом поезія в ній неможлива, якщо забути наочне значення слова. Тому народна поезія при найменшому ступені цього забуття відновлює чуттєву, збуджуючу діяльність фантазії сторону слів за допомогою так званих епічних виразів, тобто таких постійних сполучень слів, в яких одне слово вказує на внутрішню форму другого»

«Лиха година» — постійне означення. Назвемо його «епічним виразом» чи «ліричним виразом» — це не істотно. Взаємодія понять тут така могутня й економна, що здатна заступити будь-який деталізований опис.
(1 А. Потебня. Мысль и язык, X., 1913, стор. 171.)
Спираючись на фольклорну поетику, Шевченко творив власні епічні та ліричні вирази, постійні епітети. У першому ж рядку «Кобзаря» він назвав Дніпро «широким», і хоч цей епітет метафоричний в досить скромній мірі, він став постійним у словосполученні з назвою найбільшої української річки; він повторювався багато разів самим поетом, ввійшов у свідомість народу навічно: доки Дніпро є Дніпром, він для нас буде тільки широким.

Поетика народної пісні знає засіб смислового довантаження слів: повтори і здвоєння. Поєднуються іменники близькі за змістом, але не тотожні, навіть не синонімічні. Особливої енергії надають здвоєння дієслів, бо вказують на різні дії одного і того ж предмета, вони зближуються фонічно або римуються: «Чого стоїш-тужиш, мій сину єдиний».

Здвоєння може обмежитись повторенням слова, але художній ефект і тут подібний: «Копав, копав криниченьку», «Любив-кохав дівчиноньку».

Для Шевченкової поетики повтори і здвоєння стали постійно діючим засобом, їх поет використовує для відтворення часу та простору, тривалості дії, посилення емоційності:

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами Текла-червоніла.

Текла, текла та й висохла.

Тривалість і кривавість гайдамаччини письменник відтворює спочатку словом «гомоніла», повтореним у сусідніх рядках; але в другому з них з’явився часовий прислівник «довго» —його повторено в третьому рядку; так само повторюється дієслово «текла».

Засіб щоразу варіюється, вдосконалюється. Ось, наприклад, одна з найпізніших ліричних мініатюр, в якій кілька повторів:

Поставлю хату і кімнату, Садок-райочок насажу.

Посижу я і похожу В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати, Давнє-колишній та Ясний Присниться сон мені!., і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий у Райочок мій спідтиха-тиха Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотніш.

Так скромно, стримано виявлено закоханість в адресатку «Л». Любовне, освідчення проказане лише ледь-ледь відчутним натяком,, іномовно, елегійно. Яка ж це Майстерна елегія, ніжна, зворушлива, тендітна в своїх прихованих почуттях! Чисто емоційна фабула викладена майже без єдиного тропа — їх заступили здвоєння. «Райочок» не епітет до «садочка», бо це синонім, він виражає властивість; «самотина» багато чого пояснює в «.одині»; в сполученнях «давнє-колишній», «спідтиха-тиха» дуже хороший добір рідкісних синонімів.

Показові здвоєні слова, що виражають напругу почуттів, благородних і стверджуючих або гнівних і викривальних, типу «друже-брате!», «нашого злого пана кляли-проклинали».

Ми вже наводили думку, що словесний матеріал в літературному мистецтві активніший, ніж матеріали інших мистецьких родів. Це положення, однак, не виключає і спільностей в засобах творення образів. Контраст у кольорах або звуках є одним із основних законів живопису та музики. Те ж саме і в поезії. Шевченко малює не лише контрастуючі картини, протиставляє добро і зло в персонажах, він співставляє слова так, щоб вони відштовхувались, відтіняли одно інше:

Буде з мене, поки живу,

І мертвого слова,

Щоб виливать журбу, сльози.

Щоб підкреслити відмінності в характері і класовому становищі людей, поет пише: «Той мурує, той руйнує».

Не в меншій міірі відчувається протиставлення «добра» «злу» в перших рядках «Єретика»:

Запалили у сусіда Нову добру хату Злі сусіди.

Антитеза у Шевченка поширюється на цілі поняття, може виражати протилежні дії та явища:

Не гріє сонце на чужині,

А дома надто вже пекло.

Постійні епітети, часто вживані співспо-лучення, словесні повтори й інші подібні засоби посилення художньої виразності мови вживаються в поезії не менше, ніж тропи; вони мають з ними спільну ідейно-художню функцію, певну смислову подібність.

