Одесский форум.Форум Одесса.

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Одесский форум.Форум Одесса. » Форум искусство » Петро Сагайдачний.


Петро Сагайдачний.

Сообщений 1 страница 4 из 4

1

СКАЗАННЯ ПРО ГЕТЬМАНА ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО

Після Северина Наливайка , спаленого на Варшавській площі 1597 року, на Україні промайнуло два чи три козацьких гетьмани, не помічених лiтописами. Таким був, наприклад, гетьман Гаврило Кортневич, якии перебував 1600 року в землі Молдавській. Там запорожці зі своїм кошовим отаманом Кісткою допомагали полякам у війні проти волохів (румунів) (Про це я довідався із вкладного напису на рукописному Євангелії, подарованому козаками 1660 року полковій Переяславській Воскресінській церкві, де воно знаходиться і понині.)

Після того і українські, запорозькі козаки своєю участю у Шведській війні і наїздами на Ліфляндію надали чималу послугу Польщі. Тоді ж у Польщі починалась велика справа з Москвою, а тому й не дивно, що 1601 року козацтву король подарував прощення і повернув їм різні права і вольность , запорожці не забарились вибрати собі гетьмана, за стародавнім звичаєм — вільними голосами, і вибрали Петра Конашевича Сагайдачного.

Цей славний муж був родом із Підгір’я Червоноруського, син самбірського шляхтича Конона, або Конаша, Сагайдачного (про гетьмана Сагайдачного в старому пом’янику  записано: «Пом’яни, Господи, душі рабів своїх: Петра, Конона...» — і т. ін. у XVII століття відомий Григорій Сагайдачний, який був кошовим атаманом Запорозькі Сіщ. Без сумніву, його, а не гетьмана Петра, стосується відома запорозька пісня про Сагайдачного, «що проміняв жінку на тютюн да люльку».)

Свою освіту він отримав на Волині в знаменитому Острозькому училищі , яке наприкінці XVI століття було осередком і розсадником відроджуваної південноруської просвіти. Закінчивши науки в тому училищі, Сагаидачнии став служити у Запорозькому війську. А там завдяки своєму рицарству був обрании козаками в старшини, а згодом — у гетьмани. Наслідуючи попередніх козацьких вождів. Сагайдачний зі своїми запорожцями безперестанку воював татарів і турків на морі і на суші і своїми перемогами грізно прославив своє ім’я. В довгому ряді тих перемог, до яких належить і взяття Варни в 1605 році, особливо славилось взяття міста Кафи в 1606 році. Там Сагайдачний розгромив 14 тисяч мусульманів, перетопив і спалив їхні каторги, тобто галери, звільнив велику кількість полонених християн і навів страх на самого султана.

Титул «Граматики словенсько!» Лаврентія Зизаия, 1596) рік.
http://se.uploads.ru/t/qeQtn.png

Запорозьке товариство так залюбки і невтомно діяло в ті часи на Чорноморському Півдні не тільки заради поживи: його спрямовувало туди і звільнення християн, які тисячами знемагали в мусульманському полоні, і

... тая козацькая слава,

Що по всьому світу дибом стала,

Що по всьому світу степом розляглась-простяглась Та по всьому світу луговим гомоном роздалась,

Туреччині та Татарщині добрим лихом знати далась.

А в той час, коли Сагайдачний громив татар і турків, Польща вирушала і нацадала на Московську Русь, охоплену тоді розбратами самозванств і міжцарствування. Гетьмани польські наводили на неї й українських козаків, а втім, Москві тоді було набагато важче від свого власного, великоруського козацтва.

В тому страшному безладді Руської землі в серпні 1610 року знеможена Москва проголосила своїм царем польського королевича Владислава і вже знаходилась у розпорядженні поляків. Але король Жигимонт , який захотів тут і собі влади, не зумів утримати Мономахового вінця за своїм сином і втратив його під Смоленськом: народна віра і сила Великої Русі взяли гору над польським насиллям, звільнили свою білокам’яну Москву, і в ній зацарював юний Михайло Федорович Романов.

П’ятий рік уже царював у Москві народний обранець, коли Владислав зібрався нарешті з’явитися на Русі і взяти озброєною рукою втрачене для нього царство. Тоді ж і Сагайдачному довелось оголити меча на єдиновірну Москву. За це докоряв славному гетьманові історик Бантиш-Каменський6. Але історикові не можна забувати про те, що Київська Русь належала тоді польській короні, а Запорозьке Військо називалось «військом його королівської милості»; що Сагайдачний ішов на Москву не для себе, а на допомогу своєму королевичу, який все ще називався царем московським. До того ж нашестя Західної Русі на Східну з часів Баторія' були вже ознакбю фатальної боротьби Польщі із Росією, а не дотеперішньою самовільною усобицею розрізнених частин руського світу.

«В полі з’їжджаються, ріднею не вважаються»,— говорить руська приказка.

І Сагайдачний, ідучи війною на Москву, не міг же бути фельдмаршалом миру, як називав себе згодом знаменитий українець, улюбленець Єлизавети (Генерал-фельдмаршал граф Олексій Григорович Розумовський). Грізний гетьман з двадцятитисячним військом виступив у похід весною 1618 року. Перш за все він осадив і взяв місто Лівни, полонив і тамтешнього воєводу, князя Микиту Черкаського. Затим він узяв хитровійськовим приступом місто Єлець, причому воєвода Андрій Полєв був убитий, а дружина його була взята в полон. Тут же козацькою здобиччю стало і московське посольство в Криму із Степаном Хрущовим і піддячим Семенкою Бредихіним. Після Єльця було обложено жорстокими приступами місто Михайлов, причому михайловці не шкодували своїх голів.

Назустріч Сагайдачному були відправлені царем Михайлом із ГІафнутьєвого монастиря до Серпухова князь Дмитро Пожарський, визволитель Москви, і Григорій Волконський. Але в їхньому невлаштованому війську стався розлад і хвилювання, і козаки їх пустились на грабунок.

«Євангеліє» Гедеона Балабана. Видання 1606 року.
http://se.uploads.ru/t/ckIsD.png

Князь Пожарський сильно захворів і за царським наказом повернувся в Москву. А Сагайдачний, перемігши московитян при переправі через Оку, наближався до Москви тихо і безперешкодно каширською дорогою. ¡Коли його передові загони появилися біля Донського монастиря, бояри виступили із Москви,поспіхом укріпилася біля всіх воріт. Доля її була в небезпеці, адже військо в ній було малочисельне. Близько опівночі Сагайдачний уже був з усім своїм військом біля Арбатських воріт і вже були зламані петардою Острожні ворота. Але при першій же сутичці з московитянами гетьман припинив облогу... Чому ж? Та тому, я думаю, що облога Москви була йому не на гадці. Інакше, як не любив він берегти своїх козаків і який би сильний не був перший опір йому від московитян, але, звиклий до перемог і взяття міст, маючи у себе під рукою надійне і багаточисельне військо, грізний гетьман не покинув би так швидко початої справи. Його козацьке серце могло б збентежитись від тієї думки, що він почав трощити єдиновірну йому руську столицю для того, щоб віддати її в руки іновірця...

І,можливо, такі роздуми прийшли до нього саме в той час, коли Москва дзвоном своїх дзвіниць покликала православний народ до заутрені на свято Покрови і руки козаків, що облягали її, мимохіть піднялися, щоб перехреститися- В той час благочестивий гетьман, уже виконавши свій підданський обов’язок взяттям менших міст і приступом до самої столиці, міг бездоганно відійти від Москви, що молилася... А втім, це моя особиста думка, в літописі ж Московськім говориться таке: «Ледве Бог зберіг царське місто Москву, з поміччю Пречистої Богородиці, славної її Покрови, тих литовських людей від міста відбито, і багато людей в них побито; гетьман відійшов геть і став знову в таборі... Государ же поставив кам’яний храм, за своєю обітницею, на честь Покрови Пречистої Богородиці, у двірцевому селі Рибцові» (що називалось і селом Покровським). На пам’ять про ту подію є і приділ Покрови при Арбатській церкві Миколи Явленного, збудований також царем Михайлом Федоровичем.

Герб Запорозького Війська часів Петра Сагайдачного. Малюнок 1622 року.
http://sf.uploads.ru/t/pKc4D.png

Зазнавши нової невдачі, Владислав зажадав переговорів, котрі і проходили на річці Прєснє. Однак на тих переговорах мирний договір не відбувся. Тоді Владислав, відправивши Сагайдачного на Калугу, сам рушив під Троїцьку лавру. Але там ще більше не було йому щастя.

А тим часом лютий мороз і голод ставали нестерпними, і московський похід Владислава закінчився першого грудня Деулинським перемир’ям на чотирнадцять з половиною років. До того ж Москва поплатилась своєму звичайному цареві поступкою Польщі Смоленська з Черніговом та іншими містами сівер-ськими. Тоді ж і Сагайдачний зі своїми черкасами (так називали запорозьких і українських козаків московитяни) виступив з Калуги, причому триста козаків повернулись до Москви «на государеве ім’я».

Виступаючи в похід на Москву ради Владислава, якого поляки вважали руським царем, Сагайдачний, звичайно, подумував уже про з’єднання Київської Русі з Московською. Але цьому з’єднанню суджено було здійснитися під владою не чужоземного іновірця, а православного царя, і до того ж тоді вже, коли й Москва заспокоїться і зміцніє після своїх фатальних бур, і Київська Русь, подібно до неї, своїм з’єднаннями зміцненням проти поляків звільнить себе від їх тягаря і буде самостійною. А щоб досягнути цього, Київській Русі треба було спершу відновити свою православну митрополію. Ось той подвиг, який стояв перед Сагайдачним як головою козацтва. Адже відтоді, як над Південною Руссю нависла унія й осиротіла її православна церква, південнорусько-му козацтву випав жереб стати представником і захисником зневаженого свого народу і відстояти свою прабатьківську віру від гоніння і західного насилля.

Але козацьке рушення гетьмана Наливайка і його загибель показали, що тоді для України ще була передчасною боротьба з Польщею. В той час була ще й надія на те, що козацькою заслугою польській короні можна полегшити нещасну долю українського народу та його церкви. Цю надію підтримували різні королівські привілеї і сеймові конституції. Але вони складались і писались, як правило, тоді, коли польська корона особливо потребувала козацької допомоги, і рідко коли виконувались насправді. Дух ворожнечі устами єзуїтів безугавно нашіптував полякам вірогоніння і нерозумну пиху. І тільки грізне ім’я Сагайдачного ще стримувало їх лють на православних українців. Можна сказати, що славний гетьман був оборонним щитом України і зробив для неї все, що тільки можна було тоді зробити підданому польського короля, не піднімаючи зброї на поляків, як довелося це пізніше зробити Богданові Хмельницькому, коли пропала уже вся надія і терпіння довготерпеливого народу.

Повернувшись із московського походу в 1619 році, Сагайдачний знову звернувся з проханням до короля про відновлення прав східної церкви в південноруських областях. Жигимонт обіцяв, але обіцянка його не виконувалась. А тому внутрішні чвари, спричинені унією, не затихали.

Очевидно, до того часу належить і те невідоме нам писання Сагайдачного про унію, яке канцлер Сапега9 в листі до Йосафата Кунцевича називав дуже дорогоцінним.