0

9

СЛОВА І ЗВУКИ

Попередній розділ мусив довести, що в поетичному творі не існує окремих мовних шарів, що немає в ньому навмисних прикрас. В такій же мірі не слід ділити його на словесну та звукову форми.

Не можна, а ділимо. Ось, мовляв, зміст, семантика, а це — ритміка, звучання. Часом намагаються подолати «неозначеність» і віднайти в ритмічних розмірах якусь сутність: в хореї — мажор, в дактилі — спокій тощо. А коли визначають досконалість, то вишукують зразки фігур, як би мало їх не траплялось не то що в одному вірші, а і в усій книзі. Не кажемо вже про обчислення на рахівницях ямбічних та інших рядків, строф або видів рим.

Тим часом ні один поет не пише за наперед визначеним розміром, не підбирає звукопису. «Розмір виникає із поетичного настрою, як би несвідомо,— говорив Гете.— А якщо, створюючи вірш, почнеш думати про розмір, то збожеволієш і, звичайно, не напишеш нічого путнього»

Але невірно було б протиставляти семантику фоніці. Спадщина всіх великих поетів (від Гомера і аж до наших днів) свідчить, що інакше як звуками, вони не можуть передати те, що хочуть сказати. У поезії дуже важливі і семантика і фоніка, вони завжди повинні бути в нерозривній єдності.

Поезія знає одну форму — віршовану (виняток — лірика в прозі; у Шевченка її нема). Віршований рядок не є ні випадковістю, ні прикрасою поезії. Він є самою суттю, змістом, виразом настрою. Чи не найпоказовіший зразок єдності змісту і звуку, фоніки — це пісня.

Деякі теоретики вважали всяку досконалу поезію піснею, сполученням словесності і музики. Якщо це так, то поезії Шевченка найперше є такими, його вірші є піснями в більшій мірі, ніж багатьох інших світових геніїв; величезна кількість їх покладена на музику, вони настільки мелодійні, що випромінюють з себе звучання і без співу.

Хто не знає оцих чудових рядків: «Хто се, хто се, по сім боці чеше косу? Хто се?», «Неначе ляля в льолі білій».

Геніальний звукопис, хрестоматійні зразки! Але невже їх так мало і лише одного типу?
(1 И. П. Эккерман. Разговоры с Гете, М., 1934, стор. 446.)
Л. I. Тимофеев вважає навіть перший Шевченків твір зразком ритмічної виразності:

«Такого роду ритмічна характеристика тематичних або інших членувань вірша до-„ сить часто зустрічається, наприклад, у Шевченка. Вірш «Причинна» починається ямібом. Потім він переходить у хорей. Слідом за тим — в чотиристопний амфібрахій. Далі знову йде ямб, хорей, знову ямб, знову хорей, ямб і, нарешті, хорей. Всі ці переходи пов’язані з певними композиційними тематичними «повторами вірша»
(1 Л. И. Тимофеев. Очерки теории И истории русского стиха, М-, ГИХЛ, 1958, стор. 168—169.)
Поет нібито не такий вже уважний до римування, щоразу порушує тогочасні канони-. Це тому, що сам може створити краще і оригінальніше.

Ходи до нас вечеряти:

У нас козак в очереті,

Молоденький, чорнобровий,—

Знайшли вчора у діброві.

Дві пари гіпердактилічних рим у коротких віршових рядках — безсумнівно, щедрість генія.

Шевченко належить до тих геніїв, тих володарів слова, для яких щедрість є нормою. Він любив починати твір з соковитої рими. Зовні — це звичайний катрен народної пісні, в якому римуються лише другий і четвертий рядки (переважно дієслова). Так і в Шевченка, але не тільки по-фольк-лорному; є істотні відміни: внутрішня рима в рядках, яка підкреслює цезури; Подібний початок вірша «На вічну пам’ять Котляревському»:

Сонце гріє, вітер віє З поля на долину.

Над водою гне з вербою Червону калину.

Ще повніша, ще соковитіша рима на початку балади «Тополя»; вона підтримана звукописом першого рядка:

По дібров/ вгтер віє,

Гуляє по полю,

Край дороги Не тополю До самого долу.

Другий рядок тут римується з третім («по полю — тополю») як повнозвучний дактиль, він же римується і з четвертим рядком п’ятьма «о»; куплет заспівав усіма своїми фонемами ще задовго до того, як був покладений на музику.

Хоча форма, обрана Шевченком, вимагала лише дві рими на чотири рядки, він інколи, вживав чотири рими:

Вітер в гаї нагинає Лозу і тополю,

Лама дуба, котить полем Пер екотиполе.