У той же час згадуються в побутописаннях два козацькі гетьмани: Кущка, який ііопав у полон до турків, а слідом за тим — Бородавка, якого побачимо згодом. Щоправда, не видно, чи це були тільки наказні гетьмани, чи їх призначенням коронний гетьман Жолкевський думав, як і раніше, забрати під свою владу українське реєстрове козацтво і зменшити зростаючу в народі силу і владу гетьмана Сагайдачного.

Тим часом п’ять тисяч запорожців наприкінці 1619 року ходили на кримських татар, розбили їх по цей бік Перекопу під самою стіною і звільнили багато полонених християн. Після цього Сагайдачний відрядив отамана Петра Одинця послом до московського царя з пропозицією служити йому своїми головами проти спільного ворога християнства. Козацькі посли з гетьманською грамотою до царя і з двома татарськими «язиками» приїхали в Москву наприкінці лютого 1620 року. Вони були прийняті гостинно, але в самого царя не були, адже тоді була масляниця. їх приймав боярин і намісник коломенський князь Дмитрій Михайлович Пожарський. «Не журіться,— говорив він,— що не бачили очей його царської величності: ви єсте прийшли до Москви перед постом, а в піст у великого государя нашого жодні посли та чужоземці не бувають. А нині царська величність їде молитися до святих місць і звелів вас відпустити». Козаки були обдаровані грошима, камками, тафтами, сукнями і шапками. І послано було Запорозькому війську від царя «легкое жалованье триста рублев», а на грамоту гетьманську цар відповів своєю грамотою від 21 квітня 1620 року.

В той же час Єрусалимський патріарх Феофан повертався з Москви, де він (23 червня 1619 року) висвячував на патріаршество Філарета Микитовича, Михайлового батька. По дорозі з Путивля він відвідав новозбудований Густинський храм біля міста Прилуки. Козаки з гетьманом Сагайдачним супроводжували його в Київ, розмістили його на Подолі в братстві Богоявленськім...

Портрет Петра Сагайдачного. Малюнок 1622 року.
http://sd.uploads.ru/t/Vi7nN.png

Тоді настала важка година в житті православного народу, підвладного Польщі,— з усіх сторін стікався він у Київ, щоби побачити святителя Єрусалимського і прийняти від нього благословення і пораду. Протягом того літа було в Києві багато нарад, багато роздумували люди, як світські, так і духовні, здавалося, що сама земля руська співчувала їм своїм потрясінням. Гетьман Сагайдачний та інші православні просили патріарха, щоби поставити їм митрополита і єпископів у місцях, захоплених уніатами. Але Феофан вагався, побоюючись короля, вірного єзуїтам, і не маючи згоди від патріарха Царгородського, якому здавна була підвладна митрополія Київська.

А тим часом настала велика необхідність для Польщі в гетьмані Сагайдачному: без нього вона зазнала в тому році страшної поразки від турків під Цецо-рою, де були вбиті і пихатий ворог Москви і Козаччини коронний гетьман Жолкевський, і улюблений їхній козак, чигиринський сотник Михайло Хмельницький, батько Богдана. Польща надумалась негайно рушити знову проти турків усіма силами під командуванням королевича Владислава. На раду щодо війни був покликаний у Варшаву і Сагайдачний. Як згадував сучасник Єрлич, дворянин, який вів щоденникові записи польською мовою, на Сагайдачного покладались на раді великі надії, до його думок прислухались, із ним погоджувались пани гетьмани і королевич. Запорозькому гетьманові доручалось командування над усім козацтвом. «Я під твою опіку посилаю мого сина»,— говорив йому король.

Сагайдачний з радістю поспішив до Києва, і тут він вирішив просити патріарха виконати те, чого так давно чекав і чого так бажав православний народ південноруський (український).

Ось у Богоявленській церкві в четвер 6 жовтня патріарх Феофан з Неофітом, митрополитом Софійським, і з Авраамієм, єпископом Стагонським, висвятив на єпископство перемишльське Ісайю Копинського, котрий шість років тому був викликаний із п’ятнадцатилітнього свого самітництва в печері Антонієвій на побудову Густинського монастиря і вже третій рік був ігуменом Межигірським. А в неділю 9 жовтня у великій Печорській церкві відбулось посвячення в київські митрополити Іова Борецького, ігумена Михайлівського, якого особливо любив народ за його добродійне життя і який славився ученістю. Тоді ж на єпископство Туровське і Пінське поставлено було грека Авраамія, єпископа Ста-ганського. А на початку грудня за вибором і проханням вільнян був посвячений архієпископом Полоцьким Мелетій Смотрицький10, недавній архімандрит Святодухівського братського монастиря у Вільні.

Так поновлена була в 1620 році православна київська митрополія після двадцятип’ятилітнього сирітства.

У січні наступного року патріарх Феофан дростився з Києвом. Зима була міцною. Зупинившись на відпочинок у козацькому Трахтемирівському монастирі, патріарх висвятив тамтешнього архімандрита Ієзекіля Курцевича на єпископство Владимирське і Берестейське.

Із Трахтемирова митрополит Іов з усіма єпископами, і гетьман Сагайдачний з трьома тисячами козаків, і багато інших людей, духовних і світських, супроводжували патріарха до волоського кордону.

Під час відпочинку у місті Білій Церкві висвячений був на єпископство Луцьке й Острозьке Ісакій Борискович, ігумен Чернчицький, учень патріарха Мелетія, який близько двадцяти років перебував на Сході і на Афоні.

Опісля того Феофан зі своїми провідниками гостював три дні в місті Животові у благочестивого князя Стефана Четвертинського і там висвятив Паїсія їполитовича на єпископство Холмське і Белзьке.

Врешті у місті Буші вони розсталися, і багато печалі і плачу було при розлуці. «Навчав бо тоді освячених своїх,— каже Густинський літописець,—дотримуватися істинного благочестя, смиренності і любові; скорботи і гоніння з усякою покірністю переносити; також усе благочестиве воїнство благословив, ставши на торговищі посеред міста, виголошуючи їм усім з похиленими головами до землі сердечне повчання, а також молитви прощальні і спокутні; а згодом напучував їх, щоби з того часу не ходили на Москву, на рід християнський, бранню».

З настанням літа наближався строк походу Хотинського. В серпні 1621 року Сагайдачний зі сорокатисячним козацьким військом був уже біля Дністра. У Львові він зустрівся з королевичем Владиславом як командуючим Хотинської війни.

Польського війська коронний гетьман Ходкевич устиг зібрати 57 тисяч, а саме: вершників із залізними панцирями — 12 тисяч, панцерників — 4 тисячі, піших поляків — 30 тисяч, пруссів і поморян 8 тисяч, найманих угорців 3 тисячі, та ще з королевичем прийшло під Хотин 30 тисяч. А ворожа сила складалася з 300 тисяч турків і 100 тисяч татар. ї коли з’явився там Осман , який хвалився «у війську козацькому снідати, а в обозі польському обідати», то негайно розпочалась битва. Перший бій відбувся другого вересня, ще до прибуття Владислава.

Турки з перших днів особливо нападали на козацькии обоз, якии стояв чолом до обозу султанського і був укріплений окопами. Але козаки після гарячої гарматної стрілянини дали зрештою сильну відсіч і, женучись за ними, увірвалися було в турецький обоз. І тільки тому не заволоділи ним повністю, що коронний гетьман відмовився їм допомогти. Така неправда спричинила ремствування в козацькому війську.

У турецькому таборі. З гравюри XVII століття.
http://sf.uploads.ru/t/MGtrF.png

Але Владислав, повідомлений про це гетьманом Сагайдачним, поквапився відрядити депутатів, серед яких був і відомий історик Яків Собеський, кастелян Краківський, батько хороброго короля Яна. Він виголосив у козацькому обозі переконливу промову, після якої гетьман Сагайдачний зі старшинами схилився на їх бік і козаки втихомирились. Вони раділи тій звістці, яка прийшла 6 вересня,— що їхній товариш Богдан. Хмельницький з десятитисячним козацьким загоном на Чорному морі розбив і потопив дванадцять турецьких галер. А решту переслідував до самого Царгорода і навів страх на царгородців, обкуривши їх пороховим димом.

А тим часом 7 вересня в польському обозі військовим судом був обезголовлений гетьман Бородавка за ту провину, що він з тритисячним загоном козаків запізнився під Хотин, ганяючись у поході за здобиччю. Через три дні після того і королевич, і коронний гетьман захворіли лихоманкою, яка тривала два тижні. Владислав одужав, а Ходкевич помер 24 вересня. Не можна не згадати тут і того, що в числі тих, хто воював під Хотином у польських рядах, був і Петро Симеонович Могила, 24-літній воєводич Молдавський, який через чотири роки постригся в монахи печерські.

Хотинська війна тривала п’ять тижнів і закінчилася тим, що грізний Осман, незважаючи на багаточисельність свого війська, побажав миру, котрий і був укладений 8 жовтня на умовах, вигідних для Польщі.

12 жовтня польське військо вишикувалось на полі битви на подобу орла з розпростертими крилами. І на чолі його став Владислав, оповитий у порфіру поверх блискучого озброєння. Опівдні турецький цар вивів своє військо і, вишикувавши його у вигляді півмісяця, став на чолі.

В такому строю обидва війська простояли нерухомо близько години одне проти одного. А тим часом султан послав величезного слона і відбірного коня в подарунок королевичу, а Владислав послав йому в подарунок також розкішно вбраного коня і дві відмінно виготовлені гармати. Врешті, турки похилянням своїх вий і з ними своїх знамен простились із польським військом, а поляки відкланялися турецькому війську хитанням своїх голів.

І коли турки відійшли геть собі, Владислав відправив зі свого головного обозу поранених і хворих, виступив із старих окопів на свіже місце і взявся тріумфувати свою перемогу. Слов’яноруська народна поезія здавна показувала битву весільною учтою. У поляків це відбувалося, як у театрі. Вони виїжджали на війну, як на весільне свято, в пишноті і розкоші, і любили воювати з усією прохолодою наїдків і напоїв; Не так, як у козацтіві, яке любило сувору простоту життя і довго дотримувалось свого старого звичаю: не пити зовсім вина під час війни.

Бенкетуючи весело свою перемогу, Владислав послав у козацький обоз, який стояв на вистріл із лука від обозу польського, велику кількість харчів, навезених із довколишніх міст і сіл. Окрім того, він прислав козакам 25 великих бут волоського вина, 48 бочок меду, знайденого в Кам’янці, і 24 великі куфи горілки. Особисто для гетьмана були надіслані, крім різних харчів і солодощів,7 анталів кращого угорського вина, бочка рейнського, невелика бута котнарського, а ще й погрібець із дюжиною срібних пляшок, наповнених різними лікарськими горілками. Але Сагайдачному тоді було не до напоїв і солодощів, він лежав хворий, тяжкопоранений. Співчуваючи, Владислав надіслав йому свій кармазиновий намет, підшитий зеленою венедською адамашкою.

По закінченні восьмиденного бенкету на світанку 21 жовтня ударили бубони до походу. Владислав, який полюбив козаків, а вони полюбили його, прибув з півторастами вершниками у козацький обоз попрощатися із гетьманом і Запорозьким військом.

Напад турків. З гравюри XVII століття.
http://se.uploads.ru/t/PSjXz.png

ГІри тому ж посилаю вашій гетьманській милості зі всією старшиною 4 тисячі червінців, які розділите між собою по справедливості і на ваш розсуд».

Відповідаючи на те і висловлюючи свою вдячність королеві у листі від 15 лютого, гетьман Сагайдачний висловив і ту тугу своєї душі, яка долучалась до його мук тілесних.

Київ. Залишки Десятинної церкви. XVII століття.
http://se.uploads.ru/t/g1kZq.png

«А любо,— писав він,— з боку високодумних і вельможних їхніх мил остей панів коронних Вишневецьких, Конецьпольських, Потоцьких, Калиновських та інших, на Україні, вільній предвічній вітчизні нашій, владу свою самочинно поширюють, повівають на нас, Військо Запорозьке, холодними і неприязними вітрами, хочуть нашу славу до мізинця звести і нас, братію свою, вірних Вашої найяснішої величності і слуг усієї корони польської, в підданство і рабське ярмо безбожно запрягти. Однак ми покладаємо надії на те, що якщо Ваша величність захоче і повелить, то всі вітри і бурі затихнуть і перейдуть в тишу, не так нам образливо на панів вищеназваних, як на їх старост, нецнотливих синів і п’яниць, котрі Бога не бояться, ні Вашої найяснішої величності премогут-ніх монарших мандатів не поважають. Як тільки я, гетьман, за указом Вашої величності на Хотинську воєнну службу з козаками з України вийшов, тоді вони, старости, тут же козачок бідних почали на різні роботизни без жодного милосердя часто виганяти, бити, неслухняних батогами мордувати. Тяжко і гірко козакам, які повернулись зі служби Вашої монаршої військової з ранами, ще не загоєними, червів повними, було від дружин і матерів своїх чути і сльози в очах їхніх бачити...

Ваша найясніша королівська величність, як батько ласкавий і пан наш найшановніший, і по сьому короткому донесенню нашому може свавільних старост-і праволомців (котрі на особливому реєстрику значаться) присмирити і вгамувати. А козаків бідних від безбожних насильств над ними, глуму і тягаря захистити і звільнити. Інакше, якщо вони, козаки, не одержать у тому Вашої королівської найяснішої величності прихильності, то щоб щось нове від них (як уже подейкують) не уродилося і гнівного вогню (чого не дай Боже) не запалило, бо тоді вже не на козаків, а самі на себе і на своїх п’яниць-старост вельможні їх милості панове польські нарікати і жалкувати би мусили».

Відчуваючи наближення своєї кончини, Сагайдачний в бстанніх числах березня відпустив від себе королівського придворного лікаря із таким прощальним листом до короля:

«Найясніший королю Польський і найласкавіший мій пане!

Повертаючись із Хотина додому, принц Владислав, наймиліший Вашої королівської величності син, а мій найласкавіший добродій, для вилікування смертельних ран і хвороб моїх доручив мені лікаря свого, однак знесилюються там усі того лікаря лікарські медикаменти,— ядовиті стріли бусурманські, в тіло моє потрапивши, всі ліки випередили. А смертоносна отрута своїми внутрішніми діями у всі суглоби і жили мої розлилася, і вже не до життя, а до домовини влаштовують мені дорогу, і чим далі, тим дужче знемагаю і до кончини наближаюся. Задля цього, не сміючи більше і доктора Вашої найяснішої королівської величності при собі утримувати, з великою вдячністю відпускаю його до двору Вашої най-яснішої королівської величності.

Наближаючись до дверей домовини, віддаю під ноги Вашої найяснішої королівської величності найнижчий свій останній уклін, і вже не сподіваючись більше бачити в цьому житті найяснішого обличчя і ласкавих до себе очей Вашої королівської величності, останнім листовним посиланням звертаюся до Вашої найяснішої королівської величності наймилішого сина Вашого, мого ж директора і найласкавішого добродія світлішого принца Владислава. Заздалегідь зичу, аби Господь Бог всемогутньою силою зберіг Вашої найяснішої королівської величності і наймилі-шого сина Вашого принца Владислава здоров’я; а ще прошу у Вашої найяснішої королівської величності прощення за все, чим я погрішив проти Вашої величності.

Пан доктор Вашої найяснішої королівської величності, будучи при мені в Києві чимало часу, добре придивився до життя багатьох козаків, зневажених і скривджених панами польськими та їх старостами у різний спосіб. Про все те він може ретельно словесно донести Вашій величності, якщо Ваша найясніша величність забажає його про те запитати і милостиво послухати. А я, монарші Вашої королівської величності ноги смиренно обнявши, покірно і слізно прошу, щоб та наруга, яка чиниться над козаками, найвищим і грізним Вашої найяснішої величності мандатом була заборонена. Особливо унія, з дозволу Вашої найяснішої королівської величності тепер з Русі через святійшого Феофана, патріарха Єрусалимського, знесена, аби надалі в тій же Русі ніколи не поновлювалася і свої роги не піднімала. Хочуть батьки єзуїти і все духовенство костьолу римського (і то без нас, православних) до унії своєї привернути ті народи, які взагалі не відають і не вірять Господові Христові, який плоттю у світ прийшов. А ми, православні, які притримуються древніх святих апостольських і батьківських переказів і догматів без жодної унії і схизми, не відрікаємося нашого спасіння і блаженного життя нашого.

Сі два мої, вірного Вашої королівської величності слуги бажання, якщо забажаєш і наймилішим дітям своїм накажеш учинити і неодмінно завжди виконувати, то і панування їх і цілої Корони в тиші і спокої завжди буде і пребуде; чого я і повторно усім серцем бажаю.

З Києва, останні числа березня, року 1622.

Вашої найяснішої королівської величності вірний і найнижчий слуга

Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман Війська Запорозького».

Хотинським походом гетьман Сагайдачний завершив своє військове поле діяльності.

Останні п’ять місяців життя він присвятив переважно турботам і печалям про внутрішнє благо України.

Вигляд Подолу, де містилось Київське братство.
http://se.uploads.ru/t/DqeYX.png

Особливу опіку він звернув на Богоявленське Київське братство, в яке записався він з усім Військом Запорозьким. І пожертвував кілька тисяч на поновлення Богоявленського монастиря і на утримання братської школи, через що і називається ктитором братського монастиря. Не забув Сагайдачний і про свою задніпровську батьківщину і переказав півтори тисячі золотих червінців на школу братства Львівського. Визначивши вклади ще й іншим монастирям, церквам і школам, і призначивши опікунами дружині і дітям своїм митрополита Іова і майбутнього свого наступника в гетьманстві Оліфера Голуба, і здійснивши останні християнські обряди, славний гетьман закінчив життя у провідну неділю 10 квітня. Похований у братському монастирі біля училищної церкви. Над його тілом при похованні двадцять студентів виголосили вірші, створені тодішнім ректором Касіяном Саковичем14. А на могильному камені його було вирізано такий напис:

«Тут зложив запорозький гетьман свої кості,

Петро Конашевич, поранений задля вольності Вітчизни, коли турки сильно нападали

• І пострілів смертельних кілька йому завдали.

А, зранений ними, віку свого вкоротив,

Вірності Богові, королеві і війську не поплямив.

І вмер, захищаючи батьківський край,

О Творче, блакить йому неба подай,

Яко ревнителю віри справдешньої,

В котрій з дитинства ще він похрещений.

Року тисяча шістсот двадцять другого Похований в монастирі братства Київського,

На котрий кілька тисяч офірував,

Щоб там розвивались науки, жадав».

Тепер не видно вже в Київському братстві цього надгробного каменя. Ніхто не знає навіть і місця, де спочиває прах достопам’ятного гетьмана...

ПРИМІТКИ

1. Северин Наливайко (р. н. невід.— 1597) — керівник народного повстання на Україні і в Білорусії в 1594—1596 роках. Служив сотником надвірної корогви у К. Острозького. Залишивши службу, створив 1594 року загін нереєстрових козаків і очолив антифеодальне повстання. Виданий козацькою старшиною, після страшних тортур був страчений.

2. Острозька школа — греко-слов’яно-латинська колегія, перша українська школа вищого рівня. Заснована близько 1576 року в м. Острозі К. Острозьким. Була значним освітнім центром антикатолицького спрямування. Мала велике значення для поширення знань серед населення, для організації національної школи на Україні. Діяла до 1636 року.

3. Владислав (1595—1648) —мова йде про майбутнього польського короля Владислава IV. Під час польської і шведської інтервенції на початку XVII століття п’ятнадцятирічний королевич був проголошений частиною російського боярства царем. Домагався російського престолу під час російсько-польських воєн 1617— 1618, 1632—1634 років. Намагався в цих війнах використати українських реєстрових козаків.

4. Жигимонт III (1566—1632) — польський король Сигізмунд III. За нього Польща брала участь у польській і шведській інтервенції на початку XVII століття проти Росії. На Україні придушено повстання К. Косинського, С. Наливайка, Т. Федоровича та інших. Укладено Брестську унію 1596 року.

5. Романов Михайло Федорович (1596—1645) — російський цар 1613 року, родоначальник династії Романових. Обраний царем на Земському соборі після визволення Москви народним ополченням у 1611 —1612 роках від польсько-литовських загарбників.

6. Бантиш-Каменський Микола Миколайович (1737—1814) — російський і український дворянський історик. Навчався в Київській і Московській академіях та Московському університеті. Підготував ряд збірок документальних матеріалів, які містять цінні джерела з історії України.

7. Баторій Стефан (1533—1586) — польський король з 1576 року і полководець. Прагнув до зміцнення королівської влади. Посилив феодальний гніт на українських землях.

8. Пожарський Дмитро Михайлович (1578—1642) —російський державний і військовий діяч, князь, боярин. У період польської і шведської інтервенції на початку XVII століття разом з К. Мініним став керівником народного ополчення 1611—1612 років. Керував воєнними діями проти інтервентів у 1613—1618 роках. Згодом очолював ряд московських приказів.

9. Сапега Лев Іванович (1557—1633) — великий литовський канцлер, а пізніше гетьман. Походив з магнатсько-князівського роду Сапегів.

10. Смотрицький Мелетій (світське ім’я — Максим Герасимович; близько 1572— 1633) — український і білоруський письменник, філолог, церковний і освітній діяч. Закінчив Острозьку школу й Віденську єзуїтську академію. Був ректором Київської братської школи. Автор підручника старослов’янської мови «Граматика словенська».

11. Осман II (1605—1622) — турецький султан з 1618 року. За його правління Треччина у війні проти Польщі зазнала поразки і змушена була укласти Хотинський мир 1621 року. Убитий яничарами.

12. Собеський Яків (1588—1646) — польський мемуарист. Батько короля Яна III. Залишив описи Хотинської війни 1620—1621 років, в якій брав участь.

13. Могила Петро Симеонович (1597—1647) — політичний, церковний і освітній діяч України, митрополит Київський і Галицький. В політичних питаннях виступав проти унії з католицькою церквою. Сприяв розвиткові Києво-Печерської друкарні. У 1631 році відкрив у Києві лаврську школу, яку було об’єднано з Київською братською школою і названо Києво-Могилянською академією. Автор ряду книг, численних полемічних проповідей тощо.