Так і доля...

Соковитість рими залежить від багатьох складових елементів. М. Ю. Лєрмонтов писав у «Сказке для детей»:.

Я без ума от тройственных созвучий И влажных рифм, как например на «ю».

Яку ж майстерність «вологої рими» виявляє Шевченко у славнозвісній картині українського ранку, де «ю», «є», «ї», розсипані, як дрібні роси, заповнюють усі кінцівки усіх рядків:

Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють.

Між ярами над ставами Верби зеленіють.

І все то те, вся країна Повита красою,

Зеленіє, вмивається Дрібного росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

Ніхто його не додбає І не розруйнує...

Як-то треба було знати і відчувати рідну мову,специфіку отих пом’якшуючих йотованих, щоб зібрати їх у таку рясніючу звуками словесну картину. Отже, і хочеться сказати строфою з Тичини:

Добровісне, ясновесне,

Незагасне, молоде,—

І таке ж воно прекрасне,

Як ніколи і ніде!

Ось вірш «Над Дніпровою сагою». В одній строфі тут сім «вологих рим». Хто знає, який був задум у генія. Може, йому хотілося відтворити вологість широкого Дніпра?!

Над Дніпровою сагою Стоїть явор між лозою,

Між лозою з ялиною,

З червоною калиною.

Показово, що в такій гаптованій строфі все здається напрочуд звичайним, найпростішим (справді, простота мусить мати свої верховини!).

Звуковий візерунок першої строфи витримано і в наступних куплетах; в деяких— уже в дієслівних римах:

Явор каже: — Похилюся Та в Дніпрові скупаюся,—

Козак каже: — Погуляю Та любую пошукаю.

Поет знає, що закони українського віршування дозволяють пересунути наголос (це суціль робилося в народній пісні). Він віднаходить й інші можливості, закладені в законах рідної віршотворчості. Наведена строфа вимагає двох наголосів на кожний рядок; легко помітити, що майже всі вони падають на йотовані. Те ж саме бачимо в інших рядках цього твору, отже, виходить щось дуже близько до твору з моно-римою і мононаголосом.

Через три дні після створення пісні «Над Дніпровою сагою» Шевченко написав вірш «Світе ясний! Світе тихий!». Змістом, тоном, мистецькою фактурою це річ інша,протилежна пісенній ніжності. Тут гнів і помста, заклики до знищення старого в ім’я нового світу. Поезія ця така ж всенародно відома, як і картина ранку з поеми «Сон». Давайте ще раз прочитаємо її не. тільки очима,'а й уголос:

Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

За що ж тебе, світе-брате...

Хто не відчуває, що рима перших рядків посилюється перегуком слів «світе — несповитий», сполученням «світе-брате». Велику роль відіграє в них приголосна «т»,— вона визначає звучання строфи і всього твору:

Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти...

Не можна, безперечно, звук «ю» вважати обов’язково ніжним, а «т» - лише твердим. Одначе перший явно легший.. Стає зрозумілим, що Шевченко не випадково приділив їм стільки уваги. Маємо якісь непомітні звуконаслідування, які відповідають мотивам, почуттям, ідеям двох відмінних творів.

І сутність, і мальовничість, і звучання слова побратались, посестрились у віршах «Кобзаря». У цьому єднанні їх правда і сила

Остап Вишня поставив якось узагальнене питання про властивості поетичного хисту, але відповіді дав зовсім конкретні.

«А що ж, зрештою, таке — талант?

— Талант?

Це — крила Шевченка.

Це — ніжність Лесі Українки!

Це — мудрість Івана Франка!»

Додамо до цього історичну довідку: від родоначальника нової української літератури ішли і ніжність до Лесі, і мудрість до Франка. Всім українським письменникам він ростив крила. Поетичний геній Шевченка сягає своїм могутнім корінням та кроною в сторіччя й епохи.

Поетична образність — одна з характерних рис мистецького таланту Тараса Шевченка. Глибока смислова наснага, надзвичайна розмаїтість художніх засобів, народний колорит поетичного слова Шевченка становлять в історії української. поезії яскраві, неперевершені сторінки.

Розглядові поетичного багатства літературної спадщини великого Кобзаря і присвятив це дослідження С. М. Шаховський.

0


Вы здесь » Одесский форум.Форум Одесса. » Форум поэзия. » Тарас Шевченко.


Рейтинг форумов | Создать форум бесплатно © 2007–2017 «QuadroSystems» LLC