14. Сакович Касіян (близько 1578—1647) — український письменник освітній діяч, філософ. У 1620—1624 роках — викладач і ректор Київської братської школи. Написав «Вірші» на погреб гетьмана Петра Сагайдачного. Автор філософського трактату «Арістотелеві проблеми».

Отредактировано gosha (2014-06-16 06:25:03)

0

2

ГЕТЬМАНСТВО ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО

Історія козацтва досі розроблена недостатньо. Грунтовніше досліджений лише період від другої половини XVII і до першої половини XVIII століття. По чатковий і кінцевий періоди ще чекають своєї черги. Безумовно, кінцевий буде подано всебічно завдяки множині матеріалу і в руських, і в польських архівах. У початковому ж періоді багато питань знайдуть свій розв’язок лише з деякою, більш-менш близькою до істини, вірогідністю. До їхнього числа належать події за гетьманства «шляхетного лицаря» Петра Конашевича Сагайдачного, події, про які ми поведемо мову.

Південноруське козацтво, зародившись невдовзі після татарського нашестя, в легендарний період своєї історії і в епоху литовських князів, було поглинуте однією турботою — налагодженням мирних стосунків з татарами. Проте просування руської колонізації дедалі на південь викликало татарські набіги, на які козацтво відповідало походами на Крим і навіть на Константинополь.

Люблінська унія1 1569 року ускладнила життя козацтва. Руське населення не могло примиритися з новими порядками, котрі став запроваджувати польський уряд. Найбільший опір викликали новий становий лад і нові економічні відносини між шляхетством і народною масою. Старе руське боярство мало відмовитись від колишнього привілейованого становища, з втратою якого воно втрачало і свої землі, що переходили до рук польських магнатів чи відданої Польщі руської знаті. Простолюд, незадоволений порушенням старих «прав вольних, християнських, добрих, справедливих» і введенням неприйнятних і чужих йому «новин», став рухатися дедалі на південь і виступати на боротьбу з польськими панами. Внаслідок цього загострилися стосунки з татарами і поляками. Взаємні напади стали частішими і жорстокішими.

Боротьба з польськими панами відкривається повстанням Криштофа Косинського2. Її продовжують Наливайко і Лобода3. Закінчилась ця боротьба, як відомо, поразкою козацтва і стратою гетьманів. Південна Русь мала змиритися, тим паче що наступники Наливайка і Лободи виявились людьми малоздібними і маловідомими...

Україна чекала на свого вождя і організатора, і 1605 року він заявив про себе. За звичаєм він почав з війни. Прокотилися чутки про страшний бій: козаки зруйнували турецьке місто Варну| Про похід козаків на Варну повідомляє в «Історії Малої Росії» М. Бантиш-Каменський, посилаючись на Міллера й Енгеля і зазначаючи, що ім’я козацького вождя невідоме. Видавці «Історичних пісень Малоруського народу» професори В. Антонович4 і М. Драгоманов приписують цей похід Сагайдачному.

З огляду на досягнутий козаками блискучий успіх (вони пограбували і спалили місто, захопили десять турецьких галер) можна вважати, що це був перший успіх Сагайдачного. Відчувається справді сильна рука новообраного вождя. 1606 року ще тяжчого удару було завдано Кафі (тепер Феодосія), де і було ув’язнено багато християн, яких продавали на невільницькому ринку.

Турки втратили 14 000 чоловік, недолічилися багатьох галер і човнів.

Щодо часу нападу козаків на Кафу існують різні думки. Так, М. Бантиш-Каменський відносить цей факт до 1612 року, невідомо чому виявляючи одним літописам більше віри, ніж іншим.

М. Максимович роком взяття Кафи спочатку вважав 1616 рік. Свій висновок він грунтував на книзі «Вірші», що була надрукована 1622 року у лаврській друкарні Києва і вмістила в собі надгробні вірші, створені ректором братської школи Касіяном Саковичем і проголошені студентами на похоронах Сагайдачного. В цій книзі є зображення взяття Кафи. По боках зображення означена дата. Внаслідок пізнішої приписки до цієї дати слов’янської цифри вийшов 1616 рік. Опісля М. Максимович виявив і виправив помилку. Але М. Костомаров6 на цю поправку не зважив і продовжував відносити дату події до 1616 року.

Москва у XVII столітті.
http://se.uploads.ru/t/DoLwf.png

Поміж тим правильна дата означена не тільки в книзі «Вірші», айв багатьох козацьких літописах. «Історія русів», котра приписується Георгію Кониському7, подає зруйнування Кафи під 1613 роком, доповнюючи картину цієї розрухи деталями про перемогу козаків над турками під містом Козловим і над татарами в Південній Русі біля Кінських Вод.

Обидва вказані напади були вчинені на чолі з молодим кошовим отаманом Петром Конашевичем Сагайдачним. Ними він утвердив за собою славу великого полководця свого часу, котра залишилась за ним незатьмареною до самої його смерті.

Звідтоді, зазначає покійний І. Срезневський8, починається воєнна слава запорожців. На жаль, її початок не можна грунтовно подати, оскільки бракує історичних даних: народні думи забуті, літописи того часу не дійшли до нас, а пізніші повідомляють неперевірені і суперечливі відомості. Найточніше ж історичне джерело — давні актові книги — постраждали від часу і війни і збереглися в обмеженій кількості. І все ж те, що вціліло, дає можливість уявити і особистість Сагайдачного, і події за його гетьманства у більш яскравішому висвітленні.

Час народження Сагайдачного невідомий. Короткі ж біографічні свідчення про нього ми знаходимо у «Віршах», які читали київські студенти на похоронах гетьмана. Народився він в Підгір’ї (за словами Й. Єрлича, в Самборі) у православній сім’ї шляхтича. Далі говориться, що він здобув освіту в Острозькій школі, пробувши в ній чимало часу.. Ми не знаємо також, які роки провів тут Сагайдачний, але, виходячи з того, що його «молоді літа», проведені в Острозі, співпадають з тим часом, коли там «квітли» науки, можна думати, що це було в 80—90-х роках XVI століття, коли школа досягла найбільшого розквіту, коли там зібралися кращі розумові сили, була відкрита друкарня, де виходили праці місцевих учених. До часу перебування Сагайдачного в Острозі можна віднести і його твір «Розмова про унію», названий канцлером Левом Сапегою «дуже цінним твором».

Цей твір міг бути написаний лише після 1596 року, коли унія була проголошена, але не дійшов до нас ні в друкованому, ні в рукописному вигляді і був, напевне, студентською роботою...

Час обрання Сагайдачного гетьманом теж невідомий. В усякому разі датувати це ні 1598 роком, як гадав покійний М. Максимович у своєму «Дослідженні», ні 1601 роком, як він же, всупереч самому собі, висловив про це здогад у «Сказанні», за тих даних, що ми тепер маємо, уже не можна.

Ми маємо вірогідні свідчення, що після Наливайка і Лободи гетьманська булава знаходилась у руках восьми осіб, з яких останнім був Григорій Ізапович. Його універсал, що повідомляв населення про напад татар, який мав відбутися у грудні 1606 року, занесений до актових книг 20 січня 1607 року. Найвірогідніше гадати, що перші воєнні успіхи Сагайдачного надали йому 1606 року і високе звання гетьмана всього Малоруського козацтва, хоч вступ його до лав руського лицарства міг мати місце рівно 300 років тому, тобто 1601 року.

Нашу думку підтверджують і «Вірші», котрі свідчать, що тільки після тривалого перебування на Запорожжі і прояву лицарських здібностей Сагайдачний став гетьманом. Здобуття ним гетьманської булави саме в 1606 році точно визначив його біограф і сучасник Касіян Сакович у «Віршах». Він не міг помилитися у визначенні цієї дати і тому заслуговує цілковитого довір’я.

Королевич Владислав, з яким Петро Сагайдачний здійснював похід на Москву.
http://se.uploads.ru/t/9rGn4.png

Викладаючи головні факти життя і діяльності Сагайдачного, Сакович не говорить про те, що влада цього гетьмана переривалась. Навпаки, він подає її як тривалу й безперервну. Поміж тим з інших джерел ми знаємо, що за гетьманства Сагайдачного, тобто з 1606 по 1622 рік, зустрічаються імена й інших гетьманів, а саме: Григорія Тискиневича під 1610, Дмитра Барабаша під 1617 і Якова Бородавки під 1620—1621 роками. Як же узгодити ці протиріччя? Ще в своїй праці «Козацтво до Богдана Хмельницького» ми вказали на те, що наприкінці XVI і на початку XVII століття гетьманська влада ще повністю не усталилась. З одного боку, гетьманами називались і гетьмани всього козацтва, і кошові отамани Запорожжя; з іншого, між польським урядом і козацтвом точилася постійна боротьба за право обрання і призначення гетьмана. Козацтво намагалося утримати це право за собою; польський уряд, навпаки, у своїх дого ворах з ним завжди наполягав на тому, щоб козацтво приймало «старшого», призначеного коронним гетьманом. Неспокійне козацтво, в свою чергу, часто міняло своїх обранців. Наслідком цієї боротьби було те, що одночасно з являлося кілька гетьманів, Яким шляхом досягли цього звання і як позбулися Тискиневич і Барабаш, ми не маємо свідчень. А ось про Якова Бородавку знаходимо деталі у Жолкевського9 і Собеського. Вперше Бородавку обрали гетьманом у 3620 році збунтовані козаки, коли сам Сагайдачний ходив під Перекоп: Бородавка заявляв своїм виборцям, що він «не тільки на море а й в саме пекло» готовий іти з козаками. Вдруге його обрали під Хотином, коли козаки думали, що Сагайдачнин загинув чи потрапив у полон. Щоб усунути цього небезпечного суперника, Сагайдачний не знайшов кращого способу як просто його скарати. В числі інших сучасних Сагайдачному суперників могли бути і кошові отамани чи «старші», приставлені Польщею. З огляду на сказане Саковичем, і вважаємо гетьманство Сагайдачного з 1606 по 1622 рік.

Оглядаючи діяльність Сагайдачного, ми хочемо підкреслити, що вже в перші роки свого гетьманства головним своїм завданням він поставив те, що вдалося довершити опісля лише Хмельницькому, а саме: «визволити руський народ від підданства і ярма невільницького» чи, як говорив Сакович, «вільності набути».

Але на,початку XVII століття сили козацтва були ще слабкі, а Польща, навпаки, була вельми могутня. Вона мала намір злити з собою не тільки Південну Русь, а й Північно-Східну. Від Сагайдачного вимагалась сила генія, щоб збагнути політичне й економічне життя, що його оточувало, і знайти способи виходу на волю руського народу. Потрібно було проявити й неабияку силу енергії, щоб досягти намічених цілей...

Ми вище вказали на те, що свій вихід на історичну арену Сагайдачний ознаменував двома блискучими перемогами під Варною і Кафою. Турецький уряд завжди вважав поляків відповідальними за дії козаків і на їхні походи відгукувався такими ж спустошливими набігами на південні околиці Речі ПоспоЛИТОЇ.

І справді, в актових книгах Центрального архіву нашого університету ми знаходимо універсали короля Сигізмунда III до мешканців Київського воєводства про вжиття термінових заходів проти можливих набігів татар і проти вторгнення козаків на турецькі землі. Ці універсали записані під 4 липня і 22 листопада 1605 року.

Іншим своїм універсалом від 12 січня 1606 року король уже скликає мешкань ців на посполитий похід проти татар. У грудні 1606 року про новий набіг попереджає, як ми вже сказали, козацький гетьман Григорій Ізапович. Цього разу Польща встигла запобігти небезпеці. 4 липня 1607 року вона уклала перемиря з Туреччиною, зобов’язавшись присмирити козаків і не допускати їхніх загонiв.Та вона не в змозі була виконати умов цього перемир’я. Сеймові конституції 1607 і 1609 років залишались недієздатними і мети не досягали: козаки саме в цей час штурмували Очаків і Перекоп.

Наприкінці 1608 і на початку 1609 років козаки здійснили, слід гадати, набіги на береги Анатолії. Відразу ж, а саме 11 квітня 1609 року, Сигізмунд III змушує коронного та литовського гетьманів і українських старост своїм універсалом до вжиття належних заходів по припиненню свавільства різного роду людей, які збиралися в корогви і нападали на сусідні держави.

У 1612—1613 роках козацтво і Сагайдачний були зайняті внутрішніми слотами в Молдавії і Валахії, в яких брали участь і Туреччина, і Польща, і Угорщина. В цей час запорожці зайняли королівські помістя, користали наявне продовольство і збиралися вторгнутись у Валахію. Король утримує їх від цього і велить у своєму універсалі від 21 грудня 1613 року повернутися на свої місця. Того ж часу козаки зіткнулися з татарами, що вдерлися в запорозькі володіння і на річці Самарі одержали над ними перемогу. Цей факт відзначає Максимович, запозичуючи його з «Історії русів» Кониського.

0

3

Запорозький козак. XVII століття.
http://se.uploads.ru/t/J0Nmk.png

1614 року козаки зруйнували Синоп, велике місто Анатолії. Ця розруха вжахнула всю Туреччину. Збитки були незліченні. Турки грозили Польщі війною за ці розорення..

1615 року козаки випалили околиці Константинополя і налякали самого падишаха. Повертаючись назад, вони спалили під Очаковим турецькі судна.

1616 року долі Синопа зазнав Трапезунд.Сміливість, блискавичність і руйнівність цих набігів перевершують будь-які описання. Такої сили вони не мали ні до, ні після Сагайдачного і мають бути приписані його воєнному генію. Козацькі наскоки підняли на ноги всю Туреч чину. Величезні полчища рушили на Подолію. Польські війська не наважилися вступити з ними в бій. їхній проводир Жолкевський попросив миру. 26 вересня 1617 року в Буші між Туреччиною і Польщею було укладено перемир’я. 1619 року, як повідомляє в одному з своїх листів Жолкевський, козаки на чолі з Сагайдачним ходили під Перекоп і повернулися з перемогою.

Цецорська битва 1620 року була викликана не тільки козацькими діями, а й політикою самої Польщі, що втрутилася в молдавські справи. Польське військо зазнало жорстокої поразки. Багато польської знаті полягло або потрапило в полон. Тут же був убитий і батько Богдана Хмельницького, що перебував при Жолкевському з невеликим загоном козаків. Загинув у цій битві і сам Жолкевський.

Не можна при цьому не звернути увагу на те, що козаки відбивають натиски турків у межах польських земель неохоче і незначною кількістю, неначебто тільки для того, щоб їх не звинуватили в союзі з турками. Сам же Сагайдачний ні під Бушу в 1617 році, ні під Цецору в 1620 році не йде, і в цитованому листі Жолкевський пише, що він нічого не знає про численні війська, котрі лише обіцяє у своєму універсалі Сагайдачний.

Не хотів він іти і під Хотин у 1621 році, як свідчить виданий професором В, Б. Антоновичем літопис київського міщанина Божка Балики, сина київського війта.

Патріарху Феофану, який перебував тоді у Києві, довелося «широкими словами мовити, нагадувати» і просити Сагайдачного, щоб він «з усією своєю силою пішов у наступ на неприятеля Божого і християнського». Та гетьман тільки тоді дозволив себе упросити, лише тоді погодився піти проти турків) коли і патріарх Феофан в листах, і королівський посол Бартломей Обалковський на словах запевнили в тому, що король своїм «консенсом» зміцнить православну церкву. Як відомо, Сагайдачний не дочекався цих «привілеїв», хоч король у грамоті від 16 січня 1622 року обіцяв дарувати козакам «прав і вольностей» вдесятеро більше від того, що їм пожалував король Стефан Баторій.

У квітні того ж року гетьман помер від рани, заподіяної йому під Хотином.

Розглядаючи ставлення Сагайдачного до Туреччини, ми бачимо, що своїми завзятими нападами на неї він немов хоче настроїти її проти Польщі. Коли ж турки з’являються в її межах, гетьман старається ухилитися від участі у війні, надаючи можливість туркам розбити поляків і тим ослабити державу, що було на користь козацтву.

І справді, Польща або просить миру в Туреччини, або зазнає поразки. І тільки участь Сагайдачного у битві 1621 року ради інтересів православ’я приносить перемогу.

Таке ставлення Сагайдачного до Туреччини наводить на думку, що він хотів зробити останню проти її волі своєю союзницею у боротьбі з Польщею. Здійснити це мирним шляхом він не міг, оскільки козацтво вороже було настроєне проти мусульман.

Спроби Сагайдачного вступити в союз з Туреччиною розбилися б об протидію козацької маси. Можливо, вони й призводили до того, що козаки час від часу обирали собі іншого гетьмана. Так вони визнали гетьманом Бородавку, готового йти «не тільки на море, айв саме пекло». Ця ж обставина, певне, була причиною обрання і Тискиневича в 1610, і Барабаша в 1617 роках. «Неодноразово з волі більшості він (Сагайдачний) мало не був позбавлений верховодства над Запорозьким Військом»,— пише Яків Собеський.

Абсолютно іншим є ставлення Сагайдачного до Москви. Від самого початку розбрату в Московській державі і до його припинення він особисто не бере ніякої участі в заколотах і з кращою та благорозумною частиною козацтва тримається осторонь чи як би зумисне веде його в морські походи проти татар,туркiв.
Клопотатися про це було послано Петра Одинця.

У Москві посольство прийняли приязно, але пропозицію гетьмана відхилили. Було видано лише «лехкое царское жалованье 300 рублевъ денегъ». Проте путивльські воєводи, котрі пропустили козацьких послів до Москви, одержали суворі догани. їм було велено надалі не брати на себе без спеціального указу таких повноважень.

Цілком можливо, що посольство Сагайдачного зазнало в Москві невдачі внаслідок хитрої політики єрусалимського патріарха Феофана, котрий тоді гостював у царя. Сагайдачний розраховував на підтримку Феофана. Поміж тим патріарх не був зацікавлений у союзі козаків з царем, бо цар не збирався воювати з турками. Московська держава після внутрішньої смути ще не встигла достатньо зміцніти для цього, тоді як Польща змушена була воювати з Туреччиною через козацькі походи. Тому патріарх і старається залучити на свій бік козаків і схилити їх до союзу з Польщею проти «неприятеля Божого і християнського». Тут він діє заодно з польським послом, який обіцяв королівські «привілеї» для православних ієрархів. Послабленням Туреччини патріарх сподівався досягти поліпшення становища християн на Балканському півострові і в Малій Азії.

В одному з полемічних творів, виданому 1621 року Віденським православним братством, розповідається, що коли Сагайдачний, якого нібито діймали докори сумління за пролиту християнську кров під час Московського походу 1618 року, просив у патріарха відпущення цього гріха, той «съ облитымъ слезами лицомъ» доводив гетьману, що в цьому поході немає ніякого гріха і що, зрештою, це можна легко загладити війною з невірними в союзі з польським королем.

З викладеного ясно, що Сагайдачний, оберігаючи Москву від козацьких походів, вбачав у ній природну і єдину союзницю малоруського народу у його боротьбі проти полонізації і окатоличення і в гетьманському піклуванні про те, щоб малороси не «облишились» і не стали «унійщиками».

Ведучи відкриту боротьбу з турками і татарами, уникаючи сутичок з Московською державою, Сагайдачний по відношенню до польського уряду тримає себе цілком самостійно, навіюючи йому страх, але в той же час намагається не допустити таких повстань, які були підняті його попередниками — Косинським, Наливайком і Лободою — і закінчились втратами для козацтва. Він міг боятися невдалого фіналу відкритого повстання і втрати всього того, що набуло козацтво шляхом наполегливої, безперервної партизанської боротьби, котра дедалі посилювалася.

Головною запорукою успіху в боротьбі з польським урядом і шляхтою було збільшення кількості козаків і захоплення ними сіл і міст.

Населення проганяло власників, утворювало сотні і йшло під прапори Сагайдачного.

Починаючи з 1607 і в наступні роки, тобто в 1609, 1611, 1613, 1616, 1618, 1619 і 1620, сеймові конституції вмістять у собі постанови, що прямо чи побічно стосувалися козацтва. Вони спрямовані то проти загонів «свавільних» людей, то проти їхніх нападів і розорень маєтків королівських і приватних посідачів, то проти козацьких набігів на сусідні держави, особливо на Крим і Туреччину, то проти упідлеглення міст козацькому суду тощо. Вся множина цих постанов свідчить і про кількісне зростання козацтва, і про наростаючий у його середовищі рух.

Крім загальних офіційних відомостей сеймових конституцій про те, що козаки відмовляються від покори панам і старостам, ми знаходимо й окремі. Так, коронний гетьман Жолкевський пише в одному з своїх листів: «Козаки оволоділи всією Київською україною, домінують у всьому Придніпровському краю, що хочуть, те й роблять». За іншим повідомленням, «мешканці сіл і міст у басейні рік Тетерів й Ірпінь утворили козацькі сотні і визнали себе складовою частиною південноруського козацтва».

На доказ зростання кількості козацтва на кінець першого 25-ліття XVII століття ми маємо незаперечні цифри. Видання і дослідження цих статистичних даних О. П. Яблоновським привело його до висновку про надзвичайно швидке збільшення кількості козацтва у період гетьманства Сагайдачного. Так, Косинський у 1594 році ледве міг зібрати 5000 козаків. Сагайдачний у 1616—1622 роках виставляв їх уже в десять разів більше. Але й таке число козаків дослідник вважає нижчим від їх справжньої кількості.

Саме ця обставина й давала Сагайдачному силу, дозволяла йому діяти значною мірою незалежно. Хоч козацький гетьман не наважувався оголошувати відкриту війну польському уряду, проте він знаходив можливість тримати польських панів у постійному постраху. Основним засобом для цього, як ми вже сказали, слугувала безперервна партизанська війна. У 1617—1618 роках вона набуває дуже широких розмірів, а в 1619 році Сагайдачний сам стає на чолі козацьких сил. Але і в цей критичний момент до кровопролиття не дійшло. Все закінчилось мирним договором.

Почалася ж партизанська війна з обранням гетьмана Сагайдачного. Особливо стійко боролися в 1607 році брацлавські та корсунські міщани. Конституція 1609 року встановлює факт, що козаки продовжують свавільство і нападають на міста і замки. Користуючись війною Сигізмунда III з Москвою, вони руйнували панські маєтки. В одному з своїх листів, щойно нами цитованому, гетьман Жолкевський писав, як ми вже зазначали, що козаки оволо діли всією Київською україною і панують у всьому Придніпровському краю, ладнаючи все по своїй волі.

Місто Кам'янець. XVII століття,
http://sf.uploads.ru/t/2g5P1.png

Пізніше, в 1614 році, козацькі заворушення посилились. Гетьман Жолкевський придушував їх на Брацлавщині, зносився з реєстровими козаками на Переяславщині. Він послав універсал ротмістрам королівських військ, наказуючи їм бути напоготові, але (що особливо важливо) не нападати на козаків і не ятрити їх, додаючи, що до козаків уже вирушили на переговори королівські комісари.

15 жовтня цього ж року під Житомиром комісари уклали з козаками договір. Це були перші переговори і перший договір з козаками польського уряду, як з воюючою стороною.

Костомаров цитує цей договір за рукописом Імпер. Публ. Бібліотеки. У ньому означені лише обов’язки козаків, але не їхні права. їм заборонялись війни з сусідніми державами, збори самовільних людей, походи на Чорне море тощо, і в той же час їм приписувалось підкорення старостам і власникам маєтків. Незадоволені цим договором, козаки на початку 1615 року відрядили послів до короля, але той не знайшов можливим у чомусь змінити цей договір в своєму універсалі повторив покладені на козаків обов’язки: покора панам, збереження миру з сусідніми державами і непривласнення земель, які козаки насмілювались вважати такими, що здавна їм належать. 1616 року знову ідуть переговори з козаками і на тих же умовах.

Саме собою зрозуміло, що козаки не могли бути задоволені такими універсалами і договорами: рух продовжував зростати протягом 1617, 1618 і 1619 років. Це величезне заворушення, на жаль, обійдене увагою наших істориків, а поміж тим актові книги архівів яскраво його відображають. Користуючись цими книгами, професор В. Б. Антонович лише частково висвітлює його в своєму творі «Дослідження про козацтво».

Заворушення почалися спрокволу, але настільки відчутно, що вже в 1617 році цей час у тодішніх актах називається «часом козацьким», коли навіть і шляхта стала діяти «способом козацьким». Змальовуючи напружене становище козацтва, коронний гетьман Жолкевський в своєму універсалі від 21 жовтня 1617 року натякає на зв’язок козаків з татарами, вторгнення яких вони чекали і забулися ніби до того, що дозволили собі надіслати йому, Жолкевському, «гордого й бундючного» листа, в якому ставлять йому на карб, що рух польського війська від Паволочі до Білої Церкви завдає великих збитків козацьким інтересам. Незважаючи на таку образу, Жолкевський не наважився напасти на Сагайдачного і визнав за краще проковтнути гірку пігулку. Поміж тим козацьке заворушення росло, і в актових книгах архіву ми знаходимо зазначення про розорення, наприклад, Котельні, Радомишля та його околиць, а також сіл на Київському Поліссі. Рух проявився і на Волиш між містами Заславлем, Острогом і Володимиром.

У 1618 році і кількість скарг на розорення козаками панських маєтків збільшується, і самі ці напади відзначаються більшою жорстокістю. У цьому році північна частина Київського воєводства, тобто повіти Житомирськии, Овруцький і частина Київського, була охоплена рухом і особливо сильно спустошена, зокрема, околиці Житомира, Радомишль, Рожев, Троянов, Ходорков, Котельня, Кодня, Лещин, Паволоч, Брусилов, Коростишев, Трахтемиров, Корнін та інші. Число ж зруйнованих сіл, що входили до складу волостей перелічених містечок, дуже велике. За свідченням актів, у цей час була «сплюндрована» вся територія України, Полісся і Литви. Знаменно, що мешканці зруйнованих сіл і міст також приєднувалися до руху, утворювали козацькі сотні і продовжували грабувати сусідні маєтки.

У свою чергу, і наш Київ не залишився байдужим. Тут козаки об єдналися з міщанами, чому сприяв навіть війт Федір Ходика, і повернули свою зброю проти слуг Київського уніатського митрополита Йосипа Вельяміна-Рутського і його офіціала й ігумена Видубицького монастиря Антонія Грековича, якого вони за переслідування і гоніння православних «посадили в Дніпро під лід воду пити». І все ж, незважаючи на скарги митрополита, ця справа не мала для киян хоч яких навіть відчутних, а тим паче таких тяжких наслідків, яких зазнали мешканці Вітебська за вбивство Іосафата Кунцевича. Це, звичайно, закінчилося благополучно тому, що покарання киян викликало б відкриту війну з козаками, а вони потрібні були тепер Польщі для Московського походу королевича Владислава і відбиття можливого набігу татар і турків. З цих причин і відновлення на Русі православної ієрархії патріархом Феофаном, за наполяганням Сагайдачного, мало бути, згідно з обіцянками короля, «апробовано» королівськими «консенсами» і «привілеями».

В актових книгах і виданих уже історичних матеріалах ми знаходимо й імена численних проводирів повсталих в 1617—1618 роках козаків, міщан і селян. Це були полковники Миско Фастовець, Ярош Сума, Василь Миро-вицький, Олександр Кошка, Костянтин Тишевич, Юревич, Лащовий та багато інших. До козацьких заворушень 1618 року пристає і дрібна польська шляхта, їхніми полковниками були Станіслав Калиновський і Юзеф Лісовський. Стають до зворохоблених лав і знатні дворяни Немиричі, Олекшичі і Щенієвські. Полки Калиновського і Лісовського, повернувшись з Московської держави, де чинили розбої і грабунки, вельми часто згадуються в актах. Роль Щенієвських і Олекшичів менш важлива. А ось Самуїл і Криштоф Немиричі силою і лютістю своїх руїнницьких дій вражають читача актових книг. Криштоф, наприклад, набирає власний полк, об’єднується з полками інших верховод, разом вони ведуть облогу міст, беруть їх штурмом і віддають на знищення вогнем і мечем.

Місто Очаків. XVII століття.
http://sf.uploads.ru/t/GdXmA.png

Проти розбійників виступив князь Адам Ружинський. Йому вдалося полонити Криштофа Немирича і ув’язнити його в Житомирському замку. Намісник Київського воєводи відразу скликає обивателів воєводства до Житомира для розгляду звинувачень, що висувалися проти Немирича. На жаль, Київська декретова книга не збереглась і ми позбавлені можливості дізнатися, який вирок винесли Немиричу.

Ми не описуємо тут грунтовно дії кожного з названих вище проводирів, як з огляду на стислість нарису, так і внаслідок деякої одноманітності їхніх дій — штурмів, руйнувань і пограбувань панських маєтків. Цей козацький рух привів Київське воєводство до такого вбогого стану, що обивателі зібравшись на сеймик 1-го липня, заявили про свою повну неспроможність платити податки.

Пороги на Дніпрі.
http://se.uploads.ru/t/aLcfu.png

У такому скрутному становищі польський уряд вживає звичайних заходів. У 1617 році і король, і обивателі Київського воєводства обговорюють лише заходи по запобіганню козацьких заворушень. Ці заходи досить безвинні, наприклад, не давати козакам продовольства, бойових припасів, утримувати від втечі на Січ селян тощо. В універсалі від 20 травня король звертається до повсталого населення і закликає його заспокоїтись і розійтися. Потім, уже в універсалі від 22 травня велить коронному гетьману і Краківському каштеляну об’єднатися і розсіяти бунтівників, а в жовтні поміж Фастовим і Трилісами скликає народне ополчення. Обивателі зібралися, але про їхні дії ми не знаходимо свідчень. Більше всього, що з цього зібрання нічого не вийшло, бо вже в грудні, прибувши на новий сеймик і складаючи інструкцію для своїх послів на сейм 1619 року, обивателі доручають їм піклуватися про обмеження чи ліквідацію козацького стану і призначення комісії для розслідування причин безпорядків, що їх чинять козаки. Але проти повного знищення козаків заговорили самі поляки. Відомий публіцист Пальчовський видав навіть книжку під назвою: «Про козаків — ліквідовувати їх чи ні?». Автор дає негативну відповідь, доводячи, чому вигубити козаків було б «ганебно, марно і неможливо».

Що ж стосується комісії для угод і договорів з козаками, то до цього уподобаного заходу охоче вдавалися. Він нікого і ні до чого не зобов’язував, а поміж тим час відтягував, поки сторони збиралися з силами для розв’язання суперечки зброєю. Ми згадали вже про Житомирський договір 1614 року і вказали на його неістотність і марність. 28 жовтня 1617 року польські комісари зустрілися з козацькими на річці Рось, в урочищі Стара Ольшанка, і уклали договір, але такий же, як і договір 1614 року, тобто однобічний, з визначенням лише того, що мають робити і кому повинні підкорятися козаки.

Клопотання обивателів 1618 року про нову комісію було сприйняте сеймом прихильно. До козаків вирушили нові комісари. Прибули вони до Київського воєводства лише на початку 1619 року, а тут, очевидно, готова була розпочатися відкрита війна козаків з Польщею: гетьман Сагайдачний з козацьким військом стояв уже під Білою Церквою, виступивши, певне, з Києва. Польське ж військо розташувалось табором проти нього на відстані близько ЗО верств, нижче Па-волочі, на річці Роставиці. Договір було укладено 8 жовтня і позначено датою: «в обозі на Роставиці нижче Паволочі».

Справа була неабияка. До комісії входили перші магнати держави: Томаш Замойський, Ян Данилович, Станіслав Жолкевський, Станіслав Конецьполь-ський, Олександр Калиновський та інші. З козацьких магнатів, імена яких не прикрашали гучні титули і родовід не зводився до Володимира святого чи Гедиміна, найбільш відомі були Петро Одинець, який наступного рочку їздив до Москви з пропозицією укласти союз з козацтвом, і Яцина, майбутній полковник.

Умови цього, третього, договору польського уряду з козацтвом теж були тяжким для останнього, як і договори 1614 і 1617 років. Козаки втрачали право на морські походи, кількість їх обмежувалась, і ліквідовувалась судова й адміністративна автономія. Такі умови очевидь диктувались однією стороною. Козацтво не могло сприйняти їх. І справді, відразу ж, всупереч цьому договору, Сагайдачний розіслав по містах і селищах реєстри того, що треба було дати для постачання козаків бойовими припасами. Разом з тим він скликав для обговорення релігійних і політичних питань все православне духовенство на собор у Київ, а населення — на чорну раду біля Сухої Діброви. Про такий войовничий настрій козаків повідомляє у липні 1621 року королю князь Юрій Збаразький, який їхав послом до Константинополя і проїздив через Київське воєводство.

Але ці приготування козацтва були перервані настійним закликом королевича Владислава виступити на війну проти турків під Хотин. Між королем і гетьманом почалися переговори. Сагайдачний особисто від імені козацтва подав прохання королю, вимагаючи пільг православному населенню і козацькому війську. Король дав обіцянку, і в серпні 40 000 козаків були вже біля Дністра, куди згодом прибув з Варшави і сам гетьман. Фінал цієї війни відомий. Дякуючи Сагайдачному, перемога була забезпечена, але вона коштувала життя славному гетьману. Через півроку, 10 квітня 1622 року, «благочестивый мужъ на ложи своемъ нози свои, приложися ко отцемъ съ добрымъ исповііданиемь, исполненъ благихъ д1,ль и милостыни, в Киеве». Вдячність йому короля й королевича була щира й гаряча. Вони готові були багато зробити на користь козацтва. Але їхні бажання зустрічали непереборну перепону серед магнатів, як свідчать передсмертні листи гетьмана до короля.

Так закінчилась політична роль Сагайдачного, який вивів козацтво на історичну арену.Для повноти характеристики Сагайдачного необхідно вказати ще на його адміністративну діяльність, яка виявилась у зміцненні гетьманської влади серед козаків, кількісному зростанні козацтва і в організації та розширенні влади судових отаманів.

У своїй праці «До питання про козацтво до Богдана Хмельницького» ми вже вказували, що управління Сагайдачного у середовищі козацтва відноситься до того часу, коли гетьманська влада досягла найбільшого розвитку. Крім тих умов, якими були смути в самій Польщі під час боротьби партій при обранні короля і війн з сусідами, що вимагали сприяння козаків, велике значення мала і сама особистість гетьмана Сагайдачного. Він своїми здібностями і успі-ками у військовій справі, своєю величезною енергією дав відчути і силу козацтва, і його необхідність. Він змусив цим польський уряд іти на поступки козацтву і вести з ним переговори через комісарів.

Наданого ним гетьманській владі значення не могла послабити і подальша несприятлива обстановка по смерті Сагайдачного. Воно не ослабло навіть для відміни цієї влади у 1638 році і з повною силою проявилось у Хмельницькому, який довів її до вищого ступеня, можливого за тодішніх політичних відносин сусідніх урядів.

Стамбул, куди не раз ходили козаки.
http://sd.uploads.ru/t/czNeU.png

Коли Сагайдачний побачив, що він не може розраховувати на підтримку московського державця, коли для нього стало ясно, що союзу з турками і татарами не допустить козацька сірома, він став триматися польського уряду і надавати йому допомогу, сподіваючись увійти у згоду з ним. Це підвищувало значення гетьманської влади в очах правлячих класів. Не дивно, що польські мемуаристи його часу, а пізніше південно-руські літописці і навіть сучасні історики вважають Сагайдачного прихильником Польщі. Яким насправді він був її прихильником, свідчать його передсмертні листи до короля Сигізмунда і королевича Владислава. Він висловлює в них турботу не про себе, а про близьку його душі справу козацтва. Він просить, щоб «козакамъ творимое бйдствіе и озлобленіе» від королівських «старостокъ, нецнотливыхъ сыновъ и пяницъ» було заборонене і «ускромлено» королівським мандатом. На закінчення він сміливо і грізно попереджує, «жебы що новое» від козаків «не уродилось в огня гнЪвнаго не запалило», «якъ уже и пошемруютъ». Сагайдачний глибоко ненавидить польську шляхту і чекає захисту тільки від короля. Такі ж почуття виявив опісля і Хмельницький.

Про кількісне збільшення козацтва ми вже сказали вище.

Що стосується судової посади отаманів, то піднесення її значення викликались одним уже кількісним зростанням козацтва за Сагайдачного і розвитком землеволодіння разом з виникненням багатьох позовів з-за землі між козаками, про що ми також детально сказали у вказаній вище праці про козацтво. Посилення цієї влади, як відомо, налякало польський уряд, і сеймова конституція 1613 року ліквідовує цю посаду, але марно: влада продовжувала зростати і стала однією з найважливіших серед козацтва, бо її вимагала сама життєва практика.

Свідчення про внутрішній розпорядок Сагайдачного ми знаходимо в листах Жолкевського і Збаразького. Перший говорить про якісь універсали Сагайдачного, який обіцяв у 1620 році зібрати величезне військо проти Туреччини, але так і не виконав цієї обіцянки, керуючись, певне, грунтовними і важливими для козацтва причинами; а другий повідомляє про інші універсали гетьмана, який збирався скликати духовенство на собор і народ на раду та забезпечити своє військо неоохідними бойовими припасами. Місцева влада в особі київських воєвод не протестує проти розпоряджень гетьмана, визнаючи їх законними.

Нагадаємо ще про ті великі діяння Сагайдачного, які давно вже прославили і його сучасники, і нащадки. Це відновлення православної ієрархії в Південній Русі, участь у реформуванні Київського Богоявленського братства, до якого Сагайдачний увійшов з усім Військом Запорозьким, побудова козацької церкви святого Василія на садибі нинішнього Флорівського монастиря, пожертвування на Київську і Львівську братські школи, що свідчить про любов гетьмана до освіти і розуміння її значення, пожертвування на Богоявленську церкву Київського братства, де потім і знайшов притулок його прах.

Помираючий гетьман відчував, здається, на своїй совісті один тяжкий гріх — страту Бородавки. Південноруські літописи передають цей факт не зовсім точно. Вони свідчать, що Бородавка, кошовий отаман запорожців, пиячив і руйнував панські маєтки, не бажаючи іти під Хотин допомагати польському війську, і Сагайдачний нібито за це його скарав.

Абсолютно інакше подає цей факт сучасник гетьмана і учасник Хотинської війни Яків Собеський. За його словами, гетьман, поранений в руку, мав деякий час критися в лісі, щоб не потрапити до рук турків. Його тривала відсутність навела козаків на думку, що він загинув, і вони обрали гетьманом Якова Бородавку. Та ось Сагайдачний повернувся. Йому доповіли, що новий гетьман зловживає владою, і він звелів скарати Бородавку.

Помираючи, Сагайдачний полегшив своє сумління тим, що доручив записати Бородавку у свій «помянникъ» під іменем «гетмана Якова», звідки ми й дізналися про ім’я цього небезпечного суперника Сагайдачного. Залишення в «помянникъ» за Бородавкою титулу гетьмана свідчить, що Сагайдачний вважав його обрання законним і достойним.

Ми розглянули діяльність Сагайдачного, його ставлення до Туреччини,Москви і Польщі, його адміністративні розпорядження і турботу про захист православ’я і поширення освіти і, порівнюючи її з діяльністю найближчих за часом вождів малоруського народу, доходимо висновку, що цю програму діяльності продовжували обдаровані учні Сагайдачного, що вийшли з його воєнної і дипломатичної школи і з таким же успіхом діяли потім. Це Петро Могила і Богдан Хмельницький. Особливо схожа програма діяльності Хмельницького. На ній ясно відчувається вплив Сагайдачного. Вона змінюється лише із змінами умов політичного і суспільного життя. Таким чином, ми маємо повне право сказати, що тільки Сагайдачний поклав міцну основу для дальшого самостійного існування козацтва, існування, якого не могли перервати невдачі, що їх зазнали козаки по смерті гетьмана.

Спогади про Сагайдачного збереглися і в народній пам’яті, яка в пісні, що змальовує похід козаків і характеризує гетьмана, свідчить, що він «проминявъ жинку на тютюнъ та люльку» і, нарешті, називає його «необачнимъ», тобто необережним. Покійний М. Максимович адресує пісню гетьману Михайлу Дорошенку (1665—1676) й іншому Сагайдачному, Григорію, кошовому отаману у 1687—1688 роках. На користь своєї думки Максимович наводить два міркування: по-перше, «не такъ бы отозвалась она (народная пЪснь) о знаменитомъ гетманЪ», тобто не назвала б його «необачнымъ» і не вказала б на його презирливе ставлення до «жинки»; а по-друге, у поході попереду війська завжди йшов гетьман, всередині — хорунжий, а позаду — курінні отамани. Пісня ж ставить на чолі війська Дорошенка. Значить, Дорошенка Петра, гетьмана. Цю думку М. Максимовича прийняли і видавці «Історичних пісень малоруського народу» В. Б. Антонович і М. П. Драгоманов, але в свій збірник спірної пісні не внесли.

Пороги на Дніпрі поблизу Кічкаса.
http://sf.uploads.ru/t/Xjevc.png

Ми ж думаємо, що пісня має бути віднесена саме до Петра Конашевича Сагайдачного. Вона присвячена йому, а не Дорошенку. Міркування Максимовича узгоджуються з справжніми фактами. Перше його зауваження, що народ інакше б відгукнувся про гетьмана, навряд чи слушне. Народ, що склав пісню про свого гетьмана, чотири рази позбавляв його влади, був незадоволений полiтикою зближення з Польщею, не розуміючи причин і форми цього зближення. Тому осудний епітет у пісні не може бути дивним. Але його не можна вважати осудним чи образливим, оскільки він визначає відомий нещасний випадок з гетьманом, що необережно наскочив на. ворожий табір, як побачимо нижче.

Друге міркування про місце гетьмана, хорунжих і курінних отаманів у лавах війська під час походу козаків правильне взагалі, але до Петра Сагайдачного не застосовне. І ось з яких причин. Пісня змальовує не взагалі похід козаків, а їхній Хотинський похід 1621 року. Цей похід описав його безпосередній учасник, каштелян Яків Собеський, який близько знав Сагайдачного і вживав за дорученням польського уряду заходів по заспокоєнню козаків, які під Хотином загрожували залишити табір. Зображаючи події під Хотином, Собеський говорить, що козаки прийшли до театру військових дій самі без Сагайдачного, і Дорошенко (Михайло, обраний гетьманом у 1625 році), який вів козаків, особисто повідомив польських проводирів про своє прибуття з військом.

Сагайдачний же у цей час перебував у Варшаві і вже звідти прибув до польського табору. Дізнавшись про прихід своїх козаків, вирушив до них, але збився з дороги і наскочив на турецький табір. Турки погналися за ним, стріляли і поранили в руку. Гетьману загрожувала небезпека попасти живим до рук ворогів, які пожадливо прагнули відомстити йому за розорення турецьких міст. Сагайдачний кинув коня і сховався в лісі. Знемагаючи від рани, він кілька днів просидів у хащах. Нарешті йому вдалося вибратися звідти, і він повернувся до свого табору.

Перекоп. XVII століття.
http://sf.uploads.ru/t/7VpAm.png

Козаки вважали Сагайдачного загиблим і обрали на його місце Бородавку.Та коли їхній улюблений вождь повернувся, вони радо його зустріли і знову визнали гетьманом. Бородавку ж Сагайдачний, як було вже сказано вище, звинуватив у різних злочинах і звелів скарати.

План Києва 1638 року.
http://se.uploads.ru/t/9WIFt.png

Таким чином, пісня правильно передає головні обставини походу: військо справді вів не Сагайдачний, а Михайло Дорошенко. Гетьман, шукаючи по слідах козацький табір, дійсно перебував позаду війська. Сучасники гетьмана з огляду на те, що він потрапив у ворожий табір, могли легко назвати свого вождя «неооачнымъ», необережним,і нічого образливого для пам’яті «шляхетного лицаря» в цьому епітеті немає. Цей епітет міг мати й інше підгрунтя: сучасники говорять про велику пристрасть гетьмана до любовних приключок, пристрасть, яка нібито прискорила його смерть від рани. Пісня також правильно вказує на те, що гетьман віддавав перевагу життю бойовому, а не сімейному. Якщо слову «проміняв» надати значення «віддавав перевагу», ми справді бачимо, що Сагайдачний все своє гетьманство провів у походах і війнах, а в сім’ї бував лише рідким гостем. До речі, Сагайдачний був одружений на Анастасії, уродженій Повченській. Стосунки між подружжям залишаються таємницею. Відомо тільки, що помираючи, гетьман велів роздати все своє майно «церквам, монастирям і шпиталям, усім людям, крім своєї дружини». До слова буде сказати, що вона не довго вдовувала. Вже в 1624 році вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина.

Останній куплет пісні, який зображає гетьмана в лісі, де він у розпуці чекає на допомогу і, щоб «не журиться», закурює свою «люльку», правильно передає факт блукання гетьмана, коли він у безвихідному становищі міг легко заголосити: «Ой, хто в лісі, озовися!» — і шукати втіху в «люльці». Тільки за такого пояснення нам стає зрозумілий останній куплет пісні.

Ми думаємо, що деякі й інші пісні козацького віку мають бути віднесені до епохи Сагайдачного, як це правильно і зобразив, утилізуючи їх, відомий письменник Д. Л. Мордовець10 у своєму художньому романі «Сагайдачний».

Але як ставлення народу у пісні до свого героя має невизначений характер, так, на жать, і деякі південноруські літописці XVIII століття, а з ними і окремі історики наших днів, подібно до козацької сіроми XVII століття, не зрозуміли політичних цілей і шляхів Сагайдачного і помилково вважали його прихильником поляків. Зате його зрозуміли неупереджені сучасники і гідно оцінили, як «цнаго гетмана, славнаго въ людехъ во вся віки». Я. Собеський, І. Єрлич та інші дають істинну його характеристику, а «спудеи» оратської школи теж достовірно відображають у надгробних віршах, створених Касіяном Саковичем, головні факти і значення його діяльності.

Один із спудеїв, Лукаш Беринда, говорить:

Безсмертної слави достойний, гетьмане!

Жити вічно твоєму імені...

Скільки Дніпро з Дністром води нестимуть,

Стільки й хвалу тобі люди співатимуть.

ПРИМІТКИ

1. Люблінська унія — об’єднання у 1569 році Польщі і Великого князівства Литовського в єдину державу — Річ Посполиту. Використавши поразку Литви під час Лівонської війни у 1558—1583 роках проти Росії, польський король Сигізмунд II Август скликав у Любліні спільний литовсько-польський сейм, на якому Литва змушена була погодитися на об’єднання з Польщею і віддати їй українські землі: Волинь, Підляшшя, Київщину, Брацлавщину. Укладення Люблінської унії викликало посилення соціального і національного гноблення на Україні, що привело до піднесення визвольної боротьби українського народу.

2. Косинський Криштоф (р. н. невід.— 1593) — гетьман українських реєстрових козаків на початку 90-х років XVI століття. Очолював антифеодальне селянсько-козацьке повстання у 1591 —1593 роках. Загинув у бою під Черкасами.

3. Лобода Григорій (р. н. невід.— 1596) — гетьман повстанського війська, один з керівників повстання Наливайка у 1594—1596 роках. У травні 1596 року вступив у таємні переговори з С. Жолкевським. Запідозрений у зраді, був убитий повстанцями.

4. Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) — український історик, археолог, етнограф, археограф. Був професором Київського університету, очолював Історичне товариство Нестора-літописця.

5. Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) - український публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ. Очолював ліве крило київської «Громади». У 1876 році емігрував, заснував у Женеш вільну українську друкарню, видавав журнал «Громада». З 1889 року - професор Софійського університету. Автор численних літературно-критичних праць, досліджень з фольклору. У 1878 році виступив у Парижі на міжнародному літературному конгресі з доповіддю «Літературна Україна».

6. Костомаров Микола Іванович (1817-1885) - український і російський історик, етнограф, письменник. Закінчив Харківський університет. У 1846—184,  ад’юнкт-професор Київського університету. Один із засновників Кирило-Мефо-діївського товариства. Автор численних праць з вітчизняної історії, прозових творів і збірок поезій.

7 Кониський Георгій (1717-1795) — український письменник, церковний і культурний діяч. Закінчив у 1743 році Київську академію. У 1751-1755 роках був її ректором. Будучи білоруським архієпископом, боровся проти Ватікану и уші. Автор драми «Воскресіння мертвих», віршів, курсу піїтики, казань тощо. ому помилково приписували авторство «Історії русів».

8. Срезневський Ізмаїл Іванович (1812-1880) - російський і український філолог-славіст. Закінчив у 1829 році Харківський університет. Опублікував багато нам ягок давньоруської літератури, уклав словник давньоруської мови. Автор прозових і поетичних творів українською та російською мовами.

Крим. Генуезька фортеця.
http://sd.uploads.ru/t/UhTCr.png

0

4

ПОХОДЖЕННЯ НАЗВ «САГАЙДАЧНИЙ» І «КОНАШЕВИЧ»

У дослідженні генезису1 роду гетьмана Петра Конашевича слід перш за все з’ясувати походження назви «Сагайдачний». Уже О. Чайковський вважав, що цю назву дали гетьманові козаки. І О. Яблоновський не вважає її родовою. Цього певен і Б. Грінченко. Подаючи уривок із передмови О. Бодянського до виданого ним козацького реєстру, він пише:, «...звідти видно, що прізвисько «Сагайдачний» було поширене серед козацького війська». А з нагоди видання професором В. Перетцем одного з варіантів пісні про Дорошенка й Сагайдачного він пояснює, що «Сагайдачник — то чоловік, що виготовляє сагайдаки, назва ремісника; звичайно, так можна назвати й того, що носить сагайдак»...

У панегірику2 Касіяна Саковича на погреб Сагайдачного зображений гетьман на коні з луком при сідлі та сагайдаком, наповненим стрілами, на плечах...

3 цього ж таки панегірика виходить, що назва «Сагайдачний» була нічим іншим, як тільки прізвиськом гетьмана. На титульному аркуші надруковано товстою кирилицею: «Петра Конашевича», а нижче дрібнішим письмом відбито: «Сагайдачного». І далі в окремих віршах читаємо: «Гетьман Петро Конашевич», «Петро Конашевич», «Конашевич» і т. д. Тільки раз сказано в тексті, що «Россія Петра Сагайдачного подасть людемь в памятку вЬку потомного».
І справді, під таким прізвиськом увійшов він у народну пісню, хоча тут, як пише академік М. Грушевський, «маємо ім’я гетьмана Сагайдачного, але тільки ім’я, вирване з реальних історичних обставин».

Загальновідомо, що попри родові прізвища існували також і прізвиська. Вони мали повноправне значення, особливо за давніх часів, коли вживалися паралельно з фамільними назвиськами, а то й взагалі заміняли їх...

Так сталося і з прізвиськом «Сагайдачний», популярність якого підкреслив Б. Грінченко. Та поширене воно було винятково на Придніпров’ї, здебільшого серед козацького війська. О. Бодянський на основі реєстру 1649 року називає таких Сагайдачних у війську Хмельницького. Це Чигиринського полку Остапівської сотні Семен Сагайдачний, Корсунського полку сотні Демка Якимовича Іван Сагайдачний, Уманського полку Ладиженської сотні Жадан Сагайдачний, Брацлавського полку Райгородської сотні Васько Сагайдачний, Кальницького полку Немирівської сотні Іван Сагайдачний.
Зустрічалися Сагайдачні і на лівому березі Дніпра. Це Миргородського полку Комишинської сотні Гаврило Сагайдачний і Лесько Сагайдачненко, Полтавського полку Богацької сотні Гнат Сагайдачний, Чернігівського полку Чернігівської сотні Костюк Сагайдачний. Були Сагайдачні і поміж селян.

Польський гетьман Станіслав Жолкевський, що загинув під Цецорою. У цій битві брали участь Петро Сагайдачний і Богдан Хмельницьким.
http://sd.uploads.ru/t/0yirl.png

Подибуємо Сагайдачних і серед вищих чинів козацтва. У 1687 році кошовим отаманом став Григорій Сагайдачний. М. Максимович пише про нього. «Чи був цей Сагайдачний нащадком гетьмана Петра, не знаю. Про його р дойшов такий запис у пом’янику Антонієвої печери (аркуш 182). «РіД Сагайдачного, отамана Запорозького кошового. Помяни Боже. Ярему, Басилину, Івана, Уляну, Григорія». Але імена Ярема та Іван не єднають цього роду з родом Петра Сагайдачного».

Отже, пов’язувати родовід Григорія Сагайдачного з позірною родовідною Петра Конашевича немає ніяких підстав. З наведених даних ясно видно, що назва «Сагайдачний» — вельми популярне на Придніпров’ї прізвисько. Тому тих осіб, що його носили, ніяк не можна єднати з нашим гетьманом.

Тим часом на Галичині, звідки походив Петро Конашевич, ніде Сагайдачних в актах не подибуємо. Тільки в протоколах Львівського Ставропигійського братства згадується львівський міщанин Никифор Сагайдачник. Та оскільки поряд з ним згадуються такі міщани, як Павло Кушнір, Пилип Маляр, Лесько Кушнір, Павло Кравець, Касіян Слюсар, Томило Мечник, немає ніякого сумніву, що «Сагайдачник» у цьому випадку означає ремісника, котрий виготовляв сагайдаки і не мав ніякого зв’язку з лицарською емблемою, яку бачимо на зображенні гетьмана Петра Конашевича у Саковича.

Тепер переходжу до з’ясування походження назви «Конашевич». Майже всі дотеперішні дослідники певні, що це патронімічна3 назва, утворена від імені батька гетьмана, котрий мав зватися Конон або Конаш. Професор В. Антонович стверджує, що це родове прізвище гетьмана. Одначе слід зазначити, що перейняв він його не безпосередньо від батька, а від своїх подальших предків, що мали своє окреме родове назвисько, але, щоб відрізнити себе від інших численних відгалужень того самого роду, вживали патронімічне прізвище «Конашевич», утворене від імені якогось далекого предка...

До наших днів дійшов срібний хрест, інкрустований дев’ятьма каменями. На ньому є напис: «Року 1622 далъ сей крестъ рабъ Божий Петръ Конашевичъ Сагайдачный Гетманъ Войска Его К. М. Запорозкого, до церкви святого Богоявления Господня въ домъ Братскій, на отпущеніе грЬховъ своихъ»...

Маємо докази, що ще за княжих часів на Галичині було популярним ім’я Конон та утворене від нього патронімічне прізвище «Конашевич». Про це свідчить матеріал, що міститься в «Люстрациях королівщини в землях Галицькій і Перемиській з рр. 1565—66», «Матеріалах до історії Галичини» та інших документах...

Місто Кафа (нині Феодосія). XVII століття.
http://sf.uploads.ru/t/ofyxj.png

0


Вы здесь » Одесский форум.Форум Одесса. » Форум искусство » Петро Сагайдачний.


Рейтинг форумов | Создать форум бесплатно © 2007–2019 «QuadroSystems» LLC